В пошуках халяви (мемуари офiцера-дворiчника)

На військовій кафедрі університету вирішили, що саме я мушу підсилити «всемогутню радянську армію», та призвали до війська. Жодного бажання вдягати військову форму я не мав, бо армія була для мене символом несвободи, а любу свободоньку цінував понад усе. Та ніхто мого бажання й не питав. Відмазатися від цієї рахуби не було можливості, тож залишалося йти служити у ролі так званого офіцера-дворічника.

Чотири роки відвідин військової кафедри завершалися наданням хлопцям-студентам офіцерського звання. Готували нас командирами мотострілецьких взводів. Ось у цій іпостасі я мав відслужити два роки.

Для посилення мотострілецької дивізії, що розташовувалася у старовинному містечку Ізяслав, ми прибули вдвох: Сашко-математик і я, філолог-книгогриз. У перший же день виходу на службу нас доправили до полкової комори, де видали по два мішки новенького обмундирування. Притягли все це добро в офіцерський гуртожиток, де нас поселили. Дуже цінною річчю в цей момент виявилася наявність нитки з голкою, оскільки на всі види форми (парадна, повсякденна, польова) треба було правильно пришити погони з двома зірочками, петлиці.

Дві пари онуч збивали з пантелику. Від молодого сусіда-кадровика почув зворушливу розповідь, яка це неймовірно корисна річ на нозі – онуча. Але проповідь фетишизації онуч не переконала: підібрав зручні товстенькі шкарпетки для чобіт – і все було гаразд. Хоча від чобіт було також мулько на серці: важче за зимові черевики я нічого в житті не носив. Зараз був саме початок осені, коли я завжди бігав у легеньких туфельках.

Чому всі цивільні люди носять зручне сезонне взуття, а військові завжди, навіть у найбільшу спеку, тягають чоботи? Дві світові війни всі армії світу прошвендяли в чоботах, невже іншого зручнішого взуття не вистачає кеби придумати? М-да… А ще ніякої голої голови – тільки у форменому кашкеті з високою тулією та круглим сідалом, який крутився на голові, а під час вітру треба було добре тримати, щоби не зіскочив з тім’ячка. М-да… М-да… Штани з штрипками від французького генерала – зручно, але незвично змінювали звичний імідж струнких цивільних штанів на розпливчасті лінії. М-да… М-да… М-да… Це був повноцінний уніформений некролог по вільному життю.

На другий день мене і математика направили для представлення командиру дивізії. Жодного досвіду спілкування з будь-яким командиром дивізії я не мав, тож уявив собі, що це якийсь військовий професор, який влаштує нам, новоприбульцям, іспит зі знання військової справи. Тому я почав гарячково активізувати клепки в голові: яка прицільна дальність АКМ, яка ручна граната для наступу, а яка для оборони, яка дальність пострілу з гранатомету… Готували нас на військовій кафедрі з вогневої підготовки добре, тож клепки слухняно видавали потрібну інформацію. Ех, немає з собою військових статутів, їм чомусь менше приділялося уваги. Статути ж забезпечують в армії ідеальний порядок, і виявити себе невігласом у знанні цього порядку не хотілося б.

І ось майор-кадровик заводить нас до комдива. Комдив підходить ближче, доброзичливо й гостро вдивляється в новоспечених офіцерів, а потім встрелює в нас питанням: «Хлопці, які у вас стосунки iз зеленим змієм?» Від несподіваного питання ми трохи вклякли, але довга пауза була б непристойною, тож я, змобілізувавшись, відповів: «Ми з ним зустрічаємося тільки у святкові дні». Комдив задоволено зауважив: «Оце найголовніше: не потрапити в полон до зеленого змія. А всього іншого навчитеся. Ідіть служити!»

Ого! Великого командира не цікавить наскільки ми професійно підготовлені до військової служби. Головне, щоби не пили регулярно горілку. Мабуть, в цій дивізії якісь проблеми з п’янделигами. Та хіба може їх бути багато в зразку дисципліни – радянській армії? Мабуть, комдив перебільшує.

А в полку на мене чекав неприємний нечеканок. Всі вакантні посади командирів мотострілецьких взводів були зайняті одеситами-дворічниками. Одесити закінчили геологічний факультет і військову кафедру при ньому аналогічну нашій, а призвали їх до війська на місяць раніше за нас. Тобто ми вже не втовпилися на мотострілецькі посади. Тож призначили мене на вакантну посаду командира танкового взводу, бо у штаті мотострілецького полку був обов’язково танковий батальйон. Коли тебе чотири роки професійно вчили на командира мотострільців, а потім опиняєшся командиром танкового взводу, коли ти не вмієш завести танк чи правильно стрельнути з нього, то ти непришийкобиліхвіст, а не командир.

А я-то гадав, що армії потрібний, раз мене туди направили. Призвали… і заткнули штатну дірку. Гірко відчувати себе не на своєму місці. Хтось мені намовив, що в Хмельницькому потрібні мотострілецькі командири взводів. Я поплентався до штабу дивізії з проханням, щоби мене перевели в Хмельницьку частину на посаду, що відповідає моїй військовій освіті. Майор-кадровик тільки розсміявся: «В обласному центрі хочеш служити? Всі там хочуть, а не в цій дірі. Призначили тебе тут служити, ось і служи!» Злість мене переповнювала. Здається, навіть вуха горіли від квантових вихлюпів злості: це армія – чи театр абсурду? Разом з тим стало зрозуміло: дригатися – немає сенсу. Абракадабра!

Полк у мене виявився єврейським. Це тому, що командир полку був євреєм, щоправда він був єдиним євреєм на весь полк. А танковий батальйон, до якого я втрапив, був німецький, тому що комбатом був німець із запорізьких степів, до речі, також єдиний німець у полку. Комбат-німець мав великий авторитет: батальйон вважався одним з кращих на весь Прикарпатський військовий округ.

