Панщина, підвищення податків, інші повинності й тілесні покарання – жорстокість монастирських начальників до кріпаків не мала меж. Сьогодні поговоримо про маловідомі факти з історії Києво-Печерської лаври за доби перебування України під російською імперською окупацією.

 

---

 

У XVIII столітті феодально-кріпосницьке господарство лаври досягло найбільших розмірів

 

Отже, у попередній частині нашого дослідження ми зупинилися на тому, що після церковної реформи 1651 – 1660 рр. російський цар Олексій Михайлович підтвердив усі права Києво-Печерської лаври на угіддя, ліси, села, млини, а також додатково жалував їй гроші та земельні ділянки.

 

 

У володінні лаври було 7 містечок, 3 міста, 120 сіл і хуторів з 56 тисячами кріпаків, які працювали у монастирських маєтках. Їй належали також кілька приписних монастирів і пустинь з їх вотчинами і більш як 20 тисячами кріпаків: Брянський монастир, Трубчевський, Зміївський, Омбишський, Дятловицький та ін.

 

 

У вотчинах лаври налічувалися сотні промислових підприємств і торговельних закладів: паперові фабрики, скляні, залізоробні й цегельні заводи, винокурні, млини, заїжджі двори, шинки та ін. Найбільшою вотчиною була Смеловська з 35 080 десятинами орної землі та 5 123 десятинами лісу та сіножатей. У кількох селах Попогорської волості нараховувалося 32 522 десятини орної землі, лісів, сіножатей та інших угідь.

 

 

Управління вотчинами здійснювалося за допомогою спеціального апарату: управителів, городничих і прикажчиків, які жили при монастирських дворах. Приміщення, де проживало монастирське начальство, складалися з багато обставлених кімнат із міцними залізними запорами.

 

 

Становище кріпосних селян у вотчинах лаври

 

Поводження із селянами у лаврських маєтках було, мабуть, ще жорстокішим, ніж у маєтках світських феодалів. Як свідчать архівні документи, панщина в монастирських володіннях становила 2 – 3, а подекуди і 5 – 6 днів на тиждень. У деяких місцях практикувався навіть продаж кріпаків.

 

«Та він же, отець намісник,– писав у 1749 р. до лаври служитель одного з приписних монастирів, – за згодою з Іваном Ногайковським продають селянських дівок і вдів: із села Хотянівка дівку до міста Трубчевськ канцеляристові Василеві Тимонову, – другу соборному попові Андрію до села Сільце, з Нового Пруда Герасима Мельника дівку до того села Сільце за жителя. Та ще продає селян у рекрутну віддачу дорогою ціною. Цього року послав у віддачу вісім чоловік…».

 

Ченці жорстко мордували непокірних селян, заковували їх у кайдани, а нерідко і вбивали. Про тяжке становище кріпаків, свавілля і жорстокість лаврського начальства ми довідуємося із численних скарг і прохань на ім’я архімандрита й духовного собору лаври.

 

Селяни Жукинської економії, наприклад, у 1756 р. скаржилися:

 

«Раніше відбували ми до двору Жуковського панщину на тиждень по два дні. Тепер же панщину не по два дні на тиждень, а повсяк день висилають».  

 

Тоді ж мешканці села Вишково у своїй скарзі просили архімандрита звільнити їх «від щоденного прогону» (панщини). Кріпаки села Лулинець писали, що від панщини «і в свято не маємо спокою». Вишенські та гнєдинські «піддані» повідомляли, що управитель «щоденну панщину завів».

 

Тілесні покарання, каліцтва і вбивства були звичною практикою

 

Крім панщини, були суттєво підвищені земельні та грошові податки. У скарзі селян Ліщицької вотчини (1773 р.), надісланої до Київської губернської канцелярії, йшлося про таке:

 

«Селян Григорія Абросимова та Василя Погрибиннікова без усякої провини управитель вотчиною Василь Возниченко бив нагаями немилосердно, й тим їх дуже покалічив».

 

Багато скарг селяни надсилали на ієромонаха Дорофея, який був управителем у різних місцях. Кріпак із с. Лулинець Федір Ігнатович у скарзі писав:

 

«Дорофей мого сина бив смертним боєм нещадно, а потім взяв у монастир і там наказав бити його мало не до смерті… від якого смертного бою і страху мій син від рук його і помер».

 

За цю скаргу на Дорофея, як видно з донесення ієромонаха Руфа, «Федора Ігнатовича цього березня 13 дня для остраху іншим привселюдно при тамтешньому священникові та цілій громаді без пощади нагаями покарано».

