Ірина Кременовська
Latest posts by Ірина Кременовська (see all)
- Кліматична тематика як зброя проросійських пропагандистів (розбір форуму «Глобальный кризис. Ответственность» від МГР «АллатРа») -
- Патріотичний ребрендинг «АллатРа» чи стара гра у новій обгортці? -
- Зняти плівку обману, або Як позбутися реклами проросійської секти -
- Серія робіт «Faces of war» Тамари Качаленко присвячена пам’яті жертв катастрофи на Каховській ГЕС -
- Клірик УПЦ (МП) Микола Данилевич виправдовував російську агресію та розпалював релігійну ненависть -
Світлій пам’яті людини, якій довіку буду вдячна за знання і мудрість – подруги Олени, яку багато хто знають за псевдо Селена Катрис.
У лікарні
– Мене за тиждень вже виписують, – сказала вона під час нашої останньої розмови.
.
Олена старалася вдавати, наче нічого страшного не сталося – говорила так само швидко, рішуче, намагалася жартувати.
.
Це було у жовтні минулого року.
На той час її рвало кров’ю і вона була дуже слабкою. Більше двох тижнів не могла нічого ані їсти, ані пити. Навіть після звичайної води минало хвилин сорок, і все знову повторювалося. То висока температура, то холодний піт, аж до запаморочення, кров і такий невиразний діагноз – чи то гастроентерит, чи щось подібне із гострим запаленням. Після крапельниць і уколів їй наче ставало легше, наскільки це може бути. Особливо виснажував і лякав один цей вигляд власної крові, котрої так багато втрачала.
.
Ми познайомилися у травні 2014-го.
.
За тими світлинами, що є у соцмережах, Олену не так легко впізнати в реальному житті. Вона була обережною та всіх, хто залишився в окупації, закликала до того ж. Тому і взяла собі псевдонім – Селена Катрис.
Війна виявила справжню сутність людей
До війни вона була успішним підприємцем, любила свою роботу і цілком забезпечувала не тільки себе, а й рідних. Раніше ми не були знайомі – так трапляється: живемо в одному місті, ходимо одними вулицями, аж тут приходе війна. Тоді з одними назавжди обриваємо контакти, натомість гуртуємося з іншими та відкриваємо: скільки ж насправді у нас хороших людей!
.
Вона бачить… бачила оточуючих наскрізь. Щира, чуйна, відверта – такою вона була тільки з тими, кому довіряла:
– Ти постійно себе контролюєш, коли говориш.
– Звичка, то професійне…
– Правильно, часи такі. Зараз навколо русня «вуха гріє», всім треба бути уважними.
.
Донецьк, Донбас – це Україна!
З іншими, в кому сумнівалася, з опонентами і агресивною ватою розмови були такими, як вони заслужили – без вагань і компромісів:
“…надоело выслушивать полуграмотные “наставления”, что я должна и обязана воспитывать сторонников дыныров – их уже не перевоспитать (в черепках – хлам, а это не лечится).
Донецк – это Украина, я знаю лучше вас об этом!
не надо меня клеить ни в какие партии – я совершенно АПОЛИТИЧНА!
“а как оно стреляет? и на шо оно похоже?”…на писдец это похоже
возмущения на “данецких беженцев” – тут сложный вопрос, просто есть дАнецкие, а есть Дончане)) тем более, что я никуда не бежала и не намерена этого делать. Да и на дАнецкую гопоту и рыговско-коммунистическую элиту я уже насмотрелась… Буду очень признательна, если вы оставите эти “сувениры” у себя…
Ну и напоследок – масковиты, страдающие “говнороссиями” и прочей мутотенью рассеяне – Донбасс – это Украина!!!!
запомните это, мразоты, навсегда запомните!!!!!!
ДОНЕЦК – ДОНБАСС – УКРАИНА!!!”
Олену я знаю, передусім, як психолога. Свого часу вона навчалася в тому ж виші, що і я (ДонДУУ – прим. авт.), але потім інтерес до психології підштовхнув її здобути фахову освіту. Курси підвищення кваліфікації вона проходила за кордоном. Власне, чому для неї були такими важливими ті курси (хоч вони і коштували чимало) – там були прикладні напрями для професіоналів, про які не прочитаєш в жодному підручнику, навіть у найкращому з тих, що видавалися на пострадянському просторі. Технології впливу та протидії такому явищу, як зомбування, докладний розбір окремих форм пропаганди, – це і багато іншого вона вивчила ще тоді, коли «руський мір» був дуже далеко.