Дивізія була нерозгорнута або, як казали по-армійські, кадрована. Простіше: офіцери були всі або майже всі, а сержантсько-солдатського складу малася в наявності жменька, відсотків 10–15 від штатного розкладу. Весь інший склад дивізії був на папері та мав з’явитися у війську тільки у разі війни. Паперова дивізія, та й годі. Найбільше люду було в танкістів – 50%, тобто з чотирьох членів екіпажу танка Т-55, а саме такі броньовані потвори стояли в боксах, в наявності були двоє: командир танку і механік-водій.

Відбулося і знайомство з власними танками, їх було у взводі аж чотири тридцятишеститонні страховидли. В мій танк мені зробили входини-оглядини. В ньому виявилося аж троє дверей-люків. На моєму командирському люку я помітив невеличкий круглий отвір. Дефект? Ні, виявилося, що це спеціальний отвір для пуску сигнальних ракет при закритому люку, а коли спекотно, то можна в цей малесенький лючок запускати свіже повітря. Командирське відкидне металеве сидіння, радіостанція – скрізь метал, метал, метал – нічого м’якенького немає. Навіть для управління танком пристосована не кругла легка баранка, а два жорсткі металеві важелі. Мабуть, танкістам видають шоломи ще і для того, щоби просто випадково не розтрощили собі голову в цьому царстві залізяччя.

Все це пізнавально для повного невігласа, але натхнення не викликає. Але нема куди подітися, доведеться змиритися зі щоденним рандеву з моїм танком. Ладно, витерплю, он Жан Габен, актор, а катався ж у війну на танку й навіть звільняв на ньому Париж.

В офіцерському гуртожитку я втрапив в одну кімнату разом з дворічниками-одеситами. Вітько Полянський і Сашко Литвак – так їх кликали, були командирами паперових мотострілецьких взводів, основними їхніми функціями було ходити в добові наряди та виконувати різні господарські доручення командира полку та його заступників.

До речі, в дивізії серед офіцерів-дворічників було багато випускників металургійних вишів з Дніпра і Москви, зі студентів-металургів готували офіцерів-танкістів. Мабуть, якийсь військовий розумака з великими зірками на погонах вирішив, що раз металурги виплавляють залізо і сталь, з яких виробляються танки, то їм найбільш пасує й керівництво цією технікою. Московські металурги були якісь неемпатичні, самі в собі, а от дніпровські – більш комунікабельні. Металурги та геологи. Взагалі-то фах геолога вважався романтичним: бородаті волоцюги, які шукають корисні копалини під товщею землі в диких місцях – це як середньовічні мореплавці відправлялися за скарбами до невідомих місць. Металург – це важка й шкідлива для здоров’я, але добре оплачувана праця з виходом на пенсію в 50 років. Романтики й суворі реалісти.

Якраз у нашому гуртожитку й зійшлися двоє яскравих виразників різного погляду на радянське суспільство: невисокий кругленький Вітько Полянський й жилавий великосіроокий Віталя Мозговий. У Вітька була проста позиція: все радянське – найліпшеньке. В космосі ми скрізь перші, наші міжконтинентальні ракети – найпотужніші у світі, та навіть наші онучі – всім онучам онучі! Віталя ж асиметрично заявляв, що в нашій країні ніхто чесно не живе. Крадуть всі, дурять державу всі, хто може. І наводив цікаві приклади з своєї виробничої практики на криворізькому мартені. В мартені працював Панасович, котрий після кожної зміни виносив з заводу по дві штуки вогнетривкої цегли, за місяць це вже було 46–48 цеглин, а за рік збиралося вже 500 цеглин. Згодом до своєї невеликої хати Панасович зробив добру прибудову і розширив свою житлову площу майже вдвічі. Начальник мартенівського цеху завозив робітників цеху для праці на своїй дачі, а наряди їм закривалися, наче вони працювали біля палаючої печі. І так скрізь на виробництві. Про торгівлю взагалі мовчу. Маєш ключі від комори – маєш прибуток більший за зарплату мартенівця. А ти уявляєш собі працю мартенівця? Коли після зміни йдеш додому, а тебе хитає, наче п’яного, від втоми? Знаєш, як про наш криворізький мартен написав один поет? Слухай:

Скрізь сталь розпечена, залізо і чавун.

Інфрачервоний промінь, струси, пил;

Спалив собі тут роги Вельзевул,

І янгол звідси без вісті утік.

А на мартені, а на мартені плавка засвітилася;

То, мабуть, то, мабуть, щось путнє там зварилося.

Геолог Вітько: у відповідь: «А я сонцю і вітру брат! Давай, металург, краще почаркуємося!» І розмова переміщалася на поточні проблеми військової служби. Проблем у принципі великих не було. У мотострільців паперові взводи, тобто відповідаєш тільки сам за себе. У мене особового складу обмаль, всі завдання їм дає комбат або комроти. Сержантсько-солдатський склад на 90 відсотків був з українців, які пройшли піврічне навчання на танкістів у спеціальному центрі, тож мені їх учити було нічому. Таке явище як «дідівщина» в самих мерзенних формах у середовищі українців не практикувалося. Дуже часто офіцери-дворічники ходили в добові наряди: буквально за дві доби на третю ти вже опинявся черговим по парку чи черговим по КПП, чи начальником варти. Найнеприємнішим було ходити начальником варти: сім постів, де стоять хлопці із зарядженими автоматами, а при тобі заряджений пістолет Макарова. Вночі спати зовсім не можна, треба перевіряти пости, особливо той, який охороняє дивізійний артилерійський склад. На мою вдачу, я легше переносив голодування, аніж неспання.

