Пишучи про Карпатську Україну, Карпатську Січ, я не можу від’єднатися хоча б думкою від подій, яких був сучасником, від власного сприйняття Закарпаття, долі його людей. Ця лінія проходить у мене червоною ниткою від 1938 року, практично до сьогодні, – такими словами видатний український науковець Ярослав Дашкевич (30.12.1926 – 25.02.2010 рр.) розпочав свій історичний твір «Світло з-за Карпат».

 

---

 

Терористична сутність орди угорців на українських землях 

 

1 березня 2009 року минуло 70 років від проголошення в Хусті незалежності Карпатської України. Цей акт перетворив парамілітарну Карпатську Січ (комендант Дмитро Климпуш, начальник штабу Михайло Колодзинський) на регулярну армію новопроголошеної держави. Події в столиці держави стали сигналом для збройної агресії Угорщини на обкроєне вже Закарпаття — без Ужгорода, Мукачева, Берегова, загарбаних угорцями після т.зв. «Віденського арбітражу» 2 листопада 1938 р. Все це діялося під благословенням німецького фюрера Адольфа Гітлера.

 

Карпатська Січ не здалася, хоча вона – близько 2000 вояків – уже була частково знекровлена після боїв з чехами 13 березня 1939 р, з військами під командуванням генерала А. Прхалі. Бої з угорцями тривали від 15 березня 1939 р. кілька днів (не враховуючи пізнішої партизанки). Захоплених січовиків просто розстрілювали. Докладна кількість жертв з українського боку не відома, але їх було між 1000 та 1500. Січовики намагалися відступати до Румунії, але румуни видавали їх угорцям, а ті передали галичан (їх було чимало в Січі) полякам на розправу. Трохи січовиків притаїлося на місці, щоб вже за сім-вісім років опинитися під червоним російським режимом. Цей режим був не менш терористичним, як за угорського панування в Подкарпатськім краї, в який тоді перетворили закарпатський бастіон української державності.

 

Західна Європа тепер, як і в XX ст., хизується своїм легалізмом, справедливістю в міждержавних стосунках, підключаючи до цього також релігійний фактор. Але жодного протесту, хоча б словесного, проти кривавого загарбання Карпатської України та знищення тієї молодої демократичної державності не було. Характерно реагували сусіди. У квітні 1939 р. на зустрічі президента Словаччини з християнсько-демократичним кабінетом міністрів усі вибухнули реготом, коли один з міністрів сказав: «А тепер Волошин може понести свою Україну в рюкзаці».

 

Угорська католицька ієрархія у тому ж квітні з амвонів проповідувала, що треба «викорінити і залізом випалити український дух із наших історичних Карпат!». А Сталін глузував, порівнюючи Карпатську Україну з ґудзиком, до якого хотіли б пришити цілий одяг, тобто т.зв. Радянську Україну. Таким був реквієм державі. Вже у 1939 р. на «радянському» боці Карпат втікачів з-під угорської окупації ловили, судили й запихали до таборів на Півночі та в Сибіру.

 

Не підлягає сумніву, що упадок карпатської української державності став жорстокою прелюдією до Другої світової війни, яка вибухнула за трохи більше як п’ять місяців пізніше. Та жоден з реномованих істориків Другої світової війни та й політиків того і пізнішого часу про карпатську прелюдію не згадує. Основна причина в тому, що тоді знову на європейській арені виринула ненависна для політиків українська проблема, яка вже так остогидла. А що там десь біля Карпат у кривавий спосіб ліквідували державу та вистріляли трохи українців – що ж, так їм і треба. Це не брутальний цинізм, а вищі політичні рації…

 

1938 рік, Закарпаття

 

Коли «вибухла» Карпатська Україна у 1938 р., добиваючись спершу реальної автономії, я закінчував шостий клас школи та перетворився у гімназиста 1 класу т.зв. філії Академічної гімназії на вул. Пекарській у Львові. Українське суспільство міста схвильовано стежило за тим, як розгортаються події на Закарпатті.

