«Що не день – то мітинг!» – показна «демократія» та керовані протести як засіб зниження градусу громадського невдоволення. У цьому матеріалі ми спробуємо розкрити найбільш очевидні з цих «граней». А якого висновку дійти з викладеного – ви вже вирішуйте самі. 

 

---

 

Напевно, кожен з вас регулярно отримує у соціальних мережах або десь іще натрапляє на запрошення взяти участь у громадських заходах – акціях. Вони не рясніють особливою різноманітністю, та з-поміж них, незалежно від назви, можна виділити найбільш поширені – такі, як віче і ходи, включаючи факельні. Масові акції можна класифікувати на різні види – на політичні й аполітичні, безкоштовні та оплатні, загального спрямування (наприклад, права людини) та вузького спрямування (права та інтереси окремих соціальних груп). Відрізняються вони і за змістом: соціальної, екологічної, правової, політичної та іншої спрямованості; можуть бути санкціонованими та несанкціонованими (стихійними).

 

Багато хто наївно продовжують вважати, що будь-який мітинг або акція є способом відстоювання своєї позиції або вираження громадської думки. Інші ж давно збагнули, в чому полягає справжня суть і мета цих заходів, а тому просто не беруть участі в них, оскільки не бажають бути частиною масовки – себто «планктону», що живить «кита».

 

Засіб зниження «градусу» громадського невдоволення

 

Найбільш очевидним, принаймні для тих, хто постійно спостерігає за цим явищем протягом останніх двох-трьох років, є використання владою даного здобутку демократії – права громадян збиратися мирно, без зброї, та проводити збори, вуличні ходи, мітинги чи демонстрації як інструменту для зниження градусу громадського невдоволення.

 

Ні для кого не є новиною те, що градус цей підвищується з кожним днем ​​і регулярно досягає температури кипіння. Пов’язано це, по-перше, з повсюдним погіршенням якості життя, що є наслідком систематичного підвищення цін і тарифів, а, по-друге, з укоріненням тоталітарного ладу. Друге, як раз таки, виражається як у рекордному для незалежної України числі політичних в’язнів, так і репресіях над тими, хто ще вчора, зі зброєю в руках, відстоював територіальну цілісність України на Донбасі.

 

Коли підвищення градусу досягає критичної точки, незадоволеним пропонується виплеснути накипіле під час чергової акції, в якої назва і заявлені цілі, на перший погляд, цілком відповідають запитам і нагальним потребам суспільства. Це і «за соціальну справедливість!», і «покладено край свавіллю та корупції!», і «ні – поліцейській державі!», – і все, що завгодно, крім конкретики.

 

 

Однак, коли всі небайдужі приходять на місце проведення заходу, несподівано виявляють, що зі сцени виступає якийсь галасливий демагог – незрозуміло хто і неясно, про що. Або все й зовсім банально – просто лунає «Піккардійська Терція». Проте, якесь дійство під час акції таки відбувається: всі походили, покричали заїжджені гасла, прикрасили це дійство гучними цитатами, з обов’язковим повторенням «Слава Україні!» та «Смерть ворогам!», після чого вирушили по домівках – до наступного підвищення того самого градусу, – до точки кипіння.

 

«Планктон» і «кит»

 

За кожною акцією завжди стоїть цілком конкретна особа (або група осіб). Вони зацікавлені в акції та використовують силу масовки для досягнення свого зиску. Якщо це політик або громадський діяч, то їх цікавлять суспільні «дівіденди»: заявити про себе, привернути увагу суспільства і ЗМІ.

 

Мета організаторів будь-якої акції – привернути увагу: до ідей, програм, подій, проблем або вимог. Зазвичай мітинги (акції, пікети, марші) проводяться біля органів влади або об’єктів, що безпосередньо є предметом обговорення (ділянка забудови, автодорога, офіс компанії), під будівлями правоохоронних структур, судів тощо.

 

 

Тепер давайте відповімо на запитання: чи є законною підставою для прийняття рішень тими чи іншими органами влади або місцевого самоврядування факт наявності гучного і галасливого збіговиська із плакатами?

 

Органи державної безпеки, суду, прокуратури та поліції, інші державні органи (установи) та органи місцевого самоврядування у прийнятті рішень повинні дотримуватися принципу незалежності, тобто керуватися виключно законом, а не забаганками окремих осіб або їх груп.

