1956 рік. Кривий Ріг. Тісна комунальна батьківська двокімнатна квартира у 80 метрах від міськвиконкому. На білій стіні малесеньке радіо, з якого виринає урочиста пісня:

 

«Широка страна моя родная,

Много в ней лесов; полей и рек!

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек».

 

Красиві слова, бравурна музика, але ні батько, ні мати ніколи не підспівують, пісня ніби існує окремо від них. Та й на вулиці її ніхто не співає, отже пісня існує сама по собі, а люди самі по собі. Хоча ні, молодші школярі всі вчать слова пісні в школі. І я вчив, не розуміючи, що за піднесеними словами стоїть велика облуда.

 

1959 рік. Полтавщина, хутір Лимарі. Дідівська велика глиняна хата. В хаті на жовтавій стіні невеличке радіо, з якого ллється пісня:

 

«Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала,   

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала».

 

Неймовірна щирість синовньої любові, за якою вгадувалася любов до великої матері – України.

 

Народився я у Кривому Розі 1950 року, тому пам’ятаю ці пісні з дитинства, хоча перша з них вже давно перестала звучати, тоді як друга лунає посьогодні.

 

Коли я народився, то батькові в паспорт записали, що в нього мається «иждивенец», тобто держава визначила мій статус для себе.

 

Батьки мої були приїжджими, або, по-давньому, приходьками. Батько народився й виріс у великому селі з красивою назвою Братолюбівка, що було в кількох десятках кілометрів від Кривого Рогу. Предки батьківського діда мешкали в селі Вершино-Кам’янка, що вже десь 100 кілометрів на захід від Кривого Рогу, неподалік від Новгородки.

 

Батьківського діда я не знав, бо він загинув за невідомими обставинами, коли моєму батькові був один рік. Батько був 1904 року народження. В родині зростало дванадцятеро дітей, батько був найменшим. Без годувальника злидні у родині становили серйозну проблему.

 

В період першого Голодомору 1921-1923 років батько ледве вижив: врятували добрі сусіди і весняний ряст. Голод вразив південні регіони України, а на Полтавщині голоду не було. Оскільки тема голоду в Україні більшовицькою владою була заборонена, то навіть населення центральних і північних регіонів України не знало достеменно про голод на півдні. Пам’ятаю як мати-полтавчанка доводила батькові, що в 1921-1923 роках голоду не було, а батько одказував: «Як це не було? Мене ж сестри, знесиленого від голоду, виносили весною на траву, щоби я міг її поїсти».

 

У 1928 році батько утік з Братолюбівки до старшої сестри, яка вже мешкала у Кривому Розі. Сестра була заміжня, в 1921 році народила дочку Раю, а в 1928 році вбили її чоловіка-міліціонера. Тож у помешканні вдови знайшовся притулок для брата. Батько влаштувався теслею на шахту.

 

Другий штучний Голодомор 1932-1933 років він пережив легше, оскільки як працівник шахти мав тверду робочу пайку. Працюючи теслею на шахті, батько зарекомендував себе як захисник робочого люду, як борець за справедливість у тих межах, що дозволяли більшовики. Тож він з його освітою в 3 класи братолюбівської церковно-приходської школи став впливовим профспілковим босом.

 

Радянські профспілки в 1933 році після злиття Наркомпраці з ВЦРПС були повністю одержавлені та вбудовані в ієрархічну структуру державного апарату. Страйки стали кримінальною справою, тому основне призначення профспілок – всебічний захист людини праці, вже не здійснювався. Найбільш приваблива функція профспілок – це соціальні пільги, які виражалися в матеріальній допомозі, в організації роботи будинків відпочинку й санаторіїв, а також у розподіленні путівок серед робочих у ці заклади.

 

Саме в цей час батько отримує на себе та наймолодшу сестру, яку він забрав з села, двокімнатну комунальну квартиру. Будучи профспілковим босом, батько непогано заробляв, а можливо, користувався іншими благами, які дозволяла посада. Меншу сестру, яка через стан здоров’я ніколи не працювала і ніколи не виходила заміж, він утримував повністю, а також постійно допомагав старшій сестрі, яка після вбивства чоловіка сама виховувала дочку Раю. Рая пам’ятала про цю допомогу все життя та пізніше добре віддячила своєму дядькові.

 

 У 1941 році, коли німці стрімко підходили до Кривого Рогу, батько взяв документи та гроші, замкнув квартиру і разом із сестрою самотужки евакуювався на схід. Участі у Другій світовій війні він не брав, оскільки в період евакуації вже на Кавказі обома ногами потрапив під колеса вантажівки, одинацять місяців пролежав у лікарні. Для фронту кульгавий дядько, в котрого одна нога була коротша за іншу, був непотрібним.

 

Коли німці підійшли до Кавказу, батько із сестрою евакуювалися до Казахстану в місто Джамбул. У жовтні 1943 року звільнили від німців Дніпропетровськ, і батько зазбирався додому, бо розумів, що невдовзі й Кривий Ріг буде очищений од окупантів.

 

Та виникла проблема. Із самих «верхів» було доведено наказ про те, що неодружені чоловіки й жінки мусять лишатися в Казахстані. Це було пов’язане з малою чисельністю населення на тих землях. Радянська влада таким чином намагалася примножити населення Казахстану.

 

А батько ніяк не хотів там залишатися, йому хотілося до рідних вишневих садочків. Прозондувавши смаки місцевих чиновників, він зрозумів, як можна вийти із цієї ситуації. Прийшов на прийом до начальника-казаха, який відав мігрантами, проспівав йому алілуя про те, який той мудрий керівник, і дав хабаря. Хабар зробив свою справу: дозвіл на виїзд був підписаний.

 

Після звільнення Кривого Рогу батько із сестрою в середині 1944 року повернулися додому. З квартири були винесені всі нехитрі меблі. Батько пішов по сусідах, які лишалися в окупації. Ті повернули все, що побрали в користування.

 

Знайомство з матір’ю відбулося в 1949 році.

 

Мама народилася в травні 1917 року на хуторі Лимарі неподалік від містечка Нові Санджари на Полтавщині. Хутір Лимарі називався відповідно до прізвища мого діда – Лимаря Павла Степановича і його родичів, теж Лимарів.

 

Народився Павло Степанович 1869 року. Де саме, невідомо. Дід був заможним селянином: мав добрий шмат землі, який родина успішно обробляла. Працювати в родині починали з 5 років. Мама згадувала: «Збудив батько досвіта й каже: дочко, ти вже доросла – п’ять років, берися за роботу, від сьогоднішнього дня будеш вівці пасти».

 

Дід вже не виконував надто тяжкої фізичної роботи. На той час він був здебільшого організатором робіт і керівником фінансів, бо після царської військової служби слабував на ноги. Павла Степановича забрали на військову службу за тодішнім законодавством у 21 рік, тобто в 1890 році, на шість років. Як говорилося в тодішньому статуті від 1874 року: «Захист Престолу і Вітчизни є священним обов’язком кожного російського підданого. Чоловіче населення, незалежно від статусу, підлягає військовій повинності».

 

Потрапив Лимар Павло Степанович (а він був високий, дужий й на обличчя приглядний), на службу до престижного Ізмайлівського лейбгвардійського полку в Петербурзі. Що таке лейбгвардія для солдата? Безкінечне крокування на плацу, відпрацювання до автоматизму усіх вправ зі стрілецькою зброєю, і варта, варта, варта в будь-яку пору року. А гнилий клімат Петербургу, і сонячний клімат Полтавщини – дві великі різниці. І хто тоді в російському війську переймався проблемами охорони здоров’я молодого солдата-українця? Мусиш радіти, що служиш біля самого царя. Ось і набув собі дід на службі болячку на все життя.

 

У травні 1896 року в Москві відбулося коронування царя Миколи II. Ізмайлівський полк не супроводжував царя на коронування. Гадаю, що на честь коронувааня всі лейбгвардійці отримали світло-брунатну керамічну вазочку, на якій опукло зображені царські регалії й під ними напис старослов’янською: «На память о святом короновании».

 

Випуск цієї вазочки, мабуть, був доволі масовим. Хоча Лев Толстой не був офіцером лейбгвардії, але на одному фото на його письмовому столі стоїть така само вазочка, яку отримав мій дід. Вірогідно, її можна було просто купити. Вазочку дід після закінчення служби перевіз на хутір. Історія її забулася, і вона довго слугувала в хаті для збереження солі. У 1967 році, коли я збагнув, що дивна солонка – це історична реліквія, то попрохав мені її подарувати в пам’ять про діда. Мені не відмовили. Так я став володарем родинної історичної реліквії.

 

У 1913 році, коли широко відзначалося так зване 300-річчя дому російсько-німецьких Романових, Павла Степановича як колишнього вірного служаку викликали до Петербургу, нагородили якоюсь медаллю й подарували 5 рублів сріблом за колишню вірну службу. Всі дідові медалі, а їх у нього була не одна, погубилися у наступні скажені десятиріччя.

 

 

Напередодні Першої світової війни Павло Степанович побудував великий будинок, який не був схожий на типові сільські хати, бо жодного подібного будинку не було не тільки на хуторі Лимарі, але й у навколишніх селах.

 

Хтось зробив йому цікавий проект. Будинок був глиняний. Стіни високі, триметрові. Для своєї матері, моєї прабабусі, була відокремлена вузенька кімната з маленьким віконцем, яка називалася хатина. Вікна будинку великі, та ззовні закривалися дерев’яними віконницями. Підлога – це традиційна українська долівка, тобто рівна земляна поверхня, яка обмазана глиною із соломою. А ось дах був з листового заліза, що на той час свідчило про добрі статки хазяїна, оскільки абсолютна більшість селянських хат вкривалися тоді соломою або очеретом.

 

Перед фасадом дах виходив на метр вперед од стіни і підтримувався чотиригранними дерев’яними колонами. На метровій смузі під виступаючим дахом була, як і в хаті, зроблена долівка. Ця смуга називалася піддашки. Коли сусіди збиралися на посиденьки, то вони так і називалися «посиденьки на піддашках».

 

Невеликий дощ ніяк не міг завадити посиденькам. Малим я також брав участь у посиденьках у ролі слухача-витріщаки. Сороміцького при дитині не обговорювали, політику також. Переважно балачки точилися про останні місцеві події. Тут я вперше почув незнайоме мені слово «штунда», яке стосувалося жінки із сусіднього села. Значення слова я не розчумав, але второпав, що ця селянка своїми релігійними переконаннями була дуже несхожа на інших селян.

 

Одного разу зайшла розмова про якийсь давній неврожайний рік на початку ХХ сторіччя. Розповідали, що одна багатодітна мати у найбільш скрутний період після неврожаю давала їсти побільше синам, а дочкам трішечки їжі, примовляючи при цьому: «Ви, як кицьки, виживете, а хлопці без достатньої їжі помруть». Мати добре знала, що робила, бо в підсумку вижили всі: і сини, і дочки.

 

Незвичним був і ключ до хати. На хуторі злодюг не було, тож хати замикалися тільки тоді, коли всі мешканці залишали їх на довгий час. Ось тоді застосовувався ключ. Ключ важив декілька кілограмів. Він являв собою півметровий залізний стрижень діаметром 20 міліметрів, один кінець якого акуратно загинався на кільце, а на іншому кінці був проріз, де на заклепаній вісі вільно рухалася металева пластина довжиною в 15 сантиметрів. Лутка дверей мала круглий отвір, куди вставлявся ключ. Треба, щоби рухлива пластина ключа потрапила на зубчики прямокутної пластини-рамки з іншого боку і, впершись в зубчик, посунула пластину-рамку, щоби вона зайшла за внутрішню лутку. Все: хата на замку.

 

Не можна не розповісти про хатню піч. Вона була дуже велика, схожа на маленьку хату всередині великої хати. Такої великої печі мені більше ніде не довелося бачити. Воно і зрозуміло: будинок великий, маленька піч його не обігріє. В надпіччі, тобто між верхом печі й стелею – низенька кімната з маленьким вікном, у якій можна було тільки лежати або сидіти. В надпічну кімнату був боковий лаз, а під лазом – ніша, де зберігалися дитячі речі. В кімнатці на ночівлю могли розташуватися четверо-п’ятеро дітей.

 

Взимку це місце найбільшого комфорту. Підпіччя також було чималеньке, там зберігалися казанки, чавунна пательня, чаплія, полумиски, неполив’яні глечики. Здаєтья, в архітектурі будинку дід Павло Степанович відтворив надбані сторіччями найкращі елементи заможної української хати.

 

Родина була набожною. На покуті у прямокутних дерев’яних коробках- рамках під склом – ікони. Нижче висіла лампадка. А в хатині на столі листівки з видами Єрусалиму: це дідова мати, моя прабабуся, привезла звідти. Вона разом з подругою на початку ХХ сторіччя здійснила паломництво до Єрусалиму.

 

Клац: повертаємось до маминого життя. В сільській школі вчилася на відмінно. Пам’ять була така, що, прочитавши сторінку підручника, могла відтворити її майже слово-в-слово. Мамині старші брати, побачивши, що влада весь час торочить про переваги робітничого класу, а селяни вже не годувальники нації, а якісь попутники, почали виїжджати з хутора до міста на підприємства. Недалеко були шахти Донбасу, куди подалося багато селян. Дідові сини не хотіли лізти під землю, вони пішли на заводи.

 

Панас Лимар – найменший син діда, який за давньою українською традицією мав доглянути батьків до смерті, залишився в селі з батьком (матері вже не було в живих). Але колективізація змусила його порушити усталену віками традицію. Панас сумлінно відробив рік у колгоспі, та у підсумку не заробив нічого. Нуль. Такого не було ніколи у Лимарів. В самий неврожайний рік були якісь прибутки, а тут… Так недовго і злиднями стати.

 

Панас усвідомив, що робота в колгоспі абсолютно безперспективна, бо всі посади захопили колишні ледарі-незаможники, які не вміють хазяйнувати, тому добробуту йому не бачити. Він вибачився перед батьком і в 1930 році виїхав з хутора на Запоріжжя. З 1931 року працював на будівництві «Запоріжсталі», а потім до самого виходу на пенсію в одному з цехів збудованого металургійного гіганту.

 

Лишилися з Павлом Степановичом три найменші дочки: Оксана, Галина і Палажка (пізніше мама переробила своє ім’я на більш шляхетне французьке – Поліна).

 

 

Оксана, 1904 року народження, змалечку страждала на постійні сильні мігрені, тому була нездатна навіть до легкої роботи в колгоспі. Вона ніколи не брала шлюб, бо вважала, що повноцінною дружиною бути не зможе, а буде мучити чоловіка своєю хворобою. Вона ніколи й нікому не докучала своєю хворобою. Навпаки, при відносно здоровому самопочутті любила пожартувати навіть з таким малюком, як я. Хвороба таки призвела її до ранньої смерті в 1956 році.

 

 Галина, 1907 року народження, вчилася у Нових Санджарах на курсах з пошиття одягу. Дід купив швейну машину «Зінгер», і тому була потреба в кваліфікованій домашній швачці. Та довелося їй усе життя пропрацювати ланковою в колгоспі. За період трудової діяльності вона не змогла надбати ні якоїсь жіночої прикраси чи просто цінної побутової речі, навіть не мала за все життя нової матерії на пошив якоїсь обнови. Вона користувалася всім тим, що було надбано батьком до 1917 року.

 

Індекс добробуту тітки Галі за десятиріччя радянської влади не збільшився, а зменшився, якщо враховувати амортизацію всіх тих речей, котрими вона користувалася упродовж життя. Хоча одну серйозну річ вона таки за життя придбала. Це був поширений у повоєнні роки керогаз. Гас для керогазів спеціально завозився в села. Коли тітка Галя вийшла на пенсію, то її цифра складала знущальні 9 рублів. Колгосп по-своєму віддячив їй за багаторічну добросовісну працю: на подвір’ї збудували осучаснену кабицю – літню піч під напиналом на чотирьох стовпах. До печі додали обов’язкові атрибути – 2 рогачі, короткий і довгий.

 

Безкінечно вражали руки тьоті Галі. Я бачив руки багатьох людей важкої праці: вантажників, шахтарів, металургів, грабарів. Це були великі важкі й сильні руки з набряклими венами. Бачив могутні руки-грабарки спортсменів-важкоатлетів. Це все були чоловічі руки. Але таких рук як у тітки Галі, жінки, я не бачив ніколи ні в чоловіків, ні в жінок. Мало сказати, що це були нежіночі руки. Руки, які не знали робочих рукавиць. Шкіра рук, яка від безкінечної боротьби з бур’янами на довжелезних колгоспних ланах не просто загрубіла, а була як наростень, що затвердів, зашкаруб і порепався в потрібних місцях згину. Мозолі на таких руках не виникали. Ступні ніг були ще грубішими, бо ходила тітка Галя босими ногами по стерні, як по асфальту.

 

Не поталанило їй і з особистим життям. У 1936 році народила позашлюбну дитину від селянина з Лелюхівки. Цієї теми ніколи в родині не торкалися, тож що і як трапилося – невідомо. Зате у мене був чудовий двоюрідний брат-силань Гриша.

 

Мало було колгоспу на шию селянам, та настав жахливий 1932 рік. Коли в селян вигребли все зерно, дід (а такого ніколи не було в його житті) зрозумів, що буде велике лихо, і почав шукати вихід. В торгсин однесли все, що було з кольорового металу: мідний таз, царські мідні гроші, олов’яний кухоль, мамині дівочі дукачі…Однесли й начиння зі зламаного дзигаря Павла Буре.

 

Час життя зупинився, почався час животіння й виживання. За кольоровий метал давали крупи. Це вже було щось. Допомагала старша дочка Степанида, яка з чоловіком виїхала на Донбас. Чоловік працював на вугільній шахті та мав тверду продовольчу пайку. Так от Степанида, або, як називали її в родині – Стеша, хоча вже мала сина-малюка, відділяла з пайки частинку і надсилала продукти рідним на хутір. Мабуть, більшого абсурду в своїй історії Україна не знала: селянам-годувальникам надсилали з шахти харчі, аби вони не померли з голоду.

 

Навесні 1933 року ноги були пухлі у всіх: і в діда, і в трьох його дочок. Жахіття Голодомору пережили всі.

 

Матері виповнилося 16 років. Семирічку вона закінчила кращею ученицею. Лишатися в селі не було ніякого сенсу. І мати подалася на Запоріжжя до брата Панаса, де вступила до металургійного технікуму. Чому мати подалася саме в металургію? Що вона могла знати про працю металурга? Тут не було «сродної праці», як казав Сковорода. Це був чистий розрахунок.

 

У 1931 році почалося будівництво майбутнього металургійного велетня – «Запоріжсталі». Пропаганда розповідала про майбутні 5 доменних і 5 мартенівських печей на комбінаті. Брат Панас працював на будівництві майбутнього комбінату. Він розумів, що після закінчення будівництва буде багато робочих місць на заводі, тому й порадив сестрі обрати професію, пов’язану з металургією.

 

Технікум мати закінчила, навіть трохи попрацювала в металургії, але, на відміну від брата Панаса, який працював на комбінаті до пенсії, мамин шлях склався інакше. У 1940 році мама бере шлюб зі співробітником НКВС. Чоловік мешкав у Дніпропетровську, тож мама переїхала до нього. Одночасно припинилася її металургійна діяльність: чоловік знайшов їй роботу в НКВС.

 

У 1941 році з початком війни мама евакуюється спочатку до Ворошиловграда, а потім виїжджає до Новокузнецька до брата Миколи. Мамин чоловік був залишений для організації підпілля в захопленому німцями Дніпропетровську. В перші ж місяці окупації більшість підпільників була видана німцям. Всі вони були розстріляні, в тому числі й мамин чоловік. Дитини в мами від першого дуже короткого шлюбу не було.

 

Наприкінці 1943 року мама повертається до звільненого Дніпропетровська, де знову працює в органах НКВС. Після звільнення Кривого Рогу її направляють на роботу негласним співробітником НКВС у місто. Мешкала мама в готелі «Руда». Поруч розташовувався головпоштамт міста, де в окремому кабінеті працювала мати спочатку сама, а потім штат збільшили до 3 негласних співробітників.

 

У 1949 році мама познайомилася з підстаркуватим парубком – Бадіним Омеляном Максимовичом. Невдовзі вони побралися.

 

Батько був красивою людиною, та й не тільки батько, а й його сестри й брати – всі були красивими, – такий був рід. Особливою красунею була племінниця батька Рая – Раїса Василівна Волкова. Всі в роду мали велику приємну попелясту смуглявість, що свідчило про недавнього якогось предка з південних етносів. Це не міг бути турок чи татарин, бо представникам цих етносів властива міцна ширококосність, широкі обличчя. Цигани не підходили за ментальністю. Дуже схоже, що в роду був представник перського етносу. Єдиним недоліком фігури була коротконогість.