 

Польський поліцейський режим став помітно суворішим. У Львові збиралися учасники збройних змагань 1914—1921 рр., вишукуючи шляхи, якими можна б допомогти фінансами та зброєю. Молодь доріжками через гори, через «зелену границю», пробиралася на південний бік Карпат. Але нелегальний перехід кордону ускладнювався чимраз більше. Польська преса купалася в антиукраїнській істерії, скандуючи давню приказку: «Polak, Wegier dwa bratanki, і do szabli, і do szklanki» («Поляк і мадяр два побратими і до шаблі, і до склянки»), А об’єднувала їх велика ненависть до українців. «Зелений кордон» біля Карпат охоронявся чимраз численнішими загонами КОП (Корпусу охорони прикордоння). Шаленіла цензура.

 

Щоб її якось обійти і донести правдиві вісті з практично блокованого Закарпаття, найпопулярніша газета «Діло» виходила двома накладами. Перший, ще не спотворений цензурою, який кур’єри виносили просто з друкарні й розносили передплатникам. Другий наклад був із білими плямами на місці тих статей і повідомлень, які викреслив грубий червоний олівець цензора.

 

1 листопада 1938 р., у двадцятиріччя встановлення української влади у Львові й Галичині, польські шовіністичні студенти влаштували погром, напали вже за традицією — на «Просвіту» (будинок на площі Ринок під номером 10) та били на вулицях українців. За компанію вони били і євреїв, яких завжди ще від подій 1918-1919 рр. вважали прихильниками українців. Наш гімназійний професор Росткович прийшов до праці побитий.

 

Підтримка Карпатської України

 

Ми, тобто молодь, демонстрували на вулицях міста підтримку Карпатської України. Демонстрантів розганяла і била поліція. Під час однієї з демонстрацій поліцаї сильно побили гумовими палицями мого однокласника Мицика. Мені вдалося якось втекти. Гімназисти мусили ходити у спеціальній гранатовій формі з нашитим на невеликому щитку номером гімназії на правому рукаві. Перед демонстрацією ми відпорювали щиток, щоб поліція не знала, з якої ми школи. Директор гімназії О. Залеський, великий полонофіл, виходив зранку, щоб стати біля входу. Він уважно придивлявся, чи щиток не був свіжо пришитий або, що ще гірше, прикріплений шпильками.

 

Я заходив до адвокатської канцелярії мого батька на вул. Коперника, 5, де одночасно був центр парамілітарної організації «Луги», яку очолював Роман Дашкевич, полковник армії Української Народної Республіки, командир бригади артилерії Січових стрільців.

 

«Луги» налічували до 100 тисяч членів, мали відділи, розкидані також в гірських околицях Карпат. Я сідав у куточку й прислухувався до розмов про те, де було найлегше перейти «зелену границю» з допомогою місцевих провідників-луговиків.

 

Приходили також старші громадяни. Тоді говорили, скільки грошей можуть виділити українські банки і кредитні установи для Карпатської України, де можна купити зброю і контрабандою перевезти чи перенести на блоковане Закарпаття.

 

У середині березня 1939 р. ми ходили похнюплені, дехто намагався начіплювати чорну стрічку (як кілька років раніше після вбивства полковника Євгена Коновальця). Та з чорною стрічкою до гімназії заходити не можна було…

 

Так починалася моя політична наука, в якій зразу ж зайняла своє місце Карпатська Україна.

 

 

Російська окупація Західної України

 

Поляки встановили санітарний кордон між Галичиною та Закарпаттям, до Львова ж доходили лише неясні чутки, що переданих угорцями галичан розстрілюють поляки на кордоні біля Карпат без жодного суду. Поляки, зрештою, ще раніше засилали своїх диверсантів до Карпат.

 

В часи першої червоноросійської окупації Західної України (1939—1941) поширилися не менш неясні відомості, що втікачів з-під угорського терору зразу ж арештовували (як згадувалося вище) і судили хоча б за нелегальний перехід кордону.

