На перший погляд, у теорії все зрозуміло. Люди, які позбавлені волі рішенням суду за скоєні ними злочини, мають встановлене законом право (ст. 81 Кримінального кодексу України) на отримання свободи шляхом умовно-дострокового звільнення (УДЗ) від відбування покарання.

 

---

 

На практиці перед кожним засудженим, який розраховує на УДЗ, можуть постати серйозні проблеми. Серед них можна виділити 5 найбільш складних, а саме:

 

1. Проблеми у чинному законодавстві (та сама ст. 81 КК України);
2. Упереджене ставлення адміністрації колонії до конкретного засудженого;
3. Апеляції прокурорів на рішення суду, що надає засудженому умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;
4. Перенесення судових засідань, на яких повинно було розглядатися питання про надання засудженому умовно-дострокового звільнення від відбування покарання;
5. Необмежено довге очікування доставки ухвали суду про умовно-дострокове звільнення до установи, де відбуває покарання засуджений. Засудженому все ж таки було надано судом це звільнення, але він не може бути звільнений, допоки ухвала про його звільнення не надійде із суду до колонії. Якщо ж рішення про звільнення засудженого приймав апеляційний суд, то з апеляційного суду ухвала про звільнення має спочатку надійти до суду першої інстанції, і вже тільки після цього – із суду першої інстанції – до установи відбування покарання.

 

Давайте розглянемо послідовно всі ці 5 ключових проблем, з якими стикаються засуджені, що розраховують на УДЗ. Це допоможе нам з вами разом виробити шляхи їх вирішення.

 

 

Проблема № 1 – у чинному законодавстві

 

Так, питання надання засудженим умовно-дострокового звільнення від відбування покарання врегульовано у ст. 81 Кримінального кодексу України. Зокрема в її частині 2 зазначено:

 

«Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення».

 

При цьому в цій статті немає конкретних критеріїв, які свідчать про сумлінну поведінку і ставлення до праці засудженого.

 

Скільки має бути заохочень і що стосовно дисциплінарних стягнень?

 

На практиці таким критерієм є наявність у засудженого заохочень і відсутність у нього непогашених дисциплінарних стягнень на момент розгляду комісією колонії питання про надання йому УДЗ від відбування покарання. Але досвід багатьох засуджених, які стикалися тут із суттєвими перешкодами, показує, що і комісія колонії, і суддя, і прокурор в суді можуть сказати, що у засудженого є недостатньою кількість заохочень. Так само, вони можуть використати для відмови засудженому той факт, що він мав раніше дисциплінарні стягнення (нехай навіть і  погашені на даний момент).

 

Адже питання про необхідну кількість заходжень або про допустиму кількість дисциплінарних стягнень (як погашених, так навіть і непогашених) взагалі не визначено у чинних нормативно-правових актах. І тому залишається безмежне поле для зловживань як з боку комісії (тобто адміністрації) колонії, так і з боку суддів і прокурорів.

 

Працевлаштування засуджених

 

Абсолютно те саме стосується і ще одного явища, котре нерідко трапляється на практиці. Засудженому дорікають за те, що він не відразу після свого прибуття до колонії влаштувався на роботу до промислової зони, а зробив це лише пізніше. Чомусь прийнято вважати, що він вдіяв так явно з метою отримати УДЗ від відбування покарання.

 

При цьому в законодавстві ніде не вказано, яку частину терміну відбування покарання (чи весь термін повністю?) засуджений має пропрацювати на промисловій зоні. А коли якесь питання законодавчо не врегульовано, це дає безмежне поле для зловживань всім тим, хто має владу: адміністрації колонії, суддям, прокурорам.

 

Годі й казати про те, що, по-перше, робочих місць на промисловій зоні може не вистачити для всіх засуджених. Ця обставина жодним чином не свідчить про відсутність у них сумлінного ставлення до праці. А коли й так, то це не означає, що вони нібито не заслуговують на УДЗ.