Знання повинні служити людям
.
Одержані знання не залишилися просто здобутком – настав той момент, коли вони згадалися та стали потужною зброєю у війні проти нашого спільного ворога та його методів. І ці знання, – так справедливо вважала Олена, – не варто ховати від інших, вони повинні служити людям.
.
Так, спочатку це дозволило вирахувати, коли все розпочалося, виявити перші непомітні передвісники окупації: точкою відліку можна вважати 2008 рік, коли після Грузії ми стали наступними. І почалася підготовка до запуску проекту з послідовним обробленням того підґрунтя, на який лягли потім вбивчі зерна «руського міру». В подіях тих років було стільки дрібниць і другорядних, на перший погляд, речей, що на них практично ніхто не звертав уваги. І це – не тільки стрімке розгортання діяльності специфічних громадських організацій, а й чимало супутніх механізмів.
.
Від тих занять в Олени залишилися унікальні лекції та презентації, що ми разом розбирали:
.
– Глянь поки що ось це, – так вона ставила мені задачу, надсилаючи черговий матеріал, – ти просто наразі не уявляєш усіх масштабів. Я потім по телефону розповім, бо в нас тут починається заміс («духовні» почали обстріл – прим. авт.).
.
Я виїхала з окупації в липні 2014-го, Олена ж відправила тільки маму з племінниками, а сама залишилася. На те були свої причини та завдання. Якщо коротко, то всі докази (фото, імена, решта) присутності «іхтамнєтов» на Донбасі збиралися (і продовжують збиратися) не просто заради колекції – як і інше з того, що можливо було зафіксувати. Тому що здаватися і змиритися – не наша риса.
Як ми разом викривали терористів
.
Крім колаборантів, російських «туристів» і їхніх військових, окремим блоком пішло зібрання доморощених зрадників. Для тієї вишивати, що голосніше за всіх волала про «даунбас» і «данєцкіє-всє-сєпари», стало відкриттям побачити своїх дорогих синочків і дочок на фото в обіймах з терористами під дирівськими ганчірками. Якщо хто не зрозумів: одні і ті саме «патріоти», що всюди позують у вишиванках і віночках, однаково чудово почуваються і в гостях у своїх російських друзів в окупованому Криму та у захоплених містах Донбасу. Для них це – пригоди та подорожі з яскравими враженнями, захоплююча екскурсія, селфі-тур.
.
– Слухай, я тобі там скинула – подивися, подумай, як цьому дати хід, – буває, в Олени з’явиться якась нова інформація чи ідея, тоді вона одразу ділилася, – а після роботи тоді набереш, поговоримо.
.
Ви знаєте, наприклад, що означає такий стан людини, коли до неї не можуть застосовуватися маркери стресостійкості? А Олена знала і пояснювала: це коли особу введено у стан трансу – екзальтований фанатик, зомбі чи будь-хто з натовпу мітингувальників, які «в єдиному пориві» кличуть Росію. На тих, хто занурений у стан звуженої свідомості, вплинути ззовні практично неможливо, і жодні логічні аргументи на них не діють. Цей стан вона могла безпомилково визначити, просто дивлячись на обличчя людини чи на фото – за найдрібнішими змінами мімічних м’язів. А робити подібний аналіз у всьому світі можуть одиниці практиків. В нашій країні, – не знаю, – напевне, більше таких і нема, тому що свої думки та висновки Олена обговорювала по Скайпу з колегами із США та Японії, з якими радилася.
Лекції Олени з інформаційно-психологічної безпеки
.
А в темах, котрі ми порушували, щоразу відкривалося те, що шокує. Вражали масштаби поширення цих технік – вражали, але не відлякували, тоді страх переходив в азарт і хотілося нарешті скласти черговий «пазл».
.
– Тепер давай «розмотаємо клубочок» ще далі та проаналізуємо методи «МММ» і «Білого братерства», – спочатку те, що Олена мала на увазі, задавалося неймовірним, але тільки на перший погляд: як гадаєш, – продовжувала вона, – чому ті, хто свого часу потрапили до того місива, зараз лояльні до путінського режиму та «руського міру»?
