У самому серці Києва, на затишній вулиці Лютеранській, знаходиться одна з найромантичніших і найзагадковіших пам’яток архітектури місцевого значення – «Дім невтішної вдови», або особняк Аршавського.

 

---

 

Ця будівля, зведена на початку ХХ століття, своїм унікальним стилем і драматичною атмосферою привертає увагу кожного, хто проходить по вулиці. Її сумна, але водночас велична жіноча маска на фасаді, що немовби «плаче» під час дощу, породила численні легенди.

 

Проте за поетичною назвою і витонченими архітектурними деталями прихована історія людей, які створювали, володіли та жили в цьому маєтку. Вона охоплює понад століття: від розкішного купецького життя до таємниць радянського періоду і сьогоднішньої ролі будинку як офіційної резиденції. «Дім невтішної вдови» – це не лише краса архітектури модерну, але і дзеркало історії, яке відбиває дух свого часу.

 

 

Давайте поринемо в історію цього унікального будинку, що захоплює і киян, і гостей міста.

 

Якою була садиба до будівництва особняка

 

Історія «Дому невтішної вдови» бере свій початок задовго до зведення величного особняка, який ми знаємо сьогодні. У другій половині XIX століття на розі Лютеранської та Банкової вулиць розташовувалася звичайна садиба. У 1882 році її власником став Андрій Гербаневський. Він служив колезьким радником і був типовим представником заможного прошарку киян того часу. Саме він звів тут одноповерховий дерев’яний будинок, оточений невеликим садом.

 

Цей маєток був справжнім куточком спокою, хоча тоді забудова Києва відбувалася швидкими темпами. Крім житлового будинку, на території садиби були каретня, стайня, комора, а також фонтан, який прикрашав сад. Уявіть собі: затишний дерев’яний будинок, пташиний спів і дзюрчання води у фонтані – все це надає картині типового київського затишку тих часів.

 

У 1902 році садиба перейшла у власність Льва Гербаневського, підпоручика з Пирятинського повіту. Проте її доля радикально змінилася у 1905 році, коли територію придбав полтавський купець другої гільдії Олександр Аршавський. Його погляди та амбіції відповідали стрімкому прогресу й розквіту Києва того періоду: старий дерев’яний будинок здавався йому не лише застарілим, але і негідним такого престижного району, як Липки.

 

Тож незабаром новий власник став готуватися до масштабного проєкту. Дерев’яна садиба, яка раніше була символом затишку, поступилася місцем грандіозному архітектурному шедевру, що згодом отримає свою поетичну назву – «Дім невтішної вдови». Але перед тим, як змінитися назавжди, ця земля вже мала свою історію, яка, хоча і скромна, заклала основу для нової сторінки у житті Києва.

 

Зведення «Дому невтішної вдови»

 

На початку ХХ століття Київ переживав період стрімкого економічного та культурного розвитку. Район Липки перетворювався на осередок еліти – місце, де кожен будинок мав не лише бути затишним, але і вражати своєю архітектурною досконалістю. Саме в цьому контексті у 1905 році Олександр Аршавський вирішив побудувати собі розкішний особняк, який підкреслив би його статус.

 

Для реалізації цього задуму Аршавський запросив одного з найвідоміших київських архітекторів того часу – Едуарда Брадтмана. Брадтман уже зарекомендував себе як майстер стилю модерн, і цей проєкт мав стати ще одним доказом його таланту. Будівництво розпочалося в 1907 році, а завершилося на початку 1908-го.

 

Архітектурний стиль будинку – ранній модерн – гармонійно поєднує функціональність і витонченість. Вражаючий фасад прикрашають декоративні елементи, характерні для цього стилю: масивні кам’яні конструкції, плавні лінії, орнаментальні вставки та, звісно, головна прикраса – жіноча маска, яка стала символом будинку.

 

 

Саме ця деталь згодом і породила легенду про «невтішну вдову».

 

 

Це декоративне рішення стало не лише символом самого будинку, але й одним із найвідоміших архітектурних елементів у Києві.