 

По-друге, постає ще одне питання. А що робити тим засудженим, яким не дозволяє працювати вік або стан здоров’я? По суті, вони виводяться з-під дії статті 81 КК України лише тому, що досягли пенсійного віку та (або) через наявність захворювань або інвалідності є непрацездатними?

 

Шляхи вирішення проблеми. Внесення змін у законодавство

 

По-перше, визначити період роботи

 

В законі має бути чітко визначено тривалість мінімальної частини терміну покарання, що засуджений має працювати на промисловій зоні для отримання УДЗ. Наприклад, дві третини терміну з дня прибуття в колонію до дня настання умовно-дострокового звільнення. При цьому ту частину терміну, яку засуджений об’єктивно не міг працювати через хворобу або через брак місць на промисловій зоні, звісно, слід виключити із загального терміну.

 

По-друге, скільки заохочень повинен отримати засуджений

 

Так само, в законі має бути чітко визначена кількість заохочень, яку повинен отримати засуджений, щоб здобути умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Звісно, для кожного терміну знаходження засудженого в колонії має бути своя кількість заходжень. Чим більший термін між днем прибуття конкретного засудженого в колонію і днем настання у нього УДЗ, тим більше заохочень у нього має бути. Але і тут той термін, коли засуджений хворів або коли бракувало вільних місць на промисловій зоні, й тому він об’єктивно не міг працювати, має бути виключений із загального терміну.

 

По-третє, стосовно дисциплінарних стягнень

 

В законі має бути визначено, що виходячи з ч. 14 ст. 134 Кримінально-виконавчого кодексу України якщо у засудженого минуло півроку з дня отримання ним останнього дисциплінарного стягнення, то він вважається таким, що не має дисциплінарних стягнень. Попередня кількість отриманих ним дисциплінарних стягнень жодного значення не має. Тому погашені дисциплінарні стягнення не повинні навіть згадуватися, а не те, щоб бути перепоною для отримання засудженим умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

 

Навіть якщо у засудженого минуло менше півроку з дня отримання ним останнього дисциплінарного стягнення, слід розрізняти стягнення і причину його накладання. Одна справа, коли стягнення було накладено на засудженого за бійку, за зберігання чи вживання наркотиків тощо. Тобто йдеться про діяння, які й на свободі є суспільно небезпечними і протиправними. Такого засудженого ще зарано випускати.

 

І зовсім інша справа, якщо стягнення накладено на засудженого за користування мобільним телефоном або за порушення локалізації. Скажімо, коли він прийшов зі свого житлового відділення в чуже, без будь-якої злочинної мети, а лише для спілкування із своїми знайомими. Тобто засуджений отримав стягнення за такі дії, котрі на свободі не становлять ніякої небезпеки для оточуючих громадян. Такого засудженого можна випускати на свободу, навіть якщо він має стягнення (нехай навіть і непогашені).

 

По-четверте, поведінка і ставлення до праці

 

Якщо засудженому об’єктивно не дозволяє працювати вік або стан здоров’я, то стосовно нього зі ст. 81 КК України має бути виключена умова «сумлінне ставлення до праці». Для цієї категорії засуджених може залишитися тільки одна умова – сумлінна поведінка. Цього буде цілком достатньо для отримання ними УДЗ від відбування покарання.

 

Проблема № 2 – упереджене ставлення адміністрації колонії до конкретного засудженого

 

Враховуючи те, наскільки будь-який засуджений перебуває у залежному становищі від адміністрації колонії, упереджене ставлення до нього може набувати різноманітних проявів. Але, якщо буде вирішено проблеми у чинному законодавстві, про що було сказано вище, то поле для зловживань адміністрації колонії буде суттєво звужено.

 

Наразі упереджене ставлення адміністрації колонії до конкретного засудженого може проявлятися у самих непередбачуваних формах. Причому не лише завдяки використанню проблем у чинному законодавстві, але і внаслідок прямого порушення його з боку адміністрації колонії.