.
Все те, що я знаю тепер про маніпулювання суспільною свідомістю, «промивку мозку», способи і методи ведення інформаційної війни, – я знаю завдяки Олені. Загалом, виходить, що російське ФСБ, лідери різних езотеричних течій або тоталітарних сект, маркетологи, пропагандисти й шахраї-маніпулятори послуговуються однаковими, у принципі, методами. Кедебістські проекти у вигляді різних «гештальтів», «тренінгів», «студій», інших забавок для біомаси продовжують жити. Під різними вивісками вони продовжують «обкатувати» свої розробки на наших громадянах. Випускники того ж Московського гештальт інституту, де ще під кураторством КДБ розроблялися технології керування суспільною свідомістю, стали в Україні народними улюбленцями, і з екранів телевізора тепер вкладають у голови потрібну думку. Про це я вже розповідала у матеріалі про небезпечні телешоу.
.
А щодо масштабу всієї країни, то «промивка мозків» практикується на найвищому рівні, – от до цього моменту ми з Оленою встигли дійти. Коли вона була в лікарні, я всіляко намагалася її відволікти й не навантажувати, щоб вона скоріше одужала.
Страшний діагноз і ускладнення
.
Раптом вона перестала відповідати на повідомлення і телефонні дзвінки. У спільних знайомих я намагалася дізнатися, що з нею та де вона зараз, бо хотіла до неї приїхати. Тому що їй там самотньо, і ми дуже мріяли про день, коли зустрінемося – гадали, що то буде після перемоги («не їдь, тільки не зараз, бережи себе!»), коли зможемо почуватися вільно і більше не буде «списків» на блок-постах, підвалів і катувань.
.
Дізналася тільки, що в неї був діабет, котрий і спричинив ускладнення: прихворіла, не варто турбувати, їй треба відлежатися… Як могло статися, що людина, котра не скаржилася на здоров’я, зненацька опинилася на межі життя і смерті? Хоча вона взагалі ніколи не скаржилася… Тут, ладно, – повірю: діабет міг розвинутися, припустимо (ніхто не застрахований), в Донецьку брак ліків і взагалі проблема з медичною допомогою. Знаю, що друзі їй пропонували виїхати й обстежитися у надійних лікарів, пропонували допомогу медикаментами, вона відмовлялася.
.
Телефон мовчав. Зрідка на виклики відповідав (до речі, всім, хто намагалися додзвонитися) якийсь чоловік, що назвався братом. Він казав, що нічого не треба, все є, а телефон від Олени забрали, щоб її ніхто не турбував. Говорив коротко та намагався скоріше завершити розмову, практично не слухав. Я ніколи не бачила її брата особисто і до цього з ним не спілкувалася, а відповідати, звісно, міг хто завгодно, тому кожне зайве слово могло Олені зашкодити.
.
Невдовзі «Лайф» у Донецьку відключили зовсім. Київстар перестав працювати ще раніше. Записи на сторінці Олени обірвалися на початку жовтня, на зв’язок вона після того більше не виходила.
Ніколи не скаржилася і приховувала свою хворобу
.
І тільки пару днів тому вперше з’явилися новини про Олену: як виявилося, вона приховувала свою хворобу навіть від самих близьких, а тому затягнула з діагностикою та лікуванням. До діабету додалися загострення від хронічних хвороб, від яких вона померла. Від будь-якої допомоги вона відмовлялася – могла приймати тільки нитки для в’язання, а решту – категорично ні. З великими складнощами вдалося вмовити її прийняти лише спеціальне харчування.
.
А я, виходить, знала про це набагато раніше. Просто не хотіла приймати, категорично не хотіла. Тепер підтвердилися мої найгірші припущення. Власне, це вже нічого не змінить. Коли це сталося? Вірогідно, тоді ж, восени – я просто відчула. Не хочу приплітати сюди езотерику, бо це вигадка і спосіб обману, а всім відчуттям є логічне пояснення. Коли забагато співпадінь – людина в тяжкому стані, в окупації, в оточенні вбивць і під обстрілами, а кожен день тривожного мовчання тягнеться нескінченно довго, то неминуче приходить розуміння: так із життя відлітає, уходить дещо дуже дороге, залишаючи сум і болючу порожнечу.
