Кожен з нас, після ознайомлення зі свіжими новинами з життя політиків та олігархів неодноразово ловив себе на думці, що будь-яка негативна (іноді – позитивна) інформація завжди з’являється досить вчасно. В часи політичної кризи, трансформації владних вертикалей або під час виборчого процесу в разі падіння/зльоту рейтингу тієї чи іншої політичної сили. Всі розуміємо, та інерційно «хаваємо» бруд і підтасовки, які не витримують навіть примітивного аналізу.
Як приклад, останнім часом з британського притулку з досить великими перервами про нашу демократію турбується Борис Березовський. Ідеться про позов Березовського до Давіда Жванії, Олександра Третьякова та двох офшорних компаній “Elgrade Limited” и “Goldstar Agency Limited” про використання коштів в розмірі 22,85 млн. дол. США, що їх перерахував Березовський на (прохання замислитися!) розвиток української демократії.
Борис Березовський, Фото: PA Photos: https://www.paimages.co.uk/image-details/2.11755510, Добропорядне використання, https://uk.wikipedia.org/w/index.php?curid=1536468
Перші публікації в СМІ на цю тему з’явилися у вересні 2005 року, в них фігурували різні особи (Роман Безсмертний, коли мав більшу політичну вагу), та різні суми (від 21 млн. дол. США до 50 млн. дол. США). Одного разу навіть було здійснено спробу з’ясувати питання: як можна фінансувати демократичні інститути, перераховуючи кошти на офшорні компанії?
Приймаючи на віру слова нудьгуючого від незатребуваності опального олігарха, терміново була створена тимчасова слідча комісія Верховної Ради і депутати на державний кошт вирушили в турне до Лондону.
Повернулись із заздалегідь передбачуваними висновками: мовляв, заяви Березовського не підтвердились. Авжеж, відомо навіть школяру-старшокласнику, що для фінансування демократії завжди існували громадські організації.
До речі, закон дозволяє здійснювати фінансування громадських організацій з боку іноземних громадян, така заборона стосується лише політичних партій.
З іншого боку, участь в політичній діяльності прямо передбачена Законом України «Про об’єднання громадян». Здавалося б, фінансуй на здоров’я у повній відповідності із законом. Якщо, звісно, немає інших прихованих цілей…
І нам з вами протягом двох років перманентно вішають лапшу на вуха про «фінансування демократичних інститутів» в Гібралтарі та «просування демократії» в Орегоні.
Виявляється, досить легковірними виявляються наші можновладці, коли є політична доцільність, у відмінності від заяв громадян власної держави, звернення яких щодо кричущих порушень закону роками пиляться без уваги.
Як зрозуміло з інформаційних повідомлень, судовий позов, поданий Березовським до Вищого суду Англії та Уельсу, є цивільним, оскільки виклик до суду надано до Мінюсту на підставі Гаагської Конвенції 1965 року про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах.
Але, в своєму інтерв’ю „Українській Правді” Березовський говорить:
«Украина должна выполнять свои международные обязательства. Минюст обязан уведомить и Жванию, и Третьякова о том, что против них возбуждено уголовное дело, и что они должны быть ответчиками по этому уголовному делу».
Далі, менторським тоном настанова українським демократичним інститутам, на розвитку яких пан Березовський втратив кошти, покій та сон: «Поэтому сейчас вопрос в том, эффективна ли украинская правоохранительная система, реально ли она реализует принципы, прописанные в Конституции Украины или это по–прежнему коррумпированная, политизированная система. Поэтому это вопрос к министру юстиции…».
І на здачу, такий собі «правовий лікнеп а-ля Березовський», напевне, з особистого досвіду. Але ж, загальновідомий факт, що з дилеми: «предстать перед правосудием» або «броситься в бега» (цитую) цей борець за українську демократію обрав останнє.
Ще в 2002 році проти Бориса Березовського Генпрокуратурою Російської Федерації порушено кримінальну справу за ст. 147 КК РСФСР (шахрайство) та в 2003 році його об’явлено в міжнародний розшук.