 

Наведемо два конкретні приклади. Перший – з місць позбавлення волі (звичайної колонії). Другий – з місць обмеження волі (виправного центру). До виправних центрів засуджені потрапляють після надання їм пільги згідно статті 82 КК України – заміна невідбутої частини покарання більш м’яким.

 

Перешкоди для УДЗ у місцях позбавлення волі

 

Так, у першому випадку, що стосується місць позбавлення волі упереджене ставлення адміністрації колонії до засудженого може проявитися зокрема і в такій формі, як сумнозвісне «пропихування ганчірки». Йдеться про примушування до прибирання за іншими. Це вважається у засуджених принизливим для їх особистої гідності. Той засуджений, який погоджується на цю роботу, одразу втрачає повагу серед інших засуджених. Він, по суті, стає людиною «другого ґатунку». Потім він змушений жити у такому стані роками (до дня свого звільнення).

 

Адміністрація колонії це чудово знає, і якщо має упереджене ставлення до конкретного засудженого, то вчиняє таким чином. Спираючись на вимоги ст. 118 КВК України, представник адміністрації колонії пропонує конкретному засудженому взяти ганчірку або віник чи щось подібне і прибрати територію (або якесь приміщення). Все фіксується на відеокамеру.

 

Адже адміністрація вважає, що таким способом одразу вбиває двох зайців. Якщо засуджений відмовиться від принизливої роботи, то на нього буде накладене дисциплінарне стягнення, а воно може завадити йому потім отримати УДЗ. Якщо ж він погодиться на таку принизливу роботу, як прибирання не за собою, а за іншими, то його подальше життя в цій колонії перетвориться, як вже було сказано вище, на життя людини другого ґатунку. Отже, в обох випадках упереджене ставлення адміністрації колонії до конкретного засудженого закінчується для нього дуже погано.

 

Що відбувається у місцях обмеження волі (виправних центрах)

 

В іншому прикладі, який стосується місць обмеження волі, куди засуджені потрапляють після заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, адміністрація місця обмеження волі відмовляється пропускати засудженого на УДЗ від відбування покарання. Співробітники виправного центру посилаються на ч. 8 ст. 154 КВК України, яка нібито говорить, що має пройти один рік з дня судового рішення про надання засудженому пільги «заміна невідбутої частини покарання більш м’яким» до дня настання у цього засудженого наступної пільги – «умовно-дострокове звільнення від відбування покарання». І це при тому, що УДЗ настає у цього засудженого не за рік, а значно раніше.

 

У адміністрації місця обмеження волі існує явна незаконна домовленість з місцевим судом, щоб він закрив очі на це грубе порушення ст. 81 КК України. А в цій статті чітко і ясно прописано, коли настає умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для кожної категорії засуджених. Все залежить від ступеню тяжкості скоєного ними злочину, а не від того, чи минув один рік з дня надання їм судом пільги «заміна невідбутої частини покарання більш м’яким».

 

Отже, тут ми розглянули лише два приклади зловживань з боку адміністрації місць позбавлення/обмеження волі. Подібні зловживання пов’язані або з упередженим ставлення до конкретного засудженого, або з бажанням ще якийсь час використовувати майже безоплатну робочу силу засуджених замість того, щоб випускати їх на волю на умовах УДЗ.

 

Шляхи вирішення проблеми

 

По-перше, як було вже сказано вище, поле для зловживань адміністрації щодо засуджених суттєво звузиться, якщо буде вирішено проблеми у чинному законодавстві.

 

По-друге, позбавлення адміністрації важелів для зловживань

 

Що стосується порушення законів з боку адміністрацій (а часом – і пов’язаних з нею судів), то у прикладі щодо «пропихування ганчірки» засудженим, тобто примушування їх прибирати не за собою, а за іншими, і подальшого накладення на них дисциплінарних стягнень у разі їх відмови від цієї роботи, засуджені або їх адвокати повинні оскаржувати подібні дії адміністрації в суді.

