Бабуся все життя згадувала голодомор.

 

Щоліта вона робила запаси, ретельно перебираючи те, що залишилося з наїдків минулого року. Всі торбинки, всі баночки були наповнені чимось їстівним. Окремим процесом – майже ритуал, – було сушіння хліба. Його вона насушувала великий кропив’яний мішок, який підв’язувався до бантини в стодолі. Рівнесенькі скибочка до скибочки викладалися на лист і занурювалися до розпеченої духовки, а крихти бережно зміталися зі столу – і прямим ходом до роту. Її, чи мого…

 

Бабусі у 1933-му було вісімнадцять.

 

Роботи не було.

 

Рідні не було. Сестри поїхали на шахти з рік тому, і – жодної звістки.

 

Харчів не було.

 

І від голодної смерті в маленькому провінційному Старобільську її врятувала стара знайома тітка Параска, яка працювала в санстанції. Виникла потреба у додатковій працівниці-дезинфекторі, бо випадків людожерства побільшало, в яри за містом зганяли цілі села людожерів, оточували караульними вишками та вартовими, як дуже боялися поширення інфекції від “смердючої юрби бидла”, що скупчилася в тих ярах.

 

Бабуня казала, що тоді вона не розуміла, чому вартові називають селян «бидлом». Вже потім, після війни, коли вона працювала касиром в книжковій крамниці, то прочитала книгу «Чому ревуть воли, як ясла повні?» – тоді і стало зрозумілим те образливе слово «бидло».

 

Худоба.

 

Безмовна худоба, заморена голодом, у якої відібрано землю і пасовиська, яку женуть на бійню, яку безкарно вбивають тільки за те, що вона посміла народитися і жити…

 

Бабуня розповідала, як вона тягала здоровенні виварки з хлоркою слідком за тіткою Параскою по ярам, як поряд ходив вартовий і міг вдарити прикладом у спину тільки за те, що спробуєш з кимось із «бидла» заговорити. Згадувала – села стояли порожні. Часто при поодиноких випадках людожерства до ярів зганяли все село. А з яру вихід був один – в землю.

 

Розповідала, як після робочого дня по 16-18 годин на добу вже не було ні сенсу, ні сили йти додому, і більшість залишалася ночувати на роботі. Вони варили буряк, який видавався для піддослідних морських свинок, і їли його. Бабуня після того вже не могла їсти буряка. Казала: «Наїлася в 33-му на все життя». І важко зітхала, бо вранці їх завжди лаяв – «бо так треба!» – головний санітарний лікар:

 

– А чим я повинен тепер морських свинок годувати? Виздихають, хто буде дослідні зразки їсти?

 

На що тітка Параска незмінно відповідала:

 

– Та вони й так не їдять тієї гидоти, бо тільки люди таке їсти можуть!

 

Розповідала про жінок, що втрачали розум від голоду і горя, та все шукали своїх дітей.

 

Дітей, яких з’їли.

 

Розповідала і про дослідні зразки, які повинні були їсти морські свинки, тобто їжу, яку приносили із усіх сусідніх районів довкола Старобільська, щоб виявити, від чого вмирають люди.

 

Казала бабуня: «Принесли на експертизу миску холодцю. А там – дитяча ручка… Маленькі пальчики…»

 

 

* * *

 

Андрійкові було страшно – на столі стояв холодець із сусідського Мишка.

 

Мишко був малий. Щось белькотів по своєму і вчився ходити. Щоправда, останні дні він не намагався ходити. Він весь час кричав, бо хотів їсти. Йому потрібно було молоко. А де ж його взяти?

 

Андрійко все розумів, бо був дорослим. Наступного літа він мав би вже пасти гусей. Якби вони були…

 

Гусей не було. Іншої худобини теж. Збіжжя забрали солдати. Ой, як плакала тоді мати, просила не відбирати зерно. Забрали. Ще й прикладом по голові вдарили, що мати два дні пролежала. Андрійко тоді ходив за бабою і рюмсав, бо боявся що мати вмре, як старий дід Карпо, якого солдати застрелили з рушниці, бо він не віддав торбинки зерна, яке хотів посіяти навесні.