 

З такою зовнішністю навряд чи батько прожив монахом до одруження. Розповідей про цей бік життя ніколи не було, але деякі побіжні натяки говорили про те, що якщо батько й був чиїмось любовником, то явно сентиментального плану, бо він добре співав, і вдома висіла на стіні мандоліна, на якій він інколи тренькав якусь мелодію. Він був дуже худим, казав на себе «астенік»; до нормальної ваги не вистачало 15-20 кілограмів. Дуже жилавими були руки, всі переплетені набряклими венами, прокурені жовтуваті пальці обтискали руку, як обценьки.

 

Важлива риса – надмірна чутливість. Щоб приховати її, він намагався захистити свою психіку гумором або відкиданням збуджуючих чинників, що призводило до різної фрустрації. Або вилізало хворобами, що мали невралгічну природу. Так багато років він хворів на екзему, яка особливо поширилася на ногах.

 

По вулиці Леніна, в десяти метрах од нашої квартири, їздив зі скрегом на рейках післявоєнний деренчливий трамвай. Так от поки він їздив, батько не міг заснути, а вже як переставав, тільки тоді до нього прокрадався сон. Після того, як батько у 1959 році перехворів на менінгіт, причому перехворів з галюцінаціями, маячнею, фобії у вигляді звукобоязні і світлобоязні тільки посилилися. Свої фобії він ніколи не заливав спиртним, за все життя я не бачив батька у п’яному вигляді.

 

 

Як сім’янин він був ніякий. Доки він мешкав із сестрою, то всю хатню роботу виконувала вона. Готувати їжу не вмів, хіба що картоплю в кожушках. Прибиранням і пранням займалася сестра. Справа батька – принести додому гроші. До речі, така психологія була притаманна багатьом чоловікам того часу. Мав знайомого на покоління молодшого за батька, який навіть не доставав з холодильника готову їжу, тільки дружина йому доставала й за потреби розігрівала.

 

Сестра батька померла через три роки після його одруження. Мати пред’явила батькові певні вимоги в плані хатньої праці, в домашньому хазяйстві. Батько, який за багато років звик розпоряджатися вільним часом на власний розсуд, продовжував себе поводити як вільний парубок.

 

Пізніше я чув од матері сентенцію: «Краще вийти заміж за розлученого чоловіка чи вдівця, ніж за старого парубка». Вдома вона виказувала батькові, який нічого не робив по домашньому господарству, так: «Ні за холодну воду», або «Хаміль-хаміль – і втік із хати». Батькові було приємніше піти в парк і провести час у більярдній, ніж поратися вдома. Крім того, він почав сповідувати люмпенську позицію: підвищення добробуту – це заняття приший кобилі хвіст.

 

У 1957 році я пішов до школи, а батько вийшов на сфальшовану пенсію. Йому вдалося обдурити державу й вийти на пенсію в 53 роки. Відбулося це так. Криворізькі гірники з 10-річним підземним стажем виходили на пенсію в 50 років. У трудовій книжці батька було записано, що він працював на шахті теслею, тобто на подвір’ї шахти. Уся шахтна документація за період окупації Кривого Рогу була безнадійно втрачена.

 

Щоб довести свій трудовий довоєнний стаж, треба було надати особисту трудову книжку з відповідним записом і двох свідків –колишніх колег по роботі, які мусили письмово підтвердити, що певна особа працювала до війни на шахті на певній посаді. Посаду батько утворив собі таким робом: затерте за роки слово «тесля» переправив акуратно на «кріпляр», і враз став підземним працівником копальні. Двоє колишніх товаришів по роботі за добре частування підтвердили, що батько дійсно працював кріпильником на шахті в довоєнний час. Все було зараховано і батько отримав пенсію.

 

Гадаю, що схему придумав не батько, що таких шахтарів з липовим підземним стажем в Кривбасі після війни з’явилося достатньо. Держава була чужою. Де можна, її намагалися обдурити. Це не вважалося гріхом, а навіть певним молодецтвом. Така була правосвідомість того часу.

 

Мати питала батька, як ми будемо жити далі, адже шахтарська пенсія тоді не була великою. Батько запевняв, що на додаток до пенсії він буде підробляти як кустар-одинак. Поруч із квартирою батько мав чималий сарай, частина якого використовувалася під вугілля і дрова, а у другій частині була деревообробна майстерня. Батько вручну виготовляв деревообробний інструмент: фуганки, рубанки, шерхебелі, зензубелі, фальцгебелі й через знайомого реалізовував свою продукцію на базарі. Щось він на цьому заробляв, але доброго внеску до родинного бюджету ці підробітки не складали.

 

Тоді він спробував зайнятися іншим бізнесом. Придбав кроленяток і в тому ж сараї почав їх вирощувати на м’ясо. Я допомагав збирати траву для годівлі вухастих. Жували вони невпинно, здається, що їхні щелепи ніколи не зупиняються. Згодом, коли кроленята перетворилися на вгодованих дорослих кролів, вночі добрі люди зламали двері в сарай і викрали їх усіх до одного. На тому бізнесові зазіхання батька й припинилися. Фінансові невдачі батька пом’якшували ласкавці – так здавна кликали в Україні благодійників. Головними благодійниками стала племінниця Рая та її чоловік.

 

Раїса Василівна Волкова перед Другою світовою війною отримала фах медичної сестри. Всю війну пробула на фронті. Отримала контузію, яка викликала жахливі напади епілепсії. На фронті медична частина Раї була закріплена за авіаполком, де служив пілотом Попков Віталій Іванович. Це той самий Попков, який за оцінками іноземців входив до двадцятки найкращих льотчиків-асів СРСР в роки війни. Це той самий льотчик, який послужив прототипом головного героя фільму «В бой идут одни старики». Саме за нього – Двічі Героя Радянського Союзу, в 1945 році вийшла заміж криворожанка-красуня Рая Волкова.

 

 

У 1958 році Попков В.І. став генералом, заступником командувача Балтійським флотом. Його дружина Рая (мати її померла під час війни) пам’ятала постійну матеріальну підтримку мого батька в дні свого дитинства та юності, і тепер, маючи такого чоловіка, за будь-якої нагоди дякувала дядькові. Час від часу ми отримували посилки з чудовими продуктами. Найбільше запам’яталися твердюча брауншвейгська ковбаса і чорний авіаційний шоколад. Надходили посилки з одежею та іншими речами. Так я отримав за місяць до 1 класу школи російську учнівську форму.

 

Батько й мати отримували матерію для пошиття одежі. Коли батько попросив Віталія Івановича надіслати йому човен для рибальства, то отримав човен, який входив до спорядження військових льотчиків, якщо вони терпіли аварію над морем. Надувний човен був красивого жовтогарячого кольору з матеріалу, який не намокав. Надсилали й книги. Так я отримав кілька книжок казок і величезний фоліант Пушкіна 1949 року видання.

 

Попков двічі приїздив до Кривого Рогу в гості на один-два дні. Сам. Мене завжди вражала його велика масивна голова й дуже міцний тулуб. Він найбільше полюбляв раки. Батько через знайомих рибалок завжди роздобував для нього улюблений делікатес. В побуті Попков – це проста, зовсім не зіркова людина, яка ніколи не задирала носа, що він герой.

 

Мати казала: «У Віталія Івановича – золотий характер. Інший чоловік з Раєю не вжився б». У красуні Раї був вибуховий характер. Епілепсія тільки підсилила цю ваду. Треба зазначити, що багато чоловіків, які пройщли фронт і неодноразо отримували контузію, були з вадами в психіці: вибухали ні з того ні з сього, а потім також несподівано заспокоювалися, вихлюпнувши свої енергетичні протуберанці.

 

Це – чоловіки, а що вже тоді казати про жінок-фронтовичок? Коли я вже вчився в університеті, українську мову викладала колишня фронтовичка, ми її так і називали «матрос Давидова», бо вона воювала на флоті. Надзвичайно худа, постійно курила найміцніші цигарки, ніколи не ображала студентів, а навпаки підтримувала, але в манері говорити весь час відчувалася внутрішня психологічна напруга, начебто вона весь час знаходиться в форс-мажорному стані і просто допалює своє життя в божевільному вогні. А промайнуло більше 20 років опісля Другої світової…

 

У 1946 році Рая Попкова народила дочку Галину. Напади епілепсії продовжували жахливо мучити її. Яким тільки медикам-професорам не показував її Попков! Ніхто не міг допомогти: епілепсія не лікується. Нарешті якийсь медичний світоч зрекомендував народити ще одну дитину. Перед цим інший світоч заборонив й думати про пологи. Після довгих роздумів вирішили ризикнути. У 1954 році Рая народила дочку Тамару, і диво: епілепсія зникла назавжди. Стрес можна вилікувати за допомогою іншого стресу.

 

Відпустку Попкови проводили в екзотичних для нас місцях: Карлови Вари, озеро Балатон. Запам’яталося фото, яке надіслали нам з Угорщини. Там Рая стоїть під ручку з президентом Індонезії Сукарно. Батько сміявся: «Індонезієць за смуглявість зарахував Раю до своїх жінок-індонезійок».

 

 Батьки розмовляли мішаною мовою. Батько полюбляв звучні слова з соціальної лексики; найчастіше вживав 2 слова: узурпатор і пертурбація. Узурпатором у нього був як вусатий вождь, так і якийсь місцевий керівник. Гумор також не обходив його. Так він десь надибав зимову шубу, явно пошиту не в ательє. Густий брунатний верх шуби виглядав пристойно, а от спідня частина була зшита зі шматочків хутра невідомого походження. Коли батька питали, що то за бобрятина, то він чемно одказував: «Тут упереміш – шматок собаки, шматок кішки, шматок вівці, шматок цапа».

 

Коли ж мати робила зауваження, шо він з брудними п’ятами лягає спати, то батько під відповідь підводив науковий антропологічний доказ: «Нічого не вдієш, я з чорними п’ятами народився». Не треба думати, що він був непоборний бруднуля; регулярну помивку ми здійснювали в міській лазні, а щоденні гігієнічні турботи він просто не завжди виконував.

 

Мама вживала слова, які я чув тільки од неї. Наприклад, піндюрка. Піндюрка – це, коли батько забивав маленький цвяшик у стінку, вішав на нього радіо, яке хиталося від найменшого доторку. «І що ти там за піндюрку забив, не можеш радіо надійно закріпити!», – картала його мати.

 

Я не вмів їсти швидко. Мене лякали, що в армії буду голодним. Коли я довго жував, то мама казала: «Ну що ти там ремигаєш! Швидше давай». Коли їжа не подобалася і я розвозив її по тарілці, то отримував зауваження: «Не треба бадляти! Їж все». А ще була весела приказка: «Щоб добро не пропадало – хай живіт пропада».

 

Але це була тільки приказка, бо насправді мама мала унікальний шлунок. В її організм не могла зайти неякісна їжа. Харчі часто купувалися на базарі. Продавці, особливо м’ясники, могли піддурити, і до свіжого м’яса додати шматок несвіжого. Вже після приготування, коли м’ясо споживалося, відбувалася з мамою така процедура-рефлюкс. Мамин шлунок пропускав всі якісні шматочки м’яса і миттєво викидав назад в рот найменший неякісний. Вже підлітком я зробив жартівливий висновок: «Мамо, тебе отруїти неможливо».

 

Що я пам’ятаю з раннього дитинства?

 

Дитячі слова: «дир-дир» – так називалася будь-яка машина, «тук-тук» –їде потяг, який у мене був «тутук», «бабай» – ця невидима істота чаїлася у всьому темному: підвалах, льохах.

 

Постає перед очима наша двокімнатна комунальна квартира у старому будиночку за 80 метрів від мерії. Це було найбільше батькове багатство. Дощата фарбована підлога, стіни з отинькованої дранки. Маленька піч, яку опалювали вугіллям і дровами.

 

Воду треба було приносити відром з колонки у дворі. Туалет також знаходився у дворі. У квартирній кладовці стояло для термінових потреб туалетне відро, на три чверті наповнене водою. Туалетне відро виливалося у вуличний туалет рано-вранці або пізно ввечері. Зі складної техніки були три речі: електроплитка на трьох ніжках з відкритою спіраллю, яскравого червоного кольору патефон і старенький незугарний радіоприймач, який працював на довгих і середніх хвилях.

 

Ріс я нехристем. В ті часи гонитви на церкву батьки не стали мене хрестити. Хоча вони були хрещені, але церкву ніколи не відвідували, церковні свята вдома не відзначалися. Разом з тим, ніколи й не були опонентами релігії.

 

Одним з самих перших вражень, що закарбувалися, був вечір 1953 року, коли мати прийшла з роботи дуже стривоженою. Я відчував її непевний стан. Мати почала обговорювати з батьком важливу новину. Хтось дуже значний помер. Ніхто вдома не плакав. На мамину тривогу батько одказав щось в такому дусі: «Не переймайся. Знайдеться інший узурпатор на нашу голову». Мама замовкла, бо вже добре знала про несакральне ставлення батька до влади.

 

Цьому вусатому вождю стояв пам’ятник на однойменній площі, який несподівано за кілька років зник вночі. А ще два вожді, лисий і вусатий, сиділи на бетонній лавочці у скверику біля кінотеатру. Потім лавочка з вождями в одну ніч випаровувалася. Хоча лисий повернувся: йому поставили окремий пам’ятник із сірого граніту на вулиці його імені. Пам’ятник поставили до 40-річчя радянської влади, тобто у 1957 році.

 

Наш двір утворювали 4 хатки, в яких були комунальні квартирки. З двору було два виходи: один на асфальтовану вулицю, по якій бігали трамваї, другий на берег річки Саксагань. Дві хатки були двоповерхові: перший поверх слугував сараєм, а на другий поверх вели дерев’яні східці, які редокали, тобто видавали «ре» або «до», коли на них наступали. Собак і котів не було ні в кого. Квітів ніхто не вирощував, хоча подвір’я було земляним. На вулиці ліворуч од входу до двору росла товстезна біла акація. Батько казав, що їй під сто років. Тобто вона була посаджена кимось ще наприкінці ХІХ сторіччя.

 

Дворові дорослі найчастіше говорили про ціни на базарі, і це було нудно. Дядьки вечорами у дворі забивали «козла». Емоції у них часто вирували через край, тож хлопчаки обминали небезпечне місце. Іноді дядьки починали обговорювати важливу для них тему, наприклад, навіщо жінки роблять манікюр, адже довгі нігті на фізичній роботі тільки заважають. Закінчувалася велемудра дискусія оголошенням ганьби жінкам з манікюром. Дворові дорослі були людьми з обмеженим лексиконом, навряд чи вони знали такі слова, як естетика чи анахронізм, принаймні не пам’ятаю, щоб я від них підчепив якесь нове слово.

 

В одній з комунальних квартирок жив алкоголік на прізвище Харчев. Коли його син якось завів мене в їхню оселю, то я вжахнувся. Ми жили в повоєнні роки бідненько, але наша квартирка була мебльована і чистенька, простенькі килимки прикрашали її. Тут же була пустка. Голі стіни, гола підлога, вікна до половини закриті газетами, дошка з цвяхами, на які вішалася одежа. Пошарпаний стілець, два залізних ліжка, запах алкоголю – і все. Невдовзі дружина алкоголіка разом із сином кудись втекла. А де згодом здимів сам алкоголік – невідомо.

 

Хлопчачі розваги мали характер тимчасових захоплень. Забандюрилося грати в «котла». Місяць-два стукаємо монетками об цегляну стіну і намагаємося влучити в «котел». Хтось показує гру 12 паличок, і весь дитячий двір віддається новій грі. У когось з’явився гумовий м’ячик, тоді граємо в «вибивного». Не всі ігри приживалися в дворовому товаристві. Так, «ляндра» не мала успіху. Ляндра – це шматочок шкіри з хутром розміром з абрикосину, до шкіри прикріплювалася свинцева пластина. Щиколоткою ляндра багаторазово підбивалася вгору, вигравав той, хто довше тримав ляндру в повітрі.

 

Я найбільше любив гуляти на річці, яка була зразу за двором. Тоді Саксагань ще не загнали у трубу, і її тиха малопомітна течія була цілком споконвічною. На річці була повна свобода. Ти і річка, яка весь час рухається.

 

Тут ти можеш проявити свої здібності. Знайти камінь-пластинку і влаштувати з товаришем змагання, чий камінчик більше разів одскочить од води, якщо його запустити певним чином. Або напівзатоплена пляшка пливе по воді: а ну, хто перший поцілить в неї камінчиком так, щоби вона пішла на дно. А з листка очерету можна зробити трикутний або овальний кораблик і провести очеретяну регату на відстань до сотні метрів.

 

В Саксагані мешкала численна колонія жаб. Іноді жаби божеволіли і починали неспинне голосне кумкання, яке було чутно на весь двір. Хтось з пацанів пустив думку, що кумкають лише жаб’ячі самці – кряки, – так ми їх називали. Тому кряків-алярмістів треба знищувати. Ловили їх на рибальську вудку. На гачок чіпляли маленький зелений листочок якоїсь рослини, наприклад, пирія, і підносили до жаб’ячого писку. Кряк хапав листочок і чіплявся на гачок. Далі кряк-співак знищувався звичайним придушенням. Так відбувався локальний крякоцид, який, правда, завершувався через кілька днів, коли жаби припиняли голосіння або виникала нова річкова розвага.

 

Якось виникла завзята дискусія, хто такий головастик, що з нього виростає: риба чи жаба? Непорозуміння виникло через невідповідність кольору: риба біла, жаба зелена, а головастик чорнявий. Провели дослід. Наввипередки наловили головастиків і пустили їх у таз із водою. Коли за деякий час побачили, що в гладенького головастика з’являються лапки, то проблема була з’ясована, і головастиків кинули до рідного жабуриння.

 

На березі річки траплялися цікаві знахідки. Так я знайшов німецьку монетку в 10 пфеннінгів 1944 року випуску. Хлопці знайшли іржаві патрони. Найбільший скарб я знайшов на дні річки майже навпроти нашого двору. Плавати я вмів погано, а от пірнати дуже любив. Чергове занурення призвело до того, що на дні намацав якусь важку залізяку, яку вирвав з мулу і витяг на поверхню. Дістався берега, де були старші хлопці. Хтось із них заволав: «Це ж німецький автомат!». Воєнну залізяку в мене одібрали. Гадаю, що зиску з неї не мав ніхто, адже вона пролежала в воді понад 10 років.

 

 Старші хлопці навчили мене рибалити. Вудка була з рівної гілки дерева, а волосінь і гачок мені подарували та навчили з винного корку робити поплавок. На волосінь часто казали «місінь». І пішла риболовля: яскравий з червоними плавцями красунчик краснопер, жирненький карась, пузатенька явдошка й хапливий ротатий бичок. Це неймовірне задоволення, коли риба сіпає поплавок, ти її підсікаєш, вона пручається, а ти її витягуєш на берег.

 

Коли я в 9 років приніс додому з десяток невеликих карасів, то мати була приємно здивована та підсмажила їх на пательні. Вперше за річку мене похвалили. А так од річки мені було не тільки задоволення, але й рахуба: забрьохані штани, в туфлях чвакає, сорочка в землі й жабуринні. Матері ж треба було привести одежу до пристойного стану.

 

Пральних машинок тоді не було, тож доводилося прати їй руками. А оскільки на річку я намагався потрапити щодня, то пральної роботи додавав багато. Ось і перепадало мені за постійне забрьохування. Спочатку була коротенька мамина лекція на тему, як можна бути таким задрипанцем, а потім починалося й фізичне покарання: то в куток на гречку поставлять на коліна, а то й вузеньким паском пройдуться по моїх сідницях. Друга процедура була короткочасною, а перша більш довготривалою, але дошкуляло найбільше те, що сприймалася вона, як приниження. Батько у виховний процес ніколи не втручався, так що од нього ніяких покарань я не мав.

 

Річка Саксагань познайомила мене також із властивостями електричного струму. Якось вкотре я вивозився в річковому мулі: нога поїхала по слизькому, і я по щиколотки опинився в багнюці. Вирішив приховати свою халепу. Причвалав додому, одмив туфлі, виправ шкарпетки. Мати повинна прийти години за дві. Шкарпетки за цей час не висохнуть, і вона здогадається, що я знову задрипався на річці. Змикитив матір перехитрити.

 

Вирішив шкарпетки швиденько підсушити. Розклав їх на електроплитці з відкритою спіраллю й увікнув електрику. Спочатку тканина запарувала (ось і добре, зараз вона миттєво висохне), але потім шкарпетки почали димитися, запахло горілим. Я схопив ліву шкарпетку, й мене добряче струсонуло, та так, що мимоволі відпустив її. Тоді хапонув праву шкарпетку, і тут відчув таку потужну вібрацію у всьому тілі, що зразу дійшло: це мене лупить електричний струм. Вимкнув плитку, та було вже пізно: шкарпетки прогоріли в багатьох місцях.

 

Взимку на Саксагані на самому початку льодоставу влаштовували екстремальні перегони. На річці ставав танкий лід. Ми з берега натискали на нього легенько ногою. Якщо лід тріщав, але не ламався, то швиденько ставили другу ногу і починали бігти по ньому. Лід під тобою тріщить неспинно і навіть трохи пружинить, а ти біжиш, постійно переміщуючи тіло, щоби не було довгого тиску на лід в одному місці. Так десятирічні відчайдухи-еквілібристи перебігали річку з лівого берега на правий і назад. Все це ми виробляли у відсутність дорослих, бо розуміли, що за ці фокуси перепаде на горіхи добряче.

