У теперішній час навколо теми НАТО, її статусу і ролі у міжнародних системах безпеки існує багато спорів. Тому об’єктивна оцінка інформації з цього приводу має здійснюватися поза будь-якими політизованими спекуляціями. Це дозволить нарешті відповісти на складне запитання щодо доцільності вступу України до цієї організації.

 

---

 

У зв’язку з поглибленням зв’язків між державами у політичній, економічній, соціальній, науково-технічній та інших сферах суспільного життя, підтримання миру й міжнародної безпеки важливу роль відіграє діяльність міжнародних міжурядових організацій. З урахуванням сучасних геополітичних реалій, цю необхідність обумовлено також складністю та характером проблем, що постали перед людством і потребують вирішення.

 

Характерною рисою сучасності є те, що воєнні загрози, особливо ті, що можуть призвести до широкомасштабної війни, поступаються за рівнем небезпеки новим, невоєнним загрозам – таким, як міжнародний тероризм, сепаратизм, розповсюдження збої масового ураження, міжнародна організована злочинність, нелегальна міграція та ін. Причому навіть ті держави, які мають найбільші економічні та військові можливості, вже не в змозі самостійно ефективно протидіяти цим загрозам. Єдиним раціональним шляхом ефективної і своєчасної нейтралізації нових загроз є зміцнення міжнародної співпраці у сфері безпеки.

 

Формування міждержавних, блокових та міжблокових взаємозв’язків здійснюється завдяки значному впливу на цей процес геополітичних міркувань та національних інтересів кожної з причетних до цього держав. Природно, що блокові та міжблокові взаємозв’язки не можуть не враховувати і окремі держави, особливо під час розроблення та реалізації власних зовнішньополітичних концепцій і доктрин [1].

 

Створенню міжнародних міжурядових організацій сприяла наявність широкого спектру питань взаємодії держав на світовій арені, тому ці організації у своєму розвиткові виникли з багатосторонніх міжурядових конференцій. У середині ХІХ століття першими з таких організацій стали міжнародні адміністративні спілки, діяльність яких мала неполітичний характер. Проте із часом протиріччя та конфлікти, що виникали на міжнародній арені, зумовили необхідність створення політичної міжнародної організації з метою збереження міжнародного миру й безпеки. Як зазначав В.М. Корецький, проекти створення такої організації висувалися ще у XV столітті чешським королем Іржи Подебрадом, у XVII столітті У. Пенном та у XVIII столітті І. Кантом, проте, тільки зазнавши жахів та страждань першої світової війни, людство усвідомило необхідність утворення міжнародної політичної організації [2].

 

Часи гострої конфронтації між двома наддержавами – США та СРСР та їх союзниками, – «холодна війна» мали своїм закономірним наслідком створення воєнно-політичних блоків, та деякі з них діють до теперішнього часу. Однією з таких організацій, поряд із Західноєвропейським союзом (ЗЄС) та Тихоокеанським пактом безпеки (АНЗЮС) стала Організація Північноатлантичного договору  (НАТО). Інші – Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), Організація Центрального договору (СЕНТО) та Організація Варшавського договору (ОВД) були розпущені.

 

Для європейських країн традиційною є політика утворення наступальних чи оборонних об’єднань для взаємної підтримки, але навіть коли дві країни серйозно налаштовані на війну з третьою, вони не завжди кажуть: ми маємо трактувати цю країну як нашого спільного ворога і знищити її, інакше будемо знищені ми самі. Насправді ж буває далеко не так – альянс значно частіше визначається як ділова угода … Зазвичай це було загальним принципом, за яким функціонували альянси… Цей старий шлях є недоладною справою…, він глибоко закорінений у властивих людству моральних вадах та слабкостях»

(Карл фон Клаузевіц, 1832 р.) [3].

 

Історія створення НАТО

 

Організація Північноатлантичного договору (NATO – North Atlantic Treaty Organisation), яку також називають Північноатлантичним альянсом або Вашингтонським договором (за місцем його підписання) була утворена 4 квітня 1949 року з метою колективної оборони країн Північної Америки та Європи від можливої агресії з боку колишнього СРСР.

