Шляхи творення національної української ідеології (за матеріалами статті Ярослава Дашкевича «Українська ідеологія – міф чи реальність?» із книги «…Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика. – К.: Темпора, 2011. – 828 с.).

 

---

 

Ідеологічний «ринок»

 

Україна в наш час переживає такий період в ідеологічній сфері, коли її намагаються перетворити на полігон для випробування різноманітних політичних, соціальних, економічних, релігійних ідеологій. Як наслідок, переживає крах панівна українська політична (популярно звана марксистсько-ленінською, що, очевидно, не визначає змісту) ідеологія, що протягом десятиріч жорстоко викорінювала будь-яку конкуренцію.

 

Вакуум, по суті, не створився. Бо ніби порожнє ідеологічне поле майже негайно закидали великою кількістю ідеологічних систем як українського, так і позаукраїнського походження. Ідеологічний ринок наситився часто не продуманими до кінця, але агресивними (агресивними через нетерпимість та переконання в єдиній слушності) ідеологіями. Характерне місце на цьому ринку зайняли ідеології позаукраїнського походження.

 

Вони приваблювали своєю екзотичністю («в Україні ж цього не було!») та, використовуючи недосвідченість, врешті звичайну непоінформованість про громадсько-політичні системи в світі, ошукували наївних і голодних на ідеологічний харч тим, що, мовляв, саме така ідеологія вже здійснена на практиці або дуже близька до реалізації. Потім з’ясовується, що ідеології то насправді і не здійснені. Але їх обов’язково треба проводити в життя в Україні – в державі, яка «починає свій новий шлях».

 

 

Переконливих аргументів у пропагандистів різноманітних ідеологій не було, але вони із завзяттям (часто, нічого гріха таїти, щедро оплаченим з-за кордону) кинулися до боротьби за експериментальну територію. На цій території вперше у світі мали здійснювати ідеї «відкритого суспільства», «прозорих кордонів», «прав людини», «необмеженої демократії», «громадянського суспільства», «єдиного простору» тощо. І знову, коли питаєш пропагандиста таких декларативних ідеологій, де саме вони вже здійснені на практиці, у відповідь отримуєш обурений блиск очей та… мовчанку. Якось забулося, що саме Україна протягом понад семи десяти років вже була об’єктом одного з найкривавіших суспільних експериментів під назвою комунізм.

 

Конкуренція між ідеологіями

 

Боротьба між ідеологіями здійснюється тепер в Україні різними методами. В основному, шляхом використання засобів масової інформації (але й не без «переконування» методами терору). Боротьба ця проходить у двох напрямах. Першому, при якому наголошується на перевагах «моєї» чудової ідеології над ідеологією «їхньою», очевидно поганою, її намагаються компрометувати часто засобами дуже далекими від полеміки на ідеологічні теми.

 

Другий напрям – заперечення доцільності будь-якої ідеології. В середовищі української політичної еміграції похід проти ідеологій почався зразу після закінчення Другої світової війни. Показовим у цьому відношенні може бути істеричний виступ Василя Рудька в книжці «Розлам в ОУН. – Новий Ульм, 1949» (виданій під псевдонімом Р. Лісовий):

 

«…т.зв. «ідеологія», панівна форма нашого сучасного суспільнополітичного мислення, це мішанина слабенького, здебільша півінтелігентського туманного пізнання, зодягненого в поетично-хмарні шати, та сліпої й кровожерної віри у непомильність і “рідний край – спасаємість” такої секти», – цитую за передруком тексту в: Harvard Ukrainian Studies. – Cambridge,Mass, 1985, – Vol.9, no 3-4. – P. 485.

 

Автор протиставляв «ідеологіям» «елементарні завдання політичної еміграції». Але змісту цих завдань він не розшифрував. Він намагався лише звести життя людини до голого прагматизму. На практиці це повинно довести до знищення будь-якого духовного життя людини або до його крайньої примітивізації.

 

Без сумніву, цей другий напрям є надзвичайно небезпечним для суспільних відносин. Він прирікає людину на напівтваринне існування, коли основною потребою має бути задоволення приземлених життєвих потреб, гонитва за багатством, життєвим комфортом, за «американським способом життя». В цьому, мовляв, і є основна мета людського життя.

 

Вузький і вузьколобий практицизм

 

Во ім’я вузького і вузьколобого практицизму людей намагаються відштовхнути від будь-яких вище ідей, позбавити мрій, закрити перед ними перспективи змагань, зокрема, за ствердження морально-етичних цінностей в суспільно-політичному житті.

 

Боротьба з будь-якою ідеологією (зокрема політичною, бо саме це найважливіша ціль такої боротьби) здійснюється також фальсифікаторськими псевдоінтелектуальними методами. Ідеологію проголошують «набором міфів». Так робить, наприклад, в останній час Вадим Галиновський, див. його статтю «Криза націонал-демократичного руху», вміщену в «Збірнику інформаційно-аналітичних матеріалів». – Київ, 1994. – №4. – С.3-5. Збірник під редакцією Сергія Набоки видає, нібито, незалежний прес-центр «Гаряча лінія», організований Українською фундацією захисту свободи слова та інформації, Професійною спілкою журналістів України «Незалежність», Міжнародним фондом «Відродження» та Українським конгресовим комітетом Америки. Крім всього іншого, В. Галиновський явно заражений бацилою «антигаличанського синдрому».