.
Але не у випадку Олени. По собі вона залишила велику справу й роботу, котра не припинялася ані на день. Вона залишила щиру любов до своєї землі – української Донеччини, пам’ять про справжніх патріотів і віру в нашу перемогу.
Ті, кого любила більше свого життя
.
Про брата (а брат у неї був не єдиний) вона мало розповідала – здебільшого, про племінників і невісток, яких любила безмежно.
Лише одного разу повідомила звичну новину: під час обстрілу прилетіло в будинок брата, сусіди загинули, а його самого сильно поранено. В якому районі жив брат, зараз не пригадаю – єдине, дату можу назвати: це було 02.02.2015 р., можна пошукати за новинами.
Тендітна дівчина з титановими нервами
Олена мала не просто залізобетонні, а титанові, – так вона сама казала, – нерви. Коли починалися обстріли, а заспокійливі препарати на кшталт корвалменту вже не діяли, вона застосовувала власні засоби, аби не збожеволіти: вдома в неї був меч для занять ци-гун, отже, вона брала його в одну руку, в другу – віяло, та відпрацьовувала вправи.
«Посвящается обитателям московии! Еще раз напомню – плесень размножается спорами, а до подобного я не намерена опускаться. Ваши мнения я выслушивала с декабря и четко поняла, что киселево-путинское дерьмо в ваших головах навечно. А также настоятельно советую не писать мне в приват недовольных моими комментариями в ФБ. Каждый имеет право на свое мнение и, тем более, на свою свободу!!! И последнее – после российского вторжения в мою страну – мне противно даже видеть ваши полуграмотные тупизмы!! Особо настойчивых пошлю так, что Марс покажется родным, а кактус в заднице – массажным креслом)))»
Олена мала рідкісний дар – однаково володіла і правою, і лівою рукою. Якось, ще на самому початку знайомства, заговорили про манікюр: я щось розповідала – навіщо ходити до салону, коли нейл-арт малюю сама, спочатку на одній руці, потім на іншій, бо й пишу однаково, – «О, я теж амбік!», – зраділа моя співрозмовниця.
.
Якби не війна, ми б із задоволенням тоді далі говорили би про моду, про дачу, про музику, про творчість і плани…
Талановита майстриня Олена
.
А ще одним її захопленням було плетіння.
«Рано чи пізно все стане на свої місця і вистроїться в єдину красиву схему, наче мереживо. Стане зрозуміло, для чого все було потрібно, тому що все буде правильно».
Туніка, в якій Оленці було б так гарно…
«Чудовий спогад про вчорашній вечір, – так наша майстриня підписала фото чергового мереживного витвору, – якби ще не кононада…».
Вона любила життя і все хороше, що в ньому є
Любила дощ, навіть взимку. Любила морських свинок і кроликів – вухаті жили у неї вдома… Любила котейок і сумувала за своєю старенькою кішкою, що прожила два десятки років та померла від старості ще до війни.
.
Любила красу навколо, гру кольорів і відтінків, картини, квіти, класичну музику й талановитих виконавців.
Маю одну мрію. Вона ілюзорна, так. Дуже хочеться колись дізнатися чи почути: та новина було вигадкою, свідомим тактичним кроком, і насправді Олена жива.
.
Ілюзії та віра в дива потрібні кожному, але…
.
Вона надто багато розуміла. Не просто знала, а саме розуміла, й через те для багатьох становила серйозну загрозу. Її боялися і ненавиділи.
.
Я не збираюся миритися з тим, що після всього по ній залишиться тільки пагорбок землі та пости у Фейсбуці.
.
Оленко… Сонечко, яке згасло… Але не згасає пам’ять про неї – така ж світла і тепла, тільки тепер живе вона в душах тих, хто її любили. І коли сяє там – завжди, повсякчас, – значить, вона поряд.
.
Просто хочу, щоб ви теж її пам’ятали і розуміли, яку неймовірну людину ми втратили.
.
Бережіть друзів. Бережіть своїх близьких і рідних людей, поки вони поруч….
фото: Селена Катрис