 

Була ще одна специфічно криворізька зимова розвага – катання на «козлі». Козел являв собою шмат залізної арматури, перетворений на знаряддя їзди. Довга арматура згиналася дугою, а кінці вирівнювалися в паралельні полоззя, дуга трохи нахилялася до полозів, щоби було зручніше триматися. Якщо на полоззя приварювалися зверху металеві пластини, на які можна спертися ногами, то це прямо-таки фешенебельний козел. Козлом добре було їздити по кризі і по добре ущільненому снігу з невеликих пагорбів.

 

В 7 років батьки вирішили перевірити мої музичні таланти. Хтось зі знайомих батькам авторитетно заявив, що в мене довгі пальці, які призначені для музики. Купили баян і записали на музичні заняття в палац культури на Гданцівці. Я протримався 3 місяці, навіть почав розучувати «Суліко», але батьки відчули, що од музики мене аж нудить. Тоді батько запитав вчителя-музиканта про мої успіхи й перспективи. Відповідь була невтішною. Усвідомивши, що мої довгі пальці не роблять з мене музиканта і, відповідно, баяніста з мене не вийде, тортури музикою батьки припинили, а баян продали комусь більш перспективному. Я радів: тепер на річці можна буде проводити більше часу.

 

1957 рік був пам’ятним: я пішов до школи.

 

 

У перший же тиждень втелепався в халепу. Звикший бігати на просторах біля річки, я так і продовжив бігати по широких шкільних коридорах. На перерву виривався з класу і гасав по школі. Гасав, гасав і догасався: налетів на вчительку, що несла карафку з водою, вона від несподіваного терористичного нападу впустила карафку на підлогу, де та перетворилася на друзки. Батька викликали до школи. Я гадав, що мені добряче перепаде на горіхи. Обійшлося. Батько купив нову карафку й одніс до школи. Мати провела зі мною детальний інструктаж, як треба пересуватися в школі, і на тому мої неприємності скінчилися.

 

А ще в 1957 році почалася космічна ера людства. Перші супутники літали низькими орбітами навколо Землі. У батьківській газеті писали, о котрій годині та хвилині в темну пору доби супутник пролітатиме над нашою територією. Виходили подивитися на світлу цятку, яка пролітала в небі. Тоді ж почув велемудрий вираз: науково-технічний прогрес.

 

Цей процес проявився навіть на вулицях міста. З’явилися будки з телефонами-автоматами, де за 2 копійки можна було подзвонити в будь-який куток міста. А ще ларьочки з газованою водою, яка охолоджувалася великими шматками криги в тирсі, припинили своє існування, бо на вулицях постали автомати газованої води, де за 1 копійку можна було випити гранчак чистої газованої води, а за 3 копійки поласувати газованою водою із сиропом. Гранчак в автоматі стояв догори дном на кружальці – натискаєш на гранчак, і він омивається. Деякі несвідомі громадяни крали гранчаки, інші, мікробобоязливі, приходили з власною водяною тарою.

 

Науково-технічний прогрес ішов нога-в-ногу з воєнним. Вже була створена вперше в історії людства зброя, яка була спроможна знищити саме людство. Ми ще ніжилися в льолях й смоктали смочок, а вже були першим поколінням людства, яке народилося одночасно з народженням ядерної зброї.

 

Десь у той саме час я став свідком приголомшивої картини. Будівля місьвиконкому мала 3 під’їзди. В тому, що був ближче до нашої квартирки, знаходився відділ соціального забезпечення, куди заявлявся всякий люд, в основному пошарпаного вигляду. Перед мерією – клумба, де влітку задушливо пахли незнайомі мені квіти. Перед мерією збоку розташувався ларьок, де продавали холоднючу, аж зуби ціпило, газовану воду.

 

Ми з батьком насолоджуємося водою з сиропом. До клумби гуркоча підшипниками підкочується на саморобному дерев’яному візочку людина з повністю відтятими ногами. Від асфальту він відштовхується тинькарськими терками. Біля дверей під’їзду зупиняється. Звідкілясь постав молодий здоровань, підняв інваліда з возиком, притиснув до грудей і разом з ним увійшов до мерії. «На атомну бомбу гроші, є на космос гроші є, а на інваліда війни немає», – cумно пробурчав батько.

 

Кривий Ріг в 50-ті роки вважався бандитським містом. Мені складно про це роздебендювати, оскільки я ще був достатньо малий, щоби це усвідомити. Так оцінювали місто дорослі. Якогось порівняльного аналізу рівня злочинності в містах України в ті часи я не зустрічав. Так що підтвердити чи спростувати дану тезу неможливо. Тому обмежимося суб’єктивними враженнями.

 

Тоталітарна держава сповідувала культ сили, а це впливало на суспільну свідомість. Бути брутально сильним було у тренді в певних колах молоді, бо це вважалося засобом самоствердження. В кожному мікрорайоні – Карнаватка, Чорногорка, Червона, Карачуни чи деінде були свої фраєра, тобто дужі хлопці, які командували іншими хлопцями. Після війни в цих хлопців була й вогнепальна зброя.

 

Мешканець Чорногорки розповідав, що в 1947 році в їхньому молодіжному товаристві з 5 осіб кожен мав «вальтер» і фінку. Чи були вони якоюсь бандою в повному розумінні цього слова? Гадаю, що ні. Банк не брали, магазини не грабували, людей не вбивали. Вкрасти, що погано лежить, – це без проблем, особливо, якщо це державне майно. У якогось зайди на їхню територію одібрати гроші, годинник, зняти пальто чи шапку – це також без проблем.

 

Держава пропагувала культ сили, а хвацькі хлопці створювали свій місцевий силовий варіант. Не скажу, що вони страждали на шляхетність, але й назвати їх людиноненависницькими покидьками не можна. Дівок не били, лежачого не мотузили не те що ногами, а взагалі не чіпали. Хоча траплялися й відморозки. Мого старшого знайомого на Гданцівці вдарили кастетом тільки тому, що він не був мешканцем цього району. На вулиці підійшов молодий харцизяка і, не кажучи ні слова, заліпив кастетом в щелепу. Щелепа зламалася в двох місцях. Загалом багато цих хлопців потрапляли до в’язниці, а вже після звільнення кожен обирав шлях професійного злочинця або звичайного мирного мешканця.

 

Але крім молодих пробийголів у місті були й серйозні чолов’яги. Беріївська амністія 1953 року була масштабною: з в’язниць випустили на волю 1 мільйон 200 тисяч осіб. 17 вересня 1955 року були масово амністовані колаборанти, які мали відсидку до 10 років.

 

Колишнім зекам заборонялося жити у столицях, у закритих містах, тобто в тих містах, де було потужне й секретне воєнне виробництво (наприклад, у Дніпропетровську). Тому подалися колишні зеки у великі промислові міста, де можна було знайти роботу разом з житлом у робітничому бараку. Отже на Донбасі та у Кривбасі цього люду вистачало. Частина колишніх зеків сповідувала меседж: «Хто не був у тюрмі, той життя не знає».

 

Це впливало на емоційних юнаків, яким хотілося самоствердження, і вони, бувало, йшли на невеликий злочин заради того, щоби втрапити до в’язниці та взнати «справжні» цінності життя.

 

Я мешкав у самому центрі міста, тож у нас було спокійно, у всякому разі гучних злочинів не пам’ятаю. Так, траплялася дрібнота: крадіжки й одбирання грошей у темних кутках. Хоча не тільки в темних. В 10 років мені вперше погрожували ножем серед білого дня. Йшов я з купленим бидончиком молока додому вздовж Саксагані. Перестрів хлопець років п’ятнадцяти і наказав спуститися до берега. Я зійшов униз. Він витяг ножа й каже: «Давай гроші!». Моя реакція була блискавичною: з усіх ніг дременув нагору і втік додому. Хлопець такої спритності не очікував, тому й не погнався за мною.

 

Поширеним серед молоді було поняття «фраєр». Карнаватка, Чорногорка, Гданцівка, Валявка, Карачуни – скрізь були свої фраєра. На одну локацію могло бути кілька фраєрів, але один з них був головним. Не знаю, чи всі вони були пов’язані з криміналом. Здається, фізично сильним хлопцям з вольовими якостями хотілося більше себе показати, випендритися.

 

У Кривбасі було одне затишне місце, де ніхто не показував мені ножа, не вимагав грошей і де я не бачив жодного фраєра. Це було залізничне селище Долгінцево. Робота на залізниці вважалася престижною, особливою повагою користувалися машиністи паровозів. Пам’ятаю, як мені показували на певну хату й шанобливо казали: «Тут машиніст живе». Вже пізніше у мене склалося враження, що в перші повоєнні роки найбільш високооплачуваною для простого люду була робота на шахті, у металургії та на залізниці.

 

 У Долгінцево після роботи на донбаській шахті ще до війни переїхала мамина сестра Степанида з родиною. Чоловік Степаниди – Мокієнко Василь Йосипович влаштувався працювати на залізницю. Там, у селищі, він отримав ділянку землі та згодом збудував хату. У Долгінцево не було залізної руди, натомість був жирнючий чорнозем. І селянська душа Мокієнка (він був також полтавчанин із сусіднього з хутором Лимарі села) на такій землі розгорнулася на повну потугу у всій своїй трудовій красі.

 

Чого тільки не вмів робити Василь Йосипович! Багата на гумус земля ретельно оброблялася й давала щедрі врожаї картоплі, цибулі, моркви, буряка, огірків, помідорів. У саду росли не тільки вишні, а й абрикоси, сливи, яблуні, груші, окремо ріс грецький горіх. А ще квітли малина, агрус, порічки. Натикався я і на запашні трави з невідомими мені назвами. По краю земельної ділянки – ліани різних сортів винограду, з якого дід Василь робив смачне та хмільне вино.

 

В садочку малася пасіка, де стояли з десяток вуликів. Як зараз перед очима дід Василь у накинутій на голову чорній сітці помахує якимось бджолиним кадилом перед вуликами. А ще малися свійські тваринки. Були кролики. Обов’язково тримали козу. Частенько вигодовували кабанчика. Охороняв усіх пес Бровко.

 

Коза приводила козенят, вони підростали, а потім у хаті з’являлися пухнасті килимочки з козиних шкурок. Хазяї прогодували б не одну козу, адже коза невибаглива до їжі. Але була причина, чому утримували тільки одну. У 1956 році ввели грошовий податок з громадян, які проживали в містах і мали худобу. Для тих, хто утримував корову, податок складав 500 рублів на рік, а за козу старше одного року треба було сплатити 40 рублів. Якщо хтось мав дві кози, то за другу козу сплачували подвійний податок. Тож вигідніше було молоду козу з’їсти і мати килимок, ніж платити податок.

 

Весь дрібний ремонт також робили самотужки. Всі роботи по дереву, наприклад, замінити держак лопати чи поставити нові двері, виконувалися без сторонньої допомоги. Для ремонту взуття існувала металева шевська лапа. Шапки шилися самотужки. Сусід Василя Йосиповича займався шапкарством як ремеслом: шив шапки на продаж. Самі елітні шапки він шив з хутра собак-приблуд.

 

Коли ретроспективно я згадую діда Василя і Степаниду Павлівну, то не можу зрозуміти, як це можна було встигати обробляти таке велетенське господарство. Бути землеробом, садівником, пасічником, тваринником, кушніром, виноградарем, виноробом і при цьому ще й працювати на залізниці.

 

Вже пізніше, коли ознайомився з «Енеїдою» І.П. Котляревського, дотумкав, у чому справа. Коли Еней з козаками підпливав до острова Еа, на якому жила чарівниця Цірцея, що перетворювала людей на тварин, то письменник розповідає, що представники кожної нації стають тією чи іншою твариною (цапом, мавпою, свинею, індиком, бараном) в залежності від своїх яскравих етнічних рис:

 

 «По нашому хохлацьку строю

 Не будеш цапом, ні козою,

 А вже запевне, що волом:

 І будеш в плузі походжати,

 До броваря дрова таскати,

 А може, підеш бовкуном».

 

Чому українець стане волом? Бо працює як віл, бо замість вола можна запрягати, щоби тягнув плуг. Тобто Котляревський вже у XVIII сторіччі акцентував увагу на характерній рисі українців – надзвичайній працездатності. Ось дід Василь і є українець-віл у XX сторіччі.

 

Оцей український «волізм» використовувався під час радянської влади на підприємствах, коли робітникам доводилося виконувати занадто тяжку або небезпечну роботу. Бо треба виконати спущений з гори план. Бо треба виручити колектив. Бо всіх позбавлять премії. І воли кидалися на амбразуру. Скільки їх було потім з підірваною спиною, з грижою, з пневмоконіозом, силікозом…

 

Україна в цій родині відчувалася не лише у неймовірному гаруванні господарів. Розмовляли вдома тільки українською мовою. Недарма їхній син Дмитро став учителем української мови та літератури. В кутку хати висів святковий рушник, на якому синіми нитками був напис: «Вишивала Степанида». Під рушником на церковні свята горіла лампадка.

 

Рушником також накривали обов’язково паску. Найчастіше ми бували у них в гостях на Великдень, бо, як глибоко віруючи люди, вони завжди відзначали найбільше християнське свято. У школі казали, що бога немає, тож мама наставляла мене, щоб я зі старшими людьми не вступав у суперечку, бо це їхнє право вірити в бога.

 

Коли вже був підлітком, то здивувало несподіване поєднання релігії з комунізмом. Було це так. Василь Йосипович і Степанида Павлівна на Великдень сходили на ніч до церкви. Коли повернулися й сіли за святковий стіл, то Василь Йосипович несподівано об’явив, що піп сказав, що наша п’ятикутна зірка буде невдовзі сяяти над усією земною кулею. Я був ошелешений: дід Василь сходив до церкви чи на партійні збори?

 

В усієї моєї рідні була глибока гігієна слова. Батько ніколи не обзивав матір, а мама батька. Мамині сестри: Степанида, Оксана, Галина ніколи не лаялися не те що одна з одною, а я ніколи не чув, щоби вони різкими словами шпетили кого-небудь. Сказати навіть на погану людину слово ганьби вони не могли. А ще ніколи не бачив повністю волосся маминих сестер, бо вони завжди були в хустках. Непокрите або розплетене жіноче волосся – це було давнє табу. Вважалося, що таке волосся якось пов’язане з нечиcтою силою. Недарма у народних переказах відьми літали завжди з розпатланим волоссям.

 

Чи були властиві хлопчакам з двору елементи девіантної поведінки? Алкоголь був табу. Про наркоту навіть не чули. Старші хлопці дали якось покурити. Неприємна гіркота у роті, і почала обертом крутитися голова. Навіщо розбуркувати в собі кубло ушпарених відчуттів? Самопалів не робили. Якось старші хлопці знайшли патрони від автомата. Розвели багаття й кинули їх в нього. Коли патрони почали вибухати, то порозбігалися од кострища навсібіч.

 

Наш дворовий туалет складався з двох відділень: чоловічого й жіночого. Ззовні хтось проколупав у стіні вузеньку шпарку до жіночого відділення. Спитав старших хлопців: «А для чого потрібна шпарка?». «А ти подивися, коли хтось зайде». У слушний момент, коли хтось зайшов, я зазирнув. Побачити – нічого не побачив, але почув чергу звуків стакато, яка закінчилася протяжним легато. На цьому мої вуаєристичні зазіхання скінчилися. Не думаю, що в той час існували професійні вуаєристи, а ми були у дворі всі трохи шалапутами, яким було все цікаво.

 

Трохи про школу. Ходив я до престижної СШ № 8, яка до війни була україномовною, а після війни стала російськомовною. Ця школа була найближчою до мерії, у ній навчалися діти найвищого криворізького керівництва. Вчився я на відмінно.

 

Процес навчання строго контролювала мати. Уроки завжди були вивчені. Найнеприємнішим уроком було чистописання, так тоді називали каліграфію. Тільки невчасно натиснув на перо – тут же з’являється жирна лінія, де її не мало бути. Знаючи мою нелюбов до каліграфії, мати особисто контролювала цей малозмістовний для мене предмет, тож доводилося старанно шкрябати пером № 11. З дисципліною проблем не було, хоча побалуватися любив.

 

Дивувала вперта неслухняність двох хлопчиків. У Сашка майже сліпими були мати й батько. Вони так раділи, що народили абсолютно здорового хлопчика, що багато йому дозволяли і мало вимагали. Всі ми реагували миттєво на зауваження вчительки Ольги Єгорівни і припиняли балуватися, а Сашко – ні.

 

Одного разу вчителька не стрималася й прямо від дошки запустила крейдою в Сашка. Запустила влучно, бо крейда потрапила Сашкові під саме око. В класі – масова каталепсія, Сашко зробився кольору класної стіни, завмерла і вчителька. У всіх була одна думка: «А якби в око?».

 

Другий хлопчик був навдивовижу некомунікабельним, дикуватим, ні з ким не дружив, а на зауваження вчительки огризався. Дівчата-однокласниці були дуже старанними, ніколи не порушували дисципліну, вічний зразок для хлопчиків. Вони нецікаві: на перерві з ними не побігаєш, в хлопчачі ігри не грають. Ніженки, зимою ховають руки в теплі муфти. Якщо їм щось не так, то зразу жаліються вчительці. Ми їх не ображаємо, і взагалі краще з ними не зв’язуватися.

 

 З 6 і до 16 років я щорічно якусь частину літа, а то й все літо, проводив на маминій малій батьківщині – на полтавському хуторі. Тут ніхто не говорив російською, а тільки українською. Тут не було домінантного рудого кольору Кривбасу. Тут неозорі жовті або зелені поля. Тут не чути буркотливих важких машин, вибухів у кар’єрах. Тут – абсолютна природна тиша, яку раз на тиждень порушує поштова машина з білою діагональною смугою на борту.

 

Дивувала сама форма полтавської землі, точніше та її частина, що була на дорозі від Нових Санджар до хутора. Дорога – пряма, без закрутів, але пряма дорога рівномірно то піднімалася, то опускалася, начебто тут колись від землетрусу йшли гігантські земляні хвилі, що враз навіки застигли. Ні байраків, ні урвищ – самі хвилі чорнозему.

 

Хутір жив бідним і старовинним життям. Електрики на хуторі не було до 1967 року. Ввечері запалювали гасову лампу. Там, де блимав жовтим каганець, було непогано видно, а далі у глибині хати висів півморок. Разом з тим, у хаті висіло на стіні провідне радіо, яке у народі називали «брехунець». Радянська влада дбала передусім про комуністичне виховання населення, а не про створення гідних умов життя.

 

У 1967 році відзначалося 50-річчя радянської влади. Мабуть, якийсь партійний функціонер дізнався, що у центрі Полтавщини й досі існує неелектрифікований хутір на 30 хат, і дав команду подарувати мешканцям електрику до урочистої дати. Що й було зроблено. Місцевий колгосп, здається, називався «Зоря комунізму». Добра зоря, що майже за 40 років спромоглася провести людям електрику.

 

Асфальту на хуторі не існувало, тільки давні грунтові дороги. Опісля сильного дощу поштова машина не приїздила на хутір, бо могла не повернутися назад. Коні були сильніші: вони тягли підводу крізь саму велику багнюку.

 

Зимове опалення теж прадідівське. Вугілля дороге й далеко везти. Дров мало. Соломи багато, та вона швидко згорає. Наймасовіше паливо – це висохлі кізяки. Найбільша енергетична цінність у коров’ячих кізяків. Висохлі коров’ячі кізяки були легенькими, їх складали в сараї на зиму цілими штабелями.

 

Одного разу в порожньому загоні, де були колись телички, я ковінькою підчепив кізячну пластину. Тітку Галю, яка була недалеко, осяяло: «Боже, тут стільки палива!». На другий день рідня організувала підводу, нарізали пласти та з великим безплатним енергетичним здобутком щасливі повернулися додому.

 

Найцікавіше, що за 5 кілометрів од хутора малася свердловина зі знайденим природним газом. Вочевидь, родовище метану не мало промислового значення, тож розумаки-газорозвідники знайшли вихід: встромили у свердловину трубу й підпалили газ. Так він і палав, вириваючись з п’ятиметрової труби вузьким факелом декілька років. Ніхто не подумав про можливість газифікувати хоч би найближчі 2-3 села. А для чого? Сільські люди й на кізяках проживуть.

 

Стара Україна не була матюкливою. Ніколи не чув матюків од батька, од рідні на хуторі, од старих українців. Пригадую такий епізод. Коли вчився у 5 класі школи, то вивчив основні вуличні матюки. Підійшло літо, і, як зазвичай, опинився на полтавському хуторі. Перед сільськими хлопцями вирішив показати, що я вже фраєрок: пішов до знайомих братів і почав у дворі матюковітійствувати. Брати попросили мене заглохнути, бо зараз із хати вийде батько і за матюки всипить усім, у тому числі й мені. Я вмовк: це не робітничий Кривий Ріг. Звичайний колгоспник був ворогом ненормативної чужої лексики.