 

Основний Закон нашої держави – Конституція України, у ст. 43 забороняє примусову працю. При цьому примусовою працею не вважається праця військовослужбовців і громадян, які знаходяться на альтернативній (невійськовій) службі, а також тих громадян, які мають виконувати якусь працю за вироком суду. Наприклад, це стосується виправних робіт або випадків, коли ці громадяни мають заборгованість за виконавчими документами. Вся інша праця, яку засуджені відмовляються виконувати добровільно, є примусовою, і як така забороняється згідно з Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії.

 

Навіть якби у ст. 118 КВК України було вказано протилежне, то суд мусив би керуватися нормами Основного Закону, а не нормами КВК України чи іншого закону другого порядку. Найцікавіше те, що попри посилання адміністрації на ст. 118 КВК України насправді навіть у цій статті ніде не зазначено, що якась праця є обов’язковою для всіх засуджених. Зокрема у ч. 1 цієї статті закріплено: «Праця здійснюється на добровільній основі». У ч. 2 цієї міститься вказівка лише на те, що засуджені, які мають заборгованість за виконавчими документами, зобов’язані працювати. Тобто на інших засуджених, які не мають такої заборгованості, обов’язок працювати не поширюється.

 

Частина 5 статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України

 

І навіть у ч. 5 ст. 118 КВК України, яку адміністрація саме і використовує проти засуджених, немає жодного слова про обов’язок засуджених працювати:

 

«Засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством. До цих робіт засуджені долучаються в порядку черговості, в неробочий час і не більш як на дві години на день».

 

І де тут прописана «обов’язковість для всіх засуджених» будь-яких робіт? У тій самій ст. 118 КВК України, на яку посилається адміністрація, примушуючи засуджених до праці, ніде не сказано про обов’язковість будь-яких робіт для всіх засуджених. А якби навіть і було сказано в цій або іншій статті того чи іншого кодексу, то і тоді суди повинні керуватися, насамперед, Конституцією України як нормативно-правовим актом, що має вищу юридичну силу (зокрема, ст. 43, яка забороняє примусову працю), а не будь-якими іншими законами, що їй суперечать.

 

Це повинні доводити в судах засуджені або їхні адвокати. Тоді будь-які дисциплінарні стягнення засудженим за відмову «брати ганчірку» стануть неможливими. А коли так, то адміністрація втратить суттєвий важіль для прояву свого упередженого ставлення до засуджених, яких вона вже не зможе позбавити УДЗ шляхом «пропихування» їм ст. 118 КВК України.

 

По-третє, стосовно пільг

 

Що стосується іншого прикладу порушення адміністрацією (а іноді і судами) закону щодо засуджених, які знаходяться у місцях обмеження волі і їм із посиланням на ч. 8 ст. 154 КВК України відмовляють у наданні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, оскільки ще не минув один рік з дня надання їм судом попередньої пільги («заміна невідбутої частини покарання більш м’яким»), то суди повинні керуватися ст. 81 КК України. Там вказано, коли та для яких категорій засуджених (залежно від ступеню тяжкості скоєного ними злочину) настає УДЗ. Й ніде немає жодної вказівки на те, що слід чекати, поки мине один рік з моменту надання засудженому судом попередньої пільги.

 

Крім того, навіть якщо уважно прочитати ч. 8 ст. 154 КВК України, то стане зрозуміло, що там взагалі йдеться  про зовсім інших засуджених – про тих, які отримали, а потім через якісь свої порушення втратили ту чи іншу пільгу. Отримати знову втрачену пільгу вони можуть не раніше, ніж за один рік після втрати ними цієї пільги. Тобто ця стаття взагалі не має відношення до тих засуджених, які ніякої пільги не втрачали, а просто свого часу отримали одну пільгу (заміна невідбутої частини покарання більш м’яким). А тепер настав термін отримання ними наступної пільги (УДЗ від відбування покарання).

