Відрахований війною. Як переселенця записали в «порушники» освітнього процесу
Андрій Макуха
Відрахування студента під час війни – звучить абсурдно, але для Андрія Єпіфанцева це стало реальністю. Юнак тікав від російської агресії, намагаючись урятувати власне життя, а система освіти поставила йому в особову справу тавро «неуспішного». Згодом цей формальний запис із часів активних бойових дій перетворився на звинувачення у «порушенні послідовності здобуття освіти», і заблокував йому шлях до законних документів та продовження навчання.
Це журналістське розслідування про студента-переселенця, якого формально відрахували під час війни, а згодом бюрократія додатково покарала його за те, в чому він анітрохи не винен.
Війна відібрала в нього можливість навчатися – молодий студент змушений був тікати з Донеччини. Та навіть за десять років, коли він вирішив наздогнати втрачене, державна система зустріла його тавром «порушника послідовності здобуття освіти». Чому український переселенець досі не може отримати законні документи про навчання, і хто відповість за порушення його конституційного права на освіту?
Хронологія: освіта, обірвана війною
Андрій Андрійович Єпіфанцев, який народився 1997 року – внутрішньо переміщена особа з Донеччини. У 2014 році, коли хлопцеві виповнилося 17, він був зарахований на бюджетну форму навчання до Донецького національного університету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського (ДонНУЕТ) на спеціальність «міжнародна економіка».
Початок збройної агресії росії, захоплення влади терористичними організаціями «ДНР» і «ЛНР», бойові дії та окупація частини Донеччини унеможливили навчальний процес. Фактично Андрій не відвідував заняття через бойові дії. Як і тисячі інших студентів, він був змушений покинути рідний край, рятуючи власне життя. Університет евакуювався до міста Кривий Ріг, але не всі змогли рушити слідом. Юнак опинився у новому місті як переселенець, і з розбитою мрією про освіту.
Весною 2015 року, замість весняної сесії, на Андрія чекала бюрократична розв’язка: ДонНУЕТ відрахував його «за невиконання вимог навчального плану». 24 квітня 2015 року був підписаний відповідний наказ №256-с. Іронія долі – студент, який жодного дня не навчався з причини війни, офіційно став «відрахованим за неуспішність». У Єдиній державній електронній базі з питань освіти (ЄДЕБО) з’явився запис про те, що Єпіфанцев перестав бути студентом саме через академічну неуспішність. Жодних застережень про форс-мажор чи особливі обставини – формально виглядало, ніби він просто закинув навчання. Так система задокументувала наслідки війни як провину самого студента.
Подальші роки хлопець намагався влаштувати життя на новому місці. Та від мрії про вищу освіту він не відмовився. У 2025 році, за десятиліття після втраченої юності, Андрій наважився розпочати все наново. Він успішно склав вступні випробування і був зарахований на перший курс Державного торговельно-економічного університету (ДТЕУ) у Києві – тепер уже на спеціальність «кібербезпека», на контрактній основі. Здавалося б, мрія повернулася на горизонт. Але система освіти підготувала йому новий удар – тепер вже не від снарядів, а від цифр у базі даних.
«Ні, порушує» – тавро в електронній базі
Після зарахування в 2025 році Андрієві знадобилася довідка з ЄДЕБО про його статус студента – зокрема, для надання до ТЦК та СП, аби підтвердити право на відстрочку від призову (під час воєнного стану студенти денної форми навчання мають право не служити до завершення навчання). Ця довідка формується автоматично на основі даних у реєстрі та містить поле про те, чи дотримано послідовність здобуття вищої освіти згідно із законом. Для більшості студентів там зазначають «Так», адже вони вперше отримують свій освітній рівень – бакалавра, магістра тощо. Проте у випадку Єпіфанцева система видала вердикт: «Ні, порушує».