 

Малим на хуторі мені не довіряли ніякої роботи. Напросився почистити картоплю. Коли побачили, як неекономно стружу картоплину, у мене м’яко одібрали ніж і картоплину назавжди. Довіряли мені простеньку роботу, наприклад, дістати відро води з криниці, що була в кількох метрах від хати. Також використовували як пошуковця курячих яєць. Справа в тому, що деякі несвідомі курки не хотіли нестися на облаштованих для них місцях у вигляді гніздечка, а несли яйця в кукурудзі, картоплі, буряках, а то і взагалі біля грунтовки. Я мав винишпорити курячі схованки й зібрати на них яйця.

 

В чому я показав себе вправним, так це у збиранні вишень. До ручок каструльки привязували мотузку, яку я закидав на шию, і вперед – рвати вишні. Вишень багато – 30 дерев, тож цілий день наповнював багаторазово каструльку і власного рота. Впереміжку з вишнями задовольнявся вишневим клеєм. Мені настільки подобалася вишнева камедь, що старші навіть непокоїлися, щоб я собі не нашкодив непомірним вживанням клею. Мене підлякували, тоді я поїдав вишневий клей таємно.

 

Вишні мали безжального ворога-винищувача. Це шпаки. Горобці, гави, ластівки, стрижи не зваблювалися вишнями, а от шпаки…Коли чорна хмарка цих бешкетників прилітала до вишневого садочку, то мене тут же споряджали на руйнацію їхнього вишневого бенкету. Я озброювався довгим дрючком і, вичавлюючи з себе самі брутальні акорди, кидався на зграю. Якщо якийсь непослух затримувався, то запускав у нього грудкою землі. Полохливі птахи тікали шукати поживу в іншому місці.

 

Вишні йшли на сушку й на варення. Сушка не цікавила, а от пінка, яка виникала при варінні варення, мала неповторний смак, який перевершував смак найкращої цукерки.

 

У старшого покоління українців не було прийнято пити чай. У нашій родині, у маминих сестер чаю ніколи не було на столі. Маю на увазі справжній чай, кущі якого ніколи не зростали на українській землі. А так чаєм називали ложку-дві вишневого чи будь якого іншого варення, залитого в чашці окропом. Тобто ми мали вишневий, малиновий, абрикосовий, гльодовий, сливовий, кизиловий чай. Ясно, що на хуторі у мене було вдосталь вишневого чаю.

 

Від слів тітки Галі склалося стійке переконання, що серед усіх полтавських бур’янів найголовніший – будяк. Тому будяку я оголосив війну. Оскільки тітчин город утримувався в ідеальному стані, то ворога треба було нищити поза присадибної ділянки: вздовж дороги, обабіч стежки до магазину чи до ставку. Я брав невеликий дрючок і, коли зустрічався з будяком, а будяки на добрій полтавській землі виростали метрові, то із задоволенням зносив всі темно-рожеві голови цього франта. Гадаю, що у радіусі пів кілометра от тітчиної хати будяки були винищені.

 

Серед свійських тварин у мене не було друзів. Собак і котів при дворі не було. Корова така велика, так важко ходить і весь час ремигає. Свиня постійно сиділа у свинарнику, де були інакші аромати, ніж у чистому полі. Коли їй давали їсти, то запрошували: паць-паць-паць! Для мене вона була паця. Мала паця кувікала, а велика рохкала. Курки постійно греблися і щось дзьобали; до себе не підпускали. Півні дзьобали менше, зате більше дефілювали з бійцівським виглядом.

 

Серед численних курок і малочисельних півнів попадалася істота, яку називали «курій». На моє запитання, чим курій одрізняється від своїх родичів, мав відповідь, що воно не курка і не півень, користь од нього найменша, тому ці рідкі особини, які не виконують належних курячих чи півнячих функцій, вирізаються в першу чергу.

 

Найбільше мені подобалися курчата. Коли я приїздив до села, то, траплялося, у хаті під ліжком сиділи аж дві квочки. Всі курки знаходилися у сараї на високому сідалі, а ці матрони тимчасово переводилися до хаті. Одразу отримував застереження їх не чіпати й не турбувати.

 

Найцікавішим був процес луплення. В якийсь день у насиджених яйцях починався рух. Курча продзьобувало дірочку в шкаралупі, робило вдих і продовжувало руйнувати шкаралупу, доки не вилазило з її залишків у мокрому вигляді. Швидко обсохнувши, перетворювалося на пухнасту, теплу, пискляву кульку на тонесеньких ніжках; тут же починало тулитися до квочки. Деякі курчата були слабенькі: продзьобавши дірочку для дихання, завмирали, не маючи потуги звільнитися від шкаралупи. Я обережно крихітними шматочками обламував шкаралупу навколо голівки курчатка, і, якщо вона нормально рухалася, обламував далі. Головне, щоби тільце не було приклеєне до шкаралупи. Так вдалося врятувати аж трьох курчат, за що отримав подяку від тітки.

 

З 14 років усі хутірські хлопці вже підпрацьовували влітку в колгоспі. А я приїхав на хутір відпочивати. А росточку вже був не дрібного, та й не загнибіда. Ніяково, що я, дилда, маніжуся на вишеньках, мандрую полями, лежу в полудень в тіні на розкладачці, а сільські однолітки в цей час вже горбом гроші заробляють. Став проситися на будь-яку роботу в колгосп. Тітка Галя, ясна річ, на себе такої відповідальності взяти не могла. А тут приїхала у відпустку мати. Після певних перемовин вирішили надати мені можливість спробувати себе в сільській праці.

 

Бригадир направив мене із сільським хлопцем пасти теличок, мабуть, у ранзі підпасича. Телички перебували у літньому таборі, тобто в загоні. Коли ми підійшли впритул до загону, то в ніс вдарив такий концентрований смердючий запах, що мене ледве не знудило. Хлопець відчинив хвіртку й почав виганяти теличок. А переді мною ще певний час хвиськала дилема: знудить чи не знудить? Обблюватися? Щоб усі сміялися з такого роботяги?

 

Я на секунду одвернувся, набрав повні груди звичайного несмердючого повітря і, довго видихаючи його, почав помагати виганяти теличок на луки. А там пахло соковитою травою. Коли ввечері ми заганяли теличок назад, то я вже був готовий до запаморочливого удару екскрементним запахом, але занудило знову. Я спитав напарника: «Як ти витримуєш запах?», – «Я вже давно внюхався».

 

Три дні пасли ми вдвох теличок. Я внюхувався. Аж тут велика сільськогосподарська толока – жнива. Перевели на тік, дали чистеньку дерев’яну лопату – підгрібати зерно. Теж простенька робота, але неспинне навантаження спини показало, що ця частина тіла слабувата.

 

На п’ятий день спина отримала нове випробування. На тік заїхала вантажівка, де зерно було вже у мішках. А вантажників не було. На току серед жінок нас було тільки двоє хлопців. Ось нам і припало розвантажити машину. Треба було не просто скинути мішки на землю, а й однести у клуню за 50 метрів. Водій виліз на кузов й почав подавати мішки. Лантухи повноцінні – не менше 50 кілограмів ваги. Коли мішок опинився у мене на спині та я зробив кроки до клуні, то відчув, що мене заносить то ліворуч, то праворуч: лантух збивав з прямолінійного руху. Такого вантажу ніколи не доводилося переносити.

 

Машину ми розвантажили, хоча останні два мішки вже носив згорблений, як той дідуган. Після цього робочого дня додому я човгав напростець: боліло все тіло. На тому моя колгоспна звитяга закінчилася, бо на ранок у мене був вигляд гірше, ніж у побитого собаки. За роботу отримав вперше в житті зарплату в декілька рублів.

 

Ще один момент лишився у пам’яті. Коли допитувався в колгоспників, як називається колгосп, то люди не могли дати відповіді, поки один веселий дядько відповів: «Як називається? Колгосп «Червоне дишло!».

 

 У серпні після жнив колгосп завіз тітці Галі два лантухи зерна пшениці безоплатно. Гриша, двоюрідний брат, найняв підводу і повіз зерно до вітряка. Взяв мене з собою. Я – у ролі екскурсанта, бо на вітряку ніколи не був.

 

Вітряк стояв на пагорбі. Це була якби маленька хатка зі старими міцними дерев’яними стінами. Чотири крила з рваними дірками у них повільно, але невпинно оберталися. Всередині вітряка все було вкрите білим шаром борошна. Мірошник також виглядав як хмара пшеничної пороші. Гриша не став користуватися підйомним механізмом для мішків із зерном, а поніс крутими дерев’яними східцями, також запорошеними борошном, лантух на гору. Я з повагою дивився на широку спину брата: я цей лантух на гору б не випер.

 

Поліз нагору також. Там усе скреготало, рипіло і щось глухо бухало. Гриша розв’язав мішок і став засипати зерно в кіш. Потім швидко спустився та внизу тримав порожній мішок, куди сипалося щойно змелене борошно. Я також обережно спустився: я ніколи не ходив у взутті по борошну, і було якось не по собі, що мої нечисті сандалії вгрузають у сакральний для мого народу продукт.

 

Наприкінці літа я, обсмалений сонцем, повертався до Кривого Рогу. У родині відбулися значні зміни у 1961 році. Я закінчив початкову школу. Мама отримала на родину двокімнатну квартиру з усіма вигодами в новобудові по вулиці Лермонтова прямо навпроти СШ № 25. Квартира була комфортабельним дивом.

 

Не треба було розпалювати пічку, бо в кожній кімнаті й на кухні малися батареї централізованого опалення. Не треба носити воду з колонки на вулиці: відкрив кран, і тече скільки треба вода. Вуличний туалет також скасовувався: малася окрема вузенька кімнатка з унітазом. Не треба митися з тазіка: є окрема ванна кімната з білосніжною ванною та душем. Великі вікна легко відчинялися на вулицю. А підлога – справжнісінький дубовий паркет, який періодично треба натирати жовтогарячою мастикою. Я мав власний письмовий стіл із шухлядкою й етажерку для підручників та інших книжок.

 

 Сусіди – всі чемні люди, а вдома в них книжки, яких я ні в кого не бачив у нашому старому дворі. Шекспір – щось я чув про цього дядька! Ромен Роллан? Гашек? Багато чудних прізвищ. Мама констатувала: «Ми вселилися до будинку культурних людей». Це було так, бо будинок був споруджений для науковців.

 

 У СШ № 25 я потрапив до самого сильного за знаннями класу. Тут я зустрів Олю Щербину, з якою вчився в СШ № 8. У початковій школі ми з нею були відмінниками. Оля, на відміну від мене, так і пройшла всі 10 років навчання відмінницею і отримала золоту медаль. Дитячі забави поступово відступали: починався процес самоусвідомлення й дорослішення.

 

Вкарбувався такий епізод. Шостий клас. Весна. Пройшов сильний дощ. Прямо з подвір’я школи аж до вулиці широким потоком струмить дощова вода. Мої однокласники галасують: вони запустили в потік тріски, і всі в емоціях спостерігають, чия тріска припливе до перешкоди у вигляді гіллячки-дамби першою. Раніше і я взяв би участь у змаганнях імпровізованих яхт, а тепер мені булa нецікава ця дитяча забава. Біля мене стояв однокласник Гена Лазаров, який також індиферентно дивився на цю розвагу. Гена завжди мені здавався найсерйознішим хлопцем у класі. «Нецікаво?», – запитав я. «Ні», – серйозно і вже з якимось недитячим скепсисом відповів Гена. «Мабуть, ми з Геною подорослішали раніше за них», – подумав я.

 

 Своїх книжок у нас вдома було критично обмаль. Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Коцюбинського та інших найвідоміших українських письменників в оселі не спостерігалося. Був роман П. Мирного «Повія», Пушкін, Салтиков-Щедрин. Також припадала пилом товстелезна сіренька «История Коммунистической партии Советского Союза». Подібної до неї товщини й формату була тільки синенька книга «Дети капитана Гранта» Ж. Верна.

 

Мама розуміла, що книжки сприяють розвитку дитини, тож купувала регулярно дитячі книжки й записала мене до дитячої бібліотеки. Я ковтав усе, що рекомендували в дитячій книгозбірні, зробився прямо-таки нерозбірливим книгопоглиначем. Досвідчені бібліотекарі вловлювали мої інтереси й ненастирно підказували вибір книги. А цікавила передусім література пригодницька і героїчна. Книжки про піонерів-героїв захоплювали, але герої були недосяжно ідеальні. В повсякденному житті я не зустрічав таких дітей.

 

А от пригодницькі книжки були насичені різноманітним спектром дій, інтриг, небезпечних ситуацій. Абсолютно байдуже ставився до екстер’єрів, інтер’єрів, пейзажей, сентиментальних схлипів. Дія, дія і тільки дія. Тому «Пригоди Незнайки і його товаришів» Носова, «Острів скарбів» Стивенсона, «Робінзон Крузо» Дефо, «Пригоди Тома Соєра» Твена, «Шхуна Колумб» Трублаїні, «Мандри Гуллівера» Свіфта пробігалися в ушпареному темпі.

 

Принадність поезії я не розумів. Як у математиці, весь час шукав у вірші логічні конструкції. Декілька разів брався за фоліант Пушкіна, але читання не йшло зовсім. Читати я починав спочатку, тобто з ранніх віршів, а в них неймовірно багато незрозумілих слів, які збивали з пантелику: Купідон, Мінерва, Кіфера, Епікур, Анакреонт, Вакх… Батьки цих загадкових слів пояснити не могли. У школі міфологію греків і римлян не вивчали. Тому всі ці давні боги й небоги, з якими був добре знайомий поет, замість певних алюзій викликали тільке самісіньке роздратування. І я вкотре засовував важкий фоліант у дальній куток.

 

Найбільшим захопленням, я б сказав наймогутнішим впливом на підліткову свідомість, був французький кольоровий (а тоді ще більшість фільмів були чорно-білими) фільм «Три мушкетера», який пройшов в кінотеатрах у 1962 році. Непереборно веселі, життєрадісні, винахідливі мушкетери з непоборним гаслом самозречення «Один за всіх – усі за одного». Бійки у фільмі без страждань, жаху смерті й моралізаторства. Я тут же кинувся до бібліотеки за книгою А. Дюма.

 

О, яка це розкіш читати «Три мушкетери!». Неймовірні пригоди епохи кардинала Рішельє, непереборний оптимізм, весела хоробрість, відданість й непідкупність зачаровували від самого початку книги. Ти пливеш у цьому світі великих справ, шляхетних відносин разом з героями-мушкетерами. Герої мали свої слабкоcті, що робило їх людянішими й об’ємнішими, ніж багато однолінійних радянських героїв.

 

Я тут же організував зі своїх прихильників-однокласників власних мушкетерів. У нас були свій Д’артаньян, Атос, Портос, Араміс, граф Рошфор, навіть король Людовик XIII (ним став Слава Людвенко). Батьки підтримали матеріально: купили у спортмагазині шпаги. Шпаги були тригранними із жолобом (це щоб кров супротивника стікала). Щоправда, кінець шпаги незагострений, а на ньому накручений циліндрик, який називається пандаре. Але ж пандаре можна скрутити, бо на ньому мається різьба, і тоді шпага готова до справжнього бою.

 

Щоби стати вправними бійцями двоє з нас (Д’Артаньян і Атос, тобто я і Вовка Чеканов) записалися на секцію фехтування, що працювала на стадіоні «Спартак». Там з’ясували, що крім шпаги є ще два види фехтувальної зброї: чотиригранна рапіра та плаский еспадрон, а фехтувальники, відповідно, поділяються на рапіристів, шпажистів і шабліїв. Кілька місяців ми відвідували тренування. Одного разу нас навіть повезли на 44-й квартал на невеликий фехтувальний турнір, де ми дивилися, як професіонали фехтують електрошпагами й кожен укол має електрофіксацію.

 

Тренер мало нами цікавився, бо вік у нас був маленький, секція безоплатна, йому треба показувати якісь результати. А що з нас узяти? Та й я не збирався роками тренуватися. Так що кинули ми секцію. Рік я хворів на мушкетерство, а може й більше. Та з’явилися нові сильні відчуття.

 

У 13 років мене вперше захопило почуття, про яке найбільше співають у піснях. Сталося це зненацька без якогось вагомого імпульсу. При спілкуванні з однокласницею вона раптово здалася мені ідеальним ефірним створінням. Усередині мене у високому регістрі забриніла якась нова дивна струна й захопило відчуття неймовірної легкості, я немовби почав літати поруч із нею в яскравому білому світлі. Пізніше, коли ознайомився з живописом Марка Шагала й побачив на його картинах літаючих молодих парубка й дівчину, то одразу осяяло, чому вони літають.

 

Трохи пізніше з’явилася ознака перетворення підлітка на чоловіка: стала відбуватися час від часу мимовільна ерекція. Вона полохала абсолютно спонтанно без ніяких провокуючих триггерів: гормони танцювали в організмі в тільки їм відомому автономному режимі. Ці два відчуття: платонічне кохання й ерекція не сполучалися між собою, існували у різних вимірах.

 

У країні ж був новий лисий вождь. Він узявся на повному серйозі за будівництво комунізму. Добре пам’ятаю транспарант, який простягнувся впоперек вулиці Лермонтова трохи нижче од нашого будинку: «Нынешнее поколение будет жить при коммунизме». Батько також прочитав напис на транспаранті. Він гмикнув і виніс свій вердикт: «Заводів вони набудують, техніки нароблять, але переробити людину – неможливо. Ніякого комунізму не буде».

 

Лисий вождь не мав ніякої сакральностi. Ходили десятки анекдотів про нього. Навіть ми, школярі, один одному їх розповідали. Запам’ятався такий. Заспорили Хрущов і Кеннеді, у кого менше у країні алкоголіків. Прийняли рішення: Кеннеді приїздить до Москви, йому дають пістолет і дозволяють стріляти в особу, що вже не стоїть на ногах. Те ж саме дозволили Хрущову робити у Вашингтоні. У Москві, ясна річ, міліція завчасно прибрала алкоголіків, і Кеннеді дарма провештався з пістолетом. А у Вашигтоні Хрущов випустив багато куль у п’яндиг. На ранок у вашингтонській газеті об’ява: «Розшукується товстий лисий чоловік, який учора перестріляв yсе радянське посольство».

 

В анекдотах радянська людина майже завжди виявлялася недолугою, некомпетентною, дикуватою. Ось ще один давній анекдот. У Парижі з вікна одинадцятого поверху випав молодий хлопець. Виявилося, що він радянський громадянин. Французька поліція розшукала квартиру, з якої випав хлопець. Двері відчинила молода француженка. «Це з вікна вашої квартири випав радянський громадянин?», – «Так», – «Розкажіть, як усе було», – «Ми познайомилися. Сподобалися один одному. Я купила пляшечку коньячку, а він пляшку горілки. Прийшли до мене додому. Я випила чарочку коньячку, а він випив усю горілку і допив мій коньяк. Лягли у ліжко. Тут заходить мій чоловік. Я хотіла його представити чоловіку, а він – у вікно».

 

У цьому ж 1961 році трапилася подія, на яку вже очікували: Гагарін злітав у космос, зробив один оберт навколо Землі у космічному кораблі. Радість була загальною та одночасно кулуарною. Вона не викинулася на майдани, не проявилася у мітингах, демонстраціях чи якихось інших громадянських заходах: людям тоталітарної держави не дали відповідної партійної вказівки.

 

Залізна завіса із Заходом перестала бути занадто щільною. Особливо це відчувалося у моді й музиці. Хлопці вдягли вузенькі штани, які у народі прозвали «дудочками». Батько, який носив штани, в котрих кожна холоша внизу була 30 сантиметрів завширшки, цурався «дудочок» і критикував молодіжну моду: «І як вони в тих вузеньких затісних штанцях можуть вільно рухатися?». З’явилися сорочки навипуск, та ще й розцяцьковані мавпочками, що деруться на пальми. Для батька, ретрограда в моді, це було також неприйнятним.

 

Дівчата забули про коси й почали поголовно робити коротку стрижку, а потім ще й носити вузькі спідниці, які потихеньку ставали все коротшими. На ноги вони вдягли туфлі-шпильки, від чого ноги пострункішали й попривабнішали. Мама ніколи не ганьбила жіночу моду. Вона ще до війни обрізала косу й робила стрижку, а фасони молодіжних спідниць її не турбували. Єдиний критерій одежі, взуття, зачіски – пристойно чи непристойно. Епатажних вибриків у моді не сприймала. Цінувала речі з панбархату, але мала тільки одну блузку з цього матеріалу. Дуже полюбляла бордовий капелюшок з маленькою брошкою на ньому. Для неохайних жінок, особливо тих, хто ходив з розпатланим і переплутаним волоссям, у неї була одна смішна назва – лахудра.

 

Прийшла й західна музика у країну: гурти «Beatles», «Rolling stones» були на вустах багатьох молодих криворіжців. Слухаючи консервативні сентенції батька, я під його впливом був налаштований скептично до західної музики і танців. Щоправда, штани завширшки у 30 сантиметрів не хотів мати, а от західною музикою не переймався. От Муслім Магомаєв – так, це чарівний голос, і пісні його такі урочисті й піднесені. А що там ці «Beatles»? Гуркіт, галас, гам – усе на «г».

