Чи були апостоли? Походження легенд про Петра і Павла

Поділитися:

За твердженнями церковників, свято апостолів Петра і Павла встановлено як пам’ятка їх мученицької смерті за доби римського імператора Нерона, який правив з 54 до 68 р. Однак ці апостоли, так само, як інші, ніколи не жили та ніколи не вмирали.

 


 

Історичні події та суспільно-політичні фактори

 

Наукою неспростовно доведено, що послання, які приписуються Петру і Павлу та носять імена цих апостолів, насправді були написані значно пізніше тієї дати, коли, на думку церкви, апостолів було піддано страті у Римі та, відповідно, належати їм вони ніяк не можуть. Для вчених безсумнівним є те, що першою написаною християнською книгою є Апокаліпсис, написаний у 68 р. Також доведеним є той факт, що образ Христа створювався поступово. В Апокаліпсисі він – майбутній месія, який незабаром повинен прийти. В посланнях апостолів Петра і Павла про Христа вже йдеться як про такого, котрий вже прийшов на землю. Однак у цих посланнях Христос описаний більш абстрактним, ніж у Євангеліях, де він постає як історична особистість, яка має плоть і кров. Це означає, що послання Петра і Павла були написані у проміжок часу між Апокаліпсисом і Євангеліями, тобто у першій половині ІІ ст.

 

Свято Петра і Павла

За міфічними фігурами Петра і Павла у дійсності стоять два різних табори, що існували за часів раннього християнства

 

Первісно християнство зародилося у східних областях Римської імперії, на території, заселеній юдеями. Тому воно перейняло їхні «священні» книги – Старий заповіт, усі обряди та звичаї. Згідно з християнськими євангельськими оповіданнями, сам божественний засновник нової релігії – Ісус Христос дотримувався усіх цих обрядів. Євангелісти завжди підкреслюють, що Христос прийшов не для того, щоб скасувати закон Мойсеїв, а щоб виконати його.

 

Проникнення християнства в інші області Римської імперії супроводжувалося внутрішньою боротьбою прихильників нової релігії. Зокрема, багато хто не хотіли дотримуватися всіх вимог закону Мойсея, не хотіли наслідувати цілком чужим для них традиціям і звичаям єврейського народу. Їх приваблювало християнське віровчення, але віднаджували такі обряди, як обрізання та ін.

 

Дві течії у ранньому християнстві

 

Християни немовби розділилися на два табори. Одні з них намагалися не відкидати того, що успадкували від юдаїзму, з його обрядами, традиціями, віруваннями і законами. Другі прагнули цілковито відмежуватися від прихильників юдаїзму, виключити їхню обрядовість.

 

Перша течія створила образ Петра – правовірного юдея та найбільш наближеного Христа учня – «князя апостолів», як виразника своїх поглядів та інтересів, підняло його на щит і за допомогою його авторитету прикривало свої прагнення.

 

Друга течія проголосила своїм ідейним вождем «апостола мов» Павла, котрий, передусім, раніше нібито був жорстким гонителем християн, а згодом, після чудесного «прозріння» дорогою на Дамаск, прийняв християнство та із запеклого гонителя став не менш запеклим поборником християнства і його апостолом. І буцімто йому самим богом було вказано проповідувати нову віру серед язичників. Силою божественного авторитету Павло нібито визнав за можливе дозволити новим адептам не дотримуватися багатьох обрядів юдейської релігії.

 

Після того, як були створені образи обох апостолів, вони поступово обросли казками та міфами, частково запозиченими зі Старого заповіту, а решта інших міфів походять від легенд про Христа.

 

Наприкінці ІІ ст. н.е. задля теоретичного обґрунтування своїх прагнень до панування у християнській церкві римські папи поступово починають висувати ідею про те, що Христос буцімто зробив Петра головою апостолів, підпорядкував йому останніх. Адже, як твердять ідеологи католицизму, римську церкву заснував апостол Петро. Він був її першим єпископом, а римські папи є його наступниками. Тому всі інші християнські церкви, як такі, що були засновані іншими апостолами, повинні підпорядковуватися Риму.