 

Щоб не бути голослівним, процитую згадану ч. 8 ст. 154 КВК України:

 

«Особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням (тобто які отримали умовно-дострокове звільнення) або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, якщо вони були направлені у місця втрати ними першої або другої пільги), можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі»(тобто з дня втрати ними першої чи другої пільги за рішенням суду).

 

Не «знову», а вперше

 

Отже, ключове слово тут – знову. Воно вказує на те, що засуджені вже представлялися раніше до УДЗ, а тепер знову представляються до нього. Адже своє попереднє УДЗ вони втратили, і знову отримати його зможуть не раніше, ніж за один рік після втрати.

 

Є очевидним, що ч. 8 ст. 154 КВК України не має відношення до тих засуджених, які не втрачали ніяких вже отриманих ними пільг і претендують на наступну пільгу не знову, а вперше. Тому ця пільга (умовно-дострокове звільнення) настає у них згідно зі ст. 81 КК України, а не згідно з ч. 8 ст. 154 КВК України, яка стосується зовсім інших засуджених.

 

Про це також повинні говорити в судах засуджені або їх адвокати, тим самим позбавляючи адміністрацію ще одного важелю для прояву свого упередженого ставлення до засуджених. Інакше адміністрація продовжуватиме використовувати безкоштовну робочу силу засуджених замість того, щоб надати їм заслужене УДЗ й випустити їх на свободу. Своєю чергою, незаконна домовленість адміністрації із судами має долатися у разі потреби в апеляційних судах, куди мають надсилатися всі вищенаведені юридичні документи.

 

Проблема № 3 – апеляції прокурорів

 

Практика показує, що приблизно з весни поточного 2020 року місцеві та/або обласні прокурори подають апеляції майже на всі рішення суду щодо надання засудженим УДЗ. До вищезгаданого часу апеляції прокурорів на ці рішення суду були нечастим явищем. Це дає всі підстави вважати, що саме в цей час було ухвалено відповідну постанову, яка зобов’язує прокурорів подавати апеляції майже у 100% випадків надання засудженим УДЗ.

 

Виконуючи приписи відомчих нормативно-правових актів, саме так прокурори і діють, незважаючи на те, чи є в дійсності підстави для подання апеляційної скарги. Точніше, вони «знаходять» ті підстави, яких насправді немає і яких вони раніше не знаходили.

 

«Підстави» як продукт самодіяльності

 

Так, серед цих не прописаних  у ст. 81 Кримінального кодексу України (а тому – незаконних) підстав є, зокрема, такі:

 

• кількість судимостей у засудженого;
• тяжкість вчиненого ним злочину (у ст. 81 КК України зазначено, що від цього залежить лише те, коли у засудженого настає умовно-дострокове звільнення, а не те, чи має він на нього право взагалі);
• кількість терміну покарання, який залишається засудженому від дати УДЗ до дати кінця терміну покарання;
• участь засудженого у художній самодіяльності чи якихось виправних програмах (навіть без урахування того, чи є в даній колонії така самодіяльність і такі програми).

 

А далі вже залежить від фантазії конкретного прокурора: які він ще вигадає не прописані у законі, – і тому незаконні, – підстави для того, щоб скласти апеляційну скаргу на рішення суду про УДЗ конкретного засудженого…

 

«Підстави» з недописаних законів

 

Звісно, крім не прописаних у законі (незаконних), є ще «підстави», які ґрунтуються на, так би мовити, недописаних законах (див. вище про проблему №1 – у чинному законодавстві).

 

Серед подібних «підстав» найчастіше трапляються такі:

 

• недостатня кількість заохочень. Але в законі не визначено, якою є достатня кількість заохочень і навіть те, що заохочення взагалі якось пов’язані з УДЗ;
• надмірна кількість навіть вже погашених дисциплінарних стягнень. Аналогічно: в законі не вказано, якою є їхня допустима кількість, як немає і жодної норми про те, що дисциплінарні стягнення якось пов’язані з УДЗ;
• працевлаштування не від самого початку перебування в колонії. Знову таки, ніде не передбачено правила, за яким засуджений має працевлаштовуватися від самого початку свого перебування в колонії. Так само, в жодному нормативно-правовому акті не врегульовано питання про те, що робити в тих випадках, якщо засуджений хоче працевлаштуватися, але його не працевлаштовують.

