Уміння розділити чуже горе, втішити й висловити співчуття не передаються нам на рівні генів, а залежать від нашого характеру, виховання та життєвого досвіду. Здатність співпереживати зичливо, відчувати біль іншого – це одна з тих моральних чеснот, яких варто обов’язково навчатися, плекаючи в собі людяність і чуйність.

 

---

 

Ніколи не кажіть цього

 

Сказати щось на кшталт «мої щирі співчуття» можна тільки незнайомій або малознайомій людині. Пробурмотіти (написати) цю фразу – це все одно, що не сказати нічого, показавши свою повну байдужість. Тому перед тим, як відреагувати на трагедію, що сталася в житті іншої людини, спитайте себе: а чи стало б легше вам від незрозумілої фрази «прийми мої співчуття»? Ні? То ж давайте думати головою перед тим, як щось сказати!

 

Нічим не ліпше виглядає, коли люди вдаються до інших крайнощів і поводяться як «професійні плакальники» або «професійні поминальники». Це паразити, що приходять на похорон, аби тільки випити і поїсти на халяву. Вперше цей термін прийшов мені в голову в десять років, коли на похоронах нашого любого дідуся я стикнулася з однією такою «професійною плакальницею». Сусідка років шістдесяти (я навіть імені її не знала) прийшла до нас на поминальний обід. Окинувши мене оком, вона істерично заголосила: «йой, маленька, поклали твого дідуся у сиру земельку!». На якого біса вона це сказала дитині, що горює і плаче? Я тоді хоч і була малою, але задалася питанням: як можна прожити стільки років, а розуму так і не нажити?

 

Натомість, існує безліч різноманітних способів висловити співчуття і підтримати друга, подругу, колегу по роботі або навчанню, сусідів чи навіть незнайомих людей, коли їх спіткало горе втрати. Ці способи й типові ситуації ми з вами розберемо в цій статті.

 

Разом тужимо у глибокій скорботі

 

Якщо людина сама сповістила вас про своє горе, це означає, що вона опинилася у вразливому становищі та потребує вашої участі. Ви можете навіть не здогадуватися, як багато значить для будь-кого підтримка в перший жахливий день утрати та у найближчий період прийняття і переживання.

 

Ви можете отримати цю звістку вдень, коли ви на роботі, у вихідний, коли перебуваєте за містом або звичайного вечора, коли збираєтеся до сну. Чи навіть серед ночі. Вас ця подія заскочила зненацька. Та в який би час до вас не звернулася людина, в якої помер хтось із близьких – дійте! Не залишайте її наодинці зі своїм горем.

 

Отже, чого не варто казати, ви вже знаєте. Для того, щоб висловити співчуття, все слід продумати так, щоб ваш посил передавав думку про те, що ви сумуєте разом із людиною. Наприклад: мені дуже болить і за тебе, і за твою маму (батька, чоловіка, діда, бабусю, брата, друга). Це невимовне горе. Я знаю, що немає таких слів, які могли б хоч якось утамувати цей біль. Я з тобою. Де ти зараз? Чим я можу бути корисним (-ою)?

 

А далі – залежно від ситуації. Тут багато говорити не треба, головне – ваша активна участь. Перед вами стоїть потрійна задача: втішити того, кого спіткала втрата, дати настанови на терпіння і допомогти пройти це тяжке випробування. Все, що може втішити згорьовану людину, і буде висловленням вашого співчуття, якими б словами ви це не казали.

 

Що відбувається в душі людини, котра переживає втрату

 

Ви не зобов’язані мати фах психолога. Головне, що треба вміти – виражати чуйне людяне ставлення. І не вигадуйте тут якихось пафосних промов. Якщо ви розумітимете стан згорьованої людини, ваші співчуття будуть дієвими, а не пустопорожніми.

 

Кожен проходить кілька періодів переживання горя, їх можна умовно розділити на чотири фази.

 

Перша фаза – потрясіння

 

«Ні, такого не могло статися!», – такою є перша реакція на смерть. І не має значення, чи йдеться про передчасну загибель або згасання від старості. Свідомість наразі не прийняла реальність. Тому людина у скорботі спочатку може застигати, напружено ціпеніти. Сліз ще немає, а є відчуття штучності, немов споглядаєш епізоди зі страшного кіно.

 

Стан потрясіння, приголомшеності властивий для першої фази горя.

