Ірина Кременовська
Latest posts by Ірина Кременовська (see all)
- Клірик УПЦ (МП) Микола Данилевич виправдовував російську агресію та розпалював релігійну ненависть -
- «Back to black» – серія робіт «Старі та діти» Тамари Качаленко -
- Краєвиди інакшого Донецька -
- Obuvbrand (ФОП Гусєва Катерина Олександрівна) залишить вас без грошей і взуття -
- Про знахідки на обшуках у секті «АллатРа» і соціальну (без)відповідальність медійників -
День прощання з рідним містом під розриви мінометних снарядів, коли дорога з дому стала найтяжчим випробуванням.
Останній день вдома
Більш за все я боялася наближення вечора. От би ще довго була тільки восьма година ранку… Дев’ята година ранку… Десята… Тільки не вечір, тільки б не дев’ятнадцята.
Зібрані сумки стоять біля входу. На столі в кухні – аркушик з нотатками: що перевірити, що не забути. Я нічого не могла втримати у пам’яті. Ні, шубу брати не буду – навіщо? Куртка теж не знадобиться, літо ж…
«Я хочу жити вдома»… Давно знаю, що думки і плани треба формулювати саме так. Намагаючись витіснити з мозку фразу, – ні, відчайдушний крик, – «я не хочу нікуди їхати!!!», я все повторювала, наче закляття «хочу жити вдома». У себе вдома. У своєму місті.
Довго стояла біля одного вікна, переходила до іншого.
Друга година дня… Третя… Час у душ, бо потім ще вкладати волосся. Повільно. Довго. Тільки б розтягнути час. Тільки б не 19-47…
Квиток на поїзд, на якому було зазначено цей страшний час, потім довго лежав серед інших речей з дому, поряд з ключами від квартири. А десь за рік, коли натрапила на нього під час прибирання, то порвала й викинула.
Я знала, що час не зупинити. І що до вечора нічого не зміниться. Дива не відбудеться.
Сумку для кошеня підготовлено заздалегідь, усередині – іграшки. Водичка і трохи їжі йому в дорогу… Борису тоді було два місяці.
Стрілка годинника наближується до цифри 6. Приїхали батьки, на нашій машині. Присіли разом «на доріжку», помовчали. Ще треба заїхати до району бібліотеки, там забрати ще одного кота – моєї колеги Тетяни, вона виїхала ще у квітні й тепер чекає на нього в Києві.
Винесли сумки до автівки. Рушили. Проспект Полеглих комунарів, потім перетнути Челюскінців, далі – по Артема. Людей того вечора було дуже мало. Машин – теж. Місто наче спорожніло і заснуло якимось хворобливим сном. Біля підземного переходу навпроти центральної бібліотеки чекає жінка з переноскою, як і домовлялися. Поряд прокрокували у своїх справах озброєні орки в камуфляжі.
Кіт класний… Він повністю білий, великий і важкенький. Смарагдові очі. Звати Умка. Нічого, тепер усі його печалі позаду, завтра зустрінеться з любою хазяйкою.
Вечірній мінометний обстріл
Вокзал. Сонячний вечір, ясне небо. Гучні розкати, схожі на грім. З боку аеропорту? Ні, десь зовсім поряд. Тільки не видно, де само.
Мама перелякано запитувала, куди будемо ховатися. Хіба що, перебігти під стіну вокзалу… Мінометні снаряди рвалися десь зовсім близько. Гупало і рвалося. Не стихало – хіба, на якусь хвилину. Коти кричать, вони теж налякані.
Оголосили, що поїзд подається на посадку. Ненавиджу вокзали, ці звуки, цей запах, ці голоси в гучномовцях… Такою нестерпною тугою вони відлунюються… Є в них щось розривне, фатальне, немов розлука назавжди.
«Провожающім просьба вийті із вагона…». Попрощалися. Вагон сіпнувся та повільно покотився. Кудись у невідомість. Набирає швидкість… Коти заспокоїлися та стали бродити по купе. Якби не вони, то не знаю, куди б себе поділа. Напевне, на стінку б лізла. Чи вийшла б на найближчій станції.
Провідниця явно ватниця. Принесла чай, залюбовалася на котів, спитала, куди їдемо:
– А, в Кієв і фсьо? А от у мєня подруга праваділа сина с сємьйой в рассію. Правда, плакала, а я єй гаварю, што ти, дурачка, плачєш, там будєт новая лутшая жизнь. Нічєво, што жить пака там нєгдє, найдут работу і абаснуюцца…
Хотіла б я побачити, як витягнулися їхні пики, коли ті йолопи повернулися з виглядом побитих собак – як усі з рашки повертаються.
День був – субота. 19 липня 2014 року. Наступного, в неділю, приїхала. Плакати було ніколи, бо в понеділок вже вийшла на роботу. Бігом, бо справ було – непочатий край.
Чому я не повернулася? Яка різниця, є свої причини. Якби на той час нікого в Донецьку не лишалося, я б ні за що не поїхала. Тоді б залишилася сама, навіть якби снаряди рвалися під вікнами та навіть якби не було ані води, ані світла, ані газу.
Сьогодні три роки минуло з того дня. А я так само згадую терикони на обрії, ту неосяжну далечінь з вікна, залиті сонцем дахи будинків, і так само мрію повернутися.