Регіональний ландшафтний парк «Лиса гора» – пам’ятка історії та об’єкт природно-заповідного фонду України. Парк знаходиться на території Голосіївського району столиці, а стоїть він на правому березі річки Либідь.

 

---

 

Від ХІХ ст. ця історична місцевість також мала інші назви – Череп або Голгофа. Дістатися до Лисої гори ближче за все від Видубичів, якщо прямувати вулицями Лисогірською або Жигулівською.

 

 

Якщо піднятися на самий верх, то ніщо тут не натякає на те, що ми знаходимося практично у центрі великого мегаполіса.

 

 

Розмаїття польових квітів і трав, дивовижне повітря і неосяжний простір…

 

 

Доба Київської Русі, ІХ – ХІІ століття

 

Територія Лисої гори поділяється на три частини: Русалчин яр із озером, Відьмин яр і Мертвецький Гай. Це місце вважається проклятим і має погану славу, що закріпилася за ним дуже давно – приблизно від 1240 р.

 

 

За часів Київської Русі язичники і волхви збиралися на верхній частині гори, де проводили свої ритуали. Вони були першими, хто у ІХ – ХІІ ст. прорили у товщі гори печери та підземні ходи.

 

 

Саме тут, у численних печерах, ховалися вцілілі містяни після взяття Києва татаро-монгольською ордою. Відомо, що хан, не бажаючи виловлювати з підземних лабіринтів втікачів-киян, наказав просто замурувати входи до печер. За деякими підрахунками, близько тисячі людей були поховані живцем.

 

 

Деякі із цих печер досі не вивчені.

 

Лисогірський форт і Печерська фортеця, ХІХ століття

 

До ХІХ ст. частина земель перебувала у власності Печерського монастиря (сучасна Києво-Печерська лавра), а потім їх викупила місцева влада для оборонних потреб, щоб збудувати фортецю. Для зведення фортеці було знесено будинки місцевих мешканців, що стояли близько до гори. Деякі ділянки лісу теж вирубали.

 

 

Лисогірський форт – так називалася масштабна система укріплення, спорудження якої розпочали від 1872 р. Будівництвом керував інженер-генерал Едуард Тотлебен. Одним із самих відомих елементів Лисогірського форту, що дійшли до нашого часу, є потерни – тунелі, що проходять крізь земляні вали і пронизують гору складною системою переходів.

 

 

На старих цеглинках – написи за кілька століть, що їх робили вартові військові різних часів.

 

 

Імена, роки, назви військових частин залишили солдати, що стояли в караулі на писали на цеглинах цвяхом чи гільзою – що було під рукою…

 

 

Загальний план фортеці був секретним документом. Кожен, хто був із ним ознайомлений або брав безпосередню участь у будівництві, знав, що за розголошення передбачено суворі заходи відповідальності. Так, за передавання плану іншим особам загрожувала висилка до Сибіру, а за ті саме дії, скоєні у військовий час, було передбачено найвищу міру покарання – розстріл.

 

На території фортеці розмістили казарми для солдатів і облаштували власну систему водопостачання. У підземні резервуари закачувалися тони води з Дніпра. Система водопостачання мала і оборонне призначення: вона була обладнана таким чином, що у разі, якщо ворог намагатиметься захопити укріплення, його можна буде затопити – разом із загарбниками.

 

 

А найсумніше в цій історії те, що близько трьох тисяч кріпаків українських селян, які брали участь в будівництві, за наказом князя Меншикова були вбиті – їх втопили в колодязях, які вони самі ж і збудували.

 

Потім Лисогірський форт увійшов до складу Печерської фортеці, а остання від 1897 р. була переобладнана під військову в’язницю та склади.

 

Радянська доба і Друга світова війна, ХХ століття

 

Остаточно репутація «злого місця» у Лисої гори закріпилася за сім наступних століть після взяття Києва монголо-татарською ордою.

 

 

У 1906 р. чомусь саме тут влаштували офіційне місце страти так званих державних злочинців – на одній з полян гори стояли шибениці. Ховали страчених прямо неподалік від шибениць. Всього за кілька років на Лисій горі вироки до страти шляхом повішання було виконано близько двохсот разів.

 

До речі, навіть у наш час тут можна знайти характерні вузькі прямокутні ями, що були заготовлені на початку ХХ-го століття катами, але вони так і не дочекалися своїх жертв.

 

За доби раннього СРСР (початок 1930-х рр.) всередині гори облаштували підземний військовий завод. Коли розпочалася Друга світова війна та Київ опинився під німецькою окупацією (1941 – 1943 рр.), на території старого форту, в тунелях і підземних переходах німці розмістили свою танкову базу. Значна частина танків так назавжди і залишилася під землею – німці підірвали входи до бази, коли почали відступати.

 

Після 1945 і до 1970 рр. Лиса гора була режимним об’єктом оборонного призначення. Будь-які дослідницькі роботи були заборонені, тому печери й тунелі залишалися не вивченими. Тут розташовувалася ракетна частина і радіооб’єкт № 7 військового зв’язку, що був призначений для глушіння сигналів. Потім військова частина була передислокована, і Лиса гора була виключена зі складу режимних об’єктів.

 

А від 1982 р. Лиса гора була перетворена на природний парк.

 

 

Язичницьке капище

 

Дерев’яні ідоли далекого минулого – сьогодні стоять, неначе мовчазні вартові, що охороняють капище у верхній частині гори. Тут часто збираються сучасні рідновіри та представники інших езотеричних і окультних течій.

 

 

Камінь для принесення жертовних дарів ідолам ніколи не буває порожнім.

 

 

«Портали» виходять на всі чотири сторони світу.

 

 

Статуя Перуна – за доби Київської Русі він вважався наймогутнішим богом, володарем неба, повелителем грому і блискавки.

 

 

Місцина, що давно оповита моторошними легендами, все ж залишається тихим острівцем спокою серед шумного міста і зачаровує своєю красою.

 

 

Польові квіти вкривають барвистим килимом рівнину на верхівці гори.

 

 

Лиса гора – місце зазвичай малолюдне, а тому природа тут радує своїм розмаїттям будь-якої пори року.