 

Друга фаза – пошук

 

Потім настає фаза «пошуку». Навколишня дійсність сприймається наче крізь сутінки. Реальність переплітається зі спогадами, та складається враження присутності померлого. Кроки на сходовій клітині – він (вона) зараз увійде додому? Ні, то сусіди. Чийсь голос на вулиці здається таким рідним, ти обертаєшся, шукаєш очима… Ні, незнайомі люди. Тінь у кімнаті? Зараз зрушить з місця, заговорить?… Ні, примарилося.

 

Такі переживання є цілком природними, хоча вони можуть лякати й наводити на думку, чи не затьмарився розум.

 

Третя фаза – найгостріше переживання горя

 

Цей період, який триває приблизно півтора – два місяці, подолати складніше за все. Людина страждає не тільки душевно, а й фізично. Крім апатії та загальної слабкості можуть нагадати про себе різноманітні захворювання. Нерідко це супроводжується порушеннями сну. Їсти взагалі не хочеться. Концентрувати увагу стає тяжко. Горе наче постійне тисне, душить. Імунітет також може слабшати, бо на знесилений організм зазвичай «чіпляються» респіраторні інфекції та віруси.

 

Супутні фізичні наслідки мають тимчасовий характер. Та все одно вони не дають отямитися після пережитого потрясіння. В цей період людина перевантажена сильними та гнітючими відчуттями: відчай, самотність, безглуздість існування, безпомічність зміняють одне одного на тлі самозвинувачення.

 

Образ померлого (померлої) поглинає собою всі відчуття. Кожен життєвий епізод і кожна річ пов’язуються з ним (нею). Десь лунає мелодія – йому (їй) подобалася ця пісня. У новинах кажуть про події на Півдні – там він загинув… Вимкнули світло, а вона на це сказала б так і так, якби була зараз із нами… Ось іграшка – подарунок, що нагадує про людину, якої більше нема. Незакінчена вишивка, недописана книга, несказані слова… Свідомість заповнює одна думка: «якби вона зараз була жива!».

 

Тут треба не говорити про співчуття, а на ділі створювати для людини сприятливу атмосферу, в якій вона може згадувати померлого, розповідати цікаві епізоди з його життя. Доречними будуть ваші власні спогади про покійного: розкажіть якусь історію, поплачте разом. А потім разом скажіть слова вдячності за все хороше, що було пов’язано з тим, кого не стало. Вдячність витісняє біль від втрати. Вдячність зігріває та є свого роду дороговказом на майбутнє – як втілити те, про що мріяла померла людина.

 

Четверта фаза – короткочасні, але пронизливі напади горя

 

З часом людина оговтується після гострого горя. Життя поступово входить у свій ритм, і втрата перестає бути основним його зосередженням. Але час від часу людина різко повертається у попередню фазу. Такі періоди нетривалі, але дуже болючі.

 

Так, наприклад, я розплакалася в супермаркеті, коли побачила лоточки зі свіжою малиною і згадала про свою покійну бабусю. Перед смертю вона була дуже слабка та не хотіла нічого їсти, а коли я приносила їй малину, це було чи не єдине, що її радувало.

 

Нещодавно моя посестра по волонтерській роботі поділилася своїми спогадами про втрату найріднішої людини. Раніше вона, український філолог за фахом, працювала у школі, та найтяжчими для неї були уроки, на яких проходили вірші про маму, або коли в диктантах траплялося це заповітне слово – мама. «На уроках я всіма силами стримувала сльози, а от коли вдома перевіряла дитячі зошити з творами про маму, то щоразу плакала», – розповіла вона.

 

Ось так проявляються описані напади горя. Приблизно за рік завершується ця фаза.

 

Як допомогти людині пережити кожну фазу горя?

 

Коли ви маєте можливість безпосередньо бути поряд

 

У разі смерті людини близькі та справжні друзі не чекають особливого запрошення, а приходять самі.

 

В ісламі є добра традиція, яку варто перейняти всім, незалежно від віросповідання. Всі витрати і клопоти, пов’язані з похованням, беруть на себе друзі, сусіди та колеги померлого. Для родини, яка вражена горем, проводи в останню путь не повинні стати додатковим фінансовим тягарем. Церемонію прощання та обід у день поховання організовують скромно, тому що люди збираються для того, щоб віддати данину шани померлому і разом помолитися за нього.

 

Всевишньому Аллаху належить те, що він забрав і дарував. Ми можемо молитися тільки за те, щоб Господь світів (Володар усіх творінь) простив гріхи покійного мусульманина і наповнив терпінням серця його рідних.