 

Тому будь-який мітинг розрахований не стільки задля впливу на політиків або чиновників, а на суспільство та медіа, інші засоби масової інформації і навіть соцмережі. Саме за увагу і підтримку суспільства борються організатори.

 

Істинна мета мітингу, іншої більш-менш масової акції – виявити, з’ясувати і проаналізувати настрої суспільства. Наприклад, згадаємо намети від ВО «Батьківщина»: «підходьте, ставьте підписи за референдум проти продажу землі!». А далі, за кількістю підписів, дуже легко проаналізувати, як відреагувала громадськість на черговий «вкид», тобто скільки потенційно громадян у майбутньому становитимуть підтримку даної політичної сили.

 

Мотивація учасників: хто стоїть із плакатами

 

Хто ходить на такі мітинги? Особливо, якщо вони проводяться у робочий день і в той час, коли інші зайняті працею чи поспішають кудись у справах? Ходять безробітні. Ходять пенсіонери та студенти. А загалом ходять ті, хто найбільше піддається впливу – люди безпринципні та залежні від чужих думок і від оцінок лідерів (авторитетів), яких вони постійно потребують.

 

Причини, що обумовлюють бажання постійно брати участь у мітингах, причому незалежно від їх теми і напрямів, цілком зрозумілі. Для декого це спосіб вирватися з буденного, взагалі-то, існування, спосіб сублімувати свою нікчемність. Це також прагнення доторкнутися до чогось великого, бути причетним, долучитися до чогось визначного, відчути себе творцем якихось змін, учасником чогось надважливого.

 

Уявімо собі гіпотетичну домогосподарку Машу – без роботи, без особливих талантів і без серйозних занять. Сидить вона вдома, залипаючі в Інтернеті на різний непотріб. Аж тут – раз, і Маша з нікого перетворюється на громадську активістку. Вже вона не сидить у чотирьох стінах перед монітором, а крутиться у самому епіцентрі, – як їй здається, подій. І ось вона із плакатом стоїть. А з якою пихою вона буде відповідати на запитання своїх знайомих, які тепер повинні сприймати її в іншій якості:

 

– Машо ти де?

– Я у прокуратурі, потім поговоримо!

– О, круто! Нічого ж собі!

 

 

Відволікання уваги від реальних проблем 

 

Ще однією гранню обговорюваного явища є підміна понять і відволікання уваги від дійсно актуальних проблем. Посудіть самі: у країні, яка за всіма рейтингами близька до першості за показниками корупції, злочинності й терористичних загроз, яка має наднизький рівень життя, – в топі «гарячих» проблем зненацька опиняється «захистимо безпритульних собак!» або «лося в Червону книгу!».

 

 

Таким чином, увага громадськості штучно перемикається на події, що мають вельми віддалене відношення до реально існуючих проблем, а також на персоналії, що «призначаються» об’єктами для ненависті. Тепер вони обрані на роль тих, хто винні в усіх негараздах і лихах, тобто мішенями для виплескування «праведного гніву». А іншими словами – для того, щоб можна було «випустити пару», не доводячи до критичного градусу. Відповідно, далі ці події підхоплюють, висвітлюють і тиражують різні ЗМІ, і відбувається підміна як самої проблеми, так і причини для обурення.

 

Лише декілька прикладів

 

Наприклад, 3 березня 2017 р. свій гучний мітинг у центрі Києва влаштували повії. Вони вимагали вирішення вкрай актуальної проблеми – декриміналізації проституції. Як інший приклад, можна навести штурм відділення «Альфа-Банку» на Хрещатику, що мало місце 14 березня поточного року. Раптом і незрозуміло чому, організатори даного протесту вирішили, що саме ця проблема на сьогодні є найважливішою. Зрозуміло, вся увага була прикута до даних подій, які закінчилися так само раптово, як і почалися.

 

І тільки наступного дня стало відомо, що в цей самий час, «Корд» почав жорсткий розгін редуту блокади торгівлі з «ДНР». Це закінчилося побиттям та масовими затриманнями активістів редуту, який був знищений повністю. Банк же цей продовжує працювати по сьогоднішній день.

 

Аналогічна ситуація була і з відділенням «Сбербанку Росії» на Володимирській. Там після всього лише змінився бенефіціар на іншого російського олігарха, але вже лояльного до правлячого режиму в Україні. Банк так само продовжує працювати.

 

Або ще раніше – 17 червня 2015 р. кількасот осіб, які називали себе «активістами», провели антивоєнний мітинг біля будівлі посольства США. Прикладів можна навести сотні, але ви і самі про них знаєте.

