Ірина Кременовська
Latest posts by Ірина Кременовська (see all)
- Кліматична тематика як зброя проросійських пропагандистів (розбір форуму «Глобальный кризис. Ответственность» від МГР «АллатРа») -
- Патріотичний ребрендинг «АллатРа» чи стара гра у новій обгортці? -
- Зняти плівку обману, або Як позбутися реклами проросійської секти -
- Серія робіт «Faces of war» Тамари Качаленко присвячена пам’яті жертв катастрофи на Каховській ГЕС -
- Клірик УПЦ (МП) Микола Данилевич виправдовував російську агресію та розпалював релігійну ненависть -
Старшина Збройних Сил України, боєць розвідгрупи 11-го батальйону територіальної оборони “Київська Русь” Олександр Вахнюк народився 11 травня 1981 р. у м. Андрушівка Житомирської області. До війни він жив із коханою дружиною та двома дітками у Києві, де працював на кількох роботах, аби забезпечити родину, в якій очікували на появу третьої дитини.
Але від початку окупації України Олександр відчув, що не зможе залишатися осторонь і теж має бути там, де наші бійці боронять від ворога українські землі. Своє рішення він пояснив просто:
– Про що ти думаєш? – казав він, – не заберуть мене – заберуть Дмитрика, і що? Що він вміє проти російського спецназу? Я знаю, хто там “працює”, і не беруть мене тільки тому, що я теж знаю як і що можна робити… А ти… Ти готова, що його покличуть, а я тут – біля тебе буду? А якщо його вб’ють? Кого ти звинувачувати будеш? Порошенка? Гриценка? Ні… мене і його батька, які не пішли туди – воювати… І як я після цього тобі в очі дивитися буду?
– Сашко пішов 24 серпня в ніч, – розповідає Юлія, дружина Олександра, – і тепер для мене цей день ніяк не виходить святкувати… Йдучи, він забув військивий квиток у передпокої, і я вибігла в халаті й капцях під дощ… ми обнялися, і в голові все крутилося: треба щось сказати. А він взяв у свої долоні моє обличчя і сказав – ти тільки дотримай обіцянку. Розвернувся і пішов. Потім, коли зателефонував вже відтуди, він мене запитав, чи пам’ятаю я, як відлітав барон Мюнхаузен? Я не пам’ятала, і він сказав – обов’язково подивися… Я б сказав так само як він, і від тебе чекаю того ж…
– Ти зможеш бути зі мною до кінця? – спитав якось Олександр дружину.
– Якого кінця? Ти про наші стосунки? – здивувалася Юлія.
– Ні, ти зможеш бути зі мною, коли всі навколо відвернуться від мене?
– От дурний! А то що між нами було – хіба не доказ того, що мені плювати на те, що скаже суспільство! Про що ти? Ти хочеш почути, що я кохаю тебе?.. Народити від тебе дитину, носити під серцем ще одну, й думати, чи кохаю я їхнього батька?… А навіщо тоді народила? Через вигоду? Яку?
– Пробач мене, я реально дурень, просто дуже боюся тебе втратити… і не хочу зізнатися в цьому ні тобі, ні собі.
– Ти просто не втрачай мене, і все буде у нас добре…
Олександр Вахнюк з донькою Ксенією, 2008 рік
Весна й літо 2014-го були найстрашнішими за весь новітній період історії України: ще не втамувався біль за загиблими на Майдані, коли на нашу землю підступно ступили чоботи окупанта, що принесли із собою страшне лихо війни. Але водночас це були часи пробудження нації, коли українці-патріоти показали свою єдність і жагу перемоги. Саме тоді народжувалося справжнє українське військо – наша армія Героїв-захисників, які навіки увійдуть у нашу славетну історію. Це також були часи великих сподівань – здавалося, ще от зовсім скоро, і ворог відступить…
Олександр постійно телефонував дружині із зони АТО й багато розповідав: про російських військових, яких він там бачив на власні очі, про буденні подіїї… Тоді саме відбулося загострення на Дебальцевському напрямі. Якось у розмові він став прощатися: їхня група потрапила в оточення росіян, і він вже не мав надії вирватися.