 

Тільки під час наступної німецької окупації дійшли до нас книжки, що описували кривавий березень на Закарпатті — все було жахливіше, ніж ми собі уявляли. Про поведінку орди (знову появився термін з часів прориву угорців до Паннонїї у 895 р.) дуже реалістично писали Володимир Бірчак (книжка «Карпатська Україна Спомини і переживання». Прага, 1939/1940), який був очевидцем подій, та автори, об’єднані у книзі спогадів («Карпатська Україна в боротьбі. Збірник». Відень, 1939). Стало моторошно. Всі окупанти були однакові. В гімназії моїм товаришем став братанок Івана Рогача, якого гітлерівці знищили в Києві як відомого українського націоналіста.

 

Закарпаття за ґратами

 

Перших закарпатців січового віку я зустрів в ув’язненні в пересильному корпусі (корпусі без четвертої стіни, замість неї ковані Ґрати) Лук’янівської в’язниці в Києві. Ми спали поруч на другому поверсі твердих дерев’яних нар. Це були кремезні та й веселі, навіть у тих умовах, лісоруби, якими вони стали, щоб замаскувати своє січове минуле. Не вдалося. їх розкрили, а колишнім січовикам-гуцулам дали по 25 років ув’язнення. Це був 1951 рік. Ми не були довго разом, бо чорні воронки розвезли нас по різних етапах.

 

Вже влітку 1952 р. у першому лагпункті Спаського табору (40 км від Караганди) Пєщлагу, тобто Піщаного табору, біля куща тамариску, що ріс між двома бараками, до мене підійшов середнього віку чоловік з чітко вирізьбленим профілем та з номерами на спині й на шапці, як і в мене.

 

Він сказав: «Я Василь Климпуш з Ясіня. Я знаю вашого батька. Не раз я їздив до Львова з закарпатською делегацією на попис «Лугів» (попис — це щорічний фестиваль).

 

Так почалося наше багаторічне знайомство, що швидко переросло у справжню приязнь. Ми чимало тоді говорили, звичайно, ховаючись, хоча б за тамарисками, бо наглядачі, а тим більше оперативні офіцери (наприклад, жорстокий Круглов), розганяли такі зустрічі.

 

Василь Климпуш

 

Василь Климпуш розповідав мені багато про Закарпаття і про себе. Коли повернувся з Першої світової війни до рідного Ясіня, був уже переконаним українцем і взявся відстоювати українську державність поєднану з Західноукраїнською Республікою на Гуцульщині. Брав участь у військовому поході на Мармороський Сиґіт, захоплений румунами (похід, як відомо, закінчився невдачею). Потім вирішив, що якщо хоче займатися політикою, то мусить бути фінансово незалежним.

 

Появилася ідея мати власний тартак (деревообробний завод) і цю ідею йому вдалося здійснити. Їздив до Львова, до Галичини, звідки привіз дружину. Розбагатів, побудував у Ясіні двоповерховий будинок. Завжди підтримував зв’язки з національно орієнтованими політиками. Разом з ними боровся проти москвофільства, російської білої еміграції, що при сприянні чехів (бо краще росіяни, ніж українці!) обсіла особливо школи, русифікуючи їх.

 

Прийшов час боротьби за автономію та незалежність Карпатської України. Неодноразово у 1938, на початку 1939 рр. їздив до Хуста, що став столицею держави. Коли згадував про бої січовиків з кількісно переважними угорськими військами, в нього на очах бриніли сльози. Перед окупантами тікав на Захід до Словаччини та Протекторату Чехії й Моравії. Характеризував діяльність українських політиків під час чеської (ген. Прхаля) та угорської навали. Потрапив до рук гестапо, яке намагалося вибити з нього відомості, як січовики діставали зброю, особливо звідки прийшло 500 револьверів для Карпатської Січі. Мені Василь Климпуш розповів, що цю зброю купили в Австрії та контрабандою привезли на Закарпаття.

 

Окупанти мінялися

 

Прийшли червоні росіяни і невдовзі арештували його в Ясіні (куди Василь повернувся) як впливову фігуру на Закарпатті та, зрозуміло, брата Дмитра команданта Карпатської Січі. Таким було життя Василя Климпуша до того, як ми зустрілися й заприятелювали (незважаючи на різницю віку) в Спаську.