 

Психоделічний рок, десятки разів переписаний на магнітофонах, а отже мавший багато накладених скрипів, хрипів та інших звукових спотворень не сприймав абсолютно, і автентичної музики я не міг чути. Аргументи, що цією музикою захоплюється весь світ, на мене не діяли, бо вже тоді вироблявся власний впертий нонконформістський принцип: якщо 99% людей думають однаково, то це не доводить, що саме їхня думка є істиною.

 

У місті завелися радіохулігани, серед них – і мій однокласник Вовка. Хлопці паяли простенькі радіопередавачі й виходили в ефір, засмічуючи його своєю балаканиною, а то і влізали на хвилі державних радіостанцій, що призводило до їх своєрідного глушіння у радіусі робoти саморобного передавача. Міліція пеленгувала, вривалася до помешкання, одбирала передавач і виписувала штраф. Вовка теж втелепався в таку історію, штраф виписали не йому, школяреві, а батькові. Радіолюбительством захоплювалося багатенько хлопців. Радіозаводу у Кривбасі не було, а новеньких та вживаних радіодеталей на товчку на Змичці продавалося на будь-які самі вибагливі забаганки.

 

Батько продовжував фізично жити у родині, але власні інтереси були для нього першочерговими. Сварки між батьками відбувалися на кухні. Двері туди щільно зачинялися, й до мене тільки долинали підвищені мамині децибели. Боляче сприймав непорозуміння і сварки між найріднішими людьми. Носіння в собі цих родинних негараздів викликало викривлення в комунікабельності: тільки з близькими товаришами був відвертим. Батьки не втягували мене у свої негаразди й не пробували перетягти кожен на свій бік. Та й мені не радили втручатися в їхні з’ясування стосунків. Якось я став на захист батька й отримав від мами одкоша: «Не підпрягайся!».

 

Загадковою була для мене мамина робота. Коли у школі вимагали довідку про місце праці батьків, то мама завжди приносила довідку, де написано: «Оператор на пошті». Однокласники хвалилися, що були в батьків на роботі. Я теж просився до мами на роботу, але вона завжди категорично мені відмовляла.

 

Я знав, що вона працює на головпоштамті міста. Одного разу зайшов зі службового входу на поштамт і тикнувся в перші ж двері. Там були незнайомі жінки, які випроводили мене геть. Коли вдома розповів мамі про свої походеньки, то раптово почув суворе: «Ніколи не ходи до мене на роботу, чуєш, ніколи! Забороняю!». Я ніяк не міг второпати, що там таке заборонене може бути на пошті. Чому однокласник міг побувати у матері в гальванічному цеху, де є справжня небезпека, а мені неспромога побувати на пошті, де окрім кореспонденції нічого немає?

 

Вже коли закінчував школу, мама зізналася мені, що вона негласний співробітник КДБ. Ще трохи покрокового аналізу, і став зрозумілим сенс її роботи. КДБ ретельно контролювало переписку громадян, особливо листи за кордон і з-за кордону. Тому й мало при поштамті відділ перлюстраторів. Перлюстратори, здається, виконували ще одну функцію. Мама казала так: треба було вийти й зустрітися по роботі. Зустрітися по роботі? Гадаю, що стукачі, щоб не світитися, не ходили до приміщення КДБ, а передавали письмову інформацію перлюстраторам, а ті вже направляли її до відділку служби. Роботи з перлюстрації було, вочевидь, чимало, бо я точно знав, що у відділі працювало аж три жінки. Зрозуміло, що всі троє були членами КПРС.

 

Батько також був комуністом з довоєнним стажем, щоправда, вимушеним. Розповідав, як не хотів вступати до лав КПРС, але партійним органам потрібний був абсолютно слухняний профспілковий керівник такого рангу, тож віднайшли вагомі аргументи матеріального порядку, які змусили батька погодитися й мимоволі записатися в комуністи. Разом із тим, удома регулярно шпетив партійну владу. Мама робила йому зауваження: «Ти ж сам комуніст!». Батько йоржився й одказував: «Я ж розказував тобі, як заганяли в партію».

 

Тоталітарна влада масово призводила людей до власного самозречення та комуністичної мімікрії. Батько добре знав, як у Кривбасі штампували шахер-махерних стаханівців, сміявся над цим, але вдіяти проти партійної містифікації передового і героїчного робочого класу нічого не міг, бо розумів, що добром це не закінчиться. Він наочно бачив, що для влади людина – не цінність зі своїм неповторним «я», а засіб для досягнення цілей. У нього не було ні жаги влади, ні жаги багатства. У ньому жила нереалізована жага справедливості, яка найчастіше оприявнювалася у нищівній критиці сліпого чиношанування. У ньому загинув громадський діяч, бо такі незалежно мислячі активісти системі тоді були непотрібні.

 

Коли мені набігло вже 14 років, і ми з батьком обговорювали якусь суспільну тему, він несподівано сполохав мене незвичайним умовиводом: «А краще було б, щоб Україна була незалежною, їй богу, краще!». У мені, підлітку, зрощеному в СРСР, де сповідувався інтернаціоналізм, учневі російської школи, ці єретичні слова сколихнули весь вибудований радянський світогляд. Батько не розвивав свою думку. Я навіть не відаю, чи щось він знав достеменно про українську національну революцію, але її ідею якимось чином зберіг і висловив за чотири десятиріччя.

 

Заперечення СРСР як держави викликало неабиякі роздуми. Я ніколи не був у Росії, батьки були українцями, у Кривбасі говорили на двох мовах, на полтавському хуторі мова була українська, я любив рідну землю плюс авторитет батька – а чому б і ні?

 

Мама якраз у цей час купила для мене бордовий «Атлас світу». Адміністративні межі України були виразно позначені. Територія, населення України – в цифрах. Порівняв Україну з європейськими державами. Якщо не враховувати Росію, то Україна має найбільшу територію в Європі. За кількістю населення входить до п’ятірки найчисельніших європейських країн. Корисних копалин достатньо. Має вихід до двох морів. Земля – одна з найкращих у світі.

 

Чому ми знаходимося у складі СРСР? Хіба це обовязково? Як це відбулося? Про визвольну боротьбу українців 1917-1921 років мав маловтішне уявлення. Хто такі Грушевський, Винниченко, Скоропадський? Ніхто з педагогів про них не згадував. Десь в історичному тумані іноді прослизали ці прізвища, але пов’язати їх з конкретними подіями, зрозуміти їхній світогляд не було ніякої можливості.

 

Єдиною відомою постаттю тих часів був Симон Петлюра. Він мав дуже негативну коннотацію. Доступу до документів тих часів, ясна річ, не було. У підручнику погані петлюрівці боролися проти хороших більшовиків. Художні твори також прославляли більшовиків і ганьбили їх опонентів. Більшість живих учасників тих подій були знищені або в еміграції. Спробуй розберися, що відбувалося тоді насправді.

 

Середня школа № 25, де я навчався після СШ № 8, була також російською. Українського життя у школі не існувало. За весь період навчання у школі – жодного культурного українського заходу. Українська мова тільки на уроках української мови та літератури. Між тим, абсолютна більшість учнів мала українське етнічне коріння. Етнічні росіяни у класі час від часу з’являлися: це були діти офіцерів, яких переводили на службу до військових частин міста. Зазвичай, росіяни були з доброю шкільною підготовкою й не вирізнялися поміж нас, місцевих. Аакуватих серед них не було, а от жорсткий російський «ґ» відчувався. Від вивчення української мови вони всі звільнялися.

 

Школа давала добрі знання. Тут треба подякувати більшості вчителів. Випускники без проблем ставали студентами КГРІ, та й до інших вишів країни вступали без особливих ускладнень, в тому числі до найпрестижніших московських вишів. Безперечно, це стосувалося тих учнів, які сумлінно ставилися до навчання.

 

Чи балувалися ми на уроках? Вибірково. Якщо вчитель слабохарактерний і не вмів тримати дисципліну. В цьому питанні особливо нещасною була вчителька ботаніки-зоології-анатомії. На її уроках, особливо в 7 класі, коли гормони у хлопчиків й дівчаток кублилися надзвичайно енергійно, алярму було найбільше. Найтихіші дівчатка одягали на два пальці тоненьку гумку, та зі зробленої мініатюрної рогатки стріляли паперовими рогульками по сусідах. Ті могли відповісти стріляниною, дмухаючи через скляні трубочки, заряджені зернинками. Хтось влучав випадково ще в когось, і той також діставав свою зброю, так учасників стрілянини більшало.

 

Інші розкреслювали в зошитах у клітинку квадрати, розставляли прямокутні кораблики, і починався «морський бій». На задніх партах діставали карти й потихеньку грали в «дурня». При класі була препараторська, де зберігалися таблиці, муляжі, макети. Особливою увагою користувався скелет людини в повний зріст, бо у нього рухалися руки й ноги. Шукали нагоди, щоби заскочити до препараторської, й тоді звідти вигулькував скелет, вклоняючись навсібіч і вітаючись то правою, то лівою кістлявою рукою. Це був урок-амнезія, після котрого ми не могли згадати, що ж там вивчалося.

 

На наступному уроці математики панувала робоча атмосфера: більшість розбиралася із задачою, меншість механічно списувала у більшості в повній тиші.

 

Треба віддати належне педагогічному колективу СШ № 25 у толерантності: вчителі ніколи не ображали учнів. Виняток становила вчителька російської мови та літератури, яка за свою худобу мала прізвисько від учнів «мішок з кістками». Її уроки були якісними за змістом, але донезмоги гнітючими.

 

Учень, який відповідав невлад, міг отримати принизливу характеристику, а коли взагалі нітелень, то над ним вчинявся маленький вчительський самосуд з обов’язковим особистим приниженням. Так, гугнявий Вовка Дунаєвський, який зі своїм специфічним мисленням ніяк не міг догодити вчительці та втрапити в систему її навчальних координат, отримував численні нищівні «фе» від менторки. Вовкина мати, вчителька іншої школи, не витерпіла цькування і забрала його до своєї школи.

 

«Мішок з кістками» одчухрала мене за твір, написаний за оповіданням М. Шолохова «Судьба человека». Замість того, щоби нашарудіти панегирик радянському солдату, висловив думку, що не всі солдати одностайно були героями і гуманістами, а сьогодні деякі з них стали затятими алкоголіками. Для нашої вчительки, якій до повного образу не вистачало тільки комісарської шкірянки та революційного маузера, це була жахлива крамола. Мене було оголошено антирадянським учнем, випендрьожником, і запропоновано виключити з комсомолу. Найгіршим для неї було те, що я перед нею не покаявся. Каяття було не моє заняття: зробив щось не так, тоді карайте, але якщо зроблено – для чого каятися?

 

Літературу я любив, а от у поезії завжди шукав логічний сенс, і тому не відчував тієї естетичної насолоди, яку дарує справжня поезія. Добір поетичних творів для вивчення у школі зосереджувався на двох основних напрямах: страждання народу і революційний пафос. Тобто соціальна тематика, яка виступала у віршах на передній план, впадала у вічі, а потаємна музика вірша була неважливою. Для соціальної тематики ідеально підходили вірші Т.Г. Шевченка.

 

Із Шевченком я, до речі, вперше познайомився як із пам’ятником, що стояв перед головпоштамтом навпроти театру. Віршів Шевченка у нашій оселі не було, так що опановував я творчість українського генія суто за шкільною хрестоматією. А там усі акценти на критиці кріпосницького ладу й революлійності поета. Коли ж поставало запитання: чиєю «вражою злою кров’ю волю окропіте», то мав відповідь учителя: «Панів, гнобителів народу». Токсикогенність соціологізму у викладанні літератури була притлумленою в порівнянні з першими повоєнними роками, але не побореною.

 

Для того, щоби спіймати красу поезії, вирішив почитати суто ліричні вірші М.Ю. Лермонтова, чия творчість дуже імпонувала. Натрапив на вірш «Молитва»:

 

«В минуту жизни трудную

Теснится ль в сердце грусть:

Одну молитву чудную

Твержу я наизусть.

Есть сила благодатная

В созвучье слов живых,

И дышит непонятная,

Святая прелесть в них.

С души как бремя скатится,

Сомненье далеко –

И верится, и плачется,

И так легко, легко…».

 

Я поперечитував кілька разів вірш, аж поки мене не осяяла дивовижна естетична насолода – «сила благодатная» цього маленького шедевру. Так було подолане суто раціональне моносприйняття поезії, а я долучився до безмежної духовної стереофонії поетів, та й не тільки поетів.

 

Та повернемося до СШ № 25. Кумиром класу був учитель фізики Валентин Євграфович Петько. Людина предпенсійного віку з величезним педагогічним досвідом. На уроках – постійні еврики. Знайоме сонячне біле світло виявляється не простим, а складається зі сплутаної купи електромагнітних хвиль різної довжини, та за певних умов розкладається аж на сім кольорів.

 

А електричний струм може не тільки бігати мідними дротами, а й перестрибувати в повітрі з котушки на котушку завдяки електромагнітній індукції. Навіть лінія рідини в посудині не є прямою, а, виявляється, може бути опуклою або увігнутою залежно від змочування чи незмочування.

 

Фізик, як той чарівник, знімав покрови буденних знайомих явищ, а під ними оприявнювалася їх внутрішня сутність. Робив він це так цікаво й доступно, що призводило учнів у захоплення. Після його уроків ті ж самі теми в підручнику виглядали засушено-пісними. Взагалі підручники з усіх предметів природничого циклу були писані такою казенною науковою мовою, що доводилося довго домізковуватися до сенсу написаного. Валентин Євграфович займався репетиторством, і ходили справедливі чутки, що його позашкільні учні завжди добре складали фізику в будь-яких престижних вишах країни.

 

Він міг надати в жартівливій формі і просто життєву пораду. Коли ми вже були у випускному класі й заглядалися на дівчат-однокласниць, він попереджав: «Хлопці, ваші дівчата в 7 класі». Він ніколи не говорив на політичні чи суспільні теми, але на випускному фото єдиний з учителів був у вишиванці.

 

У школі в мене сформувався гурток близьких товаришів. Вони були різними, й кожен був для мене цікавим по-своєму.

 

Вовка Клевцов весь час щось майстрував і вигадував. Саме він вже в 7 класі спаяв радіопередавач і виходив в ефір, доки міліція не підловила юного радіохарциза за цим заняттям і не забрала апаратуру, а батька оштрафувала. Якось він приніс саморобну вибухівку на основі селітри й магнію до школи, і ми бахнули її на подвір’ї. Потім роздобув димові шашки, і ми їх запалили в котловані недалеко од школи. Потім у нього з’явився власний мопед (ніхто такої розкоші у класі не мав), на якому він гасав по вулицях, іноді разом зі мною.

 

У Вовки був простенький магнітофон, що також багатьом було недоступно. Саме у Вовки я вперше почув пісню Висоцького «Если друг оказался вдруг…». Хриплий спів Висоцького під гітару, насичений неймовірною енергетикою, генерував у душі могутні життєстверджуючі сили. Саме за це його любили мільйони.

 

Пам’ятаю, як вже двадцятип’ятирічнім зайшов до самітницького житла знайомого м’ясника Дмитра. А той ледь-ледь рухається. На моє запитання, що трапилося, він відповів з посмішкою: «Вже трохи попустило. А так мало не вмер. Виcоцький мене врятував». Дмитро був моїм ровесником. Від чого можна вмерти у 25 років?

 

Виявляється, він всмоктав 2 кілограми горілки (горілку він рахував у кілограмах), і його богатирське серце відмовлялося працювати в отруєному організмі. Він лежав на канапі, серце калатало, мозок мерехтів, наче під високою напругою. Якимось чином він доповз до програвача, де стояла платівка Висоцького, й увімкнув «Кони привередливые». І відчув, як екзистенційна енергетика пісні інкорпорувала у нього вогник життєвої енергії, який повільно поставив нерозумного пияка на ноги.

 

У 1985 році я був у Москві та відвідав Ваганьківський цвинтар. За 5 років після смерті Висоцького його могила і весь простір від входу на цвинтар до могили були заповнені величезними букетами свіжих квітів. Жодної подібної могили більше бачити не довелося.

 

А з Вовкою я розсварився. У восьмому класі Вовка став причащатися до спиртних напоїв. У школі помітили його з алкогольним запашком. Класний керівник Ніна Федотівна при мені проводила з Вовкою бесіду про неприпустимість появи у школі в алкогольно запахченому вигляді. Я за канонами дружби вступився за Вовку і сказав, що він більше такого не робитиме, а з Вовки взяв відповідне слово.

 

Вовка протримався днів десять. Здається, пиячив його руський батько, і алкоголь завжди мався в хаті, тож спокуса була поруч. Тоді я вибачився перед Ніною Федотівною за даремну обіцянку, а Вовці повідомив, що знати його не хочу.

 

 Визнаним фізиком № 1 в класі був Славік Людвенко. Ніхто краще за нього не вмів аналізувати фізичні процеси та розв’язувати задачі з фізики. Разом з тим, він був яскравим антигуманітарієм. Написати твір з літератури – це мука для нього. З українською і російською мовами ще справлявся, а от з англійською справа була швах. Славко був дуже серйозним, єдиним, хто у класі зачісував волосся назад як солідний дядько. Батьки його були з-під Умані, але він мало відчував себе українцем. Перед тим, як у школі повинні були вручати нам перші в житті паспорти, нас опитували, яку національність писати в паспорті. Я сказав: українець. А Славко зрезюмював такий умовивід: «Треба записуватися руськими, бо незабаром усі ми будемо руськими». Я кинув докір: «Твої батьки – українці, який же ти руський?». Здається, він все-таки записався українцем.

 

Найближчий друг – Стас Парфенчик. Батько його був поляком, звідси й польське прізвище на «-чик», а мати – росіянка. Батька він не пам’ятав, бо той здимів, коли йому було 4 роки. Cтас був дуже толерантним, ніколи ні з ким не конфліктував, любив гумор, анекдоти і весь був наповнений оптимізмом. Це дуже імпонувало і приваблювало.

 

Він не ріс вуличним хлопчиком, як я, а більшість часу проводив у родинному колі. В хаті було стареньке піаніно, на якому він на прохання міг виконати «Полонез» Огінського. Мешкав Стас унизу Чорногорки у старенькому будинку діда – Кузьми Дмитровича Ісаєва. Здається, його дід був дрібним дворянином до 1917 року, у всякому разі Стас якось показував перстень діда з монограмою. В цьому будинку мене завжди радо вітали. Тут я був для всіх своїм. Згодом я зрозумів, якою цікавою людиною був Стасів дід.

 

Кузьма Дмитрович народився у 1893 році. Отримавши відповідну освіту у Кривому Розі, він вступив до комерційного училища у Москві. Там же, у Москві, одружився з красивою дівчиною. Тетяна Сергіївна не була схожа на етнічну росіянку. Густе чорне волосся, а головне – виразна смаглявість говорили про інше етнічне коріння. У 1914 році у них народилася Галина – Стасова мати. До 1918 року Кузьма Дмитрович із родиною мешкав у Москві. Він був свідком багатьох подій того часу.

 

Його розповіді – це усні документи тієї епохи, бо за кожним словом криється бездоганна правда незаангажованого свідка.

 

Отже, 1917 рік. Москва. Цар вже відцарював. Іде третій рік Першої світової війни. По місту поширюється вістка: приїхав руський, який є відомим німецьким шпигуном, і буде виступати на мітингу на Тверській площі. Час мітингу проанонсовано.

 

Пішов послухати німецького шпигуна і Кузьма Ісаєв. На площі стояв нещодавно збудований пам’ятник генералу Скобелєву. Кілька дужих робочих, серед яких була невисока на зріст людина, проштовхнулися крізь натовп до пам’ятника. Високий робітник допоміг шпигуну видертися на постамент. Робітник проголосив: «Слово має товариш Ленін».

 

Ленін говорив, що йде третій рік війни, що війна принесла багато горя, що народ злидарює, голодує, а багачі багатіють. Юрба слухала мовчки. Тут підійшли кілька офіцерів, які стягли оратора з постаменту і на його місце виставили свого оратора-офіцера.

 

Той почав свою полум’яну промову: «Ви бачите, що це німецький попихач, він хоче продати Росію німцям, хоче, щоби німці панували на нашій святій землі! Тільки війна до переможного кінця!». Юрба і цього оратора слухала мовчки. Мітинг закінчився мирно: робітники з німецьким шпигуном і офіцери-ура-патріоти попрямували у різні боки.

 

Кузьма Дмитрович не називав жодних революційних гасел. Вражав ракурс, з якого був показаний Ленін. Для нас, учнів радянської школи, – це була сама геніальна людина в історії людства. А тут – німецький шпигун, якого можна турнути з постаменту. Ще цікава деталь від свідка. Після більшовицького перевороту в державних установах з’явилися портрети двох вождів: Леніна й Троцького. Першу особу ми добре знали, а от хто такий Троцький? Яка його роль у подіях 1917 року? Це була загадка.

