Олексій Святогор
Latest posts by Олексій Святогор (see all)
- «Спеціальне тактичне спорядження» – мімікруючі пройдисвіти (документи) -
- «Спеціальне тактичне спорядження» (ТОВ «СТС») – не тільки шахраї, але й «ухилянти» (документ) -
- Повернути своїх: від слів до дій у процесі обміну ув’язненими -
- Саботаж мобілізації в ДУ «Полтавська виправна колонія (№ 64)» -
- Передавання засуджених і ув’язнених із тимчасово окупованих територій до України -
Справа бійців батальйону (полку) міліції «Торнадо» свого часу дістала широке обговорення, перетворившись на свого роду синдром, який характеризує хворобливий стан наших медіа. Завдяки зусиллям недалеких і необ’єктивних ЗМІ, окремих політиків і малочислених недоброзичливців воїни «Торнадо» позиціонувалися як бузувіри, нелюди, вбивці, викрадачі людей, кати й негідники.
«Засекречена» справа
Справа під час судового розгляду була штучно «засекречена» нібито з процесуальних міркувань безпеки та дотримання прав і інтересів потерпілих осіб. Це дало можливість вилити значну кількість бруду на підозрюваних, поширюючи брудні пересуди, плітки й домисли про «розіп’ятих хлопчиків у трусиках, зґвалтованих на очах у численних родичів».
Характерною особливістю вказаної справи, що в кожної мислячої людини створювала когнітивний дисонанс, була вимога підсудних щодо здійснення її публічного розгляду. І вже сама по собі ця вимога виглядає вкрай інтригуючою та дивною. Якщо «Торнадівці» такі «нехороші люди», якими їх намагалася змальовувати влада, то чому вони одностайно просять розголосу та публічності? Невже для того, аби пересічні мешканці, довідавшись про «злодіяння», вжахнулися та назавжди відвернулися від підсудних, вихваляючи слідчих, суддів і прокурорів, які визволили суспільство від таких «нелюдів у міліцейських погонах»?
Слід критично поставити питання: чому держава і правоохоронці, які прозвітували про розкриття та розслідування «брудних злочинів», намагалися обмежити доступ суспільства до справи та її перебігу? Адже в цьому випадку чиновники дістали б суспільне схвалення та високий рівень довіри з боку громадськості. Тоді були б відсутні підстави казати про від’ємний рівень довіри до судів і правоохоронних органів.
Сама по собі ситуація, коли «нелюди та вбивці» вимагають публічного доступу до своїх «злодіянь», а суд відмовляє в такому доступі, викликає більш ніж обґрунтовані сумніви. Вони мають очевидне пояснення: «дєлюга» (як зневажливо називають подібні справи в певних колах) шита білими нитками та має характер «слона, роздутого з мухи».
Пограбування під час обшуку
Варто розуміти, що «Торнадівці» брали участь не в дитячих квестах чи змаганнях пейнтболістів, а знаходилися на передовій. Вони були на реальній війні – зі своїми жорсткими правилами та законами, відмінними від законів мирного життя. На війні зміщуються акценти, змінюється сприйняття хорошого і поганого. Там люди, аби вижити і виконати бойове завдання за життєвими показниками змушені іноді і стріляти, і вбивати, і брати полонених. Усі ми пам’ятаємо перший період війни, коли елементарно вижити Збройним Силам та добробатам допомогли волонтери та пересічні люди. І там, на передовій, задля облаштування позицій бійцям іноді доводилося використовувати фрагменти розбитих обстрілами будинків тощо.
Але питання сьогодні не у цьому. Мене, як адвоката і захисника воїнів «Торнадо» (я вдячний долі за можливість познайомитися з цими мужніми людьми та докласти свою краплину допомоги), цікавлять окремі моменти того, як правоохоронні (судові) органи поводилися з «Торнадівцями».
Очільник полку «Торнадо», Оніщенко Руслан Ілліч був буквально пограбований правоохоронцями під час проведення слідства.
Вдершись до помешкання його родини, правоохоронці вилучили (фактично пограбували) численне особисте майно Комбата нібито з метою визнання його речовими доказами. Серед майна – особисті речі, предмети вжитку, ноутбуки (нижче наведено ухвалу суду, де це відображено), техніка…
Ну здавалося б, що тут такого? Це процесуальні дискретні права органів слідства – визначати певні предмети та речі такими, що несуть на собі (в собі) докази скоєння злочинів, містять певні сліди тощо.
