Історія переговорних процесів і подій, внаслідок яких Україні були нав’язані договори щодо Чорноморського флоту РФ з метою анексувати територію Автономної Республіки Крим. 

 

---

 

Що трапилося між листопадом 1996 р. та травнем 1997 p.? Очевидно, відбулося дуже багато в секретному переговорному процесі, до якого не допускали українських військово-морських експертів. Бо вони вже можуть підрахувати тоннажність українських кораблів і потрібну для них акваторію. Та не відбулося одне: Росія не вела війну з Україною, і Україна таку війну не програла. Але підписала умови такого типу, які підписують розгромлені з переможцями. Отже, якусь війну було програно. Хто були ті українські генерали, що її програли, відомо вже тепер, а деталі запланованих і запрограмованих згори операцій будуть, без сумніву, уточнені.

 

 

Характерна pиca повзучої національної зради полягає в її підпільності

 

Були ознаки остаточної капітуляції ще до 28 травня 1997 р. Не даремне різкий, а може й найрізкіший спротив Президента та його команди викликала у першій половині 1996 р. стаття 17 (за остаточною нумерацією) проекту Конституції, в якій говориться про те, що: «На території України не допускається розташування іноземних військових баз». Тим більше, що у травні 1996 р., під час зустрічі Кучма-Єльцин, Президент України підписав на карті Севастополя, що саме там буде головна база Чорноморського флоту. Цей підпиc намагалися (офіційно) подати як маловажний та незобов’язуючий. Але саме за спротив капітулянтським договорам, як вважають добре інформовані особи, було усунено прем’єр-міністра Євгена Марчука. (Його наступника з аналогічної причини усувати не було потреби).

 

Статтю 17 Конституції було заблоковано пунктом 14 (останнім!) розділу XV «Перехідні положення», в якому говориться:

 

«Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах, оренди в порядку, визначеному міжнародними договорам України, ратифікованими Верховною Радою України».

 

Конституцію було прийнято 28 червня 1996 р. Для вдумливих спостерігачів вже тоді стало зрозуміло, що доля Чорноморського флоту і Севастополя вирішується не на користь України. Тим більше, що від листопада 1996 р. жодні відкриті переговори (про що вже згадувалося) на чорноморські теми між Україною та Росією не велися.

 

Докладний аналіз трьох умов Черномирдін-Лазаренко, підписаних 28 травня («Про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», «Про параметри поділу Чорноморського флоту», «Про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту і перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України»), а також додаткових протоколів, пов’язаних з цією українською програмою, – ще перед нами. Цей аналіз можна зробити лише на підставі уважного вивчення текстів умов і протоколів, а також і тих обставин (кулуарних), які ледве чи зафіксовані на письмі. Але вже тепер можна охарактеризувати основні риси погрому і капітуляції.

 

Диктат у чужих руках

 

Елементарно добрий господар спершу дбає про своє власне господарство, а потім передає в тимчасове користування орендареві те, що йому не є життєво необхідне. Україна виявилася цілком безгосподарною і безпорадною, бо віддала орендареві саме те, що необхідне їй самій.

 

За нормальних обставин власник є завжди на першому плані, а орендар йому підпорядкований і виконує ті вимоги, які йому диктує власник. 28 травня виявилося, що диктат є в чужих руках. Тому Військово-морські сили України було, практично, усунено із Севастополя. Бо в Стрілецькій бухті Севастополя (зрештою внутрішній; а не зовнішній, як Карантинна, зі стоянками російських воєнних кораблів, що блокують вихід з Севастополя в цілому) поки що розташована російська бригада охорони водного району і військові рятувальні судна, які, практично, вивести неможливо.

 

Стрілецька бухта занадто мілка, і розташувати в ній українські кораблі основних класів неможливо. Українські кораблі мають, отже, тинятися по малопристосованих причалах (до речі, доля Балаклавської бухти – традиційної бази підводних човнів – нез’ясована), орієнтуватися на «базування» в Донузлаві.

 

Крим – втрачена позиція?