 

У Спаську було більше закарпатців. Ми знайомилися і швидко знаходили спільну мову. Згадую тих, що були у другому лагаункті, де містилася Центральна лікарня Карлагу. Іван Коршинський, фельдшер хірургічного відділення (пізніше відомий лікар-хірург в Ужгороді, був також народним депутатом Верховної Ради України). Він потерпів спершу від угорських жандармів, а згодом опинився у радянській в’язниці. Михайло Петричко, колишній січовик, що у 1939 р. уникнув розстрілу, але не уникнув більшовицького ув’язнення. Василь Пецко з гірського села, що був фельдшером у нервово-психіатричному відділенні, яким я, недовчений медик, керував. Йосиф Лошак – приятель Пецка. Їхні обличчя перетворювалися на суворі, коли ми говорили про Карпатську Україну як державу та згадували Карпатську Січ. В Караганді, в лагаункті «Цегельні заводи», куди мене перекинули на кілька місяців, у котельні сидів немолодий уже закарпатець Левинець, ми розмовляли про долю Закарпаття, попиваючи квас, дуже добрий, який цей в’язень виготовляв у котельні…

 

Так почалася моя заочна любов до Закарпаття, до тих загартованих людей, які опинилися за ґратами лише тому, що боролися зі зброєю в руках або й без зброї за Україну. У в’язницях і таборах було чимало закарпатців, які через роки угорського терору пронесли ідею незалежності України і традиції носія цієї ідеї Карпатської Січі 1938—1939 рр.

 

Тему Карпат і Карпатської України я намагався порушити в розмовах з угорцями, які також опинилися в таборах. А було з ким про це говорити: лікар Червені, що був міністром у тимчасовому уряді Трансільванії під час Другої світової війни, та моїм попередником у відділенні лікарні, про яке я вже згадував; лікар Шалій, який під час недалекої вже Угорської революції був (як мені казали) був директором радіо в Будапешті; політичний діяч Ковач (з ним я був у лагпункті «Цегельні заводи»), один з керівників Угорської революції. Та розмова про Закарпаття і угорське панування у ньому в найновіший час не виходила. Лише д-р Червені скидав усе на жандармів, яких, за його словами, «навіть до хати ніхто з нас не пускав».

 

Закарпаття зелене

 

Закарпаття було ще не вільне, а під новим окупантом. У червні 1956 р., після хрущовської чистки в’язниць і таборів, я повернувся до Львова. Вже на початку серпня побував у Ясіні, у Василя Климпуша. Я захоплювався гуцульським Закарпаттям, стародавньою дерев’яною церквою в Ясіні, яка немов символізувала весь цей край. Ми часто сиділи на лавочці у городі біля його будинку, пригадуючи минуле, ходили по лісистих горах.

 

Я побачив усіх трьох братів Климпушів. Івана біля його селянської свіжопобіленої хати. Дмитра, команданта Карпатської Січі, у його світлому сіро-голубому костюмі. Маломовного, але з прихильною, ласкавою і трохи несміливою усмішкою. Дмитро був мовчазним, але поволі згадував те, що діялось в Закарпатті майже два десятиріччя раніше.

 

Його сина Ореста (пізніше, у незалежній Україні міністра) в Ясіні не було, він був десь під Говерлою. З Василем Климпушем ми їздили до Хуста, де він показував мені пам’ятні місця. Ми оглядали готель «Коруну» з яким було пов’язано багато подій 1938—1939 рр. Слова про Карпатську Січ та січовиків ще далі боліли, немов кривава рана.

 

У мене було багато поїздок на Закарпаття. До Буштина на весілля Івана Коршинського (там один з гостей дивувався, що я, освічена людина, не говорив по-мадярськи). Тоді ще Тячів і Тячівщина.

