Реалії пенітенціарної системи, де слово «виправлення» лише на папірці
Андрій Терещенко
За гучними заявами про реформу пенітенціарної системи, її суть лишається майже незмінною – репресивною, закритою і такою, що часто діє не в інтересах права і виправлення людини, а за інерцією совєцької каральної моделі.
Виправлення як фікція: хто і як оцінює зміни в особистості засудженого
Зовні – нові стандарти, іноді навіть модернізовані будівлі. Але всередині – система, яка, у ліпшому випадку, консервує деградацію, а в гіршому – штовхає людину ще глибше у прірву ізоляції, безнадії та дегуманізації.
Попри війну, реформування пенітенціарної системи в Україні залишається важливим маркером зрілості держави. Адже навіть у часи загальнонаціонального спротиву цивілізована держава вимірюється не кількістю покараних, а здатністю дати шанс на відновлення тим, хто оступився.
Рівень рецидиву утримується на сталому рівні вже понад два десятиліття, незважаючи на численні «реформи» і перейменування. За даними правозахисних організацій та незалежних аналітиків, від 40% до 60% колишніх ув’язнених повертаються за ґрати впродовж кількох років після звільнення.
Коренева проблема захована в самому підході до поняття «виправлення» і як його розуміє система, хто оцінює зміни особи, як працює чи не працює механізм об’єктивних переглядів вироків у судах.
У більшості країн ЄС процес оцінки виправлення засудженого здійснюють незалежні комісії, де ключову роль відіграють психологи та соціальні працівники. В Україні ж цей механізм досі замкнутий на каральну вертикаль, що породжує зловживання. Службовці в погонах – співробітники пенітенціарних установ – готують ключові документи для судів: характеристики засуджених, висновок про ступінь виправлення, аналітичні довідки. Вони ж фіксують «поведінку», готовність до праці та ресоціалізації.
Виникає очевидний конфлікт інтересів. Адже ці люди не є соціальними працівниками. Не можна їх вважати і повністю незалежними спостерігачами. Вони – частина каральної системи, виховані на жорсткій субординації, логіці «порядку шляхом контролю» та звичці домінувати над ув’язненими. Більше того, їхня службова кар’єра та авторитет у колективі часто напряму залежить від «керованості» засуджених, а не від їхньої моральної трансформації. Тож цілком логічно, що в системі, де контроль цінується вище за правду, дуже складно визнати, що хтось із засуджених виправився і заслуговує на новий шанс.
Показові приклади – виправився, але залишився без шансу
Засуджений Сафронов Сергій Анатолійович, який відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі «Петрівська виправна колонія (№ 49)», що на Кіровоградщині, писав численні заяви до адміністрації з проханням забезпечити його оплачуваною працею. Незважаючи на це, адміністрація не надала йому роботи. А згодом у офіційних документах, поданих до суду, виклали протилежне: буцімто він сам не бажає працювати.
Приклад засудженого Сафронова демонструє, як відповідність критеріям не гарантує справедливого перегляду справи. Більше того, в його характеристиці зазначили, що засуджений не визнає повністю своєї вини, хоча в особовій справі наявні письмові докази повного визнання вини та каяття.
Саме ці дані від адміністрації стали причиною судової відмови у пом’якшенні покарання попри те, що за офіційною шкалою виправлення Сафронов набрав 76 балів – значно більше за мінімально необхідні 65. А «продуману» документацію на нього готував начальник сектору МРБ ПВК-49 підполковник внутрішньої служби Сергій Леонідович Чайка. Інакше, ніж службовою некомпетентністю це не назвати, бо внаслідок недостовірної, викривленої або навмисно маніпулятивної інформації людина, котра фактично продемонструвала позитивні зміни, була залишена в умовах довічного ув’язнення.
Це рішення прямо суперечить статті 3 Європейської Конвенції з прав людини, яка забороняє катування та нелюдське поводження і покарання. Утримувати людину на довічному ув’язненні, незважаючи на наявні докази виправлення, без реальної можливості на перегляд вироку є формою психологічного катування.
Справи, подібні до історії Сафронова, не поодинокі – вони типові для установ, де чиновницька байдужість підмінює правосуддя. За кожною такою історією – конкретна людина, яка роками живе з відчуттям, що держава не чує навіть тоді, коли вона вже змінилася.