 

Показав якось Кузьма Дмитрович старі гроші. Тут були великі красиві царські купюри та «керенки», які щиро здивували. Вони були подібні за розміром, формою та примітивним дизайном до сірникових етикеток. Мали нечувані номінали: 20 рублів, 40 рублів. Малися у нього і спеціальні німецькі окупаційні гроші, де на одному боці був німецький текст, а на другому – український. Грошей УНР не було. Можливо, вони до криворізького регіону не доходили.

 

До всіх соціальних катаклізмів 1917 року додався голод у великих російських містах. Селяни притримували свою продукцію в цей непевний час. Особливо не вистачало хліба. Величезні черги за хлібом у магазинах – ознака того часу. Кузьма Дмитрович вирішує разом з родиною (а вже народилася друга дочка) повернутися до хлібної України, а саме до рідного Кривого Рогу. Це було навесні 1918 року. Влада у місті в ті часи змінювалася часто. Було організовано місцеве самоврядування, яке оголосило себе поза політикою. Iсаєв, я так розумію, враховуючи його комерційну освіту, завідував міськими фінансами. Цікаво б було взнати, які податки сплачували мешканці в ті часи?

 

Кузьма Дмитрович переповідав найяскравіший епізод своєї діяльності того неспокійного часу. Він сидить у приміщенні мерії. До міста вривається загін махновців (принаймні, так вони відрекомендувалися). Ватажок заходить до кабінету, ляскає батагом по столу і виголошує коротку промову: «Мені на завтра на дев’яту ранку 10 тисяч рублів контрибуції, інакше всіх ж*дів у місті перестріляємо». Повернувся й пішов геть.

 

Треба діяти. Кузьма Дмитрович посунувся до голови єврейської громади міста. Розповів про вимогу термінової контрибуції. Кагальний взяв торбину, і вдвох вони вирушили по багатих євреях. Кагальний пояснював маловтішну ситуацію, євреї ствердно мотали головами та кидали гроші у торбину. Ця процедура продовжувалася до пізнього вечора. Додому Кузьма Дмитрович ночувати не прийшов, передав через знайомого, що через невідкладні справи залишиться на роботі.

 

Ночував у своєму кабінеті в мерії: там була бодай якась охорона. Рано-вранці він почав розкладати гроші по номіналах на своєму столі. Треба було ж підрахувати, чи набереться 10 тисяч рублів. Він не встиг зробити повний обрахунок, бо перед дев’ятою годиною відчинилися двері, й вскочив той самий махновець:

 

– Наші гроші?

– Ваші, зараз дорахую.

– Не треба, – Махновець дістав свою торбину, згріб зі столу в неї, не рахуючи, всі великі купюри, зав’язав, подякував і вийшов, щоб ніколи не повернутися.

 

Жодного єврея в місті ніхто не образив, а загін хутко зник у невідомому напрямку.

 

Відомо, що Махно лояльно ставився до євреїв. Чи були це махновці чи якийсь інший отаманський загін, який прикривався махновцями? Цього вже не взнати. Отаманів різного політичного спектру було хоч греблю гати.

 

Сам Кузьма Дмитрович найбільше згадував з тих часів не Махна, а отамана Григор’єва. Я відчував, що це була сильна історична постать тих часів, але жодних історичних відомостей про нього не знаходилося. Історія України, яку ми вивчали в школі, була донезмоги кастрованою.

 

Тільки за багато років я дізнався, що третій кавалер ордена Червоного Прапора отаман Микола Григор’єв очолив у 1919 році найбільше антибільшовицьке повстання в Україні, а Кривий Ріг був захоплений його військами. Коли ознайомився з універсалом Григор’єва від 9 травня 1919 року, то зрозумів масштаб цієї історичної фігури.

 

Ось уривки з цього документу:

 

«Працьовитий, святий Божий чоловіче! Подивись на свої мозолясті руки, подивись навкруги – неправда, брехня і наруга. Ти – цар Землі. Ти – кормилець Світу, але ж ти – раб, дякуючи своїй простоті і доброті своїй. Селяни і робітники! Вас 92 відсотки на Україні, а хто керує вами? Все ті ж кровопійці народні. Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура правлячого люду!».

 

К. Ворошилов, який з армією виступив проти Григор’єва, видав наказ: Хто доставить живим або мертвим Григор’єва, отримає 100 тисяч. Дуже болісно, що українець Григор’єв (справжнє прізвище Серветник) був застрелений іншим українцем – батькою Махно.

 

 Розпитував я Кузьму Дмитровича і про Другу світову війну. На фронті він не був, бо з його хворобою не брали до війська. Він перебував в окупації у Кривому Розі.

 

Кривий Ріг німці взяли без супротиву, зайшли в ніч з 13 на 14 серпня 1941 року. Прокинулися містяни, а вже скрізь їздять німці на мотоциклах. Німецька армія нікого з місцевих не чіпала. Німці поставили в місті коменданта й подалися далі на схід. Деякий час було тихо без якихось радикальних акцій. Комендантська година. Запрошення для молоді на роботу до Німеччини. Кой-хто вже й зазбирався на заробітки. 1 вересня, як завжди, відкрилися школи.

 

Аж тут до міста зайшли німці в чорній формі. Вони зразу ж почали нишпорити, вишукувати комуністів та євреїв. Зовсім недалеко від будинку Кузьми Дмитровича між Чорногоркою та Центральним ринком, були невеликі гірничі виробки, там есесівці проводили розстріли цих двох категорій містян.

 

Кузьма Дмитрович і його дружина Тетяна Сергіївна певний період переховували в хаті аж трьох червоноармійців. Вони не були пораненими. В період стрімкого німецького наступу й безладу в радянській армії вони опинилися неушкодженими й не потрапили в полон. Треба було тимчасово сховатися, оцінити обстановку і прийняти рішення, яким чином дістатися до свого війська. Як вони потрапили до хати Ісаєвих, невідомо.

 

Звісно, хазяї накликали на себе смертельну небезпеку: якби німці в чорній формі дізналися про цей сховок, то розстріл володарів будинку був би неминучим. Кузьма Дмитрович розповідав про цей вчинок мимохіть, буденно. Один з червоноармійців був грузином. Він вцілів на війні, і вже після повернення до Грузії ще 20 років наїжджав до Кривого Рогу до людей, які рятували його у важкий час. Він привозив мандарини, родзинки, фейхоа, вина «Мукузані» й «Цолікоурi».

 

Ісаєви ніколи не виставляли себе героями, ніколи не хизувалися тим, що зробили, не просили у влади для себе якихось нагород чи пільг. Кузьма Дмитрович ніколи не давав оцінку діям центральної чи місцевої влади. В їхньому старенькому гостиному будинку тема політики була табу.

 

Незадовго до звільнення Кривого Рогу в місто передислокували кавалерійські загони, у кіннотників на рукавах була емблема ваджри. Це були калмики, які перейшли на бік німців. Це були карателі, яких містяни боялися більше німців через їхню жорстокість. Ось яскравий епізод, який мені особисто розповів член партизанського загону Сєднева Микола Іванович Садиченко.

 

Кінець 1943 року. Садиченку 18 років, він зв’язківець у партизанському загоні. Отримує завдання: в центрі Широкого зустрітися з людиною з Дніпропетровська. В загоні не знали, що ця людина вже втрапила до рук калмиків. На Садиченка вже чекали карателі – калмики. Схопили. Бити почали ще дорогою до їхнього штабу. Коли привели до свого командира Обушинова, то все обличчя Садичека вже було заюшене кров’ю. Обушинов почав вимагати розповісти, де міститься штаб партизанського загону, де перебуває командир загону Сєднев.

 

Садиченко відповів, що нічого не знає. В хаті знаходилися ще люди: калмик-кат і дві місцеві лярви. Кат відлупцював хлопця, потім почав заганяти голки під нігті. Микола стогнав, але нічого не розказував. Тоді Обушинов наказав поставити його до стіни начебто на розстріл. Пролунали постріли: один, другий, третій, четвертий, п’ятий. Тиньк сипався на Миколу. Наказали підійти до Обушинова. Микола озирнувся: п’ять куль дугою над його головою було в стіні.

 

Він почув, як одна лярва сказала другій: «У нього тепер точно не підніметься». Обушинов ще раз запитав, де загін і де Сєднев. Микола знову сказав, що нічого не знає. Тоді той махнув рукою: виводьте на розстріл. Була вже рання груднева ніч, його прокатували більше 7 годин. Дивом вдалося втекти: збив з ніг конвоїра і пірнув в темряву ночі, а кулі навздогін обминули його.

 

22 лютого 1944 року Кривий Ріг було звільнено. Артилерісти поставили гармати прямо на площі біля Саксагані й дали залп-салют. Не тільки ж Москві салютувати!

 

У жовтні 1964 року в країні поміняли лисого вождя-кукурудзяника на нового – гарного й чубатого. Заміна вождя, який сповідував комунізм, призвела до зміни його концепції. Було об’явлено, що ми ще до комунізму не доїхали, живемо на станції, яка називається розвинений соціалізм. Цей період буде довгим, бо ми його будемо розвивати, розвивати й до чогось там дорозвиваємося.

 

Треба віддати належне лисому вождю за розгорнуте будівництво багатоквартирних будинків. Наш будинок по вулиці Лермонтова, куди ми заселилися в 1961 році, був першим п’ятиповерховим будинком на цій вулиці. Ще вгору й униз від нашого будинку стояли приватні будиночки, але незабаром на їхніх місцях виросли п’ятиповерхові панельки. Вулиця Лермонтова вкрилася саме такими будинками, бо дев’ятиповерхівки почали будувати дещо пізніше.

 

Взагалі процес забудови багатоповерхівками набрав у місті потужних обертів. Відомі непоодинокі факти, коли люди з інших міст спеціально приїжджали до Кривого Рогу, щоби влаштуватися на роботу на шахту, а шахтарям давали державні квартири по якійсь пільговій черзі. Приходьки отримували квартиру, міняли її на житло в рідному місті, і – прощавай Кривий Ріг. Відбувалася міграція сільського населення на заробітні роботи в Кривому Розі. Коли вони отримували квартири в багатоверхівці, то поруч з нею на прибудинковій території виростала купа погрібів, як у селі.

 

У мешканців міcта завелися телевізори, пральні машини, холодильники, магнітофони. Найбільш заможні купували автівки: «Запорожець», «Побєда», «Москвич» і навіть найпрестижнішу й найдорожчу «Волгу». Щоправда, навіть маючи гроші, не можна було просто піти до магазину й купити авто. Цей товар був в дефіциті, тому майбутнім власникам доводилося чекати не один рік на своє автощастя. Батько, як завжди, бурмотів: «Колись дядька за дві корови розкуркулювали, а зараз скільки корів коштує одна «Волга?»…

 

Варто сказати, що гужовий транспорт ще не вивівся. Особливо він відчувався в неділю, коли під вікном конячки, цокаючи підковами по асфальту, тягли вози з Центрального базару на базар на Змичку. Деякі вози були вже з автоери: на вісях крутилися автомобільні колеса.

 

У 8 класі дві співробітниці «Кривбаспроекту» Дитман і Алексєєва організували у школі драматичний гурток. Якимось чином наш клас став основою гуртка. Я не відчував в собі акторських здібностей, тож пасивно сприйняв цю новину, але найближчі товариші вмовили, і я приєднався до гуртківців.

 

Дитман Е.Е. була нашим режисером, декоратором, костюмером… Скільки енергії вона вклала у репетиції, які відбувалися часто в актовому залі «Кривбаспроекту»! Це була величезна праця на добровільних началах. Дитман була зрусифікованою полькою, а поляки в наших краях часто були носіями культури. Її чоловік Дитман В.П. – зрусифікований німець із Казахстану. Він був прикладом толерантності та врівноваженості, ніхто й ніколи не чув од нього жодного брутального слова.

 

Вплив цих тридцятирічних людей на наше культурне пізнання світу був дуже великим. Ставили ми п’єсу Ю. Олеши «Три товстуни». Вовка Чеканов, який грав роль головного героя зброяра Просперо, так закохався у театр, що після школи вступив до театрального училища і присвятив себе театру.

 

Драматичний гурток, завдяки нашим керівницям, збагачував нас театральною термінологією та театрально-кінематографічними ідіомами. Згодом ми вже розбиралися, що таке авансцена, мізансцена, рампа, софіт, шумовий ефект, пуанти; втішалися старовинним комічним прийомом qui pro quo. В спектаклі були присутні танці, й ми вже щось кумекали в старовинному французькому менуеті та не менш давньому польському краков’яку, а також руських переробках – танцях подеспань і подеграс.

 

Нас учили рухатися у різних ритмах, а слова вимовляти чітко і з потрібною інтонацією. Ввійшли до нашого лексикону й вирази «Пат і Паташон» і «Шерочка з Машерочкою». Нічого ми не знали про комічних героїв нещодавнього німого кіно, але сутність образів вхопили миттєво. Ще простіше було опанувати вираз дореволюційних дівчат-інституток «Шерочка з Машерочкою».

 

Крім багатьох театральних термінів, Дитман Е.Е. виправляла наші мовні недоліки. Так мені було вказано, що слово «подлящик» – це суржик, якого немає у літературній мові, що українське слово «проведу» в російській мові означає шахрайство. Тоді ж звернули увагу, що неправильно вимовляю слово «матч». Для українського хлопця поєднання приголосних «т» і «ч», яке органічне для англійської мови, було настільки чужим, що я підсвідомо переставляв приголосні навспак й мугикав непрaвильне «мачт». Виправили.

 

Гурток успішно виступив на районному конкурсі. Потім – у театрі імені Шевченка, на найбільшій криворізькій сцені того часу. Ми давали спектакль для рідної СШ № 25. За наші успіхи несподівано були премійовані тижневою автобусною поїздкою до Криму. Це було дещо!

 

Більшість із нас Криму не бачили взагалі, а в такому масштабі, який нам запропонували, не бачив ніхто. Ми об’їздили Бахчисарай, Гурзуф, Ялту, Алупку, Севастополь. У Бахчисараї побували в ханському палаці. Знаменитий «фонтан сліз» вразив поліхлорвініловою трубочкою: в одну маленьку нішу з водою зі стіни була вставлена сучасна трубочка, яка зводила нанівець усі ханські страждання.

 

Севастополь вразив іншим. Я звик до рівнінних україньких міст, а тут була бухта, біля неї – скеля, на яку видерлися міські забудови. Що за сенс жити на скелі, коли там постійно дме вітер?

 

На четвертий день подорожей по Криму ми влаштували заколот. Заколотники не хотіли більше оглядати безкінечні кримські мармурові та гранітні палаци, вислуховувати розумні промови екскурсоводів. Заколотники прагнули примітивного тілесного щастя: накупатися донезмоги в Чорному морі.

 

Дитман Е.Е., яка була з нами за старшу, прийняла наші вимоги: автобус вирушив на євпаторійський пляж. Чудовий піщаний пляж Євпаторії, аквамаринове море, небо без жодної хмаринки – маленький рай і годі. У пляжних магазинчиках ми швидко розтринькали дані батьками невеликі гроші: окуляри від сонця, солом’яні сомбреро, маски й ласти для підводного плавання, глиняні свистульки, надувні кульки, гумові м’ячики – ми швидко стали господарями всіх цих товарів.

 

За два дні раювання добряче попеклися на сонці, хоча, здається, з ніжної морської води не вилазили. На зворотньому шляху вже у Запоріжжі всі були без грошей. А я був багач: мав заощаджені 3 рублі. Накупив пиріжків і ще якихось метержеників для найближчих товаришів, а 1 рубль все одно залишив: не можна бути в дорозі зовсім без грошей.

 

До класу прибули нові учні, двоє з них – Гена Гордієнко і Юра Виноградов приєдналися до нашої компанії. Тепер нас було шестеро: Парфенчик, Чеканов, Людвенко, Гордієнко, Виноградов і я. Гордієнко – син офіцера, мріяв стати офіцером, але через хворобу Рейно був навіть знятий з військового обліку. Він був кращим гімнастом у класі.

 

Виноградов – росіянин, народжений у місті Муром. Батьків його притягали теплі краї, вони жили то в Азербайджані, то десь на півдні Росії, а це об’явилися в Кривому Розі в селищі Єкатеринівка. Це селище через розширення кар’єру невдовзі знесли, й вони купили старий булинок на Осичках. Саме від Юри почув, як його українські дівчата перевіряли на етнічність. Йому запропонували вимовити слово паляниця. Він не зміг. Але й не ображався. Проста і добра душа.

 

Вдома було зовсім недобре: стосунки між батьками зіпсувалися ще більше. У батька розвинулися ревнощі, які доходили до маніакальних проявів. Мама це пов’язувала з наслідками перенесеного батьком менінгіту, але від цього не було легше. По роботі мама зустрічалася на вулиці зі стукачами-чоловіками, які передавали інформацію. Батько ж ці ділові зустрічі тлумачив по-своєму. Ні, він ніколи не піднімав руку на матір, ніколи не напивався з цього приводу. Але виговарював і виговарював… Іноді його проривало настільки, що він і мені починав розповідати про негідну поведінку матері. Це діяло надто отруйливо і мене охоплював розпач: кому вірити?

 

Мама купила мені збірку афоризмів з чудовою назвою «В мире мудрых мыслей». Там була фраза О. Бальзака, яку запам’ятав на все життя: «Ревнувати жінку, яка вас любить, було б у всякому разі нелогічним. Що-небудь з двох: вас люблять або не люблять. В обох цих крайніх випадках ревнощі виявляються абсолютно безцільними». Який мудрий цей Бальзак! Ревнощі – це моральний атавізм, анахронізм з минулих століть.

 

Коли тобі п’ятнадцять, то чим переймаєшся найбільше? Правильно: що таке любов? Дуже інтригувало, що видатні люди говорили про це почуття. Бо по радіо, телебаченню кожен день співали красиві пісні про любов. А навкруги я не бачив жодного прикладу тієї райської любові. Не було серенад під балконами коханих, не було тих пишномовних фраз, які лунали у піснях, не було відчайдуших вчинків на честь коханих. Життя навсібіч було буденним: зарплата, гроші, їжа, побутові проблеми.

 

А де ж та райська любов? Перечитав усі висловлювання великих про цей феномен. Виявляється, любов має дві іпостасі: фізичну й духовну. Фізична любов була представлена у негативному плані. Ось, наприклад, вислів французького лексикографа Буаста: «Фізична любов є лихоманка: все, що вона говорить і робить, є тільки маячня». Маячня – це хвороба. Коли я захворів на ангіну з температурою за сорок, то в мене був стан марення. Дуже тяжкий стан. Нy, не про хворобу ж співають янгольські пісні! Отже співають про духовне щастя. На такий випадок знайшлися слова Стендаля: «Любов – це змагання між чоловіком і жінкою за те, щоби надати один одному якомога більше щастя».

 

 Все це чудово, а що таке щастя? Стендаль говорить про особисте щастя. Але ж у суспільстві стільки негараздів. Як зробити так, щоби усі люди були щасливими? У книжці афоризмів були красиві, але малозмістовні слова про щастя: «Людина створена для щастя, як птах для польоту». Я вирішив створити свою теорію щастя. Щоби – раз, і всі стали щасливими. Я вже чув про утопістів Т. Мора, Кампанеллу. Отже були люди, які хотіли всіх зробити щасливими. В чомусь вони помилялися, тому й прозвали їх утопістами. А раптом мені вдасться знайти шлях до вселюдського щастя? Щоби не зарахували мене в утопісти, вирішив ознайомитися з досягненнями філософії.

 

Тим часом виповнилося 16 років, отримав паспорт, а з паспортом уже записували до дорослої бібліотеки. Разом з Парфенчиком записалися. Я чув, що перед Марксом був великий німецький філософ Кант, який є засновником нової європейської філософії. Тому в читальному залі книгозбірні запросив Імануїла Канта. Бібліотекарка ніяк не відреагувала на таке зухвале замовлення від безвусого юнака й принесла «Критику чистого розуму».

 

Перші ж сторінки філософського твору загнали мене у глухий кут. Апріорний, апостеріорний, трансцендентальний… Десятки незрозумілих слів. Я ще деякий час морщив лоба, намагаючись продертися у зміст написаного великим філософом. Марно. Я здався перед Кантом, бо це було подібно тому, як, не розуміючи елементарної математики, хапатися за вивчення вищої математики.

 

Тоді вирішив почитати для початку щось простеньке нефілософське з К. Маркса. У книжковому магазині надибав книжечку «Вісімнадцяте Брюмера Луї Бонапарта» К. Маркса. Книжечка була невелика за обсягом. У ній ішлося про історичні події, та я сподівався, що мене не накриє фіаско, як із Кантом. Помилився.

 

Тут справді не було нагромадження незрозумілої філософської термінології, тут була інша рахуба. Книга була написана про той період історії Франції, про який я не мав анінайменшого уявлення. Вдруге дістав фіаско.

