Програма “Партнерство заради миру”

Поділитися:

Bio
Latest Posts

Ірина Кременовська

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник; e-mail: [email protected]

Latest posts by Ірина Кременовська (see all)

Перегляди: 4 389

Передумовою для розроблення програми «Партнерство заради миру» стало визнання країнами-членами НАТО того факту, що з метою залучення до співпраці країн, які раніше були їх противниками, необхідно розроблення механізму, який сприятиме досягненню майбутньої інтероперабельності, а також розвитку цих країн шляхом виконання покладених на них конкретних завдань.

У зв’язку з тим, що Альянс не має власних збройних сил, особливого значення набуває встановлення двосторонніх зв’язків між державами-членами НАТО та іншими країнами Європи. Шляхом встановлення таких зв’язків Альянс здійснює підготовку держав до членства та зробити свій внесок у процес модернізації збройних сил багатьох інших країн.

Процес планування й розроблення програми «Партнерство заради миру» став основним інструментом сприяння інтероперабельності шляхом конкретизації вимог, що висуваються до учасників, а також використання розширеного процесу аналізу досягнутого прогресу.

Безперечно, розроблення програми «Партнерство заради миру» стало успішним кроком і сприяло прийняттю до Альянсу нових членів. Разом із тим, аналіз окремих положень програми в частині певних обмежень для країн-учасниць дає підстави стверджувати, що значним недоліком програми «Партнерство заради миру є те, що основні зв’язки, які встановлені між членами Альянсу та його партнерами, але встановленню та підтриманню взаємовідносин між самими членами приділено недостатньо уваги. Наслідком цього є те, що НАТО був і залишається центром взаємозв’язків, що загалом співпадає з інтересами забезпечення безпеки НАТО, його учасниць та країн, що мають схожий політичний курс. Проте до теперішнього часу суперечливим залишається питання щодо вигідності такого співробітництва для інших країн, що у майбутньому будуть приєднуватися до програми «Партнерство заради миру».

Досвід останніх років показує, що інші європейські політичні і військово-політичні структури (ОБСЄ, ЄС/ЗЄС) наразі не спроможні повною мірою перебрати на себе функції НАТО у сфері безпеки й оборони. Залишаючись єдиним гарантом європейської безпеки, НАТО активізує взаємодію з країнами, які не є його членами. У сфері його впливу, окрім постійних членів, ще двадцять чотири країни – учасники програми «Партнерство заради миру». Тому курс України на вступ до Альянсу і на євроатлантичну інтеграцію в стратегічному плані, без сумніву, є обґрунтованим і відповідає інтересам як України, так і європейської спільноти. Україна, яка задекларувала курс на європейську інтеграцію, незважаючи на певні проблеми, намагається тісно й ефективно співпрацювати з Північноатлантичним Альянсом.

Варто зазначити, що нинішній формат і характер відносин між Україною і НАТО започатковано в 90-х роках, коли Альянс запропонував країнам Центральної та Східної Європи і новим незалежним країнам, які утворилися після розпаду Радянського Союзу, розвивати діалог, консультації, співпрацю і партнерство. Перші контакти України з НАТО було встановлено восени 1991 року, і вже в січні 1992 року представник України взяв участь у засіданні на найвищому рівні Робочої групи Ради Північноатлантичної співпраці (з 1997 р. – Рада Північноатлантичного партнерства). В лютому 1992 р. відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО до Києва, а в червні того ж року Президент України зробив свій перший візит до штаб-квартири НАТО.

У березні 1992 р. Україна приєдналася до Ради Північноатлантичного Партнерства, розглядаючи свою участь в її роботі як оптимальний варіант взаємодії партнерів по НАТО. Основні напрями діяльності України у рамках Ради такі: політичні питання і питання, пов’язані з європейською безпекою; консультації з питань політичного планування; економічні питання (конверсія воєнного виробництва, економічна безпека країни, витрати на оборону і оборонний бюджет); наукові та екологічні аспекти військової діяльності; інформаційна діяльність; миротворчі операції; управління в умовах надзвичайних ситуацій цивільного характеру та деякі інші. В лютому 1994 року Україна першою серед країн СНД підписала Рамковий документ ініційованої НАТО програми «Партнерство заради миру», а через три місяці передала керівництву НАТО презентаційний документ, в якому визначено політичні цілі участі України в цій програмі. Головними серед них слід назвати такі:

сприяння відвертості в плануванні національної оборони і формуванні оборонного бюджету;
підтримка можливості і готовності до участі в міжнародних операціях під егідою ООН або ОБСЄ;
розвиток військової співпраці у сфері планування бойової підготовки і проведення навчань, покликаних підвищити можливості військ у ході сумісних миротворчих, гуманітарних, пошукових і рятувальних операцій;
формування таких збройних сил, які могли б краще взаємодіяти з військовими формуваннями країн – членів НАТО;
забезпечення цивільного контролю над збройними силами.

Уряд України визначив деякі планові заходи, спрямовані на реалізацію цих цілей, а також виділив сили і кошти для участі в ПЗМ.

Сьогодні баланс сил у європейському регіоні в кількісному і якісному вимірі різко змінився на користь Північноатлантичного Альянсу. По суті затверджується центрична система європейської безпеки, характер якої визначають такі фактори, як просування НАТО на Схід, активізація й розширення меж програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ), учасником якого є Україна як держава – член ООН та ОБСЄ. Із цього питання у Воєнній доктрині також зазначено, що Українська держава, усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, бере активну участь у діях і заходах багатонаціональних сил, що створюються за рішенням Ради безпеки ООН для запобігання конфліктам та їх розв’язання. При цьому участь у міжнародних миротворчих операціях розглядається Українською державою як важливий напрям своєї зовнішньої політики та забезпечення регіональної воєнної безпеки. Ця участь здійснюється шляхом надання миротворчого контингенту, миротворчого персоналу, а також матеріально-технічних ресурсів та послуг, які визначаються рішеннями про проведення таких операцій.

Читайте також:

НАТО в геополітичній системі безпеки