Олексій Швачко
Latest posts by Олексій Швачко (see all)
Дуже часто під час відвідування приміщень прокуратури, поліції та інших правоохоронних структур у коридорах можна знайти (у самому прямому сенсі) цікаві документи процесуального характеру. Нижче стане зрозуміло, про що йдеться.
Унікальні артефакти в судах
Але найбільші сюрпризи, здебільшого «приємні» й такі, що інтригують, чекають на нас у судах усіх рівнів, позаяк доступ до судів є відкритим, безперешкодним. За правилами судочинства практично всі справи (крім дуже вузької категорії справ – статеві злочини та справи, де можуть розглядатися певні «інтимні» моменти) розглядаються відкрито. Будь-яка людина може потрапити до будь-якої зали судового засідання та насолодитися перебігом судових засідань.
Багато з моїх колег наполегливо шукають і колекціонують так звані «довідки». Здебільшого це аркуш паперу, де надруковано, приміром: «Справа 12/345/19 за позовом ТОВ «Зоофіл Лімітед» до Іванова П.М. про стягнення боргу. Суддя Петров М.Г. Позов задовольнити».
Подібний аркуш справи може бути залишений десь на столі у коридорі суду, чи бути викинутий у сміттєвий кошик абощо.
Означає це таке: хтось хоче «порєшать» питання у певній справі, і задля отримання певного результату готує таку довідку. У довідці зазначають необхідні реквізити справи та результат, який бажає отримати замовник. Довідку вручають посереднику («чемодану»), котрий знає або ж певного суддю у конкретній справі, або ж будь-кого із суддів у даному суді. Це необхідно для того, аби посередник міг підійти у зручний час, оголосити про свої наміри та домовитися про можливий перебіг справи, очікуваний результат. Для того все і пишеться, щоб не наплутати. І (звісно, в усній формі) далі можна домовитися про винагороду. Прямо кажучи – про хабар.
Посередник-«чемодан» бере довідку та вирушає до суду. Після домовленостей, залежно від результату, довідку, як непотрібну він або залишає на столі в суді, або викидає (щоб не компрометувати себе зайвий раз).
Для чого потрібні довідки
Зараз такі довідки стали рідкістю. А були часи, коли в пересічному районному суді, пройшовшись по приміщенню, за день таких довідок можна було знайти зо дві-три.
Здебільшого в подібний спосіб вирішуються дрібні та дріб’язкові питання на кшталт тих, про які ми нещодавно писали – як судді Деснянського районного суду міста Києва Колегаєва, Шмигельський та інші «відмазують» від адміністративної відповідальності наркоманів і пияк за кермом транспортних засобів.
Зрозуміло, що більш серйозні питання, як то хабар суддям Чаусу, голові Верховного Суду Князеву чи народному депутату України Алєксєєву в обмін на «рєшалова» – вирішуються дещо в інакший спосіб. Втім, і на такому рівні подібні «довідки» (аби ніхто нічого не наплутав) є дуже поширеним способом комунікації.
Але це був ліричний відступ для ознайомлення наших читачів з тим, які документи вони можуть побачити, щоб усі розуміли, який унікальний артефакт може потрапити до рук.
Загублене клопотання про проведення обшуку
Декілька тижнів тому я особисто, перебуваючи у справах у згаданому Деснянському районному суді міста Києва (який вже став «рідним»), помітив на столі в коридорі суду декілька аркушів паперу з друкованим текстом. Я припустив, що це може бути якраз така довідка.
З професійної цікавості я оглянув документ, і був вражений від «приємної» несподіванки. Мої очікування були перевершені справжнім «скарбом». Це виявилася не банальна довідка або якась там забута позовна заява про розлучення чи якесь клопотання про відкладення розгляду справи (і така макулатура трапляється). На столі хлось залишив процесуальне клопотання у кримінальному провадженні, адресоване суду (слідчому судді). У процесуальному клопотанні ставилося питання про проведення обшуку в одному з кримінальних проваджень.
Хто не зовсім володіє ситуацією – поясню, що це означає. Приміром, слідчі та прокурори виявили та зібрали достатньо доказів для викриття зграї пройдисвітів, які грабували державу (бюджет) купівлею якогось непотребу (типу барабанів або туалетного паперу у бомбосховища) за завищеними цінами. Фабула справи може бути різною: це може бути і викриття якогось педофіла, котрий знімає на відео фільми про збочення та зберігає їх удома. Суть не в тому.
Припускаючи, що злочинець зберігає докази по кримінальному провадженню вдома (іншому сховищі, помешканні), що ці докази мають бути збережені для доведення його провини та вилучені, аби їх не можна було знищити (в чому злочинець зацікавлений), слідчі та прокурори звертаються до суду (слідчого судді) з клопотанням про те, щоб суд надав дозвіл на проведення обшуку та вилучення доказів.