Що це означає? Формально – що людина здобуває вищу освіту не в послідовному порядку. Інакше кажучи, вона вдруге навчається на тому самому рівні, не здобувши попереднього. Міністерство освіти і науки України у відповіді на звернення пояснило цю ситуацію сухою мовою нормативів: у 2014 році Андрій вже був зарахований на бакалаврат, отримував освітні послуги (хай навіть недовго), а повторне зарахування у 2025-му на той самий рівень бакалавра трактовано як здобуття освіти, що «не є вищим за раніше здобутий рівень» . Тобто система не робить різниці між тими, хто вдруге йде вчитися добровільно, і тими, кого змусила кинути навчання війна.
Саме тому в довідці ЄДЕБО зазначено: «Ні, порушує», – наголошується у листі МОН.
Для самого Єпіфанцева цей бюрократичний штамп означає подальші проблеми. По-перше, такий запис може позбавити його права на відстрочку від військової служби. Адже в очах ТЦК він – студент, що порушив нормальну послідовність освіти, фактично «другорічник», отже може втратити пільги призовника. По-друге, морально він став почуватися не жертвою війни, а наче порушником правил, таврованим у державному реєстрі. І все це – через те, що колись обставини сильніші за нього зруйнували його навчання.
Чи можна було цього уникнути? За логікою здорового глузду – так. Держава могла б позначити випадки, коли повторне навчання спричинене форс-мажором (війною), і не вважати це «непослідовністю». Але чинні нормативні акти такої опції не передбачають. Ба більше, МОН відмовилося виправляти або прибирати гриф «Ні, порушує», заявивши, що не бачить для цього правових підстав. Виходить, для системи все сталося «за правилами» А те, що ці правила ігнорують життєву справедливість, нікого не турбує.
Фіктивне відрахування і втрачені можливості
Справжньою причиною усіх нинішніх проблем Андрія стало те саме відрахування 2015 року. По суті, воно було фіктивним – студент не провчився жодного семестру, не мав академічних боргів або порушень дисципліни. Його «невиконання навчального плану» полягало лише в тому, що війна не дала йому навіть розпочати цей план виконувати. Проте університет обрав шлях не залишати таких студентів у підвішеному статусі і не оформлювати академвідпустку, а просто відрахувати – так, наче це їхня особиста провина.
Чому ДонНУЕТ вчинив саме так? Можна припустити, що зіткнувшись з масовим виїздом студентів та викладачів, виш вирішив «закрити питання» з тими, хто не продовжив навчання після релокації. Формальна підстава – невідвідування занять і невиконання програми. Проте чи могло керівництво університету за більш гнучкого підходу відмітити в документах іншу причину або статус? Наприклад, тимчасове переривання навчання через надзвичайні обставини, чи хоча б «відраховано у зв’язку з переїздом». Адже по факту ці студенти не мали жодної академічної заборгованості перед вишем – навпаки, виш не спромігся забезпечити їм можливість навчатися в умовах війни.
Є і фінансовий аспект. Єпіфанцев вступав на бюджетну форму навчання, тобто під його місце виділялися державні кошти. Якщо студент не навчався, заклад мав би повернути невикористані кошти або скерувати їх на іншого студента. Натомість, видається, щонайменше до квітня 2015 року місце Андрія обліковувалося за університетом, аж поки його не викреслили наказом. Виходить, держава фінансувала «навчання» юнака, який фактично не навчався. Такі невидимі наслідки війни – бюджет платив за порожнє місце, а потім держава ж покарала цього юнака тавром порушника освітнього порядку.
Андрій утратив не лише час і академічний статус, але і право на безоплатну освіту. Згідно з Конституцією, громадяни мають право безкоштовно здобути вищу освіту в державних закладах на конкурсній основі. Єпіфанцев реалізував це право у 2014 році, коли вступив на бюджет. Але через форс-мажор він не отримав жодних знань, а право фактично «згоріло». Другий раз безоплатно навчатися на бакалавраті закон уже не дозволяє (як правило, повторно лише на платній основі). Тому у 2025-му переселенець зміг вступити тільки на контракт, власним коштом. Держава не запропонувала механізму повернути йому ту безкоштовну можливість, якою він не скористався через бойові дії. Виходить, конституційна гарантія для нього спрацювала лише на папері.