 

Але розвереджена потреба свербіла, і треба було її втамувати. Мій веселий друг Стас Парфенчик підсміювався: «Коли створиш нове філософське вчення, то не забудь, що і я з тобою був, ми його назвемо бадінізм-парфенчикізм». Я в тон відповідав: «Бадінізм – це добре звучить, а парфенчикізм – це щось схоже на пшикізм, так що зіпсуєш красиву назву нового вчення».

 

Тим часом вирішив, що домізкуватися до непоборних філософів можна за допомогою популяризаторської літератури. Потрапила до рук книга про діалектичний матеріалізм. Я вже знав, що діалектичний матеріалізм вигадав К. Маркс (про роль Гегеля уявлення не мав). У книжечці доступними словами розчумувалися основні закони діалектики та інші поняття. Але яка практична користь мені від закону заперечення заперечення? До чого конкретного я його можу пришпандьорити?

 

Література, кіно давали величезну естетичну насолоду. Я записався до бібліотеки рудоуправління імені Ілліча. Руднична книгозбірня була багата. Стелажі, зроблені зі звичайних товстих неструганих дошок, були вщерть заставлені книгами. Бібліотекарка, простенька жінка, придивилася до нового читача і згодом запропонувала: «Давaй, я на тебе буду записувати політичні книжки, ти їх не братимеш, я запишу й тут же викреслю. Мені це потрібно для звітності, що робочі читають політичні книжки». Я погодився, і кожного разу вона дописувала мені у формулярі 2-3 книжки політичного змісту – здається, я навіть матеріали партійного з’їзду «вивчив». Гадаю, я був не єдиний, хто таким робом читав політичну літературу. Так покращувалася статистика «самої читаючої нації у світі».

 

Останній навчальний рік – велике враження від поезії Маяковського, Рильського. Карбований тонічний ритм Маяковського, та ефірність і прозорість поезії Рильського. Про поетів-сучасників чули, але знали мало. З прози найвідомішими були росіянин Михаїл Шолохов і українець Олесь Гончар.

 

Зарубіжної літератури як шкільного предмета не існувало. Тож мали деяке уявлення тільки про тих західних літераторів, які або були комуністами, або співчували комуністам. Такі письменники точно нічого поганого не навчать громадянина СРСР. Навпаки, радянські люди мусили усвідомлювати, що комуністична ідея підтримується прогресивними письменниками у всьому світі. Тому видавалися твори французького комуніста А. Барбюса, а також палкого прихильника вусатого радянського вождя француза Р. Роллана. А всесвітньо відомий норвежець К. Гамсун навіть не згадувався через свій колабораціонізм.

 

Закордонного кіно було обмаль. Англійських фільмів не можу пригадати зовсім. Англійське кіно закінчилося для нас на Чарлі Чапліні. Американські та французькі фільми представлені здебільшого розважальним жанром. З американського кіномистецтва пам’ятаю дуже веселу комедію «Цей божевільний, божевільний, божевільний світ». Концентрація гумору в цій стрічці була така, що під кінець фільму я вже не в силах був сміятися на повну потугу й тільки пирхав пухирями сміху. Було ще сльозливе індійське кіно з піснями й танцями, його полюбляла певна категорія жіночого товариства.

 

Почав цікавити живопис. Особливо хотілося побільше взнати про митців епохи Відродження. Але Лувр далеко, а у Кривому Розі художнього музею ніколи не було. Навіть перша художня школа у місті відкрилася у рік закінчення нами загальноосвітньої школи. А у місті було вже пів мільйона мешканців. Отже, не те що Рафаеля, але й Рєпіна можна було побачити тільки у репродукціях.

 

Про сучасних західних художників відомості були мізерні. Інформація у пресі була лише про тих художників, які були дотичні до комуністичної ідеї. Пабло Пікассо рекламувався як автор «Голуба миру» й «Герніки», підкреслювалося, що він – французький комуніст. А там якийсь кубізм – це гріхи молодості. Ще один відомий у Радянському Союзі художник світового рівня Дієго Рівера був мексиканським комуністом. Знай наших з Мексики! Величезні монументальні фрески Рівери можна було побачити на маленьких репродукціях у наших журналах.

 

Одного разу з вікна автобуса я побачив справжніх художників наживо. З 95 кварталу автобус спустився нижче станції Мудрьона, загальмував, і там, на пагорбі, я побачив на трьох мольбертах напнені холсти, і поруч трьох художників, які зосереджено щось вимальовували на них. Дивився на коло митців не тільки я. Десятки очей зі здивуванням поглинали незвичну картину: під загаженим криворізьким небом на криворізьких алізаринових кварцитах стоять справжні мольберти зі справжніми київськими (про це повідомив водій) художниками.

 

Не міг я знати, що серед них був український художник зі світовим ім’ям – Микола Глущенко. Тоді він створив маловідому картину «Кривий Ріг», яка наразі зберігається в художньому музеї Дніпра.

 

Шкільне життя нестримно наближалося до завершення. Вчитися лишилося два місяці. Весна 1967 року. Яскраве сонце б’є у великі вікна старої школи. Хтось приніс транзисторний приймач і на перерві на всю потужність yвімкнув «Королеву красоты» Бабаджаняна. Унікальний оксамитовий баритон Мусліма Магомаєва створює у класі чарівну атмосферу. Нас чекає красиве, наповнене великим змістом життя на планеті Земля. Кипить молода енергія у крові. Ми молоді й гарні, а життя мусить бути таким.

 

Та треба було приймати рішення, куди йти вчитися далі. Я знав, що половина класу точно буде вступати до Криворізького гірничорудного інституту. Мене це не приваблювало. Переді мною виникла серйозна дилема: фізика чи література? Що обрати? Ніяких тестів з профорієнтації ми не мали. Поради батьків і власний вибір.

 

Батьки дали мені можливість вільного вибору. Вабила теоретична фізика й література, філософія. З’ясувалося, що на філосoфський факультет Київського універитету піcля школи не приймають, а приймають тільки якщо маєш 2 роки якогось стажу. Тобто залишалися фізика або філологія. Я вагався доти, доки не поставив перед собою питання: що мені цікавіше – людина чи природа? Виявилося, що непоборне бажання пізнати людину й людське суспільство незрівнянно потужніше.

 

Після цього умовиводу треба було приймати конкретне рішення, в який саме інститут вступати. Мама попередила: якщо я буду вчитися в іншому місті, то мені матеріально буде важко, оскільки вона зможе мені виділяти щомісяця тільки невелику суму грошей. Я відповів, що матеріальних труднощів не боюся, і що спочатку треба поступити до вишу.

 

Вибрав я Дніпропетровський університет, українську філологію. Дніпропетровський університет тоді мав довгу приставку «імені 300-річчя возз’єднання України з Росією». Териториально це було найближче: всього 150 кілометрів від Кривого Рогу.

 

А українська філологія? Це вже була можливість зреалізувати любов до України. Гадаю, що за час існування російськомовної СШ № 25 це був єдиний випадок, коли її випускник вступав на українську філологію. Чому так? У російській СШ № 25 українське національне життя було відсутнє, хоча у школі навчалася абсолютна більшість етнічних українців.

 

Тема України звучала тільки на уроках української мови та літератури. Історія України – була така тоненька книжечка – кастрована на 99,9%, викладалася російською мовою. Жодного україномовного заходу в школі за весь період навчання не було. Подалі, подалі від цього, а то ще пришпандьорять «український буржуазний націоналізм». Єдиний системний прояв українськості у Кривому Розі – це газета «Червоний гірник», яка регулярно звітувала про переможні успіхи шахтарів і металургів.

 

Україна існувала в офіційних паперах, у повсякденному житті – ні. Ніхто конкретно нічого не казав проти України. А за Україну – також, бо інакше запишуть у націоналісти.

 

Раз українська філологія, то треба перечитати Шевченка. Вдома творів Кобзаря не було. Беру в бібліотеці. Всепоглинаюча любов до України. Разом з тим шмагає національну гордість українців – Богдана Хмельницького, підносить до неба якогось Трясила, турляє з п’єдесталів найвідоміших російських імператорів – Петра і Катерину, жбурляє інвективи в самих українців:

 

«О непотребная! Кесаря-ката

І грека доброго ти полюбила

Однаковісінько!…».

 

А от мужнє «Караюсь, мучуся … але не каюсь!» западало в душу. Сильна людина! Я любив сильних духом. Єсенін, про пиятику якого ходили легенди, був для мене слимаком-нікчемою.

 

Шкільна наліпка на Шевченка «революційний демократ» виявлялася бадиллям, а справжній плід приховував у собі безмежжя ароматів, які не всі були доступними і зрозумілими. От спробуй докопатися до всіх сенсів «Великого льоху»?

 

Випускний вечір ми одгуляли в новенькому кафе «Ліра» (відкрилося у 1965 році), яке розташувалося на вулиці Лермонтова навпроти вулиці К. Лібкнехта. Кафе було триповерховим: перший поверх – кулінарія, другий – сам зал, третій – майданчик для танців. Такої спеціальної споруди для відпочинку в старому центрі раніше не було, малися два готелі з ресторанами на перщому поверсі, готелі з учиргиканими криворізькими назвами «Руда» і «Металург».

 

У кафе на постійній основі працював вокально-інструментальний ансамбль, який найчастіше виконував сучасні західні мелодії. Це було найкраще кафе того часу в Кривбасі. І ось батьки надали змогу нам там вперше побувати. На святкових столах, запнутих білими скатертинами, стояли пляшки шампанського й небаченого ніколи доти французького вина «Шато Д’Ікем».

 

Гадаю, що це не було відоме на весь світ дорогуще бордоське марочне вино, мабуть, був його ординарний варіант, бо медалей на етикетках не було. Та все рівно вино, наповнене багатими фруктовими смаками, втішало своєю неповторністю, урочистий настрій підсилювався. До речі, за все життя я так ніде й не перетнувся більше з жодною пляшкою цього французького дива. У батьків, звісно, окрім вина була ще й горілка.

 

Цілий вокально-інструментальний ансамбль грав для нас всю ніч до світанку. Правда, двоє випускників з паралельного класу напилися та пішли в туалет ригати. Їх достроково відправили додому. А о 5 ранку ми зустрічали сонце: Алфімов М,, Бадін Є., Білоконна Т., Борщ А., Бронников В., Виноградов Ю., Гордієнко Г., Горячева Т., Желтуха Н., Землянушкіна О., Іовенко Л, Колотилін В., Кудрявцева Т., Лазаров Г., Людвенко В., Ляук О., Макаренко Л., Нестеренко Л., Парфенчик С., Приходько В., Рабзинович М, Радчук А., Сергієнко В., Сприкут Л., Троїцька Л., Убизський В., Циганкова Н., Чеканов В., Щербина О.

 

Задумку вступу до університету треба було втілювати у реальні дії. У Дніпропетровську ніколи не був. Перша поїздка – розвідка. Знаходжу університетську приймальну комісію. Взнаю, які документи треба надати. Повертаюся, роблю документи. Здаю їх до приймальної комісії, взнаю розклад іспитів. Перший іспит – твір з української літератури, за котрий виставляється дві оцінки: з мови та з літератури.

 

І ось іспит. Немісцевим абітурієнтам-гуманітаріям надали велике приміщення в гуртожитку університету. За гуртожитком виявив вулицю Івана Сірка. Спитав новознайомого сусіда по ліжку: «А хто такий Сірко?». Сусід був з невідомого мені населеного пункту Чаплине, він щиро здивувався моєму питанню: «Дивно, що ти не знаєш. Це самий знаменитий кошовий отаман Запорізької Січі».

 

Мені стало ніяково до запаморочення, що я такого не знаю. Та й звідки я мав знати? У школі про запорізьких козаків згадувалося мимохіть, щоб мали якесь уявлення. З усіх моїх знайомих ніхто не розповідав про січовиків, були козаки у нашій історіїї, билися з татарами й ляхами – от і вся інформація.

 

Я знав більше про французьких мушкетерів XVII сторіччя, про англійського лицаря Айвенго, чув про гарибальдійців, і жодної книжки не потрапило в мої руки про запорізьке козацтво. Чи вони не друкувалися, чи приховувалися, чи не доходили до робітничого Кривбасу?

 

Я взявся потихеньку розпитувати сільських абітурієнтів про запорiжців. Почув ще декілька прізвищ запорізьких ватажків, а один з хлопців вжив невідомий мені термін «козакознавство». Зрозумів, що я у цьому питанні повний профан. А хлопці із сільських українських шкіл, де не було великих бібліотек, мали всі більш-менш широку обізнаність з героїчним козацьким періодом української історії.

 

Схиляю голову перед тисячами сільських вчителів історії та української мови й літератури, які в умовах русифікації доносили до учнів справжню українську історію та культуру.

 

Ось підійшов іспит – написання твору. Університетська авдиторія на мехматі – це якісь оригінальні меблі: парти не парти, бо кришок немає і колір не чорний, столи не столи, бо стільниця похила. Але зручно. Теми твору наче знайомі, але розумію, що плаваю неглибоко.

 

Заробив за іспит дві трійки. При конкурсі 3 особи на одне місце подальше складання іспитів було нераціональним. Прийшов забирати документи. Викладачка університету знайшла мої документи й перед поверненням прибила мене питанням: «Ви ж закінчили російську школу! Чому поступали на українську філологію?». Я знітився й нічого не відповів; та і як можна пояснити свої високі помисли, коли тобі вказує недосяжний університетський викладач на ірраціональність твого вчинку?

 

Повернувся додому. Удар був потужний. А вдома на мене чекав ще один удар: батьки остаточно вирішили розлучитися. Було дуже боляче. Хто любив батька й матір, той зрозуміє наскільки така звістка вибиває тебе з нормального світосприйняття. Ти ще в льолі, а батько й мати біля тебе, вони невід’ємна частина тебе. Вони проросли в тобі назавжди. Ростеш, розумієш батькові недоліки, але ж він батько! Мама – це суцільні мудрі життєві настанови.

 

Зрозумівши, що цей вирок остаточний, задумався над своєю майбутньою роллю батька. Дав собі клятву: коли в мене будуть діти, то щоб не трапилося в житті, я їх ніколи не залишу, бо це для неймовірний біль.

 

Більшість однокласників стала студентами переважно нашого гірничорудного інституту. Парфенчик вступив до нашого авіаучилища. Славко Людвенко, наш найкращий фізик, успішно склав іспити до Московського інженерно-фізичного інституту. Виноградов – курсант Костромського воєнного училища. Чеканов начається у Дніпропетровську в театральному училищі. Гордієнко не схотів нікуди вступати. Всі студенти, курсанти. А я маю гембель…

 

Не виходили з голови слова університетської викладачки, в яких був натяк на те, що людині, яка вчилася у російській школі, немає чого робити на українській філології. Це звучало незрівнянно авторитетно. І після довгих міркувань я скорився: раз на роду написано туди не ходити, то й не піду. Буду вступати на російську філологію. За підручники вирішив взятися після першого вересня: все ж таки звик до літніх канікул.

 

Несподівано трапилося ще одна біда. Наприкінці серпня мотоцикліст збив насмерть нашого улюбленого вчителя Валентина Євграфовича Петько. Ми, випускники 1967 року, лишилися назавжди його останніми вихованцями. На похорон зібралося багато людей. Таких велелюдних поховань ніколи до того не бачив. Похорон і 17 років – це щось таке, що не конотується: не сполучається буяння молодості та прірва смерті. Але це сталося. Шану до цієї людини ми пронесли крізь усе життя.

 

На початку вересня ми з мамою поїхали востаннє на Полтавщину. На горищі хати я знайшов згорток. Коли його розгорнули, то побачив зимовий одяг. Я сказав: «Жупан». Мене поправили: «Сіряк. Це дідів сіряк».

 

Сіряк за десятиріччя перебування на горищі зберігся пречудово: одягай і носи. Груди й обшлаги рукавів були прикрашені типовим українським орнаментом. Я спитав тьотю Галю, чи можу я його забрати для музею. Дали згоду. Сіряк я здав до Криворізького історико-краєзнавчого музею, і він там експонувався багато років. Правда, у виданому мені документі було сказано, що сіряк належить до XVIII сторіччя. Я не став нічого доводити фахівцям.

 

Промайнув і вересень. Однокласники вчилися в інститутах, а я вирішив, що годі сидіти у матері на шиї, а треба йти працювати. Неповнолітніх направляли на роботу з відділу виконкому. Мені запропонували автобазу, я погодився. Автівки мене не цікавили зовсім, просто потрібна була будь-яка робота.

 

Автобаза розташовувалася на Змичці, тож приходилося їздити автобусом. Потрапив до відділу головного механіка як учень слюсаря з ремонту обладнання. Бригадир Мусійович, статечний дядько, давав мені найпростіші завдання, які частенько не мали жодного стосунку до фаху слюсаря.

 

У перший же день роботи вскочив у халепу. Бригаді дали завдання перекрити дах однієї з виробничих будівель руберойдом. До чану засипали шматки сухого бітуму, мені наказали розвести багаття під чаном і постійно підкидати дрова, доки бітум не досягне рідкої консистенції. Біля мене положили 10 рулонів руберойда. Я любив палити багаття, тому з задоволенням прийнявся за «слюсарську» роботу.

За деякий час підійшов Мусійович, подивився на стан бітуму, глянув на руберойд і виявив, що з десяти рулонів лишилося дев’ять. На запитання, де ще один рулон, я нічого не зміг відповісти. Він не став лаятися, тільки сердито мовив: «За всім треба дивитися. Запам’ятав?».

 

Так до мене дійшло, що люди на автобазі ніяк не готуються до комунізму, а навпаки – все, що можна з державного майна поцупити, цуплять враз, і так спритно, що і не второпаєш, як воно відбулося.

 

У бригаді був 62-річний дядько, Гордійович, який тримався відсторонено від інших. На моє запитання, чому він, пенсіонер, і досі працює, відповів, що в нього немає пенсії, а далі нічого пояснювати не став. Тинькарка, що була в бригаді, мене просвітила: «Гордійович у війну був поліцаєм, отсидів 10 років, у нього не вистачає стажу для виходу на пенсію».

 

Були у бригаді ще двоє чоловіків середнього віку – Микола й Петро. Микола – дужий круглоголовий чолов’яга, якось причепився до мене із запитанням: «Покажи свої яйця». Я інстинктивно одсахнувся од здорованя. Той засміявся. «Та не бійся, не одчекрижу». Я замотав головою, даючи зрозуміти, що скоріш помру, але не покажу. Микола миролюбно махнув рукою: «Та я порівняти просто хотів». Ходили чутки, що в Миколи були гігантські яйця, і не тільки, чим він і хизувався.

 

Петро був теж міцної статури, він – колишній морячок торгівельного флоту, який багато разів бував за кордоном. Рекомендував себе як міжнародний любовник. Якось Микола й Петро засперечалися, який найкращий запах має жінка. Дядьки, мабуть, десь хильнули, робота вже була зроблена, тож і прибандюрилася їм жіноча тема. Я, цнотник, уважно прислухався до розмови досвідчених бабіїв.

 

Микола твердив, що нічим особливим жінки не пахнуть, хіба що набризкають на себе парфумів і пахкотять тими самими парфумами. Ось тільки єврейки пахнуть неприємно, і він ухиляється від контактів з ними. На що міжнародний любовник одказував: «Єврейки є різні, як і негритоски. А од голих жінок важливий природний запах. Якщо він кисленький – ця жінка ніяка в сексі. А от якщо од жінки йде тоненький ледве вловимий запах молочка – це справжня жінка».

 

Я вже знав, що у дорослих чоловіків буває багато чудернацьких заморочок на рахунок жінок, але до чужого досвіду прислухався, а раптом щось згодиться. Бачив я таку чоловічу заморочку: на шиї молодої жінки була насмоктана пляма-позначка. Мені пояснили, що це її хлопець їй насмоктав, щоби всі інші бачили, що вона вже комусь належить. Називалася насмоктана позначка російською мовою «засос». Мабуть, сама ця ідіотська процедура прийшла звідти, звідкіля й слово.

 

Так і працювала наша бригада в складі суворого Мусійовича, колишнього поліцая Гордійовича, міжнародного любовника Петра, бабія Миколи, тинькарок Віри і Зої та мене, учня слюсаря.

 

Перша зарплата. Перші власні 35 рублів. Зробив мамі невеличкий подарунок на честь зарплати, а сам задумав здійснити свою побутову мрію: пошити модні штани. В ательє на Гданцівці вибрав матеріал і фасон. За тиждень мав новенькі штани, за тодішньою модою трохи розклешені внизу, якими законно пишався.

 

Оскільки я був неповнолітнім, то мій робочий день був на годину коротшим. Відпускали вчасно, не затримували. Та й чого мене затримувати, якщо в механізмах я не розбирався, болт на десять не відрізняв на око від болта на дванадцять. Виконував тільки найпростішу роботу, яку міг виконати будь-який старший школяр. Щоправда, ніхто цілеспрямовано мене й не навчав слюсарської справи. Чи то через заклопотаність щоденними ремонтами, чи то бачили, що мої інтереси зовсім не у слюсарстві.