Чому така система чинить опір виправленню?
Тут сама собою напрошується відповідь: людина, яка справді виправилася, більше не є «зручною» для системи. Вона має власну думку, моральну позицію, гідність, здатна писати звернення, захищати свої права. А це – виклик усталеній системі, в якій контроль і покарання важать більше, ніж людські якості. Така система вибудувана не на принципі гуманізму, а на страху. І тому будь-яка спроба внутрішньої зміни засудженого сприймається як загроза контролю.
Ув’язнені, які погоджуються з приниженнями, мовчки виконують відверто безглузді вказівки, бездумно «служать» системі, є зручними.
Той, хто змінився внутрішньо – вже не «об’єкт контролю», а особистість. І саме такі люди стають небажаними в очах деяких пенітенціаріїв, які сприймають себе не як державних службовців, а як «володарів долі» засуджених.
Неможливо реформувати систему, залишивши незмінною її філософію. Виправлення не є актом покори – це внутрішня трансформація. І для того, щоб ця трансформація фіксувалася чесно, потрібні незалежні цивільні експерти-психологи, працівники соціального відділу, правники.
Центральні посади – директори установ, керівники соціальних відділів, члени ресоціалізаційних комісій мають бути цивільними, не підпорядкованими силовому ланцюгу.
Вкрай важливо запровадити справжню, обов’язкову участь незалежного громадського контролю у процесі підготовки матеріалів до суду щодо заміни покарання. Це можуть бути представники омбудсмена, правозахисних організацій, наглядові ради.
Також вбачається необхідним змінити законодавство, щоб забезпечити реальне виконання рішення Конституційного Суду України, в якому зазначено, що у засуджених до довічного позбавлення волі має бути і можливість пом’якшення вироку, і можливість умовно-дострокового звільнення (при цьому друге не має бути залежним від першого).
Оплачувана праця у місцях позбавлення волі має стати доступною для кожного засудженого, хто бажає працювати відповідно до норм чинного трудового законодавства.
Для уникнення фальсифікацій варто опрацювати питання створення електронного реєстру оцінки виправлення, який був би доступний для контрольних і наглядових органів.
Суспільство і держава більше не мають мовчати
Очевидно, що імітація реформ більше не працює. За кожною несправедливою характеристикою, за кожним фальшивим висновком стоїть людське життя, роки поневіряння, віра у справедливість. Якщо система карає навіть тих, хто виправився, (а прямим доказом виправлення є система підрахунку балів від Міністерства юстиції), то це вже геть не система виправлення, а система утримання, приниження і руйнування.
Ізоляція від суспільства не повинна бути формою тортур. Сьогоднішня пенітенціарна система України стоїть перед критичним вибором: або радикально змінити свою філософію, або остаточно втратити моральне право називатися «виправною». Адже там, де немає віри у можливість змін, де зарегульованість переважає над правом і здоровим глуздом, а службові інструкції важливіші за гідність людини – немає і не може бути виправлення, а є лише утримання.
Формальне оцінювання «виправлення» балами втрачає будь-який сенс, якщо кінцеве рішення залежить від людей, не зацікавлених у зміні системи, або ще гірше – коли вони свідомо саботують будь-які прогресивні зміни. І наведений вище приклад засудженого Сафронова С.А. яскраво демонструє хибність поточного підходу: коли навіть дуже високий рівень набраних «балів виправлення» не дає жодного шансу, коли правду спотворює необ’єктивна характеристика, підготовлена зверхньою людиною, – це не помилка, а свідома інституційна несправедливість.
Єдиний шлях до оздоровлення – це глибокі структурні та цілісні реформи, а не косметичні зміни. Демілітаризація ключових посад, залучення цивільних фахівців, незалежний громадський контроль, прозорість усіх процедур – ось мінімальні умови, без яких не буде ані довіри суспільства, ані справедливості для тих людей, хто дійсно змінив свідомість і виправився.
У місцях позбавлення волі не повинна знищувались особистість. Навпаки – там вона повинна мати шанс на відновлення. Справжня реформа починається не з нових наказів, а з переосмислення цінності людського життя. Якщо система не здатна бачити в засудженому людину, вона неминуче відтворює зло, проти якого мала б стояти. І тоді питання не лише в пенітенціарній системі – тоді проблема в державі.