Документи просто залишили на столі в коридорі суду
Здебільшого суди (за наявності притомного клопотання) надають дозвіл на проникнення у приміщення. У визначений день (зазвичай, вранці) слідчі, разом з оперативними співробітниками, понятими зненацька з’являються у помешкання. Там на підставі ухвали слідчого судді вони провадять обшук і вилучають докази.
Звісно, в окремих випадках (нагальна необхідність, коли існують ґрунтовні припущення, що докази можуть бути знищені/спотворені через зволікання – обшук може бути проведено «на власний страх та ризик» негайно. На такі випадки існують певні процесуальні особливості, про які наразі розмовляти не принципово. Однак процесуально правильно, досконало та ґрунтовно – отримувати дозвіл слідчого судді, готуватися (зібрати «групу підтримки»), здійснювати задумане цілеспрямовано, розсудливо, сплановано та чітко.
Зрозуміло, що всі подібні дії вчиняються без розголосу. Адже як тільки злочинець довідається, що до нього прийдуть з обшуком, то він негайно знищить усе, що має навіть мінімальний натяк на докази, а сам кудись утече (шукай його потім). Самі уявіть, чи буде наркодилер у себе в помешканні зберігати пакет з якимось там метадоном чи амфетаміном, якщо достеменно відомо, що завтра до нього внадяться поліціянти?
А тут – клопотання про проведення обшуку із вказівкою місця його проведення, обставин, які з’ясовані та потребують з’ясування, рівень доказової бази, зібраної раніше, кола потенційних підозрюваних (коротше кажучи, вся справа) – просто залишені на столі в суді для вільного публічного доступу всім бажаючим та випадковим особам.
Що буде, якщо передати знайдені матеріали до поліції
Уявіть, як би я міг заробити, коли б просто «продав» цю інформацію тим, проти кого адресовано обшук, і до чого б це привело. При цьому я не є учасником даного провадження. Як особа взагалі «стороння» та «випадкова», я нічим не обмежений у своїх діях. Я нічим не ризикую. І взагалі, довести мою причетність до «здачі» матеріалів неможливо.
Тут мені чомусь згадався відомий сюжет з фільму «Місце зустрічі змінити не можна», де Жеглов імітував втрату Шараповим матеріалів справи, аби застосувати шокову терапію як метод навчити колегу бути пильним…
Проте, оскільки я не схильний до подібних витівок і, крім того, матеріали стосувалися серйозного, на мій погляд, злочину (пов’язаного з заволодінням та нецільовим використанням і розтратою істотної суми державних коштів) – про знахідку я негайно повідомив місцевих правоохоронців і передав їм знайдені документи. Від правоохоронців я отримав відповідне письмове підтвердження (акт приймання-передачі) та усні обіцянки «винні будуть покарані».
Акт прийому-передачі
Виходить, у цьому була моя помилка. Адекватної реакції на події та, по суті, «злиту» справу я не дочекався. Хоча мені, як то кажуть, за державу болить. Скаржитись тим, хто сам же і викинув (загубив) справу – марно та безглуздо.
Традиції та звичаї в судово-правоохоронних колах Деснянського району міста Києва
В подібних випадках слід було, мабуть, звернутися до НАБУ чи ДБР чи до Офісу Генерального прокурора. Тут існують ґрунтовні підстави вважати, що документ не був «загублений». Як можна на чистому столі в коридорі суду загубити/забути стос вкрай важливих паперів? Вірогідно, матеріали були зумисно залишені самими «лівоохоронцями» з метою компрометації справи. В такий спосіб документи намагалися передати злочинцям, і я лишень випадково цьому завадив.
Можливо, роззяву-слідчого чи прокурора (хто там «забув» матеріали) і було номінально «покарано». Хтось там насварив і сказав «так більше не робити» задля «галочки». Однак на тлі тих зловживань і порушень, які властиві прокурорам і суддям у Деснянському районі – це дрібниця.
Деснянський район міста Києва в частині організації діяльності «правоохоронного сектора» – один з найгірших у столиці. Він немовби слугує наочним підтвердженням відомої сучасної приказки: «жізнь дала трєщіну – живі на Троещінє».
Окрім цілковитої свободи для алкоголіків і наркоманів за кермом (підтримуваної судом), тортур і викрадення людей можна розповісти багато цікавого. Наприклад, про те, як поліцянтами було викрадено та ледь не вбито одного з місцевих мешканців, Панасюка Павла Михайловича, якого тортурами змушують взяти на себе чужі провини. Або, наприклад, як поліція (в особі такої собі Боярінцевої Юлії) «покриває» одного з найвідоміших на районі шахраїв і пройдисвітів – Ковальчука Олега Валерійовича, котрий спеціалізується на ошуканнях учасників російсько-Української війни…
Порядок наводити треба, і робити це жорстко, послідовно. І ми сподіваємося, що до цієї роботи долучаться наші читачі. Будь ласка, продовжуйте інформувати нас про інші «витівки» знахабнілих від безкарності та нечистих на руку суддів, прокурорів і поліціянтів.