 

Орендар здобув вражаючу перемогу над власником. Очевидно, не лише акваторіями бухт, але й основною масою бойових кораблів (до речі, частина обіцяних раніше Україні кораблів основного класу, про які говорилося вище, залишається за Росією за мінімальну плату 526,5 млн. доларів США. Ці кошти, зрештою, Україна отримує не відразу – тим самим зменшено раніше погоджену українську частку 18,3 відсотка кораблів), 1020 військовими об’єктами флоту – базами (в множині!), водолазним полігоном підводно-диверсійних сил, двома військовими аеродромами у Гвардійському та Качі (Україна залишається без військових аеродромів, які розташовані на території Автономної Республіки Крим, що при сучасній стратегії ведення воєнних дій означає: «Крим – втрачена позиція»), береговою інфраструктурою, земельними ділянками, радіочастотним ресурсом, повними можливостями завдавати дальшу екологічну шкоду, збільшенням особового складу до 25 тисяч військовиків, а навіть юридично-судовою екстериторіальністю у випадку, якщо спричинниками конфліктної ситуації по відношенню до росіян будуть українці.

 

Коротко: Росія зберігає повну гегемонію на Чорному морі згідно зі своїми великодержавними й імперіалістичними традиціями. Зберігає їх при повній підтримці України, зведеної цілим рядом пунктів умов до колоніального становища.

 

Державний борг і умови його повернення

 

Як відомо, кожний орендар має платити власникові орендну плату. При чому такі розрахунки здійснюються згідна з правилами звичайної бухгалтерії за двома сторінками бухгалтерської книги, поділеної на «дебет» і «кредит». Як виявляється з умов, державний борг України щодо Росії визначається сумою десь між 3,0-3,5 млрд. доларів США (якщо ці дані правильні, бо бухгалтерія не знає приблизних цифр).

 

Цей борг Україна має повернути Росії протягом десяти років. Борг Росії відносно України становить лише 200 млн. доларів США – називають інші цифри – за тактичну атомну зброю, вивезену до Росії (до речі, обставини вивезення цієї зброї за президентства Леоніда Кравчука досі не з’ясовані – після вивезення її Україна у військовому відношенні опинилася на колінах).

 

Окремо Росія, як згадувалося, платить Україні за воєнні кораблі, які відмовляється передати, 526,5 млн. доларів США. Орендна плата Україні за базування Чорноморського флоту в Україні становитиме за 20 років 2,5 млрд. доларів США. Однак чомусь вважається, що Росія мала б платити Україні щорічно 98-100 млн. доларів США, що становить максимум 2,0 млрд.

 

Куди поділися півмільярда? Але, може, цим і турбуватися не варто, бо Україна насправді не отримає навіть зламаної копійки орендної плати; у неї ж 3,0-3,5 млрд. доларів США боргу Росії! Не думаю, що українські дипломати не вміють рахувати, але те, що вони вміють рахувати лише на користь орендаря, а не власника, не підлягає сумніву.

 

Яким чином було списано борги Росії перед Україною?

 

Бо бухгалтерські розрахунки між Україною та Poсiєю не можуть виглядати таким чином. За шість років базування Чорноморського флоту Росія повинна була б платити, за скромними та неповними підрахунками (тут я покликаюся на народного депутата, капітана 1-го рангу Євгена Лупакова, який, з документами в руках, оголосив відповідні дані на пленарному засіданні симпозіуму «Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в державотворчому процесі» у Форосі 20 травня 1997 p.), принаймні:

 

• 4 млрд. доларів США за досьогочасне перебування Чорноморського флоту, в Україні з базуванням у Севастополі, Євпаторії, Ялті;
• 14 млрд. гривень (це яких 7,6 млрд. доларів) за землю в Севастополі;
• 19 млрд. за екологічні збитки.

 

Це лише основні державні борги Росії, які й так становлять понад 30 млрд. доларів США. Хто дозволив просто так подарувати ці борги Росії, які суттєвим чином могли б допомогти понівеченій економіці України? І хто отримав провізію за списання цих державних боргів Росії, до яких ще приєднуються мільярдні борги за користування Керченською протокою? Здається, слово «грабунок» ще надто слабе для характеристики т. зв. «взаємних розрахунків».

 

Які тактичні прорахунки призвели до капітуляції

 

У світлі викладених вище результатів діяльності української дипломатії цілком зрозуміло, що про жодні українські досягнення не може йтися. Є лише катастрофічна поразка, оформлена неоколоніяльним капітулянством. Період колоніальної залежності України не закінчився – і антиколоніальна боротьба мусить продовжуватися. Україна в стратегічному і геополітичному відношеннях виявилася заблокованою Росією також з півдня.

