Юрій Уланович
Історія Джордано Бруно – це не просто хроніка життя вченого, якого спалила інквізиція. Це історія незламного духу, який не скорився тиранії догм. Його ідеї про безкінечний Всесвіт, множинність світів і свободу думки на століття випередили час і стали передвісниками сучасної науки. У цій статті ми простежимо шлях Джордано Бруно від чернечих келій до полум’я Кампо ді Фьоре, щоб зрозуміти, чому його постать і сьогодні залишається символом інтелектуальної мужності.
Його було спалено на світанку при світлі смолоскипів. Криваві язики полум’я лизали його тіло, а поряд, біля його ніг, палали книги, в яких він розповів людству правду про світобудову, розкрив таємниці природи. Полум’я спалило папір, та воно не змогло знищити думки видатної людини, і вони пережили віки. І люди ХХІ століття шанобливо бережуть пам’ять про безприкладний подвиг великого вченого, непримиримого борця за науку.
Початок шляху Бруно
Джордано Бруно народився в 1548 р. в Італії, у маленькому містечку Нолі (нині – муніципалітет у регіоні Кампанія) поблизу Неаполя, у родині дрібного шляхтича. З юнацьких років пробудився у ньому потяг до знань. У десять років він почав навчатися у Неаполі у приватній гуманістичній школі, у сімнадцять вступив до домініканського чернечого ордену, став послушником у неаполітанському монастирі святого Домініка.
В ті давні роки монастирі Італії були центрами шкільного навчання, осередками середньовічної культури. Дванадцять довгих років перебування у монастирі Бруно присвятив глибокому вивченню гуманітарних наук і природознавства. Він заповзято вбирає все, чим багата була сучасна йому наука. Він знайомиться із працями древніх мислителів, із творами передових науковців того часу: Коперника, Парацельса, Телезіо. Він вивчає логіку і діалектику, літературу та метафізику, здійснює свої перші літературні спроби. Він пише комедію «Світильник», в якій у сатиричній формі змальовує своїх братів по чернечому ордену, висміює псевдовчених, які прикривають пафосними промовами своє невігластво.
Перебування у монастирі справило значний вплив на становлення поглядів і світобачення молодого Бруно. Перебуваючи в середовищі ченців, він бачить навколо себе лицемірство, святенництво, брехню, що процвітають у стінах божої обителі. Крок за кроком він приходить до розуміння хибності релігійного віровчення, що проголошується з церковних кафедр.
Перші зіткнення з інквізицією
Першим викликом Бруно католицькій релігії був його виступ проти культу ікон. Ц 1566 р. Бруно, вже переведений з послушників у ченці, викинув зі своєї келії образи святих, за що був притягнутий до суду святої інквізиції. Минає ще деякий час – і молодий ченець монастиря святого Домініка піддається новому обвинуваченню – у блюзнірстві над образом богоматері.
Хмари згущуються над головою Бруно. Дедалі більше звинувачень проти нього накопичується в канцелярії інквізиції. Обвинувальний акт проти Бруно містить понад 130 пунктів, з яких ідеться про те, що обвинувачений є небезпечним злочинцем, єретиком, який наважився піддати критиці вчення католицької церкви. Й тоді Бруно назавжди розриває зв’язки з орденом домініканців. Знімає чернечий одяг і під покровом ночі тікає з монастиря – спочатку до Риму, а потім до Північної Італії. Починаються довгі роки мандрів Бруно дорогами Європи.
У квітні 1579 р. він прибув до Женеви. Він намагався закріпитися в цьому місті, що перебувало під владою протестантської церкви, але його сміливі виступи проти кальвіністів, нищівна критика кальвіністичного вчення про приречення спричинили вибух невдоволення з боку дипломованих богословів.
У цей період Бруно робить спробу опублікувати брошуру, в якій виклав свої погляди. Нишпорки доповіли властям про цю брошуру, і Женевський сенат невідкладно наказав заарештувати Бруно. За вироком протестантського церковного суду – консисторії він був підданий принизливим обрядам, відлучений від церкви. На щастя, справа закінчилася благополучно. Бруно невдовзі був звільнений та дістав змогу виїхати із Женеву.
У пошуках свободи: роки мандрів Європою
І знову поневіряння. Ліон. Тулуза. Париж. Лондон… І так шістнадцять довгих років. Впродовж цих років Бруно не припиняє займатися наукою. З-під його пера виходять праці, яким судилося прославити у століттях видатного мислителя, відчужуваного сучасним для нього світом. З-поміж численних творів Бруно найбільш значущими є «Про безкінечність, всесвіт і світи», «Про причину, початок і єдине», «Про безмірне й незчисленне», «Раут на попелу» та ін. У цих творах він виступає з критикою релігійного віровчення, основних догматів християнства. Бруно не приховував своєї позиції, тому в інквізиції зібралося чимало матеріалу для обвинувального акту, на підставі якого великого вченого віддали вогню.
Церква звинуватила його в тому, що він «говорив і думав, нібито Христос не є сином божим, не втілився і не народився від пречистої діви, що людське та божественне існували у ньому лише в одній іпостасі, що чудеса його були вдаваними й не дивно, що він передбачив власну ганебну смерть, оскільки скоював злодіяння. Що християнська віра сповнена блюзнірства, що немає хороших чернечих орденів, що треба навіть знищити ордени, й на додачу відібрати доходи, що їм належать. Заперечував існування хліба та вина в тілі та крові господа нашого, так само як і благодать решти таїнств, набуту ними від страстей господа Ісуса Христа. Твердив, що покаяння є зайвим для спасіння душі, що тілесні прояви людської природи не є гріхом, а їх осуд з боку церкви є помилковим і суперечить законам самої природи».