 

Керовані протести

 

Тут все значно простіше. Кожен з вас і сам розуміє, що для правлячого режиму куди зручніше терпіти керовані протести, які гарантовано і традиційно завершуються кричалками «Слава Україні!». Хіба, інколи може трапитися незначна штовханина з поліцією. Коли мітинг закінчиться, всі знову організовано розійдуться по домівках. Спостерігати за такими «протестами» зверху набагато безпечніше, ніж сидіти і ворожити, де і як воно вибухне. Тим більше, що коли мітинг відбувається керовано, то всю розстановку сил – як політичних, так і громадських можна бачити, наче на долоні. А ще це дозволяє виявляти лідерів, яких завжди варто знати і тримати під певним контролем (або навіть і на «гачку»).

 

Власне, саме цим і пояснюється лояльність влади до подій. А не домінуванням демократії, як дехто вважає.

 

Демонстраційна демократія

 

Однак є у даного явища і куди більш небезпечні межі – наприклад, показна «демократія». Проблема в тому, що жоден представник США або ЄС не повірить у те, що в країні, де так вільно і мало не щодня день відбуваються протести, може формуватися стійкий диктат, який вже заповнив тюремні нари вчорашніми бійцями і просто активістами. Ніхто й ніколи не повірить, що в Україні вкорінюється тоталітарний лад, поки по вулицях безперешкодно ходять натовпи з фаєрами і факелами, а збіговиська любителів бродячих собак пікетують правоохоронні органи й суди, відкрито закликаючи до розправи над усіма, хто не поділяє їхньої позиції.

 

Зрештою, це дозволяє нинішній владі робити все, що заманеться. Демонстраційна демократія надійно захищає все те, що відбувається за цією ширмою, від очей світової спільноти. Так само, як закривала й «залізна завіса» під час існування Радянського Союзу.

 

Зрозуміло, не всі акції є виключно такими. Є зібрання за покликанням душі, тільки от для обивателя геть не просто відокремити перші від других.

 

Тому, на довершення, варто навести й інший приклад. Опишемо, умовно кажучи, «ідеальну» ситуацію, аби було зрозуміло, в чому полягають відмінності справжньої, неманіпулятивної громадської акції від інших масових заходів.

 

Акція нормальної людини 

 

Майже тридцять років поспіль, в один і той саме день, коли на місто спускається тиха весняна ніч, тисячі людей всіма сім’ями, разом з дітьми, збираються на головній площі. Ця акція ніколи не переноситься на інший день.

 

Так щороку в чарівному місті Славутичі (Київська область), у квітні, ввечері 25-го числа проводиться акція, на яку виходять практично всі мешканці, все населення Славутича. Адже всі вони – відселені Прип’ятчани та жителі довколишніх районів і сіл, які опинилися у зоні відчуження.

 

 

Це «Ніч пам’яті», коли ми згадуємо подвиг Героїв-ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС і вшановуємо пам’ять людей, які померли від радіації внаслідок викиду.

 

Всі, хто збираються, згадують і своє життя до трагедії. Згадують дім і друзів, з яких багато кого вже немає серед нас. Згадують свої тодішні сподівання та плани, і подумки наче знову переносяться в ті далекі дні, котрі назавжди поділили все на «до» і «після». А потім площа спалахує тисячами вогників. Вони пливуть рікою до пам’ятника Героям, що першими вступили у нерівний бій з «мирним» атомом…

 

Жодних гасел, жодних виступів, закликів і плакатів, і нікого з політиків. Просто всі зібралися тут не для цього. Тому в акції практично немає організаторів, які переслідують якісь свої цілі. Ніхто нікого не примушує бути присутнім. Ніхто централізовано не виводить «адмінресурс», проте збираються всі, тому що так велить серце.

 

Хто хоча б раз був на «Ночі пам’яті», той ніколи не забудуть тієї квітневої ночі, коли можна на власні очі побачити й відчути, наскільки жива пам’ять і яке безцінне життя. З динаміків лунає красива тиха музика. І чистий рівний голос переповідає про події, що навіки закарбувалися в нашій історії, ставши її самими сумними, але водночас і героїчними сторінками. У високому чистому небі сяють ясні зорі. Яскравими ліхтарями освітлена площа, – і ці обличчя людей, що зараз вийшли, наче одна родина, адже в цьому місті їх звела всіх разом доля.

 

Олександр Ретівов,

Ірина Кременовська