Варто зауважити, що ще у жовтні 2014 року було прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Цей закон обіцяв, що взяті на облік ВПО (внутрішньо переміщені особи) мають право продовжити здобуття свого освітнього рівня в іншому регіоні України за рахунок коштів державного бюджету. Тобто Андрій та інші студенти з окупованих територій теоретично могли перевестися до вишів на підконтрольній території і вчитися безоплатно.
На практиці виходить, що механізми реалізації цього права були недосконалими. Єпіфанцев не отримав жодних пропозицій чи запрошень продовжити навчання деінде. Можливо, через хаос перших місяців війни він просто «випав» з поля зору системи. Так чи інакше, його право на освіту, проголошене і Конституцією, і законом про ВПО, було фактично проігноровано.
Непрозора відмова в документах
Минуло кілька років, доки Андрій знову наважився йти в університет. Коли у 2025 році він вступив до ДТЕУ, постало питання про оформлення попередніх освітніх документів. За законом (стаття 46 Закону «Про вищу освіту»), особі, відрахованій до завершення навчання, обов’язково видається академічна довідка – у ній мали б бути зазначені результати навчання, перелік дисциплін, отримані оцінки і кількість кредитів ECTS. Навіть якщо студент провчився лише кілька місяців, він має право отримати такий документ, щоб підтвердити пройдений матеріал або просто факт навчання.
Єпіфанцев натомість не отримав нічого. Ще у вересні 2025 року він особисто подав заяви до ДонНУЕТ (вже переміщеного до Кривого Рогу) з проханням видати йому академічну довідку, а також копії наказів про його зарахування та відрахування у 2014–2015 роках. У заяві він вказав свою адресу в Києві і попросив надіслати оригінали документів поштою. Однак університет (а точніше – його правонаступник) не поспішав виконувати цей обов’язок.
Лише після повторних звернень справа зрушила з місця частково. Як з’ясувалося, ДонНУЕТ як окрема юридична особа вже не функціонує – його правонаступником став Криворізький національний університет (КНУ). Саме туди Міністерство освіти переадресувало запит журналіста, що діяв в інтересах Єпіфанцева. МОН офіційно повідомило: щоб отримати академічну довідку, слід звернутися до КНУ (м. Кривий Ріг, вул. Віталія Матусевича, 11). Тобто м’яч перекинули на сторону університету – мовляв, це їхня компетенція.
Станом на момент підготовки цієї публікації Андрій досі не отримав ані академічної довідки, ані копій наказів зі старого місця навчання. Фактично навчальний заклад (у новій іпостасі) порушив пряму норму закону, не видавши йому довідку одразу після відрахування. Це не дрібниця, тому що без академічної довідки людина не може підтвердити свій навчальний стаж або спробувати перезарахувати можливі дисципліни. Хоч у випадку Єпіфанцева він не встиг нічого вивчити, сам факт такої довідки засвідчив би обставини – коли і чому перервалось навчання.
Натомість відсутність документів створила інформаційний вакуум, у якому і проросла згадана вище проблема з «непослідовністю» освіти. Якби у 2015 році разом з наказом про відрахування йому видали академдовідку з поясненням причин (наприклад, «навчання перерване у зв’язку з АТО» чи бодай якусь, але видали), можливо, нині було б легше довести особливий статус тієї ситуації. Але університет просто викреслив студента – і забув. А коли про нього згадали у 2025-му, то жодних даних, окрім сухого запису про відрахування, система не знайшла.
Марні звернення та відписки замість рішення
Впродовж двох місяців Андрій Єпіфанцев та небайдужі, хто вирішив йому допомогти, оббивали пороги різних інстанцій у пошуках правди. Результат – бюрократичні відписки. Спершу були звернення до керівництва університету (Криворізького нацуніверситету як правонаступника ДонНУЕТ) – реакції нуль. Заяви Єпіфанцева просто проігнорували, не надавши відповіді у визначений законом строк.
Довелося звертатися до Міністерства освіти і науки. Ситуацію взяв на контроль редактор загальнодержавного бюлетеня «Говори!» Олексій Святогор, який надіслав офіційний запит до МОН із проханням розібратися. У листі детально описали історію Андрія та поставили конкретні питання: підтвердити, що він не вчився через бойові дії і не має боргів перед університетом; пояснити статус самого вишу (куди він переїхав, чи має ліцензії); надати статистику – скільки ще студентів було відраховано в 2014–2015 рр. і з яких причин. Цей запит МОН переслало до Криворізького нацуніверситету, зобов’язавши дати відповідь журналісту.