Виступаючи з критикою християнського віровчення, Бруно водночас з усією притаманною йому пристрастю та гнівом нападав на його носіїв – служителів християнської релігії. Він викривав жадобу, зажерливість церковників, їх мракобісся, криваву діяльність святої інквізиції. Він кидає сміливий виклик богословам, звинувачуючи їх у безплідності, у сліпому поклонінні церковним авторитетам. Він усіляко підносить силу розуму, вважаючи, що жодні перепони не можуть завадити людині пізнавати світ.
Всесвіт без меж
У своїх природознавчих працях Бруно виходив з єдності Всесвіту, який, за його твердженням, є матеріальним за своєю природою. Ця думка є вихідною у висунутій ним ідеї про безкінечність світів. У творі «Про безкінечність, всесвіт і світи» він зазначав, що «Всесвіт не має межі та краю, проте є безмірним і безкінечним». Якщо Коперник ставив у центр Всесвіту Сонце, то Бруно розглядав це світило як одну з пересічних зірок, яких у Всесвіті існую незчисленно багато.
Сонце є центром лише невеликої ділянки Всесвіту – нашої сонячної системи. Але якщо ми вийдемо за її межі, то виявиться, що існує невідома кількість таких само сонць. У своїй праці «Про безмірне та незчисленне» мислитель висловлював гіпотезу про обертання Сонця і зірок навколо осі, згодом підтверджену Галілеєм та іншими астрономами.
Значного удару по релігії завдали праці Бруно, в яких він розвінчував хибні уявлення про протилежність між землею та небом. Земля, згідно з його вченням, геть не є обраною богом планетою, вона є одним з небесних тіл, на які діють однакові закони, що панують у Всесвіті. А якщо так, то можна впевнено твердити, що у безкінечному Всесвіті існує чимало інших планет, на яких мешкають розумні істоти.
Проте, відкидаючи релігійне віровчення про існування бога, творця природи та людини, правителя світу, Бруно не був цілком послідовним. Він дотримувався пантеїстичних поглядів, ототожнюючи Бога з природою. Цю непослідовність можна вважати даниною часу, даниною історичним умовам, в яких жив і працював великий мислитель.
Шістнадцять років прожив Джордано Бруно далеко від батьківщини. Аж раптом на початку 1591 р. Бруно одержує запрошення від венеціанського мецената Моченіго прибути до Венеції. Знатний шляхтич обіцяє йому недоторканність і захист від інквізиції. Батьківщина! Це слово кличе, надить, чарує Бруно. Нехтуючи небезпекою, не роздумуючи, він приймає запрошення. Хіба міг він знати, що на рідній земля на нього спіткає жорстока зрада?
Звинувачення і суд
Невдовзі після прибуття Бруно до Венеції Моченіго передає його в руки інквізитора. Травневого дня 1592 р. закрита гондола доправила «єретика» до в’язниці венеціанської інквізиції. Бруно кинули до темного підземелля, в одиночну камеру, що знаходилася під пильним наглядом стражників. Так розпочалася остання сторінка життя видатного мислителя.
Коли про арешт ученого дізналися у Римі, римська інквізиція стала вимагати від венеціанських католиків передати їм небезпечного злочинця. Сам папа Климент VIII втрутився в цю справу й наполіг, аби Бруно судила римська інквізиція. Потягнулися довгі дні допитів, катування, мордування. Інквізитори намагалися зламати Бруно, добитися від нього зречення від своїх поглядів. Але він зберігав непохитність, продовжував відстоювати свої переконання.
«Брат Джордано Бруно, син покійного Джованні, ноланець, – ішлося у звіті конгрегації, – священник ордену братів проповідників, рукоположений серед ченців, магістр святого богослов’я, заявив, що не повинен зрікатися, не має в чому поступатися, не вбачає підстав для відмови та не знає, від чого зрікатися».
Доля Бруно була приречена: він був засуджений до смерті. Вирок було проголошено в палаці кардинала Мадруці.
Бруно стояв в оточенні солдатів папської гвардії, зодягнений у чернечу рясу, тримаючи в руках запалену свічку
Він слухав слова нотарія інквізиції спокійно, жодним чином не виявляючи хвилювання. А коли той закінчив і кат вирвав з рук обвинуваченого свічку та загасив її на знаку того, що «єретик» засуджений до страти, Бруно високо підняв голову та кинув в обличчя своїм ворогам гнівні слова:
– Вірогідно, ви з більшим страхом проголошуєте вирок, ніж я вислуховую його.
17 лютого 1600 р. Джордано Бруно був страчений.
Він був спалений вранішньої доби при світлі смолоскипів на римській площі, яка має поетичну назву Кампо ді Фьоре – площа квітів. Джордано Бруно згорів у вогні інквізиції, але його думка стала іскрою, що запалила нову епоху – епоху науки, свободи і нескінченного Всесвіту. Його ім’я навіки стало символом вільного мислення, яке не зупиняють ані кордони, ані вогонь.