 

Мати не вмерла, слабкою тільки стала. Стала жалітися, що їй погано. Поки баба допомагала, то й легше було. Але баба вже другий тиждень лежить і ледь диха.

 

Андрійко по колу обійшов стіл, на якому стояв холодець з Мишка, і заглянув на піч – баба дихала. Вона була ще живою.

 

Андрійко подалі від столу добрався до свого закутка і там зачаївся. Він бачив, як до мамці заходила сусідка, – питалася, чи немає бодай жменьки кукурудзяного жмиху, щоб зварити супу. Зайшов сусід – приніс оладків з тирси, які що на дотик, що на смак, були як засохла багнюка. Залишився. Сів за стіл.

 

Прийшла Мишкова мати. Довго голосила на порозі, що, може, хоч старшенький видужає – намагалася нагодувати холодцем. Не їсть. Плаче.

 

Згодом за столом сиділо багатенько людей. Жінки плакали. Чоловіки лаялися.

 

Їли Мишка.

 

Андрійко загорнувся з головою у стару ряднину і забився в куток. Йому було холодно. І дуже хотілося їсти. А ще – дуже страшно. Із його горла майже хрипко видерлося:

 

– Ма…

 

Але мамі було ніколи.

 

Мама їла сусідського Мишка.

 

Андрійко міцно-міцно стулив очі і почав думати про хороше. Про сонце. Про яблука. Величезні! І солодкі. Ні, не такі, як дички, що збирали цієї осені…Від них терп язик і губи ставали як мокра ряднина. А ще хороше – сонях. І насіння в ньому. Воно теж солодке. Здається…

 

Мрії розвіялися разом з вітром, що влетів у розчинені двері. До хати заскочили солдати і почали бити людей та виштовхувати їх на двір. Крики знадвору ставали все голоснішими і невдовзі перетворилися у суцільне виття. В хаті залишилось двоє солдатів, що обшукували закутки. Знайшли бабу. Йти вона не могла, тож скинули з печі і потягли за руки на вулицю. Андрійко сіпнувся із свого закутка, заточився від слабкості і впав під ноги солдатів, що вже витягли бабу і поверталися назад до хати.

 

– О, ще бидло! – сказав перший.

 

– Це не бидло, а їдло. Он, одного з’їли, а цей про запас був. – зауважив другий. 

 

Але Андрійко не зрозумів їхніх слів. Він хотів одне – бути поряд з мамцею або бабцею. Він розплакався.

 

– І куди його тепер? – Задумливо сказав другий солдат. – До Луганська в дитячий розподільник через одного їхати ніхто не буде. Та і вряд чи малий доїде – ледь живий. А до ярів наказано бидло без малечі гнати. Додаткове їдло там не треба. Ох, ледь не забув, – треба їхню їжу лікарям відвезти!

 

– Малого на воза до мертвих посадимо. Поки доїде – відійде сам. – сказав перший, разом з рядниною підхопив Андрійка на руки і поніс на вулицю.

 

Андрійко їхав на возі зі справжньою солдатською конячкою. Конячка не могла бути не солдатською – селянських давно вже не було. Андрійко був не сам. Він впізнавав людей зі свого села, що лежали на возі, накидані один на одного. Поряд лежала бабця. Проте вона вже не дихала.

* * *

 

 

З дитинства мене привчала бабуня: лежить на дорозі краєчок хліба, то треба його підняти і в бік віднести, де наступити на нього ніхто не зможе. Залишити птахам, чи пташка з’їсть. Не можна по хлібу ходити. Не можна хліб на землю кидати. Бо дуже висока ціна за нього заплачена.

 

Мільйони.

 

Людських життів.

 

Давно немає вже бабусі, немає її подруг і знайомих, з ким вона пережила голодомор, а потім і повоєнний голод. Але я і досі зупиняюсь, коли бачу хліб на дорозі. Піднімаю той шматочок, відношу і кладу під кущ, на газон, на паркан чи підвіконня.

 

Це ритуал.

 

Пам’яті.

 

… А знаєте, яка пшениця на Луганщині родить!

 

Ольга Кряжич

фото автора

 

Читайте також: 

Старобільськ