 

Тому видумками галичан він проголосив «міф» про окупацію України Росією ще в XVII ст. Насправді, за його твердженням, до середини ХІХ ст. існувала унія між Росією та Україною. Чому ця видумана унія припинилася якраз у середині ХІХ ст. – автор не пояснює. До цього слід додати «міф» про етноцид українців, «міф» про антиукраїнську політику російських царів і радянського партійного керівництва, «міф» про те, що після Переяславської ради відбулася русифікація України. Насправді, за В. Галиновським, відбулася українізація Московії, і ця українізація довела до виникнення Російської імперії.

 

Українська ідеологія не може бути побудована на міфах

 

Перелічені «міфи» – нібито складові частини ідеології української націонал-демократії. Нічого наголошувати, що «антиідеолог» В. Галиновський довів у цей спосіб лише свою повну теоретичну безпомічність, незнання історії та відверту антиукраїнську заполітизованість. Довів також крайню некоректність, не подаючи, з яких ідеологічних програм націонал-демократів він запозичив перелічені «галичанські міфи».

 

Ототожнення ідеологій з набором міфів має компрометувати ідеологію як думку, позбавлену раціонального ґрунту. Через свою нібито «міфічну» природу ідеологія не має просто права домагатися реалізації закладених в ній ідей. Бо кожна ідея – це просто нездійснений міф. Насправді, ідеології дуже часто в минулому міняли (та міняють в сучасному) суспільно-політичне обличчя великих регіонів світу. Це, до речі, доводить реальність сили, яка часом може стати дуже загрозливою, не лише конструктивною, але й руйнівною. Тому тепер «з профілактичною метою» посилили похід проти будь-яких ідеологій взагалі.

 

Боротьба проти ідеологій, що загострилася в останні роки, це лише доказ, що ідеологи (навіть незалежно від свого змісту) знову стають небезпечними для політичних можновладців певного типу. Очевидно, можновладців як капіталістичних, так і комуністично-соціалістичних країн. Тому ідеологів треба вилучати з суспільного обігу, приборкувати інтелектуалів творців ідеологій і, таким чином, забезпечитися від кардинальних змін і переворотів, викликаних ідеологічними течіями.

 

Боротьба з ідеологами як самостійна ідеологія

 

Підґрунтя антиідеологічної та антиінтелектуальної боротьби є суто політичним. Намагаються ліквідувати можливу опозицію, не допустити до революції чи національно-визвольного повстання, які можуть щось змінити в існуючому світі. Доходить до того, що слова «ідеологія», «ідеолог» вживають як своєрідну лайку («ех, та це ідеологія!»). Мовляв, ідеологія це ні не практика, ні наука. Хоча наукові підстави сумлінно опрацьованої ідеології така «критика» заперечити не може. Як не парадоксально, але боротьба з ідеологіями різного ґатунку, що ведеться з нігілістичних позицій – це також ідеологія, однак дуже низької морально-етичної вартості.

 

Загальноприйнятим є подвійне розуміння поняття «ідеологія». Це, по-перше, основні ідеї, характерні для світогляду окремих осіб, груп людей, я також певних національних спільнот. По-друге, це система поглядів, ідей, теорій, переконань, що утворюють конкретну політичну, суспільну, релігійну, економічну, технічну програму.

 

Звинувачення ідеологій в тому, що вони – набір міфів, повинно довести, що жодна українська ідеологія не має реального ґрунту, на якому базується. Вона не повинна домагатися здійснення будь-яких ідей, програм, бо ідеологія складається лише з реально неіснуючих міфів. Не варто, мабуть, особливо й захищати антиісторичність і безпідставність таких звинувачень. Роль ідеологій політичних, суспільних, релігійних економічних, врешті, технічних, в розвитку суспільства – велетенська. Заперечувати цю роль – значить, заперечувати взагалі роль людської думки.

 

Раціоналістична експертиза

 

Певно, що існує диференціація ідеологій, з точки зору можливості їх реалізацій. Звичайно, в основному, раціоналістична експертиза здатна визначити реальний ґрунт (або відсутність реального ґрунту) ідеологій, правдивість (або неправдивість) їх історичних традицій та історичного субстрату, зокрема ідеологій суспільних, політичних, не кажучи вже про економічні.

 

На переповненому українському ринку ідеологій поруч з ідеологіями, що витримують раціоналістичну наукову експертизу з точки зору їх здійсненності, існують фантастичні, часом – хворобливі, параноїдальні псевдоідеологічні. Вони зникають так само швидко, як швидко і несподівано з’являються. Часом амбітне бажання заслужити звання «ідеолога» (навіть незалежно від того негативного відтінку, якого йому дехто надає) за всяку ціну, штовхає на опрацювання неїстівних сурогатів.