 

Так чи інакше, Україна через своє необґрунтоване капітулянство стала спільником агресивної Росії. А Росія не лише зміцнила свою гегемонію над Чорним морем, але й планує новий прорив на Середземне море (порівняй висловлювання російського адмірала В. Кравченка).

 

Росія завдяки Україні отримала повну можливість модернізувати кораблі, вводити в дію нові, переводити на Чорне море бойові одиниці з інших своїх флотів. Російський флот в Чорному морі став на сьогодні найбільшим – у світовому масштабі – військово-морським з’єднанням, що базується поза межами своєї держави.

 

Конституція – не параван для негідних вчинків

 

Україна цілком явно порушила свої домовленості згідно з недавно парафованою в Брюсселі Хартією про особливе партнерство між Україною та НАТО, яку тепер невідомо чи підпишуть на початку липня 1997 р. учасники Мадридської зустрічі. Якщо ж капітулянтство України погоджене з НАТО – то, відверто кажучи – навіщо Україні таке НАТО, яке стимулює знищення системи гарантування безпеки України?

 

Якщо ж, з боку України, це мала бути позиція «хитрого малороса» відповідно до покірного теляти, яке дві матки ссе, то позиція ця зазнала цілковитого банкрутства. Бо Україна давно перетворилася в худющу корову, яку далі смокчуть добре вгодовані дебелі бички. Щирість співпраці України з НАТО, її бажання вступу до НАТО, до Європейського союзу, військового співробітництва з США є під дуже великим знаком запитання.

 

Обурливим виглядає перетворення Конституції України в параван для негідних вчинків. Тим більше, якщо ще й фальшувати положення цієї недосконалої Конституції. Справа навіть не в ст. 17, яку розтоптали ще у червні 1996 р. т. зв. Перехідними положеннями. Офіційна пропаганда поширює думку, що, мовляв, через те, що чорноморські угоди підписані прем’єр-міністрами, а не президентами, вони не підлягають ратифікації. Це неправда. Пункт 14 Перехідних положень, вже наведений вище, чітко говорить, що всі міжнародні договори, які стосуються оренди військових баз іноземними військовими формуваннями, мусять бути «ратифікованими Верховною Радою України». Викрутитися складно.

 

Є ще інша справа, пов’язана з Конституцією

 

Кабальні чорноморські умови, укладені на термін 20 років з автоматичним продовженням цих умов на кожні дальші 5 років. Але ці умови складено, як ми вже знаємо, згідно з Перехідними положеннями, які, в будь-якому разі, 20 років діяти не можуть. Вони є тимчасовими, й їхня дія, як виходить з аналізу пунктів Перехідних положень, обмежується максимально п’яти роками, тобто вони можуть діяти лише до 28 червня 2001 р. Після цієї дати Перехідні положення втрачають силу, вступає в дію ст. 17, в якій, нагадую, записано, що «на території України не допускається розташування іноземних військових баз». Отже, вже у другій половині 2001 р. договори 28 травня 1997 р. стають незаконними і нечинними. Не кажучи вже про те, що будь-яке автоматичне пролонгування їх дії є абсолютно неможливим. Принаймні за Основним Законом України.

 

Завдання майбутніх істориків полягатиме в тому, щоб докладно, з документами в руках вияснити причини і пружини багаторічного капітулянства України. Також роль окремих осіб з української владної верхівки. І дослідити, починаючи з перелому 1991/1992 рр. коли адмірал Ігор Касатонов, тогочасний командувач Чорноморського флоту, хитався між Росією та Україною та, при відповідному підході тогочасного Президента України, весь Чорноморський флот міг підняти український прапор.

 

Але, може, не в усіх випадках треба чекати аж на істориків майбутніх поколінь, а необхідно і варто розслідувати певні справи вже тепер і не обов’язково саме історикам?

 

Бо чому ще далі завданням для справді українських політиків і для цілої української нації має залишатися звільнення України від чужоземних військ?

 

(за матеріалами книги Я. Дашкевича «…Учи неложними устами сказати правду» – К.: «ТЕМПОРА», 2011 – 827 с.)