 

«Воістину, всі ми належимо Аллаху і всі до нього повернемося», – так прийнято казати у випадку смерті мусульманина.

 

«Просимо Аллаха про благо для вас після цього нещастя», – так слід казати у випадках, якщо покійний помер не в ісламі.

 

Просто прийдіть і будьте готовим у потрібний момент обійняти, допомогти по господарству, зробити необхідні телефонні дзвінки.

 

Не зловживайте заспокійливими засобами, вони можуть нашкодити.

 

Якщо людина у змозі брати участь у справах, пов’язаних з організацією поховання, не слід відстороняти її від цього.

 

Коли ви далеко

 

Обов’язково будьте весь час на зв’язку. Візьміть на себе комунікацію зі службами ритуальних послуг. Ні для кого не є секретом, що працівники цих служб за своїми налагодженими каналами отримують інформацію від медиків і поліції. Вони першими з’являються на порозі та нав’язують свої послуги за завищеними цінами, користуючись безпорадним станом родичів померлого (загиблого).

 

З’ясуйте всі організаційні питання за допомогою Інтернету, допоможіть обрати ту агенцію, в якій будуть прийнятні ціни. У вас ця справа забере, максимум, півгодини, зате допоможе зберегти кошти, які потрібні сім’ї покійного.

 

І, само собою, коли ви не можете бути поряд, але маєте можливість допомогти матеріально, зробіть це.

 

Спілкуючись з людиною, проявляйте особливу чуйність. Якщо їй тяжко багато говорити, пишіть повідомлення. І навпаки, будьте готові слухати, якщо їй потрібно виговоритися. У розмові уникайте слів і спогадів, які можуть викликати сильну емоційну реакцію та плач, а говоріть на нейтральні теми. Розпитуйте про здоров’я і самопочуття, не забувайте нагадувати про важливість сну і відновлення сил.

 

Герої не вмирають

 

Герої залишають поле бою, щоб заступити на небесну варту, – так прийнято казати у випадку загибелі військовослужбовця. Нам з вами випала доля жити у часи, коли ці слова ми чуємо і вимовляємо щодня. Те, що війна російської федерації проти нашої країни продовжує забирати найкращих – трагедія для всіх українців.

 

 

Мій чоловік теж зараз служить. Помиляється той, хто вважає, що поліцейські нічого не роблять, а лише відсиджуються у безпечних місцях. Це не так. З перших днів війни нам неодноразово доводилося проводжати в останню путь його співробітників, які загинули в бою проти рашистів. Історія кожного подвигу безцінна. Вона варта того, щоб доносити її до якомога більшої кількості людей. Той, хто бачив мужні обличчя бойових побратимів, які сповнені рішучості помститися, хто бачив, як плачуть вдова і мати, той починає зовсім інакше розуміти ціну нашого мирного життя.

 

Ті, кому б творити Україну, продовжувати рід український, бути нашим майбутнім, уходять у вічність. Але вони творять нашу історію та житимуть вічно у нашій пам’яті.

 

Прощання з кожним захисником України – це подія, яку неможна ігнорувати. Знайдіть можливість прийти особисто, приходьте всією родиною разом з дітьми. Нашим дітям жити після нас, і вони змалечку мають розуміти, що ніякого примирення з росіянами, навіть у віддаленому майбутньому, бути не може.

 

І тоді юні українці зможуть цілком усвідомлено казати: не забудемо Героїв! Не пробачимо ворога!

 

Після прощання

 

Також і після поховання не забувайте підтримувати зв’язок із родичами померлого, особливо у визначні дати і дні вшанування пам’яті. Ви мусите знати, що протягом першого року будуть дні вірогідного сильного загострення горя. Це не лише річниця смерті, але і календарні свята, дні народження рідних. За можливості, навідайте людину в ці дні або хоча б не забувайте телефонувати. На річницю обов’язково прийдіть, аби разом вшанувати пам’ять померлого.

 

 

Разом із тим, хочу застерегти вас від намагання «поновити» стан горя в ці дні. Слідкуйте за своїми словами, не змушуйте переживати все наново. Ніхто не повинен залишатися у стані безкінечного плачу і апатії. Страх перед майбутнім не є причиною, з якої треба затягувати траур на невизначений час. І виснажливі страждання не доводять силу любові до померлого.