Чи були дурні накази? В повсякденній службі в замкнутому колі батальйону – ні. Буденна робота з підтримання танків, які стояли на консервації, у належному стані. Але все змінювалося, коли з перевіркою до полку наїжджало начальство. Тоді, хто міг ховався, хто не міг, тому треба було якнайкраще показати свої здобутки. І починався неймовірний ажіотаж. Скреблося, милося, фарбувалося – все військове спорядження мусило якнайяскравіше блищати. Втрапляв час від часу в цей короткочасний психопатичний нурт і я.

До штабу полку прибуває комісія зі штабу армії з перевірки стану різноманітного навісного танкового обладнання. Мені надають одного бійця, видають цеберко фарби, два великих пензля і наказують терміново пофарбувати навісне обладнання на танк. Обладнання стоїть просто неба, на дворі зима, і воно вкрилося тоненькою гладенькою кригою. «Товаришу капітан, кригу треба збити, щоби добре пофарбувати». «Комісія уже у штабі полку, не ряхайся, якнайшвидше фарбуй так». І в два пензлі блискавично пофарбували кригу на металі.

Роздивився, в яких стосунках офіцери полку перебували із зеленим змієм. Треба сказати, що було дві категорії: питуща й непитуща. Комбат-німець був непитущий й маломатюкливий. Командир саперної роти, москаль, пив щодня. Питуща категорія категорично переважала другу. Її можна було візуально розпізнати по кольору військових пик: від світло-коралової пики до пики карміново-червоної. У мого комроти була теракотова пика. У нього траплялися короткі запої по 5–7 днів. Після запою він з’являвся на службі, та ще на три дні його відправляли на гаупвахту, тобто десять днів він не виконував своєї основної функції – стояти своїми широкими і товстими грудьми на захисті країни. А от зарплату отримував у повному обсязі – мабуть, тому, що пиячив у військовій формі та в ній же сидів на гауптвахті. В моєму уявленні людина, яка прогулює роботу, не повинна отримувати за прогули зарплату. Що це ще за абсурд! І це по всій армії так? Лафа!

Кар’єра – важливий стимул для офіцера. В армії діяв жорсткий віковий ценз: якщо тобі 32 роки, а ти досі командуєш ротою, то на вищу посаду тобі вже ніколи не піднятися, ти вічний ротний, вічний капітан. Стимулу проявляти старанність немає, тож служба перетворюються на нудне відбування своїх обов’язків, а ще краще, по можливості, якомога більшого їхнього уникнення. Для цього можна було прикинутися трохи дурником: раз наплутав з виконанням наказу командира, другий раз щось учудив – бач, і тебе залишать у спокої.

Мої кмітливі одесити швидко розкумекали про такі позиції безперспективних кадровиків. Якщо кадровики намагаються мінімізувати службове навантаження, то чому нам, дворічникам, які не збираються лишатися в армії, треба в повну силу впрягатися? Служити треба, нікуди не дінешся, але потрібно ловити шару всіма можливими способами. Одесити серед дворічників запровадили гру: хто непомітно найбільше зможе здриснути зі служби. Литвак, як організатор гри, був головним рефері, який надавав відповідні відзнаки всім іншим. Шаровик найнижчого другого розряду – це, коли, наприклад, здриснув зі служби на годину раніше перед обідом. Шаровик першого розряду – це, коли здриснув зі служби на обід на годину раніше, а після обіду анонсувався на годину пізніше. Кандидат у майстри шари – здимів непомітно від служби на пів дня. Майстер шари – здимів на цілий день.

Як учорашній студент я, безперечно, володів деякими прийомами сачкування (у Дніпрі не було поширене слово шара). Студенти навіть один з кінотеатрів, який розташовувався неподалік від вишів міста, називали поміж собою «Сачок», бо замість нудної лекції з історії компартії там можна було подивитися новий кінофільм. Але що прийдеться шукати халяву на військовій службі – цього аж ніяк не передбачав. Часто ризикувати із сачкуванням, тобто ловити дрібну халяву з можливістю наразитися на неприємності не хотілося. От би впіймати якусь велику, об’ємну і безпечну шару! Це була таємна мрія, якою я ні з ким не ділився.

Зі своїми впертими поняттями я явно не вписувався в офіцерський загал. Був нашпигований літературою, живописом, театром, кіно, музеями. Вважав, що є тільки дві високі сфери, яким варто присвятити життя: мистецтво й наука. Військова служба ніколи не була у пріоритетах. Принципово не вживав матерної лексики, а це в мегаматюкливому армійському середовищі сприймалося як серйозна аномалія, бо матюки лунали з усіх боків повсякденно й повсякчас. У військових цінувалася горілка або самогонка, я ж полюбляв молдавські, болгарські, кримські вина; улюбленим напоєм був запашний кримський «Кокур». Все це не поєднувалося з міцними напоями, яким в армії надавалася перевага.

Дивувало у частини офіцерів якесь брудне ставлення до жінок. Жіночі груди в них були не бюстом, а буферами або дойками, жіночий зад – пердильником, піхва – тут тільки матюкливе слово. На додачу їх переслідувала ідея-фікс, що в період їхньої відсутності на полігоні чи ще деінде, дружина обов’язково загуляє з якимось бахуром. Я дивився на дорослих чолов’яг і не розумів: а як ти одружився на жінці, якій не ймеш віри? Незабаром у полку трапилися два дикунські випадки, які тільки підтвердили моє спостереження, що ідея про потенційний перманентний адюльтер дружини невилазно сиділа у мізках бравих вояків.