 

Наведений вище непривабливий приклад із «Збірника інформаційно-аналітичних матеріалів» доводить, що перевірка доброякісності ідеологій, відсівання демагогічних, популістських може здійснюватися лише при високому загальному рівні знань, особистій чесності, відсутності заполітизованого анти українізму та без страдницького почуття меншовартості. При об’єктивній оцінці мусить існувати критерій раціонального реалізму, уява про можливість здійснення на практиці певних ідеологічних систем та переконання про національну доброякісність, значимість і корисність ідеології. В деяких типах ідеологій (наприклад, релігійних) є елементи ірраціоналізму, містицизму. Без них ці типи ідеологій не можуть існувати. Але, так чи інакше, вони також спрямовані на досягнення цілком реальної мети.

 

Міркування про експертизу ідеологій в жодному разі не передбачають інституалізованості такої експертизи, встановлення цензорського фільтру; не підлягає, однак, сумніву, що перевірка і об’єктивна оцінка ідеологій в час переповнення ідеологічного ринку України потрібна і відіграє важливу суспільну функцію. Кожна конструктивна політична ідеологія, зокрема, мусить передбачати спричинені нею зміни в суспільстві на краще і передбачити конкретні механізми здійснення цих змін.

 

Поділ на національні й понаднаціональні ідеології дуже давній

 

Глобальні, універсальні, космополітичні ідеології, релігійні, в першу чергу, потім соціальні та їх творці й пропагандисти завжди ставили перед собою мету охопити цілий світ. В такий чи інший спосіб вони хотіли звести суспільне життя або окремі його сторони (наприклад, релігійну або економічну) до єдиного знаменника. З перелічених на початку статті універсальних ідеологій та ідей («відкритого суспільства», «прозорих кордонів», «прав людини», «необмеженої демократії», «громадянського суспільства»), до яких можна додати ще, наприклад, такі як «європеїзму», «федералізації», «лібералізму», всі мали і мають стати бар’єром на шляху національних ідеологій національної незалежності, відрубності, національного відродження. Саме вони від часу звільнення від колоніалізму основної маси колоніальних народів насправді здійснюють переможний, деколи – кривавий національно-визвольний (колишня Югославія, Північний Кавказ і Закавказзя, Курдистан) похід по цілому світі.

 

Універсальні ідеї мали зупинити такий похід націоналістичних ідеологій. Це їм, однак, не вдається з двох причин.

 

Перша з них полягає в тому, що паралельно із зовні інтеграційним тенденціями універсальних ідеологій, відбувалися дезінтеграційні процеси. Відбувався розпад, здавалося б, глобальних, наднаціоналістичних, космополітичних ідеологій за національною ознакою. Бо був і є російський, китайський і кубинський комунізми, бо є арабський соціалізм, бо є польський і латиноамериканський католицизм, шведська та американська демократії і т. д.

 

Друга причина полягає в тому, що, насправді, з-за кожної універсальної, нібито понаднаціональної ідеології проглядає превалююче якесь одне національне обличчя чи боротьба кількох національних тенденцій за зверхність. В європеїзмі, наприклад, відбувається боротьба німецького, французького та англійського напрямів за опанування ідеологією європеїзму в цілому. Історія національної боротьби за глобальний комунізм широко відома.

 

Імперські амбіції окремих націй

 

Виявилося, що основна маса універсальних ідей висувалася саме як замаскована націоналістична ідеологія, що мала в такий спосіб задовольнити глобальні імперські амбіції окремих націй. Російський комунізм, американська демократія поширювалися під покривалом нібито понаднаціонального універсалізму. Він одночасно кидав, згідно з правилом «тримай злодія», звинувачення в націоналізмі щодо інших народів. Чи не найвідоміше з цих звинувачень замкнули у формулі «великий націоналізм малих націй!».

 

Як у сфері політично-громадських соціальних ідей національний фактор виявився переможним (тобто, грубо кажучи, націоналізм переміг соціалізм і комунізм), так і у сфері універсальних ідеологій національна ідея виявилася зверху. Ідея справедливого, рівноправного ставлення до всіх народів, яку, нібито, намагалися конструювати, закладаючи універсальні ідеології, виявилася утопією або звичайним ошуканством.

 

Все це говорить переконливо про те, що Україна, українська нація мають повне право творити власну національну ідеологію. Українська ідеологія повинна має на меті добро. В першу чергу – для свого власного народу, що довгі століття перебував під чужоземною навалою. При цьому, в ділянці ідеологічної творчості, є всі підстави використовувати кращі ідеологічні досягнення інших суспільств. Але не механічно переносити їх на український ґрунт. Також є всі підстави для того, щоб на переповненому в сучасній Україні ринку ідеологій з великим недовір’ям ставитися до пропонованих як найкраща панацея універсальних ідей, бо за ними, як правило, приховане чиєсь імперське, вороже Україні обличчя.

 

Всі ідеї такого типу також підлягають вдумливій об’єктивній і відповідальній експертизі. Треба мати надію й на те, що з часом, з піднесенням інтелектуального рівня нашого суспільства, конкурентоздатні українські ідеології зможуть потрапляти на поза український ринок, щоб їх там модифікували відповідно до власних національних потреб.