А одного дня, коли Юлія пройшла обстеження в лікарні щодо перебігу вагітності та хотіла повідомити Олександрові приємну новину про те, що все добре і результати огляду позитивні, він не зміг говорити, а тільки надіслав СМС про те, що зателефонує ввечері.
Але ввечері він не зателефонував. І наступного дня теж…
А потім… Потім Юлія дізналася, що був бій, і після того бою вона вже не чула його голосу.
На ресурсі “Небесна гвардія” (сайт допомоги сім’ям загиблих учасників АТО) розміщено останнє відео з Олександром Вахнюком – того дня він пішов і не повернувся.
Олександр вважався зниклим безвісти, перебував у списку полонених. За офіційною версією щодо причин його загибелі відомо тільки, що на підході до п. Центральне Олександр Вахнюк та Ільгар Багіров потрапили в оточення козаків. Прийняли бій. Багіров був розстріляний, при цьому зачепило й Вахнюка (за словами ще одного бійця – Остапковича). Після цього бійці Кривогуб і Остапкович здалися, і їх забрали із собою козаки. Обидва чули автоматні черги. Тіла вони не бачили.
Юлія чекала на нього весь цей час, і попри все вона вірить, що колись дізнається правду та зможе домогтися справедливості.
А невдовзі в родині, де Олександра люблять і досі чекають, на світ з’явилася маленька дівчинка, котру назвали Варварою. Між цими двома світлинами – 2008 і 2015 рік, – ціла вічність. На першій – Юлія із сином Дмитром і Олександр, який тримає на руках маленьку Ксенію. На другій – Юлія та середня донечка Ксенія, котрій батько тоді сказав, що їде у відрядження, але буде щодня телефонувати. Той самий хлопчик Дмитро, який тепер став зовсім дорослим, тримає молодшу сестричку Варю. Тільки Олександра поряд нема…
Нещодавно Ксенія здивувала маму несподіваним запитанням: “а коли батько народився – як його називали?”. “Не знаю”, – замислилася Юлія. “А я гадаю, – відповіла донька, – Захисник. Тому що він завжди був Захисником”.
Олександр Вахнюк загинув під час розвідки 1 жовтня 2014-го в районі між містом Дебальцеве і смт Фащівка (Перевальський район) у бою з російськими збройними формуваннями. Тоді ж поліг смертю хоробрих його товариш і бойовий побратим Ільгар Багіров.
12 листопада 2014 р. козаки видали тіла, які були поховані на цвинтарі в с. Петровский. Для проведення впізнання довелося пройти не одну, а дві експертизи ДНК – вони були тривалі за часом і такі, що потребували великої витримки, оскільки результати чомусь не збігалися. За результатами першого аналізу ДНК відповідь була негативною, а результати другої з вірогідністю 99,9% показали, що тіло може належати Олександру Вахнюку. При цьому зріст і багато деталей опису тіла не збігаються. Батьки Олександра поховали тіло і припинили пошуки.
Так, тільки 3 квітня 2015 року він був похований в Андрушівці. Без батька залишилися троє дітей. І залишилася Юлія, котру я знаю як неймовірно сильну й вольову жінку, і завдяки своїй наполегливості вона продовжує боротися за майбутнє своїх дітей, дотримуючись обіцянки, яку дала Олександрові того дня, коли він пішов.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, 4 лютого 2016 р. Олександр Вахнюк був нагороджений орденом За мужність III ступеня (посмертно).
А скільки ще таких, як Олександр – сучасних Героїв, які наближають нашу перемогу? І чому їх так несправедливо обходять увагою?..
Втім, ця історія навіть не про це… Вона – про найдорожчий дар долі – любов, яка ніколи не вмирає. Навіть якщо вбити тіло, душа залишиться вічно живою, а його мрія – безмертна мрія та всі сподівання триватимуть завдяки тим, хто були вірними до кінця і кому належить втілювати їх у майбутнє.