Командиром саперної роти був відомий друг зеленого змія капітан Пашков. З якоїсь причини його родина не переїхала з попереднього місця служби, а залишилася мешкати в півтораста кілометрах від Ізяслава в Кам’янці-Подільському. Хтось його сповістив, що дружина йому зраджує. Пашков заступав у наряд по парку, він отримав пістолет, 16 бойових патронів і пішов не в парк, а на автостанцію, сів на автобус до Хмельницького. Перед цим, ковтаючи чергову порцію горілки з моїм ротним, пожалівся йому на дружину і сказав, що для захисту своєї честі мусить вбити перелюбницю. В полку почали розшукувати Пашкова, бо він не з’явився на чергування. Вийшли на мого ротного, добре його потрусили, той розповів про кілерський план Пашкова. Миттєво сповістили командира полку. Той викликав свою машину, взяв із собою двох дужих офіцерів і помчав по нічній трасі на Хмельницький зупиняти автобуси. Нарешті в одному з автобусів знайшли хропучого Пашкова. Відібрали пістолет, патрони, пересадили в командирську машину та привезли ревнивця в Ізяслав на гауптвахту.

Ще одним невдалим Отелло полкового масштабу виявився начальник фінансів полку. Його красуня-дружина працювала y військовому м’ясному магазинчику, отже мала широке коло спілкування з покупцями. До нас у полк перевели з морської піхоти гарного стрункого капітана. Яким чином у начфіна виникла підозра, що дружина зраджує йому з капітаном і чи була основа для такої підозри – темний ліс. Начфін заступав начальником патруля. Перед обідом він з порушенням отримав завчасно у чергового по частині пістолет з бойовими патронами, та пішов обідати у ресторан «Горинь». Саме туди разом з капітаном-морпіхом прийшли обідати мої одесити – Вітько й Олексій. Втрьох вони сіли за один столик, начфін уже сидів у ресторані за іншим столиком. Несподівано він погукав морпіха до себе. Вітько й Олексій спокійно поїдали смачну їжу. Раптом у ресторані пролунав постріл. Куля з пістолета начфіна пробила китель морпіха і, не зачепивши тіло, вдарилася в бетонну підлогу і, зрикошетив, вилетіла у відкрите вікно де і влупилася в землю. Начфін і морпіх стояли якусь мить мовчки один проти одного непорушно. Потім морпіх схопив руку з пістолетом і почав її викручувати. Вітько й Олексій підскочили до не зовсім тверезого начфіна й допомогли одібрали пістолет. Директор ресторану вже подзвонив в політвідділ дивізії, і незабаром під рестораном з’явилася машина з комендатури, яка й повезла нашого Отелло на гауптвахту. Для чого треба було влаштовувати безрезультативну стрільбу в ресторані? Яка в цьому логіка? Це міг розтлумачити хіба що психоаналітик, але такої служби у війську не існувало.

Щоправда, одна категорія армійців мала претензії на знання людської психіки і підвищену духовність. Це політпрацівники, про яких армійці з заздрістю говорили: «Закрив рота – робоче місце прибране». Політпрацівники не пиячили, у всякому разі на людях, не ходили до чужих жінок і відомих повій. Навпаки – вони слідкували за колегами-пияками й колегами-бахурами. Казали, що в заступника командира полку з політичної частини була навіть топографічна карта з позначками помешкань усіх місцевих повій, щоб у разі нагальної потреби можна було швидко відшукати зниклого з військової частини офіцера. Політичним і моральним імперативом для партійних босів і босиків були з’їзди та пленуми комуністичної партії, з моральним же імперативом Канта вони були явно незнайомі.

Пишномовність і пафосність партійних з’їздів так входила в лексику політпрацівників, що вони її застосовували й у побутових ситуаціях. Недалечко од офіцерського гуртожитку був волейбольний майданчик, на якому офіцери-дворічники у вільний час іноді грали в волейбол. Якось до нас приєднався наш полковий політбос. Він явно мало розумівся на грі, але чомусь йому спало на думку побути ближче до простого люду. Хтось спрямував на нього сильний удар м’яча. Підполковник незграбно прийняв м’яч, і при цьому сильно перднув. Ми зробили вигляд, що нічого не відбулося, але партбос на повному серйозі прокоментував подію: «Все тріщить від напруги». Гра скінчилася, всі хлопці раптово захотіли в туалет, бо їх трусило од внутрішнього реготу.

Пролетіли перші п’ять місяців служби. Влилися дворічники у щоденний рутинний перебіг полкового життя. Я, котрий не вмів керувати авто, вже навчився на дивізійному полігоні з власної ініціативи водити танк. Це було нескладно, оскільки правил дорожнього руху і світлофорів на полігоні не існувало. Так що вправно смикав важелі, й танк уже ганяв на різних передачах. Не любив підйоми, бо тоді в триплекс бачиш не дорогу , а небо і кудись їдеш прямо в небо. Стріляти виявилося ще простіше: той же кулемет калібром 7,62 мм тільки на танку. В нарядах також не лишилося вже нез’ясованих деталей. Первісна новизна військової служби вже одійшла, далі була тільки щоденна рутина.

Дворічники поділилися на дві категорії: дев’яносто відсотків мріяли про якнайшвидше закінчення служби і повернення до цивільного життя й обраної професії, десять відсотків вже прийняли рішення лишитися служити 25 років. Останніх, а це вже були сімейні хлопці, мотивувала зарплата. Командир взводу отримував 200 рублів, а середня зарплата інженера складала на той час 130–140 рублів. Та ще й по прибуттю на службу видали підйомні – 200 рублів. Так що фінансовий стимул для певної категорії вчорашніх студентів затьмарював усі негаразди служби.