 

Отже прокурори використовують усі «підстави» – як незаконні (бо вони не ґрунтуються чинних законах), так і не уточнені в законах. Останні ґрунтуються на недописаних законах, які дозволяють прокурорам трактувати ці закони як їм заманеться, на власний розсуд, довільно «дописуючи» відсутні норми.

 

Результати самодіяльності прокурорів

 

Через подану прокурором апеляційну скаргу, замість того, щоб вийти на свободу, засуджений мусить, щонайменше, два наступних місяці чекати на вирок суду апеляційної інстанції. А там не виключено, що і засідання може бути перенесене, і навіть не один раз.

 

Авторові цих рядків особисто відомі засуджені, які через апеляцію прокурора у червні і неодноразове перенесення апеляційних судів – досі (тобто у грудні) продовжують перебувати в колонії, а не на свободі. Тобто прокурорська апеляція забрала у цих засуджених вже півроку (!) і продовжує забирати час їхнього життя (і життя їхніх рідних) і дотепер. І кінця-краю цьому не видно.

 

А що як стан здоров’я деяких засуджених є таким, що їм якомога скоріше треба вийти на свободу, щоб якісним лікуванням, яке неможливе в місцях позбавлення волі, врятувати своє життя? Або коли проблеми зі станом здоров’я існують у їхніх рідних, і більше нікому допомогти? Зрештою, через апеляційну скаргу прокурора життя засудженого або когось з його рідних буде втрачено.

 

Чи не занадто висока ціна за додержання постанови високого прокурорського керівництва своїм підлеглим прокурорам – писати апеляції на майже всі рішення судів, які надають засудженим УДЗ?

 

Шляхи вирішення проблеми

 

• по-перше, якщо буде вирішена проблема № 1 (на рівні чинного законодавства), то це допоможе суттєво звузити поле для «самодіяльності» та інших зловживань з боку прокурорів;
• по-друге, в тих випадках, коли адміністрація колонії підтримує надання засудженому УДЗ, тобто коли адміністрація колонії та засуджений виступають в суді не як протилежні, а як одна сторона, судовий розгляд цього питання слід проводити за прискореною та спрощеною процедурою: без участі прокурора та адвоката. Суд має просто офіційно затверджувати рішення адміністрації колонії про надання засудженому УДЗ. Адже адміністрація колонії знає набагато краще, ніж прокурор або суд, що засуджений заслуговує на УДЗ, бо бачить його кожен день з ранку до вечора (на відміну від прокурора чи суду, які можуть взагалі не знати цього засудженого). Інша справа, коли адміністрація колонії та засуджений виступають в суді як протилежні сторони, бо адміністрація виступає проти надання засудженому УДЗ. Тоді необхідне детальне судове провадження – із прокурором і адвокатом відповідно. Всі законодавчі зміни, які потребують цього, мають бути внесені в чинне законодавство;
• по-третє, слід добитися скасування того відомчого нормативно-правового акту,  що діє з весни 2020-го р. і приписує прокурорам подавати апеляційні скарги майже на кожен вирок суду щодо УДЗ.

 

Проблема № 4 – перенесення судових засідань

 

Ця проблема виникла не сьогодні. Але, як і у випадку з поданням прокурорами апеляційних скарг, саме цього року перенесення судових засідань стали чомусь не винятком, а нормою.

 

Так, раніше практика показувала, що такі місяці, як серпень і січень є майже «мертвими» щодо проведень судових засідань. На ці місяці судові засідання або взагалі не призначалися, або переносилися на наступні місяці (якщо навіть вони і були призначені спочатку). Офіційні причини могли звучати по-різному. Неофіційна (але від того не менш реальна) причина була цілком зрозумілою: судді також живі люди, і їм хочеться відпочити у відпустці в оксамитовий сезон або під час новорічних і різдвяних свят. При цьому те, що засуджені є ані на краплину не менш живими людьми (як і їхні рідні), і їм ще сильніше хочеться вийти на свободу (за УДЗ), ніж суддям і прокурорам поїхати у відпустку, – цей факт традиційно ігнорувався.