 

Після чергового звільнення з роботи я опинився на посаді наукового співробітника (а пізніше навіть завідувача відділу етнографії) Львівського музею етнографії та художнього промислу Академії наук. Всі ці роки Закарпаття, його люди спершу в розмовах недовірливі, а через певний час, деколи після кількох днів, уже щирі у розповідях про Карпатську Україну як державу, про Карпатську Січ як її армію стояли перед моїми очима. Тому і тему наукової роботи я обрав собі закарпатську: «Закарпаття в українській етнографічній науці XIX ст.». І знову численні поїздки до Карпат не лише до бібліотек і архівів (Ужгород, Мукачеве, Берегово), але й до колишніх співв’язнів Івана Коршинського в Ужгороді та Михайла Петричка у Мукачевому. Частина друзів уже зникла з обрію.

 

З Климпушами, авторитет і впливи яких поволі відновилися і почали впливати на ближче і дальше оточення, органи розправилися з перфідією. Організували листа з діаспори, нібито Климпуші мають підняти повстання на Закарпатті. Їх змусили підписати сфабрикованого «покаянного» листа. В кінці 60-х років вже не було до кого їхати в Ясіня…

 

Було багато зустрічей з людьми, в яких часом промовляла пам’ять. Мандрівка по селах біля Ужгорода, Берегова У1971 р. книжка про етнографічне дослідження Закарпаття була вже закінчена, у 1972 р. вона мала побачити світ у Києві, у видавництві «Наукова думка». Та у 1972 р. мене ще раз викинули з праці, а книжку – з видавничого плану. Лише у 2003 р. я повернувся до теми, і текст книжки у вигляді п’яти статей побачив світ у львівських «Етнографічних зошитах» 2003—2005 рр.

 

Зв’язки із Закарпаттям у мене збереглися досі. І з людьми, і з Хустською міською радою міста, що залишається символом незалежності Карпатської України та її армії Карпатської Січі.

 

Етнічні псевдоменшини в Україні

 

Але були ще сумні епізоди, які, по суті, тривають досі й дуже щемлять у серці. Про псевдоетноси в Україні, серед них і про закарпатських «русинів» (псевдоетнос, вимайструваний за юдині гроші з Москви так, як оплачене золотими царськими рублями специфічне закарпатське москвофільство) я писав ще у 1994 р. Тоді й опублікував статтю «Етнічні псевдоменшини в Україні» (у збірнику «Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку». Київ, 1994; стаття не раз передруковувалася), яка не приєднала мені приятелів типу Павла Роберта Маґочі, давнього агента північної держави.

 

Патологією віяло на мене і від тих «карпаторосів», яких я зустрічав у Нью-Йорку 1995 р. У моїх почуттях змішувалися думки про безбатченків, яким я міг лише співчувати, з гидливістю до таких антиукраїнців, що декларували себе представниками неіснуючого етносу, аби тільки не бути українцями.

 

Сучасні закарпатські «русини» намагаються конструювати свою окрему мову (хоча європейське мовознавство давно встановило, що із специфічної говірки утворити нову мову неможливо та й непотрібно), придумати власну традицію, в якій немає нічого живого, бо платне москвофільство ніколи живим не було. У цій фіктивній традиції місця для державності Карпатської України та для героїчної оборони Карпатської Січі не знайшлося. Як не знайшлося на закарпатській землі і місця для монументального пам’ятника Карпатській Січі та для відзначення тих місць, де угорці розстрілювали січовиків.

 

Модерне русинство боїться образити угорських окупантів, які, зрештою, не здобулися ні на одне слово засудження своєї кривавої влади на південному боці Карпат. Бо їм ще й можна будувати меморіали на перевалі, через який понад 1400 років тому пройшла орда, а недалеко від меморіалу розкопали ж тлінні останки січовиків, людського жертвоприношення орді. Українцям величні монументи не потрібні, зась. Як і вимагати засудження геноциду і правди про Карпатську Україну в працях угорських істориків.

 

Навіщо будити приспану пам’ять?.. Тепер русинство молиться на Москву та поклоняється Будапештові, а ворожим оком дивиться на Київ і Львів, живучи в атмосфері войовничої корупції та національної зради.

 

За матеріалами книги Я. Дашкевича «…Учи не ложними устами сказати правду»; Світло з-за Карпат, с. 190 – 198.