Але більшості молодих ініціативних організмів, закинутих у військове середовище, було нудно й тоскно. З кимось можна було поміркувати про імпресіоністів, кубістів чи театр абсурду? Коли служба допікала, то ми з одеситами сідали за преферанс і до півночі телепали картами по столу. Час від часу на максимально ліричній ноті затівали пісеньку:

«Тихо в лесу,

Только не спит барсук.

Яйца свои он повесил на сук,

Только не спит барсук.

Тихо в лесу,

Только не спит какаду..

У какаду все яйца в поту,

Только не спит какаду».

Куплетів було шість, і в кожному згадувалися метаморфози з чиїмось яйцями, але для підняття настрою вистачало і двох.

Вранці після нічних преферансних посиденьок і дурноспіванок з замакітреною головою приходили на службу. Абракадабра! Арбадакарба! Бадабракара! Дейнега, що ти шукаєш? Кліренс од танка загубив? Вовченко, а ти чого примайстрував зайвий трак до правої гусениці? Годований, а ти чого пританцьовуєш в шоломофоні? Бугі-вугі слухаєш у радянському танку? Красюк, чого в тебе зенітний кулемет у землю дивиться? Кротів чи борсуків стріляти будеш? Так я валяв дурку і розважав солдатів цілий день. Мої одесити, щоби тимчасово забити памороки, використовували ще насичений алкогольний варіант, але це вже без мене.

Випадково збалакався з дворічником-москвичом, якого давно не бачив. Він повідав, де пропадав. А саме на армійському полігоні біля озера командувача армією. Для командувача біля озера будували будиночок для відпочинку. Місія ж мого візаві: видати вранці будівельні інструменти, а ввечері, коли їх повернули, перерахувати. «Цілими днями нічого не роблю, валяюся у металевій будці». Я позаздрив: оце впіймав халяву! Москвич додав, що відрядження закінчується, і йому потрібна заміна. Я розмріявся про шикарну перспективу. Безтурботна роль комірника в погонах – це ж просто раювання на службі! А найголовніше й найсуттєвіше – це величезна свобода розпоряджатися часом у своїх інтересах.

На другий же день я попросився у комбата на армійський полігон, таємно мріючи про величезну халяву. І от за два тижні мене дійсно командирують на омріяний полігон. Я так сподівався на тиху металеву будку комірника, що взяв із собою аж два нещодавно куплених романи: товстелезний В. Фолкнера і вдвічі тонший М. Пруста.

Та на мене чекала не тиха металева будка… На мене чекала землянка і 19 бійців без автоматів. Тільки на другий день почав втямлювати, в яку халепу втелепався. Мене командирували в меліоративний батальйон командиром саперної роти. З якихось невідомих мені причин підрозділ називався ротою, хоча в його складі всього 19 вояків. Склад багатонаціональний: п’ять азербайджанців, два руських, два грузина і десять українців. Батальйон був зведений, хлопці з різних частин тринадцятої армії опинилися в ньому. Завдання батальйону: насипати на полігоні танкові переходи, бо місцевість була низинна і з надлишком вологи, яка під час дощів перетворювалася на болото. Також треба було сформувати насипний курган, з якого командувач армії мав спостерігати за перебігом навчань на полігоні. Мені показали техніку батальйону: два трактори, два скрепери, грейфер, грейдер, два невеличких екскаватори, три самоскиди… Мало мені танків, так що ще й з цією технікою прийдеться колошкатися. М-да, може цьому філологу в армії ще й винищувач дадуть політати. Я позирнув навкруги: винищувачів мої очі не намацали.

Зброї в батальйоні не було. Навіщо автомати чи кулемети меліораторам? Військової загорожі з колючкою також не малося, заходь, хто хоче. Тільки техніка зберігалася за примітивним парканом: стовпчики з колючкою в один ряд.

Солдати мешкали у наметах по п’ятеро. Спали на дощатих нарах. Через підвищену вологість, здавалося, що у наметах ніколи не буває сухо. Офіцери мешкали в маленькому цегляному будиночку без фундаменту. Була ще менша цегляна хатка – штаб батальйону, в якому на службі завжди перебував тільки начальник штабу.

Землянка була вибудована цілком професійно, а разом з тим мінімалістично. Схилений перед дверима в землянку вхід по боках щільно обшитий дерев’яними дошками. Сама землянка являла собою підземну дерев’яну хатку із земляною підлогою. Мишки не плуталися під ногами, а випорскували зі шпарин між дошками на бантину над головою, де преспокійно щось завжди жували, струшуючи дрібнесенькі рештки їжі на новоприбульця. Праворуч від входу стояла буржуйка, а ліворуч на ніжках металевий вішак. Три ліжка літерою «П» впритул одне до одного і вішак – це все меблювання. Прохід між ліжками такий вузький, що поставлений у ньому стілець перекривав його начисто, тому стільців і не було. Металеве ліжко слугувало і для лежання, і для сидіння. Це була навіть не нічліжка, а нічна людська нора, в якій навіть домовик не заводився. Єдине, що тут нагадувало про двадцяте сторіччя – це єдина електрична лампочка. Розетки не було. Мабуть, вона вважалася вже елементом недозволеної розкоші. Мешкав я у землянці сам.