 

Раніше ці перенесення судових засідань стосувалися лише серпня та січня. А поточного року (знов таки, приблизно з весни) переноси судів стосуються всіх місяців і дуже великої кількості засуджених. Звісно, можна називати багато різних причин, зважаючи на карантинні заходи. Втім, залишається питання: а чому засуджені (та їхні рідні) повинні страждати через все вищеперераховане, і по півроку і більше чекати, коли ж нарешті буде проведене судове засідання стосовно УДЗ?..

 

І це при тому, що як і у випадку з проблемою № 3 – апеляціями прокурорів, стан здоров’я засуджених (або їхніх рідних) може не дозволити їм дожити до довгоочікуваного УДЗ. І хтось через ці постійні переноси судів так і помре у місцях позбавлення волі. А хтось вийде нарешті на свободу, але не застане в живих рідну людину, а побачить лише її могилу на кладовищі. І тоді постає те ж саме питання: навіщо ламати стільки людських доль?

 

Шляхи вирішення проблеми

 

• по-перше, згідно чинного законодавства адміністрація колонії зобов’язана протягом місяця після настання дати УДЗ засудженого провести засідання комісії. Комісія повинна вирішити питання про те, чи заслуговує цей засуджений на УДЗ. Крім того, потребує внесення доповнень і чинна нормативно-правова база. Необхідно закріпити норму, згідно якої протягом наступного місяця після дати засідання цієї комісії має відбутися засідання суду, який вирішуватиме це питання остаточно. Тобто слід зобов’язати комісію протягом 24 годин після проведення засідання направити всі матеріали щодо цього засудженого до суду. Таким чином, незважаючи на звичку суддів і прокурорів відпочивати у серпні та у січні, робота не буде зупинятися.
• по-друге, у тих випадках, коли йдеться про звільнення людей, то засуджений і його рідні не повинні страждати й чекати. Ані засуджений, ані його рідні не можуть «трохи почекати», коли нарешті вже буде проведене судове засідання, після якого засудженого відпустять на свободу.

 

Це «трохи» може затягнутися і на півроку, і довше

 

В усіх випадках, якщо перенесення судового засідання відбувається через якісь проблеми у суддів або прокурорів чи адміністрації колонії, відповідальність за це мають нести посадові особи, що допустили зволікання чи не спроміглися якісно та у встановлені терміни виконати свою роботу. В таких випадках засуджені повинні випускатися на свободу під цілодобовий домашній арешт. Наприклад, з обов’язком носити електронний браслет, який дозволяє відстежувати їхнє місце знаходження, чи без такого – то вже не є принциповим питанням. А далі, перебуваючи на свободі, засуджені можуть чекати, коли нарешті відбудеться судове засідання, яке хоча б один раз було (не з їхньої ініціативи) перенесене.

 

Всі ж фінансові витрати та організаційні питання, які можуть виникнути у зв’язку із запровадженням цих заходів мають брати на себе ті, через кого відбувається хоча б одне перенесення суду. За таких умов їхнє бажання переносити суди різко зменшиться. Але і на домашньому арешті засуджені не повинні чекати на судове засідання необмежено довго. Має бути встановлено термін (наприклад, тривалістю до одного місяця), протягом якого слід провести судове засідання й вирішити питання про УДЗ цього засудженого. Якщо ж судове засідання (не з ініціативи засудженого) знову переноситься, то він повинен автоматично вважатися таким, що отримав умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Всі необхідні для цього зміни мають бути внесені до чинного законодавства.

