Олексій Святогор
Latest posts by Олексій Святогор (see all)
- Роз’яснення щодо правил користування засобами мобільного зв’язку в місцях несвободи -
- Дистанційне правосуддя: профанація процесуального закону -
- «Ледача» корупція, ще один вимір (на прикладі 79-го прикордонного загону) -
- Показові «вистави» Київського СІЗО (докази) -
- «Вєртухаї» та злочинні «авторитети» – чи є між ними різниця? -
Робочим «інструментом» кожного правника (теоретика чи практика) є достовірні та актуальні відомості щодо стану нормативно-правових актів та їх наповнення у режимі реального часу, з урахуванням усіх змін і доповнень.
Кожен з нас може скористатися будь-якою пошуковою системою чи базою законодавства (або ж і письмовим джерелом) і звернути увагу, що кожен з витребуваних нормативно-правових актів (особливо вищої юридичної сили – закони та кодекси) містить десятки, а то і сотні доповнень, нововведень, новацій та змін. Нові редакції часто-густо супроводжуються посиланнями на рішення Конституційного Суду України щодо визнання неконституційними тих чи інших положень, наведення додаткових роз’яснень тощо.
Безумовно, має бути певний еталон – контрольний примірник, «сховище» всіх змін і доповнень до кожного нормативно-правового акту. Це надасть можливість достовірно знати про характер змін, їх послідовність, ієрархію, перебіг і характеристики. Важливо знати, як виглядає нормативний акт зараз і на підставі яких змін він існує. Також важливо знати, коли та в який час такі зміни настали, якою була редакція нормативно-правового акту станом на певний минулий час (період), оскільки від зазначених обставин залежить іноді аналіз правомірності дій тих чи інших суб’єктів правозастосування.
Пересічний приклад відвертого хаосу та анархії при формування баз законодавчих актів
Наприклад, до «знаменитої» ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (т. зв. «п’яна стаття», що стосується притягнення до відповідальності водіїв, які керують транспортними засобами в стані сп’яніння або відмовляються пройти відповідний огляд) торік вносилися неодноразові зміни.
Про перебіг цих змін можна дізнатися нижче зі змісту листа Верховної Ради України, отриманого у відповідь на наше звернення:
Ми не будемо повторювати та аналізувати викладені обставини змін і «перезмін» змісту нормативно-правового акту, а просто звернемо увагу на таке. Попри чітко сформовану позицію Верховної Ради України про зміст нормативно-правових актів наразі (дивіться додану роздруківку) на офіційному веб-сайті Верховної Ради України ми помічаємо дещо іншу редакцію вказаної норми:
Тобто Верховна Рада України в особі посадових осіб Комітету з питань правоохоронної діяльності вважає, що ст. 130 КУпАП в чинній редакції стосується притягнення до відповідальності за «п’яне водіння» і водіїв колісних транспортних засобів (автомобілі, мотоцикли тощо). Водночас, в електронному форматі (на офіційному веб-сайті) та ж Верховна Рада України вважає, що ст. 130 КУпАП стосується притягнення до відповідальності лише осіб, які керують човнами, катерами та іншими водними засобами транспорту.
Причини дуалізму електронних і письмових джерел
Така колотнеча і невизначеність пояснюється купою чинників. Щось там запроваджували, потім скасовували, потім доповнювали, змінювали… Але зрештою ми маємо те, що маємо – невизначеність, анархію, внутрішні суперечності. Це відвертий дуалізм і двовладдя у сфері нормотворчості та інформування громадськості про зміст положень одного з найбільш застосовуваних і витребуваних кодексів.
«Письмова» позиція Верховної Ради України пояснює такий дуалізм і анархію тим, що електронна версія змісту нормативно-правових актів є неправильною, невиваженою й «не такою». Тому слід керуватися «паперовими примірниками» нормативно-правових актів і публікаціями в газетах. Треба шукати в архівах їх паперові примірники та послідовно за ними розбиратися.
Це цілковита маячня, оскільки пересічні громадяни та фахівці в галузі права виявилися поставленими перед дивним фактом. Верховна Рада України нібито одна, а версій законодавства у неї, щонайменше, дві. Та версія, що покликана бути найбільш інформативною – електронна, «сайтова» – вважається неправильною, і треба шукати в бібліотеках…
А як же тоді «електронна держава»?
Ми не будемо детально аналізувати цілу купу нормативно-правових актів і концепцій про застосування в Україні системи «електронної держави», «електронного правосуддя», та різних інших «хитрих» (і, як виявляється, дискредитованих та нікчемних і невизнаних) «електронних штук». Лише наведемо орієнтовний перелік «електронних» законів. Серед них – і Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» і Закон України «Про електронну комерцію», і Закон України «Про електронні довірчі послуги».
І це – не кажучи вже про саме посилання на можливість застосування електронних складових нашого життя в усіх інших поточних кодексах і законах. Згадаємо і про «погрози», – а саме так це вже виглядає, – на кшталт «ось буде запроваджена Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система, передбачена чинними процесуальними кодексами, то всі будуть судитися через комп’ютер…».
Ми не кажемо вже про те, що останнім часом кожен з високопосадовців, починаючи з Президента України і завершуючи міністрами та заступниками міністрів неодноразово у своїх виступах вживали словосполучення «електронна держава». «Держава в смартфоні» була проголошена ціннісним орієнтиром розвитку держави та суспільства, до якого слід прагнути. І що? Ось вже є певна електронна складова комунікацій та законодавства. Але вона, як вважають самі ж її очільники та адміністратори, неправильна. Вони кажуть: «користуйтесь газетами», – неначе йдеться, вибачте, про сільський сортир…
Люди ж дивляться на це неподобство…
І яке в людей має скластися враження про існуючу ситуацію зі станом законодавства? Яка в них має бути довіра до держави та її інститутів, інших складових? Де і яким чином може існувати ця сама «електронна держава в смарфоні», коли вищі посадові особи вищого та єдиного законодавчого органу кажуть: «шукайте папір, ми й самі не кумекаємо, що у нас на сайті»?
Навіщо тоді взагалі адмініструвати сайт, тримати цілу купу фахівців – комп’ютерників, верстальників, редакторів, адміністраторів? Навіщо займатися витрачанням коштів і ресурсів на хостинги-провайдинги та інші карколомні й загадкові для пересічних громадян інституції, коли це все «понарошку»? Адже виходить, що в такому разі ми спостерігаємо нецільове використання бюджетних коштів і ресурсів. Усе відбувається, як у приказці та популярному мемі: «за такого відношення ми на роботі маємо навіть трохи шкодити».
Страшно та сумно, що все робиться так, як і зазвичай – анархічно, безглуздо, «наобум», та «типу якось так».
Ми не маємо відповіді на питання про те, хто винен, що робити і що робити з тими, хто винен. Ми лише констатуємо факти. Тим самим намагаємося привернути увагу вищих посадових осіб держави, які взяли на себе відповідальність за події та їх розвиток до ситуації, що склалася. Тому сподіваємося, що спільними зусиллями ситуація має бути виправлена. Можливо, це відбуватиметься із залученням сумнозвісних одіозних «гранітоїдів», про існування яких не згадував, хіба що, лінивий. Можливо (також варіант, чом би і ні), ця мета буде досягатися шляхом жеребкування чи гри в карти – хто виграє, то нехай того і буде правда. Принаймні, це буде більш-менш чесно. Можливо, це буде робитися за допомогою демонстрування жорсткої політичної волі та сильної руки… Але порядок має бути.