Кожного ранку біля шостої години, коли Дажбог оприявлювався горизонтальною сонячною смужкою над дверима землянки, я, нащадок сонцепоклонників, подумки дякував за новий день, підіймався, приводив себе до ладу і йшов робити підйом для своїх солдат-меліораторів. Часто-густо знаходив у наметах порожні нари, тобто відсутність двох-трьох солдат-українців, які на ніч тікали до найближчого села. Грузини, азербайджанці, руські ніколи цього не робили, бо були чужаками для західноукраїнського села. Спочатку я дорікав за самовільне залишення частини, нагадував про статут внутрішньої служби, гауптвахтою не лякав, бо на полігоні вона була відсутня. Згодом, трохи розчумавши ситуацію, бурчав тільки для порядку. Вдень солдат відпрацьовує своє на полігоні, а на ніч є можливість покинути його хоч на декілька годин і відчути нормальні домашні умови життя: двічі смачно поїсти, пропустити чарчину самогонки, поспати у справжньому ліжку, поговорити рідною мовою. Це ж набагато приємніше, ніж валятися на нарах і дихати всю ніч амбре онуч сусідів по намету. Село ж жаліло хлопців-українців і всіляко намагалося хоч на короткий час залагодити їм проходження служби.

Принагідно я вияснив, що більшість моїх підопічних не тримали в руках автомата, їх зразу після призову запроторили до військових будівельних частин. Більшість і справді мала якийсь будівельний фах, отже вони були потрібні не як вояки, а як працівники-будівельники, та ще й безкоштовні. А дехто втрапив на полігон через погану слухняність: набрид з своїми фокусами в полку – на полігон його.

Азербайджанців я бачив тільки по телевізору, і то лише в особі Мусліма Магомаєва. Вони трималися відокремлено в одному наметі. Четверо, сільські хлопці, скромненькі, погано володіли російською; вони в більшості мовчки виконували свої завдання. П’ятий, Закір, містянин, був явним лідером. Високий, з атлетичною будовою тіла, він єдиний з азербайджанців мав водійські права, а також серйозну фінансову підтримку: щомісяця батьки надсилали йому сто рублів. Такого фінансового забезпечення не мав жодний з моїх солдатів.

Приємне враження від двох грузинів – Гіві й Зураба. Прості відкриті душі. Обидва мали водійські права й полюбляли погазувати за кермом.

Двоє матюкливих руських, Сашко і Дмитро, час від часу затівали в наметі раблезіанську розвагу, до якої намагалися долучити всіх бажаючих, особливо сусідів-українців. Москалики грали в гру хто кого перепердить. Пердіти треба було не одноразово, а серією. У кого серія з більшої кількості пердунчиків, той і виграв. Шептунчики, тобто тихе пукання, не враховувалися. Перловка, яка була фаворитом батальйонного меню, і комбіжир були постійними суттєвими спонсорами цієї розваги.

Кожен солдат ходив до їдальні зі своєю алюмінієвою ложкою. Ложки чомусь опинилися в дефіциті, тому їх носили із собою в кишені або в халяві чобота. Для наших далеких предків, які не знали виделки, ложка була символом ситості, її як амулет завжди носили на почесному місці – на грудях; тепер же символ ситості перекочував у халяву.

З гігієною на полігоні було поганенько: вода привозна, пральня відсутня, лазні немає, вологість підвищена. Хоча постільну білизну змінювали регулярно, в наметах все рівно стояв запах немитих тіл і специфічне амбре онуч. Частина моїх меліораторів виявилася антигігієнічною. Антисанітарію відчув незабаром на собі: на пальцях обох рук виступив грибок – мабуть, впіймав від когось з антигігієнічних. Дякувати мамі – надіслала нітрофунгін. Солдати-українці удавано жахалися, коли я жовтими кистями одкривав намет: «Вай, вай – бабай прийшов!»

Медицина знаходилося у двох кілометрах від розташування батальйону в малесенькому одноповерховому біленькому будиночку, де мешкав лікар-дворічник Вахтанг. Інтелігентний грузин час від часу з’являвся у меліораторів і завжди під мухою. Якось я наїхав на нього: «Вахтанг, ти ж культурна людина, а можеш пропасти за чаркою». Він сумно на мене подивився і запитав чи мене, чи себе:

– Що я тут роблю?

– Як що? Ти ж медик. Ти на сторожі нашого здоров’я.

– Тут цілком достатньо фельдшера – перев’язки робити чи йодом мазати, а я хірург. Моя справа – операції робити.

Зрозуміло: ним так само заткнули штатну дірку. Чи думає хтось із цих керівників з великими зірками на погонах про ефективне використання людського капіталу? Здається, це давня божевільна армійська традиція: все робити пихом-дрихом.

От я з трьома солдатами виїжджаю на середину полігону будувати курган для командувача армією. Нас привезли і покинули до вечора. Хлопці кермують скрепером, трактором, екскаватором – горнуть землю, насипають курган. Яка моя функція? Контролер-наглядач? Що я контролюю? Виробничий процес? Так вони краще за мене знають, що робити. Чи в мене є досвід з насипки курганів, і я можу підказати щось або оптимізувати трудовий процес? Я в даній ситуації – непришийкобиліхвіст.

Якось я, щоби не здохнути од нудьги, взяв із собою роман В. Фолкнера і почав прямо посеред поля читати про Йокнапатофу. Згодом сечовий міхур нагадав, що треба сходити до вітру. Вирішив прогулятися до купки березових і осикових карлючок. Тиша. Птахів немає, ховрахи чи кроти у воєнній землі не живуть. Травка не має такого насиченого зеленого кольору, як у моїх південних степах. Ні коників, ні цвіркунів. Пригніченість звичайного природного життя явно відчувалася на просторах полігону. Зробивши свою справу, я повернувся на місце й побачив, що товстий том Фолкнера втиснутий у землю, і на ньому брудний слід трака: тракторист переїхав книгу. Почав йому дорікати, але відповідь була одна: «Я не бачив». Я вирішив, що це мені знамення: тут читати заборонено.