 

В цей час наша задача – підвести людину до завершення трауру. Співчуття ми вже висловили. Сльози закінчуються. Біль затихає. Лишається тільки світла пам’ять.

 

 

Тут варто прослідкувати за тим, чи повною мірою згорьована людина повернулася до своїх повсякденних і робочих обов’язків. Якщо рік минув, а стан не змінюється, то треба починати делікатно залучати її до різних справ.

 

Якщо стан горя не минає

 

Для прикладу, наведу вам історію моєї двоюрідної тітки. Наталка – бездітна самотня жінка, що давно розлучилася з чоловіком, жила з бабусею, до якої була прив’язана більше, чим до когось іншого. Доглядала за нею, лікувала. Я була ще малою, але добре пам’ятаю бабусю Світлану, в якої ми часто гостювали влітку. На 87 році життя в бабусі Світлани вкотре стався гіпертонічний криз, і десь за 2-3 дні її не стало. Всі тяжко переживали втрату, а тітка Наталка просто не тямилася від горя.

 

 

Минуло півроку, потім рік, а тітка Наталка плаче щодня. Другий рік минув, третій. Ми перебрали різні способи повернути її до життя. Та марно. Вдень тітка Наталка працює у школі, а вечорами перебирає вдома старі світлини з бабусею, розмовляє з ними. Під час кожної зустрічі вона постійно переказувала нам якісь дріб’язкові спогади: то як вона принесла бабусі Світлані квітки півонії, то як вона знайшла на стріху бабусину валізу, з якою та ще у молодості приїхала до Миколаєва із села. Це ми слухали по сто разів.

 

Але то було ще не все. По вихідних тітка Наталка ходила на цвинтар, прибирала там і подовгу сиділа. Інколи забігала туди після роботи, якщо відчувала душевний смуток. Влітку, під час відпустки, вона відвідувала могилку щодня.

 

В цей час моїй мамі чи то виділили безкоштовно, чи то запропонували купити ділянку городу. Вже не пам’ятаю, як з’явилася ця «дача» – зовсім невеличкий клаптик розміром не більше кухні в пересічній квартирі. Тоді совок розпався, колгоспні поля роздавали під городи. Мама взяла не для себе, а для Наталки. І таки вгадала. Наталка одразу включилася у садівництво. Помідори, картопля, кукурудза, кавуни й навіть віники – все розмістила на грядках. Щоденний полив і боротьба зі шкідниками були їй в радість. А щоб не залежати від громадського транспорту, Наталка купила собі велосипед і сама навчилася на ньому їздити.

 

І тоді ми – дорослі й малі, зітхнули з полегшенням: дякувати дачі-городу, що віднадили нашу Наталку від цвинтаря!

 

Коли слід звертатися до психолога (психіатра)

 

За певних обставин і в абсолютно здорової людини можуть траплятися парадоксальні реакції на горе. До психолога варто звертатися у двох випадках: або коли особа понад рік перебуває у стані гострого горя і це перетворилося на «спосіб існування», або коли особа стає іпохондриком і шукає в себе симптоми хвороби, від якої помер її близький.

 

В інших випадках потрібна допомога не психолога, а психіатра. Передусім, якщо ви спостерігаєте в людини на такі прояви:

 

• поведінка «уникнення», коли особа не хоче чути ніяких нагадувань про померлого;
• відсутність переживань, емоційна тупість;
• надмірне самозвинувачення в чужій смерті, що витісняє собою всі добрі спогади про померлого;
• неадекватна реакція на смерть (радість, сміх);
• «спілкування» з душею померлого, голоси в голові, отримання «звісток» чи настанов з потойбіччя тощо.

 

Не лишайте нікого наодинці з горем

 

Для чого ми заговорили на тему висловлювання співчуття, з якою метою перебрали стільки різних способів? А для того, щоб нагадати собі та іншим, як важливо бути чуйними до тих, хто поряд із нами. Навчатися людяності треба протягом усього життя. Ніколи не пізно виховувати у собі, у своїх дітях і всіх оточуючих найкращі якості. Для того, щоб показати, що значить бути надійним другом (подругою).

 

 

Адже настане час, коли ця підтримка і допомога знадобиться кожному чоловіку або жінці, що зараз прочитала цю статтю. Люди запам’ятовують добро, турботу від тих, хто були поряд у найскладніші періоди життя, коли особливо виразно видно, хто був справжнім другом, а хто – просто випадковим перехожим.