 

Інтер’єр особняка був не менш розкішним. Окрім житлових кімнат, у будинку були просторі приміщення для прийомів гостей, а також численні технічні інновації свого часу: система водопостачання, каналізація і навіть льодовні. Окремою гордістю став невеликий сад із фонтаном, який зберігся ще з часів попередньої забудови. На території з’явилися нові кам’яні служби, що включали гаражі для автомобілів, кімнати для обслуговуючого персоналу, а також льохи.

 

Будівництво особняка стало значним фінансовим викликом для Аршавського. Аби покрити витрати, йому довелося здавати частину будинку в оренду. Але це не завадило створити одну з найоригінальніших будівель тогочасного Києва, яка дотепер зачаровує своєю загадковістю.

 

Міфи і легенди будинку

 

«Дім невтішної вдови» отримав свою поетичну назву не завдяки реальній історії, а через легенду, яка виникла навколо будинку та стала невід’ємною частиною його атмосфери. Головний фасад особняка прикрашає жіноча маска – справжній шедевр архітектурного декору. Ця скульптура з проникливим поглядом та сумними рисами обличчя ніби випромінює тиху скорботу, що і породило чутки про «вдову», яка нібито колись мешкала в цьому будинку.

 

Особливо сильний емоційний ефект створюється під час дощу. Коли краплі води стікають по щоках жіночої маски, то створюють ілюзію сліз, які безперервно ллються. Саме тому в народі її називають «Дім вдови, що плаче» або «Дім невтішної вдови». До речі, існує ще один варіант назви – «Дім плачучої вдови», але він не є коректним, адже це русизм, калька з московинської мови. Для української мови не є характерними дієслівні прикметники із суфіксами –уч, –юч.

 

Цей образ швидко став популярним серед киян і туристів, доповнюючи атмосферу загадковості й романтики, яка огортає особняк. Втім, реальна історія будинку не має нічого спільного зі згорьованою вдовою. Власник особняка, Олександр Аршавський, був заможним купцем, який замовив будівництво в період свого економічного розквіту. Його сім’я не знала ані реального лиха, ані якихось особливо трагічних втрат, що могли б пояснити такі легенди. Усе, що стосується «вдови», є тільки міською легендою, плодом народної уяви.

 

Попри це, легенда зробила «Дім невтішної вдови» ще більш популярним і особливим. Вона перетворила будинок із простої архітектурної пам’ятки на дещо більше – символ краси, що здатна передавати емоції. Високий рівень майстерності архітектора Едуарда Брадтмана, який створив цю маску, став доказом того, як деталі можуть оживити будівлю, перетворивши її на живу історію, оповиту таємницями.

 

Роки радянської окупації Києва

 

З початком радянської доби доля «Дому невтішної вдови» зазнала кардинальних змін. У 1918 році, після захоплення влади більшовиками, особняк був націоналізований, як і більшість приватних будівель того часу. Розкішний будинок перестав належати приватним особам і отримав інше призначення, адаптоване до потреб нової влади.

 

У перші роки радянської влади особняк використовувався для розміщення важливих організацій. У 1919 році тут розташовувалася Федерація іноземних груп при ЦК РКП(б) — структура, яка працювала з представниками різних національностей і мала на меті поширення ідеології більшовизму за межами радянської росії. У 1921 році будівлю зайняв «Особый отдел XII Армии» – спеціальний підрозділ, відповідальний за військову безпеку та боротьбу з антирадянськими рухами. У 1922 – 1925 роках в особняку розміщувалася профспілка Південно-Західної залізниці.

 

Пізніше, через стратегічне розташування будинку неподалік комплексу будівель ЦК КПУ (нинішній Офіс Президента України), особняк отримав статус об’єкта «спецпризначення». Будівлю використовували як резиденцію для високопоставлених партійних функціонерів, а також як місце для роботи над важливими державними документами, коли потрібно було ізолюватися від зовнішнього світу. Цікавий факт: через хвіртку на подвір’ї «Дому невтішної вдови» можна було потрапити на територію основного комплексу ЦК КПУ, що робило будинок особливо зручним для таких цілей.

 

Серед іменитих мешканців особняка цього періоду був Микола Підгорний, один із лідерів радянської України. А за переказами, у підвалі будівлі була обладнана сауна, де часто бував Петро Шелест, великий любитель масажу. Вважається, що саме в цей час «Дім невтішної вдови» набув слави не лише як робочий простір, але й як місце для неформального відпочинку партійної еліти.