24 березня 2003 року Березовський був затриманий лондонською поліцією, але незабаром звільнений під грошову заставу.
1 червня 2003 року Лондонський магістратський суд відхилив запит про екстрадицію (видачу правопорушників) на тій підставі, що Березовський попросив у Великобританії політичного притулку, і в такий спосіб він перебуває під захистом Женевських конвенцій.
10 вересня 2003 року британський уряд надав йому статус біженця і Березовський одержав від МВС Великобританії паспорт біженця на ім’я Платон Єленін. Поки в Березовського зберігається статус біженця, він не може бути виданий, але цього статусу у виняткових випадках його може позбавити британське МВС. Після цього цілком ймовірна екстрадиція.
Таким чином, ховається Березовський в Лондоні не того, що його серцю милий Туманний Альбіон та старушка-Темза, а тому, що влада Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії поки що гарантує БАБу захист від правосуддя, до зустрічі з яким він так р’яно закликає інших.
Як бачимо, все банально просто. Ні додати, ні відняти…
А тепер, увага! У 2005 році довгий час обговорювалася можливість візиту Березовського на Україну, але нова влада відмовили йому у в’їзді. Часом, не цим фактом пояснюється зміна політичних симпатій БАБа та пред’явлення претензій до вчорашніх демократів?
Сьогодні політична конфігурація дещо змінилася, з’явилися нові можливості для просування власних інтересів, і знов змінилися претензії: наприкінці 2005 року Березовський говорив про «фінансування виборчої кампанії Ющенка», зараз він відкараскається від своїх попередніх заяв і каже про виділення коштів на становлення інститутів громадянського суспільства в Україні…
Особисто мені цілі БАБа зрозумілі. Не визнаватимуть Жванія з Третьяковим факту фінансування демократичних інститутів, він ще якийсь час пошантажує їх позовом, що приверне до нього додаткову увагу та збільшить шанси на майбутнє фінансування цих проектів через компанії, що будуть підконтрольні, скажімо, Юлії Тимошенко…
Бо яким легковірним не здається Березовський в своїх інтерв’ю, я думаю, мало в кого є сумніви, що насправді він чудово розуміє, що визнаючи факт фінансування в такий спосіб, Третьяков і Жванія наражаються на реальне кримінальне переслідування за порушення українських законів.
До речі, спеціально для Бориса Березовського, його адвокатів та пересічних громадян. Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 рік, Додатковий протокол 1975 року та Другий додатковий протокол 1978 року до Конвенції, підписані від імені України 29 травня 1997 року в м. Страсбурзі, ратифіковані Законом України від 16 січня 1998 року N 43/98-ВР з застереженням:
Україна не видаватиме іншій державі громадян України. Для цілей цієї Конвенції громадянином України вважається будь-яка особа, яка відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу є громадянином України.
Додатково: Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додатковий протокол 1978 року до Конвенції, підписані від імені України 29 травня 1997 року в м. Страсбурзі, ратифіковані Законом України від 16 січня 1998 року N 44/98-ВР з застереженням, що Україна також залишає за собою право не виконувати запит про подання допомоги, якщо є достатні підстави вважати, що він спрямований на переслідування, засудження або покарання особи за ознаками її раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже, Борис Абрамович може спати спокійно, Україна стоїть на сторожі прав та інтересів своїх громадян, на законодавчому рівні захищає їх від політичного шантажу.
А от в разі непідтвердження фінансування ним «демократичних інститутів» в його діях можливий склад злочину, за який законодавством України передбачена кримінальна відповідальність (ст. 189 Кримінального кодексу України), і в цьому разі екстрадиції Березовського вимагатимуть вже дві держави. За таких обставин кримінальне майбутнє БАБа буде мати реальну перспективу. Одне прикро: як завжди, слід, щоб комусь було потрібно запалити зірку…
І на останнє. Влада – це обов’язок, свобода – відповідальність. На глибокий жаль, в Україні народ поки що не б’ється за закон, як за міську стіну, а чим сильніше жага до влади, тим слабше почуття відповідальності…
Олег Кулініч,
спеціально для „ГОВОРИ!”