Зелений змій, безумовно, задружився з багатьма на полігоні. Офіцери зустрічалися з ним щовечора. Він оприявлював різні людські риси: браваду, гонор, бажання релаксу, хвастливість. Багато солдатів також полюбляли зустрічі із зеленим чудовиськом, але можливості у них були менші, хоча все залежало від частоти контактів із місцевим населенням. У селах не споживали горілку, оскільки вважали її дорогою, самогон же гнали масово й у великих кількостях переважно з буряка, якого тут росло вдосталь. Цінувалися не смакові властивості продукту (чим може смакувати вонюча бурячівка?), а кількість градусів у ньому. Одного разу я через недоступність «Кокуру» й нездорову допитливість залив у себе місцевий продукт, який дуже вміло розрекламував прапорщик-самогонщик. Після заливки питва всередину мені здалося, що шлунок перетворився на палаючу піч, але протуберанці також виривалися і з горлянки. У великій кількості почала виділятися слина. Я йшов до землянки й почувався вогнедишним драконом, який плюється кожного кроку і плювками випалює маленькі круглі ямки в землі.

Якось до батальйону нагрянув цілий генерал – заступник командувача армією. Батальйон вишикували. Двоє прапорщиків, що приїхали разом з генералом, зробили капітальний шмон у наметах і знайшли дві пляшки бурячівки. Генерал виголосив анафему алкоголю і власноруч перед батальйоном розбив пляшки о каменюку. Я глянув ще раз на його погони: велика зірка на них щезла, натомість світилася велика жовта личка.

На полігон од траси на Рівне одбігала кілометрова асфальтова дорога. Змінили командувача армією на іншого москалика. Якийсь штабіст прознав, що командувач дуже полюбляє бачити скрізь берізки, тож віддав наказ обсадити дорогу на полігон улюбленим деревом начальника. Привезли дві машини саджанців, Висадили у щільний перезволожений ґрунт. На цьому дендрологічні дії закінчилися. За місяць тендітні саджанці всі дружно гигнули, а командувач так і не приїхав.

Офіцерам за перебування на полігоні до основної зарплати доплачували по 50 копійок за добу. Ця доплата між собою кваліфікувалася як доплата за дикунство. Солдати перебували, мабуть, у більш комфортних умовах, бо їм доплати не було.

Здичавіння відбувалося насамперед за рахунок інформаційного вакууму. Шість місяців без радіо, телебачення, газет, журналів. Шість місяців без музики, живопису, театру, кіно. Шість місяців без будь-якої емпатії до мене і від мене. А що там в світі робиться? Американці ще й досі воюють у В’єтнамі? Може Гондурас став космічною державою, і вже якийсь Педро злітав в космос? Ада Роговцева все ще грає у «Варшавській мелодії?» Зовнішній вигляд погіршувався. Відсутність змінного одягу призводила до появи на польовій формі, яка носилася щоденно, різноманітних плям, а пральні не було, то так і ходиш плямистим нечупарою, а ще нестриженим, а то й неголеним. Шкарпетки заношував до непристойного стану, а потім просто спалював у буржуйці та вдягав нові. З гігієною тіла було краще: раз на місяць офіцерів машиною вивозили в лазню найближчого містечка.

Танковий полк з моєї дивізії приїхав на полігон на стрільби. Зустрів Юрка, він був з металургійного інституту з Дніпра. Збалакалися. Полк мав перебувати на полігоні три дні. Юркові не хотілося спати в танку чи в наметі. Домовилися, що прийде ночувати до мене в землянку. Заїхав я машиною в лісок і назбирав підберезників і підосичників. Під вечір на буржуйці в солдатському казанку насмажив грибів. Незабаром намалювався розвеселий Юрко… з двома молодими веселими і кумедними хохами.

Я чув, що Юрко-металург бабій, але щоб знайти дівчат на полігоні… Я вже шостий місяць тут копирсаюся, а не бачив жодної жіночої спідниці. А Юрко тільки приїхав і вже надибав. В танку він їх привіз з собою з Ізяслава, чи що? Але хохи виявилися місцевими. Пригостили грибочками. Знайшлося в Юрка пів пляшки горілки, яку дружно випили. Спускалася ніч. Хохи явно не поспішали додому. Юрко вже почав обмацувати ближчий до нього сексуальний об’єкт, який не чинив спротиву. Все ясно, вони доступні. Я став полегеньку чіплятися до іншої жіночої плоті. Теж успішно. Чоловіча кортячка від доторків до забутого жіночого тіла зростала і чимдуж охоплювала молодий організм, нівелюючи всі можливі острахи й наслідки. Погасили лампочку. Пристрасне шепотіння, намацання звабливих звивин жіночого тіла, і мій цюцюрка без нацюцюрника безстрашно впорснув в м’яку глибоку тюндю. Застояне тіло охопив солодкий смак оргазму. О шостій ранку хохи, мабуть, теж сонцепоклонниці, самостійно здиміли й ніколи більше не повернулися до своїх тимчасових коханців. Що це було? Єдина версія: мабуть, це одноразова благодійна акція. Одноразова, на жаль.

Нарешті відрядження закінчилося, і я повернувся в полк. Тут чекала нова халепа: розгортання полку до повного штату. Призивали військовозобов’язаних цивільних, які були приписані до полку. Метушні було чимало, адже треба було прийняти сотні людей. Тривогу зіграли о третій ночі. Вночі на мій командирський танк завантажили повний комплект холостих снарядів. Ну, що ж, повоюємо! Танковий батальйон завантажився на залізничні платформи, і електровоз потягнув військовий ешелон на Яворівський полігон. Мене поставили начальником варти: на станціях, де ешелон зупинявся, треба було змінювати вартових. Потяг повільно йшов цілий день і всю ніч, тільки під ранок дотеліпав до полігону. Розвантажилися та своїм ходом прибули на місце дислокації. Танк загнав у танковий окоп, накреслив сектор обстрілу свого взводу. По радіостанції доповідаю ротному, що в мене все гаразд. Мовчить. Спить, падлюка! Після двох безсонних ночей бажання спати щосекунди свердлило в голові. Командир спить, а я чим гірше? Буду теж.