 

Отже, за доби комуністичного тоталітарного режиму цей маєток, створений суто для сімейного життя, з особняка купецької родини перетворився на об’єкт державного значення. Хоча його історія в цей період була тісно пов’язана з функціонерами цього режиму, велич і загадковість будівлі залишилися незмінними, підкреслюючи її унікальність навіть у непростий для країни час.

 

Сучасний період

 

Зі здобуттям Україною незалежності в 1991 році «Дім невтішної вдови» розпочав нову сторінку своєї історії. Як і багато інших архітектурних пам’яток, цей будинок перейшов у власність держави. Завдяки своєму розташуванню на Липках, неподалік від Офісу Президента України, особняк отримав статус офіційної державної резиденції.

 

У 1997 році «Дім невтішної вдови» був капітально відреставрований. Роботи проводилися з метою збереження автентичності архітектури та історичної цінності будинку, а також для пристосування його до сучасних потреб. У процесі реставрації було оновлено фасад, відновлено унікальні елементи інтер’єру, включаючи ліпнину та три розкішні люстри Сваровські. Особливу увагу приділили також технічному оснащенню будинку, забезпечивши його всіма сучасними зручностями, необхідними для прийому поважних гостей.

 

Сьогодні «Дім невтішної вдови» є найменшою офіційною резиденцією Президента України, але від цього не менш значущою. Цей будинок слугує не лише місцем для проживання почесних гостей, але й важливим символом гостинності України. В його стінах зупинялися відомі світові лідери та дипломати, серед яких принц Андорри, а також Мадлен Олбрайт, Кондоліза Райс, президент Бразилії та навіть президент країни-терористки володимир путін.

 

Завдяки своїй історії та легендам «Дім невтішної вдови» продовжує викликати зацікавлення серед киян і туристів. Хоча доступ до нього обмежений через його статус офіційної резиденції, багато хто приходить сюди, щоб побачити знаменитий фасад, загадкову маску і прогулятися вуличкою, яка так тісно пов’язана з історією міста.

 

Будинок залишається не лише архітектурною перлиною Києва, але і частиною живої історії, яка передає дух епохи. Він демонструє, як майстерність архітекторів минулого і дбайливе ставлення сучасників можуть поєднуватися, щоб зберегти унікальну спадщину для майбутніх поколінь.

 

Архітектурні родзинки та збережені елементи

 

«Дім невтішної вдови» є справжнім шедевром стилю раннього модерну, і саме його архітектурні деталі надають будинку неповторного характеру – фасад будівлі вирізняється масивністю й елегантністю.

 

 

Водночас вікна, балкони, арки додають фасаду легкості завдяки витонченим лініям і декоративним елементам. Особливу увагу привертає центральний балкон, який висувається вперед, ніби запрошуючи зазирнути в історію цього будинку.

 

На території будинку частково зберігся сад, який раніше був однією з головних прикрас садиби. Старовинний фонтан із гіпсовим лебедем-вазонкою досі нагадує про минулі часи, коли садиба слугувала затишним куточком для відпочинку її власників. Звісно, протягом довгих років чимало елементів саду втрачена, але його залишки додають будинку шарму та завершеності.

 

Архітектурні деталі «Дому невтішної вдови» є доказом майстерності Едуарда Брадтмана, архітектора, який втілив у життя цей унікальний проєкт. Кожен елемент будівлі – від фасаду до інтер’єру – працює на створення цілісного образу, що втілює ідеали естетики модерну. Від перших власників і архітектора до сучасних реставраторів і шанувальників київської архітектури, кожен з них залишив свій слід у цій унікальній споруді.

 

Фасад будинку із сумною жіночою маскою продовжує хвилювати серця перехожих, ніби нагадуючи про те, що у кожної будівлі є своя душа і своя історія. «Дім невтішної вдови» не лише зберіг свою велич і чарівність, але і став частиною колективної пам’яті українців. Він надихає берегти нашу спадщину, цінувати унікальність кожного архітектурного шедевра, та пізнавати історію свого міста через його будівлі. Ця загадкова, красива й водночас трохи сумна споруда продовжує жити, зачаровуючи кожного, хто зупиняється біля її воріт.