Юрій Уланович
Понад століття тому, 25 січня (7 лютого) 1918 р. було запроваджено реформу календаря, що передбачала переведення на «новий стиль» для «єднання з усіма культурними країнами світу».
Проект реформи календаря
Запровадження «нового стилю» (григоріанського календаря) на території України має свою історію.
25 січня стало 7 лютого
У 1830 р. Російська академія наук доручила комітету, що складався з провідних науковців, розробити проект реформи календаря. Комітет визнав за необхідне запровадити григоріанський календар, але вище духівництво рішуче відкидало цю пропозицію, тому що це «пошкодить пасхалії». Тодішній міністр просвіти, князь Лівен підтримав церковників.
Богобоязливий князь доповів цареві Миколі І, що виправлення календаря безумовно «справить шкідливий вплив на неграмотних людей, може спричинити небажані заворушення та засмучення».
Минуло понад півстоліття. Питання про реформу календаря привернуло увагу видатного вченого Дмитра Івановича Менделєєва. За його пропозицією Руське астрономічне співтовариство створили для цього комісію у складі представників різних установ, в тому числі Святішого Синоду.
«Юліанський календар – язичницький, і християнство до нього зовсім не дотичне», – зазначила комісія та вказала, що «про всі події взагалі, про видатні ж християнські – особливо, ми згадуємо не в ті дні, коли вони відбувалися, а пізніше, і це запізнення дедалі збільшується».
Здавалося б, в інтересах самої церкви виправити календар, однак проти цього став заперечувати представник синоду, професор духовної академії В.В. Болотов. І, як ви гадаєте, чому? Та все з тієї ж самої причини.
Пасхалія проти науки
Виявляється, пасхалія затверджена Нікійським собором, а його авторитет для православної церкви є безспірним. Ніяк неможна святкувати християнську пасху одночасно з юдейською; григоріанський календар порушує це правило, а за юліанським календарем такого збігу бути не може. Тому «старий стиль» має бути збережено.
Даремно Менделєєв переконував, що справи церковні не повинні впливати на цивільний календар, і терпляче роз’яснював необхідність календарної єдності з усім світом. Богословський професор уперто стояв на своєму. Суперечки викликали широкий резонанс, і в газетах стали з’являтися статті про неминучість реформи. Тим часом, наближався 1900 рік.
«Чому цей, більш правильний календар, досі не запроваджений у нас? – запитували читачі. – Чому ми змушені й нове століття зустрічати зі старою помилкою? Чому ми повинні жити у старому році, коли для Західної Європи вже настав новий? Чи не на часі виправити цю помилку? Адже рано чи пізно доведеться це зробити!».
Справа загрожувала обернутися небажаними для церкви та уряду подіями. Як відвернути увагу від цього неприємного нововведення, а головне, припинити існування комісії, котра тільки збуджує громадську думку? Для цього було вигадано хитрий трюк.
Штучне гальмування календарної реформи
Цар Микола ІІ розпорядився доручити обговорення реформи Академії наук: вона мовляв, опікується цим питанням з 1830 р. – їй і карти в руки. Звісно, академія могла відрядити своїх представників для роботи у складі вже існуючої комісії або залучити її членів для співпраці. Та ні: геть не для роботи за високим покликанням було затверджено склад академічної комісії, а лише для ліквідації менделєївської, котра припинила своє існування в кінці 1899 р.
Новій календарній комісії було запропоновано «взяти до уваги міркування князя Лівена» (70-річної давності!), тобто, простіше кажучи, затримати календарну реформу, коли незручно зовсім відмовитися від неї.
Настав 1900 рік, і наш календар ще більше відстав від європейського. І ось чому.
У 1582 р., коли в більшості європейських країн було запроваджено «новий стиль», григоріанський календар відійшов уперед від юліанського на 10 днів. Ця різниця протягом тривалого часу залишалася незмінною.
Однак у 1700 р. за григоріанським календарем не було 29 лютого, і він випередив юліанський календар вже на 11 днів, у 1800 р. – на 12, а в 1900 р. – на 13. Коли в Україні було 1 березня, за кордоном вже рахували 14-те число.
Це спричиняло нерідко і дотепні безглуздя. Уявіть собі, що з-за кордону до України 20 березня відправлено телеграму, а ви отримуєте її 7 березня, майже на два тижні раніше від дня, коли вона була відправлена.
Тому в міжнародному листуванні та в газетних повідомленнях доводилося вказувати подвійну дату, наприклад 1 (14) березня, або 20 квітня (3 травня), або, ще цікавіше – 20 грудня 1900 р. (2 січня 1901 р.).
Дуже незручно було жити за подвійним календарем, але питання про його реформу застрягло в Академії наук.
Як було здійснено перехід на «новий стиль»
Православна церква, як і раніше, побоювалася, що виправлення календаря «може спричинити смуток у розумах і послабити довіру до авторитету церковної влади». Хіба можна змінювати з давніх-давен усталений порядок, освячений багатовіковою традицією? Вплив церкви був настільки широким, що навіть імперська Академія наук не наважувалася сперечатися з нею.
Академія наук одержувала десятки проектів нового календаря від науковців і пересічних селян, від сивих старців і школярів – з усіх куточків України, а також з Німеччини, Франції, Англії. На іноземні запити щодо реформи календаря Академія наук відповідала: питання наразі остаточно не вирішено. Але його і зовсім не збиралися вирішувати: календарна комісія існувала тільки на папері.
Після першого засідання в 1900 р. вона знову зібралася тільки за шість років, для проведення виборів до підкомісії. На цьому комісія і завершила свою безплідну роботу. А ще за одинадцять років, у 1917 р., сама Академія наук вирішила ліквідувати непотрібну комісію.
За рік було проведено календарну реформу. Проте православні церковники зовсім не бажають визнавати «новий стиль» календаря. Церква вперто веде відлік часу за «старим стилем», немов тим самим кажучи всім: що б не сталося у цьому світі, а ми будемо жити по-старому, як християни перших століть, та завжди залишатимемося вірними «споконвічно християнському літочисленню».
Гаразд, кажуть прихильники «нового стилю», але в такому разі вам варто було б знати, до чого призведе ваша впертість. Час минатиме, й поступово накопичувані щодоби протягом кожного року секунди та хвилини робитимуть свою справу – «старий стиль» дедалі більше відставатиме від «нового», що більш точно відображає правильний час. І внаслідок цього віруючі змушені будуть зустрічати, приміром, традиційне зимове свято Водохреща (яке вже зараз відстає від життя більш, ніж на півмісяця) десь у вересні місяці, а потім – у серпні.
Та церква залишається глухою до таких доказів своєї неправоти. Вона, незважаючи ні на що, продовжує жити, дотримуючись «старого стилю».