Міністерство зі свого боку надало лише роз’яснення щодо «непослідовної освіти» і порядку отримання академдовідки – фактично процитувало норми законів, не запропонувавши жодного розв’язання проблеми. У листі МОН, адресованому Єпіфанцеву, чиновники послалися на статтю 19 Конституції (про те, що держоргани діють тільки в межах закону), і докладно виклали всі нормативні підстави, чому його повторне навчання рахується як «непослідовне». Тобто по суті Міністерство обґрунтувало, чому нічого не можна вдіяти: мовляв, закон є закон, ми зв’язані його приписами. Про здоровий глузд – ані слова.
Андрій також подавав звернення до правоохоронних органів. Він написав заяву до прокуратури, вбачаючи у діях (чи бездіяльності) університету порушення своїх прав і норм закону. Зрештою, невидача обов’язкового документа – це щонайменше адміністративне правопорушення, за яке хтось має понести відповідальність. Однак і тут на нього чекало розчарування. Правоохоронці не поспішають ставати на захист студента: реальних кроків не вжито, ймовірно, звернення переслали знову-таки до МОН або просто залишили без розгляду.
Неодноразово герой нашої історії намагався достукатися і до медіа. Проте широкого розголосу справа не набула – допоки «Говори!» не взявся висвітлити цю проблему. Складається враження, що випадок Єпіфанцева завис десь між відомствами: університет киває на Міністерство, Міністерство – на автономію університету, прокуратура – на освітян, і так по колу. А відповідальність за кричущу несправедливість ніхто на себе брати не бажає.
Порушення Конституції та освітніх прав громадянина
Ситуація Андрія Єпіфанцева – це не просто приватна біда, а показовий випадок, як держава може нехтувати власними ж законами та конституційними гарантіями. Право на освіту закріплене в статті 53 Конституції України: «Кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність … вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах». Чи було забезпечено це право для Андрія? Ні. Він був позбавлений можливості реалізувати його через обставини, в яких держава не змогла його захистити – через війну. Ба більше, замість підтримки він отримав стигму в офіційних реєстрах.
Конституція також декларує, що громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту на конкурсній основі. Формально Андрій цим правом скористався, але фактично – ні, бо не здобув освіти. Держава не створила для нього умов повторно реалізувати це право після втрати з незалежних від нього причин. Хоч закон про переселенців і обіцяв таку можливість продовжити навчання за кошт бюджету, в дійсності механізм дав збій. Тож порушено принцип рівності: хлопець опинився у гіршому становищі, ніж його однолітки, просто через місце свого народження і трагічні обставини.
Право на інформацію і документи також було порушено. Закон гарантує відрахованому студентові отримання академічної довідки – університет цього не зробив. Ані МОН, ані інші органи не проконтролювали виконання норми. Це пряме порушення закону «Про вищу освіту». Виходить, чиновники посилаються на закон там, де їм вигідно, але закривають очі, коли закон грає на користь простого громадянина.
Можна говорити і про потенційне порушення права на працю і розвиток. Без вищої освіти (або документів про її здобуття) людина обмежена в можливостях кар’єрного росту. Андрій – молодий і талановитий, він прагне здобути фах кібербезпеки, затребуваний країною. Проте бюрократичні перепони виснажують його і загрожують взагалі залишити без диплому, якщо, наприклад, його призвуть до армії достроково через ту саму мітку «порушника». Чи не занадто висока ціна за те, що колись юнак не з’явився на пари, які не відбулися?
У статті 3 Конституції сказано, що права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У випадку Єпіфанцева держава діяла всупереч його правам. І це має системні причини: не передбачено алгоритму дій на випадок війни в освіті (принаймні не було в 2014 році), немає достатньої координації між відомствами, відсутнє бажання чиновників взяти на себе відповідальність і виправити несправедливість.