 

Якщо звернутися до історії, то після Другої Світової Війни знесилена Європа стала ареною боротьби за політичні впливи на неї. З одного боку – СРСР з її комуністичною ідеологією, з іншого боку – США зі своїми ідеями демократії намагалися нав’язати в Європі такий політичний устрій, який був вигідний для них. З урахуванням прокомуністичних настроїв Туреччини, Греції та Норвегії такі держави, як Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди та Франція у березні 1948 року підписали договір про колективну безпеку, намагаючись захистити себе від впливу СРСР.

 

Під час утворення альянсу до його складу увійшли США, Канада, Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія та Португалія. Якщо первісно НАТО було утворено з метою захисту, то згодом, у часи «холодної війни», ця мета набула політичного змісту та трансформувалася у створення противаги у розподілі сфер впливу.

 

Згодом склад НАТО розширювався: так, 1952 року до неї ввійшли Греція і Туреччина, 1955 – ФРН, 1982 – Іспанія, 1999 – Польща, Чехія та Угорщина, 2004 року – Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Болгарія, Румунія і Словаччина, 2009 року – Хорватія та Албанія. На теперішній час до складу НАТО входять 29 країн Європи та Північної Америки.

 

Двояка ситуація у питаннях визначення мети, що склалася з моменту створення НАТО, потребує свого визначення з урахуванням сучасних геополітичних реалій. Як можна бачити, досить вдалий проект було втягнуто у політичні баталії того часу.

 

Головна мета НАТО – це колективна безпека країн-учасниць

 

Із цього питання необхідно навести основні положення підписаного договору, зміст якого відомий не всім, що і викликає численні спекуляції.

 

«Сторони, які домовляються, підтверджують свою віру у мету і принципи Статуту ООН та своє прагнення жити у мирі з усіма народами та урядами.

 

Сторони сповнені рішучості захищати свободу, спільне надбання й цивілізацію своїх народів, яка базується на принципах демократії, свободи особи та законності».

 

«Сторони домовляються про те, що збройний напад на одну або декілька з них у Європі або Північній Америці буде розглядатися як напад на усіх».

 

Укладений Північноатлантичний договір складається з 14 статей, а основним змістом його є положення про те, що кожна держава-член Альянсу несе додаткову відповідальність та користується перевагами від участі у системі колективної безпеки.

 

Додаткові зобов’язання країн-учасниць за договором Альянсу

 

Відповідно до змісту зазначеного договору, зобов’язання країн-учасниць НАТО щодо вирішення всіх міжнародних спорів, учасником яких вони можуть стати, закріплено у статті 1, якою передбачено розв’язання таких ситуацій мирними засобами і таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість, а також утримуватись від погроз силою чи застосування сили у будь-який спосіб, несумісний з цілями Організації Об’єднаних Націй.

 

Далі, у статті 2, йдеться про намір держав-членів НАТО «сприяти подальшому розвиткові мирних і дружніх міжнародних відносин, зміцнюючи свої незалежні інституції, домагаючись кращого розуміння принципів, на яких ці інституції засновані, та створюючи умови для забезпечення стабільності і добробуту».

 

Гарантії щодо надання допомоги тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, зафіксовано у статті 5, в якій зазначено також, що збройний напад на одного або на кількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів і «в разі здійснення такого нападу кожна з них надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні».

 

Отже, оскільки Північноатлантичний альянс створювався, насамперед, з метою колективної оборони країн Західної Європи та Північної Америки проти можливого нападу з боку СРСР, то його створення відповідає 51 статті Статуту ООН, де вказується, що «Статут ні в якій мірі не зачіпає невід’ємне право на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться військовий напад на Члена Організації».

 

Договір Альянсу свідчить про оборонний характер НАТО

 

Таким чином, Європу було поділено на два табори: умовно кажучи, на східний та західний. Подібне спостерігається і сьогодні. Усі розуміють, що Російська Федерація з обережністю ставиться до наближення НАТО до своїх кордонів та всіляко цьому запобігає.