 

Проблема № 5 – надто довге очікування доставки ухвали суду про УДЗ до колонії

 

Ще якийсь рік тому після рішення суду (апеляційного або першої інстанції) засуджений звільнявся умовно-достроково, максимум, впродовж 10 днів або навіть і раніше. Але зараз між рішенням суду про УДЗ і реальним звільненням засудженого може минути місяць або більше. Суди і адміністрації колоній пояснюють причини тим, що раніше представник колонії міг приїхати до суду та забрати судову ухвалу про надання засудженому УДЗ, а тепер це робити забороняється.

 

Залишається тільки чекати, коли суд відправить свого кур’єра до колонії, а той доставить ухвалу. Висилати ж цю ухвалу поштою чи в електронному вигляді не можна. Не можна цю ухвалу забирати із суду та привозити до колонії і адвокату засудженого. А допоки ухвала не надійде до колонії, ніхто засудженого на свободу не випустить, скільки б не довелося чекати.

 

На прикладі двох попередніх проблем – пов’язаних із апеляціями прокурорів та перенесенням судових засідань було вже показано, чим може закінчитися для засудженого та/або когось із його рідних таке довге очікування заслуженої свободи, що ніяк не настає. Утримання засудженого у місцях позбавлення волі вже після судового рішення про надання йому УДЗ є не тільки грубим порушенням прав засудженого, але і невиконанням судового рішення. А такі дії також є кримінальним злочином згідно зі ст. 382 КК України.

 

Шляхи вирішення проблеми

 

Тут, як і у випадку з вирішенням попередніх чотирьох проблем, необхідним є внесення змін до чинного законодавства. Слід скасувати ті нормативно-правові акти, котрі замість того, щоб полегшувати долю засудженого, що став на шлях виправлення, погіршують його становище.

 

• по-перше, необхідно, щоб судове засідання, де розглядається питання про УДЗ засудженого проходило у режимі відеоконференції суду та колонії, де цей засуджений відбуває покарання;
• по-друге, у разі надання засудженому УДЗ він має негайно після рішення про це суду звільнятися з місця позбавлення або обмеження волі. Якщо існують технічні проблеми пересилання документів між судом і колонією, то комунікація може здійснюватися за допомогою електронних засобів зв’язку;
• по-третє, стосовно оригіналів документів у паперовому вигляді. Вони повинні надаватися засудженому відразу після винесення судом рішення про його умовно-дострокове звільнення. А між судами (апеляційним і першої інстанції) або між судом та колонією ці документи повинні доставлятися не більше ніж за 24 години (як і між колонією та місцевим відділом поліції за місцем проживання засудженого, що звільнився з місць відбування покарання.

 

Вирішення описаних проблем необхідно задля досягнення більш високих цілей

 

Захист прав людини має залишатися головним пріоритетом у діяльності всіх державних органів. Передусім, тут ідеться про захист права на життя – і самого засудженого, і його рідних.

 

Усунення недоліків і прогалин чинного законодавства дозволить запобігти скоєнню нових злочинів. Зокрема це стосується самосудів, фізичних розправ тощо з боку засуджених або їхніх рідних по відношенню до тих посадових осіб, чия незаконна діяльність завадила засудженому вийти по УДЗ, що призвело  до непоправних наслідків – наприклад, смерті засудженого чи когось із його рідних.

 

Налагоджений механізм застосування УДЗ буде стимулювати засуджених до того, щоб вони ставали на шлях виправлення завдяки своїй сумлінній поведінці та старанній праці (якщо у них є фізична можливість працювати). Це також буде сприяти вихованню в засуджених поваги до системи правосуддя та законодавства загалом, а не презирства та зневаги до них.

 

Коли у нашій державі буде напрацьовано чіткі та дієві правові механізми захисту прав засуджених – найбільш безправної сьогодні категорії громадян, то захист прав людини щодо всіх інших категорій стане вже неминучим. А це, своєю чергою, стане одним з вирішальних кроків на шляху до перетворення України на правову демократичну державу – тобто державу для людей, а не тільки для тих, хто цими людьми керує.