Але ж Конституція – не просто декларація, вона повинна реально захищати кожного громадянина, особливо найбільш вразливих, до яких належать і внутрішньо переміщені особи.
Як відновити справедливість?
Історія Андрія Єпіфанцева має стати уроком для системи освіти і держави загалом. Міністерство освіти і науки України повинне негайно втрутитися в ситуацію. Формальних підстав достатньо: університет (правонаступник ДонНУЕТ) порушив закон, не видавши академічну довідку. МОН як орган, що реалізує державну політику у сфері освіти, має право і обов’язок проконтролювати підвідомчі заклади.
Потрібно зобов’язати Криворізький національний університет видати Єпіфанцеву належні документи без зволікання. Також Міністерство має розглянути можливість коригування записів у ЄДЕБО щодо цього випадку. Якщо наразі система не дозволяє зняти відмітку «Ні, порушує», то слід принаймні додати пояснення до особової справи студента про причини перерваного навчання (форс-мажор війни). МОН може ініціювати зміни до нормативних актів, щоб уникнути подібних колізій у майбутньому – наприклад, для випадків війни або стихійного лиха запровадити особливий статус при повторному вступі.
Прокуратура України повинна відреагувати на можливі правопорушення з боку посадових осіб університету. Невидача обов’язкового документа студенту є порушенням його прав, і за це передбачена відповідальність. Прокурори мають перевірити, чи були дії (або бездіяльність) адміністрації ДонНУЕТ/КНУ правомірними. Чи не містять вони складу службової недбалості або навіть зловживання (приміром, у частині використання бюджетних коштів на «мертвих душ»-студентів)? Якщо так – винні мають бути притягнуті до відповідальності, аж до кримінальної.
Окремо варто дати правову оцінку факту фіктивного відрахування: чи правомірно було відраховувати студентів під час фактичного простою закладу через бойові дії? Прецедент Єпіфанцева може виявитися не поодиноким – варто з’ясувати, скількох переселенців спіткала подібна доля в 2014–2015 роках.
Ми закликаємо також народних депутатів та уряд звернути увагу на цю проблему. В умовах повномасштабної війни, коли кількість внутрішньо переміщених осіб лише зросла, питання доступу до освіти для них стає критичним. Не повинно бути так, що держава спершу не може захистити громадянина від війни, а потім ще й карає його за пережиту війну. Необхідно вдосконалити законодавство, аби випадки перерваної війною освіти враховувалися автоматично і не ставили людину у невигідне становище. Можливо, слід на рівні закону гарантувати повторне право вступу на бюджетну форму навчання для тих, хто був зарахований до вишу в зоні бойових дій/окупації і не зміг завершити навчання. Це було б справедливо і відповідало б конституційному принципу рівності.
Андрій Єпіфанцев не шукає привілеїв. Він прагне лише того, що йому належить по праву: здобути освіту і жити повноцінним життям у своїй країні. Його випадок – свого роду тест на зрілість української держави, на здатність бути гуманною та справедливою, не прикриваючись формальностями. Якщо система виправить цю помилку – значить, не дарма Конституція гарантує права, і не дарма закон зобов’язує посадовців діяти в інтересах людини. Якщо ж ні – то скільки ще молодих переселенців стануть жертвами не лише війни, але і байдужості?
МОН, час діяти. Прокуратуро, час захищати права. Держава повинна виправити допущену несправедливість – видати всі документи Єпіфанцеву, зняти з нього тавро «порушника» і гарантувати, що він зможе спокійно довчитися. Це справа честі – перед ним і перед тисячами інших, чиє життя розірвала війна. Конституція має діяти для кожного громадянина – і настав момент це довести.
Від редакції: Ми продовжимо стежити за розвитком подій у справі Андрія Єпіфанцева. Сподіваємося, що після публічного резонансу відповідальні особи дійдуть правильних висновків. Україна воює не лише за свої території, а й за верховенство права та справедливість – тож не можемо дозволити, щоб у мирних кабінетах чиновників ці цінності зневажалися.
Наша Конституція і закони мають працювати навіть (а тим більше – особливо) в умовах війни.