 

Переведений у Ліщицьку волость, Дорофей і там «прославився» своєю винятковою жорстокістю. Він, як скаржилися до лаври селяни в 1771 р., «багатьох лаврських підданих малоросійських, надівши на голову мішок, нагаями бив доти, доки в них кров із вух не лилася».

 

Відомі звірства лаврського прикажчика с. Буромок Івана Некрашевича, який «чинив нам, – писали люди в духовний собор лаври, – всіляке розорення, а деяким – і смертні вбивства», і т. д.

 

Крім панщини та платежів, кріпаки лаври виконували інші повинності: будували мости, ремонтували шляхи, перевозили різні вантажі, обслуговували царських чиновників, а ще сплачували військову данину.

 

Повстання місцевого населення проти гнобителів

 

Тяжке кріпосницьке гноблення, жорстока експлуатація та знущання викликали з боку селян різкі протести, що нерідко переходили у відкриті виступи. Так, 9 серпня 1748 р. кріпаки с. Колодязьок повстали і вбили наглядача ієромонаха Парфенія Мигалевича, розправилися зі старостою монастирської вотчини та відмовилися виконувати повинності.

 

У 1767 р. селяни Пухівської економії, які працювали на сінокосі, побачивши знущання управителя над людьми, обурились і, як писав сам управитель, «ухопили мене за горло і дуже придушили, і за бороду стали рвати», а потім один з них «бруском, який був у нього в руках, так сильно вдарив під бік, що я повалився на землю і деякий час непритомним лежав».

 

Виникли селянські озброєні загони, які ночами нападали на маєтки світських і церковних поміщиків. Вони забирали майно та гроші, били та вбивали своїх жорстоких гнобителів. Кріпаки Пирогівської вотчини повстали влітку 1777 р. Вони відмовилися виконувати повинності, розтрощили будівлі, прогнали монастирське вотчинне начальство і «по праву своєму обрали й поставили війта». Управитель, чернець Іов, врятувався від «сметельного вбивства» поспішною втечею.

 

1 червня 1777 р. почалося повстання кріпаків лаври у Димерській вотчині. Кинувши роботу на полі, люди пішли до села. Управитель та кілька наглядачів марно намагалися змусити їх повернутися в поле, та селяни накинулися на них із кийками, били їх по плечах і руках до синців, повалили управителя на землю та волочили його по подвір’ю.

 

У лаврському селі Багринівка повсталі селяни управителя «дрючками добре вклали, голову пробили, плечі, руки й ноги побили та хотіли насмерть забити».

 

Секуляризація монастирських і церковних земель

 

Всі ці виступи кріпосних жорстоко придушувалися властями за допомогою озброєних загонів. Людей били різками та нагаями, а найбільш активних таврували й відправляли на каторгу.

 

Таким чином, активізація антикріпосницької боротьби селян, а також необхідність поповнювати казенні земельні фонди для роздавання їх служилій аристократії змусили царський уряд провести секуляризацію церковних і монастирських володінь.

 

У 1764 р. у Росії та у 1786 р. в Україні всі монастирські та церковні землі разом із кріпосними селянами та підприємствами були відібрані й передані в казну. Кріпаки з лаври потрапили до світських поміщиків, і становище їхнє залишалося незмінним. Монастирі були переведені на утримання держави.

 

 

Києво-Печерська лавра використовувала всі релігійні засоби для виправдання гноблення народу. Вона була вірною захисницею кріпацьких порядків у країні, вживала всіх заходів для відвернення українців від національно-визвольної боротьби, всіма засобами підтримувала царське самодержавство, допомагало Російській імперії впроваджувати русифікаторську політику в Україні, культивуючи московський шовінізм і нетерпимість до невіруючих.

 

Бог не встановлював для людей довічні злидні та бідність

 

Керівництво лаври оголошувало анафему лідерам народних повстань, називаючи їх злочинцями та бунтівниками. Монастирське начальство пильно спостерігало за «політично неблагонадійними особами», та для цього утримувало за власні кошти при святій обителі агентів розшукової поліції.

 

При цьому священники лаври вчили, що злидні та бідність будуть назавжди. Це, мовляв, установлено Богом, тому доля бідних – «не чинити зла», тобто не боротися за свободу і краще життя, а терпляче гнути спину та працювати на багатих дармоїдів, «доки повернешся у землю» – до самої смерті.

 

Зате лаврське керівництво найбільше дбало про свої «земні радощі». Життя членів духовного собору, намісника і настоятеля складно назвати аскетичним. Вони облаштувалися у розкішних квартирах із дорогими меблями. А настоятель лаври взагалі зайняв цілий палац зі слугами. З другої половини ХІХ століття його річний дохід становив 84 карбованці золотом.

 

Про наступні періоди в історії Києво-Печерської лаври ми ще неодмінно поговоримо в подальших публікаціях.