 

Відпрацював я чотири місяці. Погано себе відчувати чужорідним елементом у гурті. Тому і знудився настільки, що вирішив звільнитися. Дали обхідний лист. Інструментальник, який також мусив його підписати, щиро здивувався, коли мене побачив: «То ти футболіст?». Тепер я здивувався: «Який я футболіст? Я з відділу головного механіка, Мусійович – бригадир». Дивно. Я заінтригувався, чому він так подумав: «Та в нас до автобази приписані два футболісти. Вони тільки зарплату отримують, а так десь м’яча ганяють. А нещодавно звільнилися. Чи то з футболу вигнали, чи десь на більшу зарплату пішли».

 

Це відкриття викликало цуг думок. Людина грає у футбол, а числиться працівником автобази і отримує тут зарплату. Абсурд і нісенітниця! Абсурдів радянської системи було багато, і я тільки починав з ними ближче знайомитися.

 

Мені без вагань підписали заяву на звільнення. А я почав штудіювати російську мову, англійську мову, історію СРСР, готуючись до вступу до університету. Репетиторів не наймали, бо зайвих грошей у батьків не було. Отже сидів сам за підручниками. Найбільше турбували майбутні іспити з історії та англійської мови. Історія СРСР – неосяжний матеріал з безмежною кількістю подій, героїв, історичних дат, логіку яких треба було втямити й запам’ятати.

 

У програмі з історії було багато подій, міждержавних договорів, про які я у школі не чув. Спробуй тільки вимовити – Кючук-Кайнарджийський мирний договір! Польща, Туреччина, Росія володіли то тим, то іншим шматком української землі, постійно билися між собою за землі, а у проміжках заключали угоди. І всю оцю криваву тусовку історичних здирників треба було вкласти в голову.

 

З англійською мовою була інша халепа. Я не знав, що саме будуть вимагати на іспиті. Перше, що почав робити, це збагачувати свій англійський лексикон, який у мене був вкрай обмежений. Потім перейшов до граматики й тут втопився в часах англійських дієслів: Indefinite, Continuous, Perfect. З Indefinite було найлегше, бо схоже на нашу систему часів. Подужав згодом і Continuous Tense. Вичитав у підручнику, який взяв в бібліотеці, що англійці мають взагалі дивні часи, такі як The Future Perfect Continuous Tense in the Past.

 

Порівняв з нашим минулим, теперішнім і майбутнім часом. Все просто і ясно. На який чорт англійцям потрібні такі складні часові градації? Почекай, почекай, я що збираюся на англійську філологію вступати? З мене достатньо того, що я знаю. Кинув я англійську морфологію і взявся за вивчення тематичних текстів, хоча знову не мав чіткого уявлення, яким мусить бути середній обсягтексту.

 

Так борсався у величезних обсягах інформації, розуміючи, що опанувати її всю неможливо. Тож я робив вибірку з неї напомацки, на власний розсуд, бо проконсультуватися в когось не було можливості. Паралельно продовжував загальне книгогризтво. Потрапив до рук роман Ф. Достоєвського «Ідіот». У школі цей автор не вивчався. Знайомство із хворим генієм вразило. Стійкість або злам людської моралі в диких випробуваннях. Коли з роками ознайомився ближче з творіннями екзистенціоналістів, то завжди вважав, що Достоєвський – їхній духовний батько.

 

Також випадково потрапила до моїх рук книжка автора з дивним технічним прізвищем Поршнєв, книжка називалася лаконічно: «Мельє». Французький католицький піп з XVII сторіччя, з яким сталося дивна метаморфоза: він прийшов до атеїзму і комунізму. Атеїзм мене не турбував, бо я і так був атеїстом, а от комуніст за більш ніж сто років до Карла Маркса? Бажання Мельє знищити приватну власність – це також домарксівська ідея. Отже ідея комунізму – це давня ідея, і нічого поганого в ній немає.

 

А як велично говорив Маяковський: «Коммунизм – это молодость мира, и его возводить молодым!». Батько казав, що комунізм неможливий, тому що для цього треба змінити людську сутність. Є комуністична партія, є мільйони комуністів, є величезне державне майно, але просування до комунізму є тільки на папері. В чому ж причина? Я здогадувався з розповідей дорослих, що у всіх сферах життя величезний бюрократизм, чиношанування. В них вбачав основних ворогів комунізму, а людей, думав, можна перевиховати.

 

Це був інстинктивний потяг до демократії в умовах забюрократизованої командної системи. Але значення демократії для успішного розвитку суспільства не розумів. Те, що у країні одна партія, сприймав індиферентно як належне. Серед усіх моїх знайомих дорослих ніяких борців з комунізмом чи борців за вільну Україну не існувало, всі пливли за течією. Я спитав маму: «А в цій стіні можна щось порушити?». Вона мовчки заперечно похитала головою. Так турбулентно мене й хитало між комунізмом і націоналізмом.

 

Виповнилося 18 років, і підскочив військомат з вимогою пройти медичну комісію перед призовом. Благополучно пройшов вузьких спеціалістів й підійшов до терапевта: «Зробіть 10 присідань». Зробив. Вона послухала щось у моїх грудях: «А що у вас із серцем?», – «Нічого, не болить і ніколи не боліло». Терапевт подивилася мені глибоко в рота: «Все ясно. Мигдалини. Терміново на операцію». Таких, як я, набралося одинадцять душ. Нас усіх запроторили в 1-шу лікарню в одну палату, і прямо на завтра призначили операцію.

 

Операція тривала кілька хвилин, і була безболісною, бо перед нею зробили відповідний укол. Всіх допризовників конвеєром порізали швидко. В палаті кожному видали чистий білий рушник. Коли дія уколу припинилася, відчули різкий біль у горлі, особливо нестерпно давалися ковтальні рухи. Не спиняючись, потекла слина, і ми почали запльовувати рушники. Перший день у порізаному горлі боліло так, що перетворилися на мімів: жестами показували в занімівшій палаті, кому що треба. Найгучніщим звуком був черговий плювок слини в рушник. До вечора рушники були запльовані, і нам принесли свіженьких. Проста операція відбулася успішно, і на шостий день всі безгландні були готові до служби.

 

В цей період в кінотеатрах в прокаті були два кінофільми, які залишили глибокий слід у свідомості молоді. Обидва фільми були про те, що найбільше турбує молодь – про любов. Фільмів про любов демонструвалося багато: радянські – про високодуховну й високоідейну любов, італійські – самі пристрасті, індійські – із суцільними піснями й танцями. Була і мелодраматична надчутлива любов іспанського фільму «Королева Шантеклера» та інші. А в цих двох фільмах була красива любов без настирливого моралізму і божевільних пристрастей.

 

Французький фільм «Un Homme Et Une Femme» («Чоловік і жінка») – це чарівне потрясіння. Витончене відчуття люблячих один одного, вишуканість кожного сценічного епізоду, легка й водночас із присмаком значущості сучасна музика – це зачаровувало глядачів по всьому світу. Недарма фільм отримав 40 міжнародних нагород. Криворізькі кінознавці стверджували, що сцени тілесної любові радянська цензура вирізала. Цілком можливо, бо на Заході відбувалася сексуальна революція, а в нас сексуальна консервація.

 

В цей же час вийшов на екрани радянський фільм «Ещё раз про любовь». На відміну від французького кольорового фільму з чорно-білими вставками радянський фільм був повністю чорно-білим. Але це не завадило йому викликати потужне моральне зворушення. Герої фільму – блискучий самовпевнений інженер-фізик і красуня-стюардеса належали до нового покоління, не замороченого комуністичним переобладнанням планети, а просто гідними, тонко відчуваючими людьми. Фізики, особливо ядерники, в той час були в фаворі, а стюардеса… У Кривому Розі на той час на Змичці існував ґрунтовий аеродром для «Кукурудзяників». АН-2 обходився без стюардес, тобто ця професія була романтично-недосяжною. Кіногерої сприймалися наче вища каста сучасних радянських людей.

 

В цей же час був створений знаменитий український фільм «Тіні забутих предків». Я не пам’ятаю, щоби він йшов на екранах Кривбасу. Жодної розмови у місті про цей шедевр. У Києві він викликав фурор, у Кривбасі – жодної згадки. Гадаю, якщо він був у прокаті, то його швидко зняли, бо місцева публіка не сприйняла таке мистецтво. Так сталося за кілька років із шедевром А. Тарковського «Соляріс», коли кінопубліка масово залишала кінозал у середині сеансу.

 

У криворізьких кінотеатрах дивувала неприємна манера глядачів: за 5-7 хвилин до кінця фільму, коли фабула була зрозуміла, глядачі схоплювалися зі своїх місць і в пітьмі кінозалу вирушали до виходу. Особливо дошкуляло, коли сидиш зкраю, а люди із середини ряду йдуть повз тебе, затуляючи екран, і чіпляють тебе за ноги. Куди ці, ділові, квапилися, ніколи не міг зрозуміти. До речі, в інших містах країни я такого явища не спостерігав.

 

Підготування до вступу набрало обертів. Моєю особливістю було те, що коли я заглиблювався у матеріал і він мені був цікавим, то в організмі вмикався брейн-штурм: я запам’ятовував усе більше і швидше корисної інформації. Так проштудіював увесь товстезний підручник з історії СРСР. Про Івана Сірка там не згадувалося. Мабуть, вважали його історичну постать незначною. Вивчив усі тексти з англійської. Що треба було знати ще, я не знав.

 

Мама дивилася на мене, книгогриза, мовчки. Не заперечувала, не збивала на більш легкий шлях і тільки одного разу сказала: «Навіть якщо ти вступиш до університету, то, розумієш, зарплата в мене невелика, я зможу виділяти тобі тільки маленьку суму грошей щомісячно», – «Ех, мені б тільки вступити! А там я й підробляти зможу вантажником або сторожем».

 

Телефону в нашій квартирі не існувало. Тож для того, аби подати документи, взнати розклад іспитів, треба було автобусом мотатися до Дніпра. Так, добряче поподорожував.

 

І ось довгоочікуваний тривожний серпень. Знов у великому приміщенні гуртожитку на мехмату. Нас, немісцевих, там тимчасово поселили близько 40 душ. Здаю іспити успішно. Все мусить вирішити останній іспит з англійської мови. Тим часом в нашій абітурієнтській громаді познайомився із Сашком з Кривого Рогу. Сашко – медаліст, склав перший іспит з англійської (він вступав на романо-германське відділення) на відмінно і фактично вже вступив до вишу, тільки чекає наказу на зарахування.

 

Я запитав його, на що роблять акцент при складанні іспита з англійської. Він розтлумачив, і я зрозумів, що знання завчених англійських текстів замало, що треба вміти відповісти на питання по текстах. Та у проміжку між моїми іспитами він навчив мене стандартним відповідям на стандартні питання. Допоміг мені Сашко і в іншому. В мене був страшний мандраж перед іспитом з англійської. В ніч перед іспитом я ледве-ледве спав, а вранці мене прямо почала трусити пропасниця. Сашко побачив мій вкрай збуджений стан і запропонував таблетку триоксазину. Я ковтнув її за п’ятнадцять хвилин до іспиту. Так я вперше познайомився з транквілізаторами. На іспиті доброзичлива поважна екзаменаторка поставила якраз саме такі питання, відповідям на які навчив мене Сашко. І на моє щире здивування, я отримав з англійської «відмінно».

 

Вдячність Сашкові було безмежною. Він же не переймався тим, що допоміг вступити до університету. Ми розбалакалися на різні теми. З’ясувалося, що Сашко мешкав в Кривому Розі на 44 кварталі. Це було далеко від моєї домівки, і я практично цей мікрорайон не знав. Почав Сашка розпитувати детальніше про 44 квартал. Він відповів, що нічого там цікавого немає, а взагалі Кривий Ріг – це кугутське місто. Заінтригувало, що він знав слово «кугут». Справа в тому, що його батько був офіцером-відставником, який служив у гарнізонах за межами України, вже перед кінцем служби втрапив до Кривого Рогу, а тому Сашко зовсім не володів українською мовою.

 

Для мене Кривий Ріг – це рідне місто, де я народився і де були всі мої друзі. Я знав багато чудових містян. У словах Сашка були не сантименти, а оцінка рівня духовності міста. Кривий Ріг дружно всі лаяли за жахливу екологію, за потворну домінанту гірничо-металургійного комплексу в розвитку міста. Але з такою оцінкою криворізького люду я зустрівся вперше.

 

Трохи ознайомившись з Дніпропетровськом, мимоволі порівнював з ним Кривий Ріг. У Кривому Розі малося багато ознак того, що у місті живе велика кількість недавнього сільського населення. Шахта, біля шахти формувалося шахтарське селище із селян, які приїхали за добрими заробітками. Якщо вони будували власну оселю, то по-сільському заводили курей, гусей, козу, кабанчика, а то й корову.

 

Добре пам’ятаю своєрідний символ Кривого Рогу: на «Криворіжсталі» чадить на повну потугу в шість печей рудими й чорними димами мартен, а буквально у двох кілометрах у Червоній балці біля ставків хлопець випасає череду з дев’яти корів.

 

У Дніпропетровську такого явища я не зустрічав. Тут зразу відчувалося, що це велике місто з людьми, які вже не одне покоління були містянами. Шикарний центральний проспект з бульваром посередині. Ціле Міністерство чорної металургії України. Мабуть, там і живий міністр сидить. Управління Придніпровської залізниці. Історичний музей, художній музей, філармонія. Загадковий «автозавод», на якому не випускали автівки, а виробляли щось дуже важливе й секретне; таке секретне, що місто через цей завод було закрите для іноземців. Старовинні будівлі центру. Символом сучасної архітектури вважав висотну споруду з скла і бетону – «Дніпромез». В кафе нечувана східна страва – люля-кебаб. Відому у Кривбасі булочку з розрізом називають «франзолька». Виставка графіки. Пішов і вживу побачив, що таке офорт, літографія, ліногравюра.

 

Дивували назви деяких вулиць. Безумовно, домінували комуністично- революційні назви. Але зустрічалися й інші. Вулиця Пастера. Чому така шана французькому мікробіологу? Вулиця академіка Баха. Хто такий? Вулиця Івана Сірка. Вже знав. Вулиця академіка Писаржевського. Красиве прізвище, але що зробив цей академік? Скільки ж у Дніпрі академіків, а у Кривбасі – жодного!

 

Весь Кривий Ріг був абсолютно запудрений комуністично-революційними назвами. Комуністичним центром була для мене Гданцівка: перейшов підвісний міст через Інгулець і ступив на вулицю Комуністичну, яка веде до заводу «Комуніст». Друга головна вулиця Гданцівки присвячена більшовику Урицькому. А надалі навалилися російські революціонери: Рилєєва, Халтуріна, Желябова, Плеханова… Не забули й місцевого комуніста Цину. Але ж Гданцівка була одним з центрів індустріалізації міста на початку 20 сторіччя. Ніякої пам’яті про ті часи, про людей, які внесли вагомі внески в перетворення невеликого містечка на потужний індустріальний центр.

 

У Дніпропетровську неприємно дивувала велика кількість молодих чоловіків, які обросли чималими пузячками. У робітничому Кривбасі пузо для парубка – жахливий моветон, а то і глум. Взагалі, зайва чоловіча пишнотілість вважалася ознакою чиновника, який за письмовим столом штани протирає.

 

Сашко був залюблений у кіномистецтво, й добре знався на ньому. Мені достатньо було знати прізвища улюблених акторів, а він знав режисерів, операторів та їхнє акторське кулуарне закулісся із численними плітками. Причому він нікого не ідеалізував, давав реальні оцінки кінодіячам, а частенько відпускав уїдливі кпини на їхню адресу. У мене навіть запахтіла думка, що в нього хтось з родичів працює в кіномистецтві. Але ні. Він просто читав постійно журнали про кіномистецтво.

 

Сашко зіграв і іншу роль у моєму обізнанні з мистецтвом. Вдома у Кривому Розі він показав мені румунський художній альбом, присвячений імпресіоністам. Оскільки я зростав на репродукціях Шишкіна й Рєпіна, то пленер імпресіоністів здався настільки незвичайним і вражаючим, що назавжди став їхнім щирим шанувальником. Виділяв пейзажі Клода Моне, особливо ті, де вітрильники на морі або човни на річці. Улюбленцем став також Огюст Ренуар, тут я вподобав «Портрет Жанни Самарі» та «Бал на Монмартрі».

 

Манера письма імпресіоністів тільки підсилила пошуки нереалістичних способів зображення в літературі. Модерністська література Заходу в нас на той час практично не видавалася. Щось про таку літературу можна було знайти у нечисленних критичних статтях, присвячених окремим аспектам сучасного західного мистецтва. Так відбулося знайомство з поняттями екзистенціалізм, експресіонізм, театр абурду та іншими.

 

Виникнення цих філософських і літературних напрямів наші марксистські критики часто пов’язували з аморальним впливом страшного фрейдизму (це слово мало тоді лише негативну конотацію) на мистецтво. Фрейда шмагали системно, тому він викликав люту цікавість, яку неможливо було зреалізувати через невидання його «аморальних» творів в СРСР.

 

В Україні письменником номер один у той час вважався Олесь Гончар. У школі вивчалася його трилогія «Прапороносці». До Кривого Рогу донісся галас, що письменник написав злободенний роман «Собор», який начебто потрапив під заборону друкування. В одному з кіосків на 44 кварталі побачив український художній щомісячник з текстом роману у вільному продажу. Здивувався, купив. Прочитав. Художня майстерність письменника була як завжди беззаперечною. А от зміст… Ганьбить бюрократів, бездуховних «юшкоїдів»… І що в цьому нового? Роман цілком у дусі соціалістичного реалізму. Невже письменника цькують за образ комсомольця-кар’єриста?

 

Вже кілька місяців радянська преса писала про занепокоєння неправильними комуністами у Чехословаччині, а 21 серпня відбулося масоване вторгнення радянських військ разом із сателітами на територію суверенної країни. З транзистора лунали голоси західних радіостанцій: окупація, чехів чавлять танками, є десятки загиблих. У голові проста думка: хочуть чехи жити по-своєму, хай живуть, це їхнє право; чому ми нав’язуємо їм свій образ життя? У радянських же газетах довбали своє: ми захищаємо чехів від підступного Заходу. Пригадалися розповіді учасників Другої світової війни. Коли армія звільняла від фашизму країни Східної Європи, то найкраще, найдобріше й наймасовіше вітали радянських воїнів саме у Празі. А тепер – окупанти?!

 

Мій переможний серпень наближався до кінця. Збирався на навчання. Настрій піднесений. У голові зачаєно мерехтіли плани на майбутнє. З такою освітою, яку я отримаю, можна стати літератором. Стати просто писакою не хотілося, якщо вже й писати, то щось значуще, майже епохальне. Все глибше відчуваючи мистецтво, я розумів, щоби бути добрим літератором, треба мати художній хист, художнє мислення, але я в собі не бачив таких здібностей, не відчував художньої сили. Може, проявиться?

 

Можна стати журналістом – тут, здається, особливого художнього хисту можна не мати. Журналістика мало приваблювала через те, що журналісти пишуть про людей, які щось створюють, а мені хотілося виробляти власний продукт, а не описувати чужий. Безумовно, лишалася вчительська робота, але я її залишав на крайній випадок. Що ж, будемо старанно вчитися. Може сам процес навчання дозволить виявити мої можливості.

 

Не міг я знати, наскільки історико-філологічний факультет був заідеологізованим, що прийдеться багато часу витрачати на різні суспільні предмети. Так одну тільки велику науку, яка називалася «Історія КПРС», вивчав цілих три семестри, а ще були «Діалектичний матеріалізм», «Історичний матеріалізм», «Політична економія капіталізму», «Політична економія соціалізму», «Науковий атеїзм» та інші курси, які мали формувати велемудрий марксистський і манкуртський світогляд.

 

Зі звичного криворізького світу я переселявся до іншого світу, тому роїлися і прощавальні сентиментальні мотиви. Пройшовся рідними вулицями, засадженими переважно непоказним берестом. Старезна здоровенна акація, що пережила дві світові війни, ще продовжувала рости біля подвір’я, де я народився, а наше колишнє комунальне помешкання, з якого вже були відселені всі мешканці, перебувало в напівзруйнованому вигляді. Поруч стояв у цілості старенький триповерховий дім ЮРТа. Я підійшов до берега Саксагані, до тієї точки, де найчастіше рибалив з 8 років. Це було моє власне сакральне місце. Постояв, ніби намагаючися всмоктати в cебе енергетику місця і викликати спогади дитинства.

 

Пішов теплий серпневий дощ. Пройшов ще існуючим Голодяївським провулком до пам’ятнику Шевченка. Короткий безвітрений дощ припинився. У скверику Шевченка, який завжди виділявся дбайливим доглядом i елементами ландшафтного дизайну, притулився до мокрої лавочки. На гілочках дерев і кущів рясно висіли ланцюжки великих краплин дощу, наче вічна основа живого – ДНК збільшилася й вийшла назовні, таємниче і радісно заломлювала сонячні промені, буцімто підказувала: у світі стільки прекрасного – йди вперед і збирай, збирай, вбирай у себе неймовірно чудові моменти цього світу. Їх дуже багато, тільки треба вміти їх знайти і відчути.