Останній раз глянув у триплекс і побачив, що на нас йдуть лінією танки з білими смугами на баштах. Ворог!

– Заряджай!

Загнали снаряд у гармату. Двічі волаю по радіостанції до комбата: «Бачу ворога! Дозвольте відкрити вогонь!». Тиша в ефірі. Невже ніхто нічого не бачить?

Чужі танки ще ближче. На броні сидить піхота. Міркую: я зараз всмалю без команди холостим снарядом та ще й випадково покалічу когось із піхотинців на цій уявній війні. Війна уявна, а люди-то справжні, їх шкода. І якого біса я вислужуюся? Всі в батальйоні дрихнуть як ті бабаки, а я впираюся, наче збираюся вік служити в армії.

– Розряджай!

Ідіть усі лісом. Руку на радіостанцію, важку голову на руку, очі самі заплющилися. Тільки я ступив на шлях до нірвани, як чую: хтось залізякою стукає по кришці мого люку. Тисяча чортів! Та буде мені сьогодні спокій? Важко розплющую очі, одкриваю люк. На танку незнайомий полковник. Може, мене в полон хочуть узяти. Так це не справа для цілого полковника.

– Вилізай!

Закукурічений до крайності вилажу з танка й стрибаю на землю. Рапортую, хто я такий.

– Пішли. Командувачу представитися зможеш?

– Так.

Мій танк стояв крайнім на лівому фланзі батальйону. Поруч була дорога для військового керівництва. На дорозі стояли аж п’ять новеньких авто. Біля них юрмилися офіцери, серед яких були два генерали. Але мені все було по барабану. Початкова фаза сну визначила свій могутній вектор у психіці, й хотілося тільки спати, спати і спати. Якби мені сказали, що ведуть на розстріл, я б без супротиву погодився, бо розстріл – це сон. Я підійшов. У одного з генералів аж три великі зірочки. Ого! Це ж командувач Прикарпатським округом! Я відрапортував. Тут же отримав питання.

– Ви бачили танкову атаку?

– Так точно.

– Які дії застосували?

Я розповів, що команду відбивати атаку не отримав, хотів самостійно стріляти, але побоявся покалічити людей.

– А якби хуліган напав, то що робили б?

– Бився б.

– Так от, треба було стріляти.

Все, капець, зараз розжалує до молодшого лейтенанта. Або ще якусь капость зробить.

– Ідіть!

Пронесло! Я направився до свого танку. М-да. Якби я єдиний з усього батальйону смальнув би з гармати кілька разів по противнику, а потім потрапив би на цю розмову з командувачем… Був шанс стати героєм навчань, але завадив мій химерний гуманізм.

Військове маруддя під назвою навчання продовжувалося ще тиждень. Батальйон кудись наступав то в одному, то в другому напрямку. Для чого? З якою метою? Ніхто не пояснював ці маневри. Все вирішує вище командування. Ми – учасники масовки. Найбільше навантаження припадало на механіків-водіїв, які, окрім хронічного невисипання, страшенно наривали собі руки тугими танковими важелями. Нарешті ми розвернулися й пішли в наступ перед спеціальним полем, рясно всіяним високими велетенськими пеньками. Третина батальйону намертво застрягла серед цих пеньків. Оці тридцятишеститонні чуперадла з потужністю двигуна в 580 кінських сил не змогли здолати пеньки.

Навчання – це безперервний рух із короткими зупинками та уривками сну на цих зупинках. Але ж людина – не машина, їй треба спати. Під кінець навчань я перетворився на зомбі. Відчуття повного фізичного безсилля: ткни мені в лоба пальцем, і я тут же гепнуся на землю. Мозок не здатний виконувати аналітичні чи синтезуючі дії, він був спроможний тільки автоматично виконувати команди зверху. Може, саме цього й домагалися? Навіщо потрібна при переміщенні великої маси військ ініціатива якогось командира взводу?

Навчання закінчилися. Додому. Один з бензовозів лишився з невикористаним паливом, а воно вже було списане. От рахуба! Привези назад – бюрократична тяганина з паперами. Кому це треба? Офіцер, який командував цим бензовозом, позбувається гембелю в найпростіший некомерційний спосіб: п’ять кубів бензину вилили на полігонну землю. Списали, так списали – амба.

Підходив кінець служби. Нарешті прийшов довгоочікуваний наказ. Всіх дворічників звільняли в один день. Хлопці вирішили добре попрощатися з кадровиками, з якими прослужили два роки. Скинулися грошима, і в ресторані «Горинь» замовили весь зал. Люду прийшло багато. Зал був повен. Горілки на столах – хоч залийся. Закуска дорога й різноманітна: не жлобилися. В полку навмисне зіграли тривогу з виїздом у район. До ресторану прибіг посильний з наказом усім офіцерам і прапорщикам прибути в полк. Декілька душ послухалися й покинули бенкет. Всі інші лишилися за столами: не пропускати ж таку гарну й халявну поживу через якусь там навчальну тривогу.

М-да, бойова у нас армія: начхати їй на будь-яке вороже військо чи ядерну загрозу, коли є шикарний бенкет.

А полігонні чоботи з високими халявами я зрештою скинув. Назавжди. Блискучі ж хромові чоботи, які не взув жодного разу, подарував бабусі-прибиральниці нашого офіцерського гуртожитку. Може, продасть якомусь шанувальнику красивих чобіт.