 

Основоположний акт Альянсу свідчить про цілком оборонний характер цієї організації. В часи холодної війни Альянс ніколи і ніде не використовував військову силу проти третіх країн або проти своїх же держав-членів на відміну від СРСР, який того часу очолював Організацію Варшавського договору, та без вагань застосовував засоби військового втручання у внутрішні справи союзників по соціалістичному табору, як це було 1956 року в Угорщині та у 1968 року у Чехословаччині.

 

Північноатлантичний Альянс в умовах сьогодення виступає єдиною дієвою міжнародною структурою, що здатна реально гарантувати і забезпечувати безпеку країн, які входять до його складу. Від 1949 року Альянс переконливо доводить ефективність такої діяльності. Крім того, впродовж всього періоду свого існування Альянс, гарантуючи водночас кожному своєму учаснику воєнну безпеку, жодного разу не застосовував силу для «наведення ладу» у внутрішніх справах країн-партнерів. Мабуть, цим пояснюється те, що саме приваблює в ньому колишні соціалістичні країни, зокрема Україну.

 

Україна і НАТО

 

Вигідне географічне розташування України надає нашій державі унікальні економічні й політичні переваги у складному світовому устрою теперішнього часу, оскільки саме тут перетинаються сухопутні шляхи Європи й Азії, Близького Сходу та Скандинавії. У минулі роки Україна була територією тривалих війн: спочатку тут відбувалися постійні кровопролитні зіткнення між Османською, Російською та Австро-Угорською імперіями, пізніше – громадянська війна в Росії та Друга Світова війна, яка унесла життя мільйонів українців, а від 2014 року – анексія Кримського півострова Російською Федерацією та її подальше військове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей.

 

Внаслідок усього пережитого у Українського народу виробилося прагнення до національного самозбереження. Тому першочерговим завданням на шляху забезпечення національної безпеки, з метою недопущення повторення трагічної історії, повинен стати вибір українцями правильної поведінки.

 

За всі попередні двадцять шість років існування української незалежності владна верхівка досі не визначила громадянську думку з питань подальшого розвитку системи національної безпеки, зокрема, вступу до міжнародних систем безпеки. Спочатку, в обмін на гарантії цілісності держави було віддано на збереження третій у світі ядерний потенціал.

 

Питання доцільності такого рішення вельми спірне. Як ми переконуємося зараз, все у цьому світі вирішує військова могутність, а її ми втратили. Але сьогодні окремі політичні сили вважають можливим повернути втрачені позиції шляхом вступу країни до НАТО у той час, коли їх опоненти гостро критикують цю структуру. Немає єдиної думки із цього питання і серед науковців та інших фахівців у галузі національної безпеки.

 

В Україні на конституційному рівні закріплено стратегічний курс на членство в ЄС і НАТО

 

07 лютого 2019 р. Верховною Радою України було ухвалено Закон «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)». Згідно із зазначеним Законом було внесено низку змін до Конституції України й закріплено, зокрема стратегічний курс держави на набуття повноправного членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

 

Також варто пам’ятати і про те, що НАТО, за своєю сутністю, є підсумком зусиль співдружності європейських держав. Тому вона й надалі залишатиметься основним гарантом забезпечення безпеки на євроатлантичному просторі, навіть якщо сформується і набере сили європейська політика безпеки, провідною філософією якої є миротворство.

 

Участь України у міжнародній миротворчій діяльності, а також розвиток військово-політичного партнерства з НАТО і ЄС є однією зі складових забезпечення воєнної безпеки держави у мирний час, як це випливає з положень Воєнної доктрини України.

 

Література:

[1] Приватне життя і поліція: (Концептуальні підходи. Теорія та практика) / Відп. ред. Ю.І. Римаренко; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та інш. – К.: КНТ, 2006 – 737 с. (Людина. Суспільство. Поліція).

[2] Корецкий В.М. Проект Иржи Подебрада об организации мира и современность // Избранные труды. В 2-х кн. – К., 1989. – Кн. 2. – С. 395 – 404.

[3] Бади Б., Бирнбаум П. Переосмысление социологии государства // Международный журнал социальных наук. – 1994. – №4. – С. 22.