Вилучені речі та предмети – докази або заручники?
Але тут незрозуміло: якщо це так, то чому вилучені предмети так і не були визнані доказами, речами, що мають доказову базу? Адже може так статися (і часто трапляється), що певні предмети вилучили, оскільки вони були схожі на докази (могли мати доказову базу). Потім виявилося, що вони не мають відношення до розслідуваної справи та нейтральні. То ж чому їх одразу не повернути? Навіщо тримати «речі як заручників»? Хіба що, з метою тортур і спонукання до зговірливості, коли людина та її родина позбавлені необхідного і обмежені в його користуванні…
Те, що відібрані речі не є доказами та будь-якими предметами, процесуально значущими у справі, визнав і Офіс Генерального прокурора, надіславши на мою вимогу про повернення речей відповідь на кшталт «якось так вийшло, самі не знаємо, чого ми це зробили, але що ми накоїли – тепер нехай розбереться та дасть вказівку суд». Безглуздість відповіді вражає. Якщо ці предмети і речі не мають відношення до ситуації та події «злочинів», то чому «косяки» слідства мусить вирішувати суд? Він міг би відмовити у розгляді питання з позицій «суд вирішує питання лише щодо процесуально значущих речей, які є доказами. А що там нахапали – процесуального значення не має, і суд до них відношення не має».
За аналогією, це приблизно те саме, що під час слідства у справі, приміром, про ДТП, внаслідок якої загинула людина, вилучити в кого-небудь (не має значення, в кого) документи на майно, цінні папери, гроші, коштовності (які апріорі ну ніяк не можуть мати значення до події злочину та його розслідування). Потім можна «заморозити» вилучені предмети на довгі роки. Поки триває слідство (допити, експертизи, слідчі експерименти, судові розгляди), можна весь цей час користуватися вилученим майном. А можна «загубити» його чи шантажувати його поверненням (точніше, неповерненням) особу, у якої ці предмети буцімто «вилучили».
Рішення суду про повернення вилучених речей
Вже один цей підхід змушує замислитися та критично сприйняти дії правоохоронців. Подібна поведінка, до речі, вельми характерна та показова. Описана технологія «взяття цінностей у заручники» доволі часто використовується – частіше, ніж уявляє собі пересічний громадянин. Іноді можна просто поцупити щось із приміщення, де проводиться обшук. Подібних прикладів – тисячі. А іноді можна зробити ось так, процесуально схиблено (не радимо наслідувати).
Довгі місяці ми були змушені чекати, допоки справа повернеться до місцевого суду, який зрештою і постановив рішення про повернення вилучених речей.
Оболонський районний суд міста Києва
Судовий документ, визнавши ще раз, що вилучені речі не мають відношення до справи і мають процесуально нікчемний характер, дещо нас заінтригував.
Суд чомусь у нападі хоплофобії (істеричного, параноїдально-хворобливого побоювання зброї та всього, що з нею пов’язане) визнав вилучені під час обшуку кулі речами, на які поширюється дозвільна система та які потребують дозволу щодо їх володіння. Тому суд зазначив можливість їх забрати після надання дозволу на володіння зброєю.
Судове рішення про повернення вилученого майна
Кулі до вогнепальної зброї
Для цивільних людей пояснимо: кулі до вогнепальної зброї – це звичайні шматочки металу (свинцю, латуні тощо) циліндричної форми. За своєю функціональністю і «небезпечністю» вони нічим не відрізняються, приміром, від цвяхів. Кулі є лише елементами набоїв (патронів), щодо яких може поширюватися дозвільна система. Самі по собі вони нейтральні.
Те, що суд перелякано поставився до предметів, які не є забороненими (інакше, до речі, за їх зберігання Оніщенку Руслану Іллічу «домалювали» б ще строку відсидки, а такі речі були б визнані доказами і про їх повернення мова не йшла б взагалі), показує нікчемний рівень правосуддя та компетентності суду та судді у розгляді порушених фахових питань. За бажання забороненими предметами, які не можна зберігати, можна оголосити і ґудзики.
Отже, маємо ще одну ілюстрацію характеристик правосуддя (точніше, кривосуддя) та діяльності правоохоронних (точніше, лівоохоронних) органів.
Це не останнє наше дослідження з приводу полку «Торнадо» та всього, що пов’язане з цією «карколомною» роздутою справою (як і всіма іншими справами, де «Торнадо» було втягнуте в кругообіг подій).