«Любіть своє місто…» – мозаїка, яку не наважилися знищити окупанти

У центрі Макіївки, на стіні будинку № 65 вулиці, що тимчасово носить ім’я леніна, височіє під самісінький четвертий поверх унікальна мозаїка з написом українською мовою: «Любіть своє місто, дбайте про його красу!». Сьогодні це старе мозаїчне панно являє собою дещо більше, ніж елемент міської архітектури – воно стало нагадуванням про справжнє коріння Донбасу і доказом того, що навіть під російською окупацією українська душа лишається незламною.

---

Мовчазний свідок зміни епох

Цю мозаїку створили наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років, коли Макіївка відбудовувалася після зруйнувань Другої світової війни. Тоді тут виростали нові будинки, вулиці, парки. Місцеві мешканці брали активну участь у благоустрої міста, висаджували дерева, розбивали сквери й намагалися зробити свій дім красивішим.

Візуальна композиція панно виконана у стилі так званого «соцреалізму» – офіційної художньої доктрини тоталітарної доби. На ньому зображені чоловік і жінка, що висаджують деревце. У цих образах немає індивідуальності: це узагальнені «трудівники», «гвинтики» системи, символічні носії совєцьких цінностей. Стиль важкий, майже аскетичний, але саме в цьому і полягає парадокс: напис українською мовою виглядає як тихий протест проти повної русифікації Донбасу.

Витримати понад шістдесят років, зміну епох, погоди та війни – завдання не з простих. Але мозаїка вистояла. Незважаючи на скромну кількість збережених офіційних даних щодо конкретних авторів, це панно має помітну мистецьку та історичну цінність для міста і всієї Донеччини, адже воно демонструє локальну особливість – використання української мови в регіоні, що традиційно вважався переважно російськомовним. Використання саме української мови було поширеним у центральних та західних регіонах УРСР, однак на Донбасі такий напис – радше виняток, що додає мозаїці унікальності.

Після початку російської окупації Донбасу 2014 року, а потім і повномасштабного вторгнення 2022-го, з Макіївки майже зникли українські написи. За вказівкою московинської окупаційної адміністрації там знімали українські вивіски та дорожні вказівники, замінювали позначення вулиць, зішкрібали навіть дрібні згадки про українське минуле. Але ця мозаїка вціліла. Чому?

Річ у тім, що окупанти дивляться на неї крізь призму совєцької пропаганди: бачать «правильні» образи робітників у стилі соцреалізму та, очевидно, не надають значення напису українською мовою. Для них це виглядає як надбання «спільного совєцького минулого».

Українці – вдома і на відстані

У відкритих джерелах бракує докладної інформації про конкретні імена авторів чи бригади майстрів, які створювали саме цю мозаїку в Макіївці. На Донбасі діяли в той період кілька спеціалізованих художньо-виробничих комбінатів (зокрема у Донецьку і Макіївці), що займалися подібними роботами: Донецький художньо-виробничий комбінат (при Художньому фонді УРСР) і Макіївська бригада монументального мистецтва (менше відома, працювала над оздобленням заводів, будівель культури тощо).

Типовий процес створення передбачав участь у таких проєктах групи фахівців. Головний художник-проєктант створював ескіз, затверджував ідейну складову. Монументалісти та мозаїчники безпосередньо підбирали колірну гаму й техніку, викладали фрагменти на сітку. Архітектори давали рекомендації щодо кріплення і розмірів мозаїчного полотна. Зрештою, майстри з художнього скла або кераміки готували «смальту» – кольорові скляні кубики, плитку, скляну крихту для викладки.

Для нас, українців, ця неоковирна мозаїка означає геть інше. Вона говорить голосніше за будь-які промови. Її заклик – любити своє місто – набув нового змісту, адже сьогодні любов до Макіївки неможлива без любові до України.

Попри роки окупації, Макіївка залишається українською. Тут живуть і працюють люди, які ризикують життям, щоб допомагати Збройним Силам України: передають координати техніки, складів і пересування російських військ.

Інші макіївці були змушені виїхати. Уже понад десять років тисячі людей розкидані по різних куточках України та світу, але серцем вони вдома. Для них фото цієї мозаїки – як зв’язок із рідним містом, із минулим і майбутнім. Вони знають: повернення буде. Тому що Донбас був, є і буде Україною. І це мозаїчне панно теж нагадує, що справжнє обличчя Донбасу не в нав’язаних «русских мирах», а в історії, культурі та людях, які ніколи не зрадили своєму корінню.

Заклик, який звучить крізь десятиліття

Так, колись у Макіївці будували совєцькі панельні багатоповерхівки з тісними квартирами, та прикрашали міські пейзажі ось такими соцреалістичними панно. Але під ними жило та живе українське серце.

Російська окупаційна адміністрація намагається стерти все українське, підмінити історію фальшивими наративами, але пам’ять виявилася сильнішою. Кожен уламок цієї мозаїки, кожна її плитка сьогодні говорить про те, що українська мова ідентична цій землі.

Ми знаємо: цей час настане, і після перемоги Макіївка звільниться з-під окупації. І тоді вулиця леніна отримає нову, українську назву. Совєцькі символи підуть у минуле.

А мозаїка може лишитися. Не як пропаганда, а як свідок епох – від совєцького тоталітаризму до московинської окупації, від руйнацій до відродження. Вона стоятиме нагадуванням про те, що наш народ пережив і совєцьку «залізну завісу», і російські танки. Її український напис стане ще ціннішим свідченням того, що навіть у найтемніші часи український голос не замовк.

Сьогодні мозаїка мовчить, але її послання лунає голосно: «Любіть своє місто, дбайте про його красу!». Цей заклик цілком може бути витлумачено як любов до дому, відповідальність за свою землю, гордість за свою історію. І головне – тут ідеться про віру: ми повернемо Макіївку, відновимо її красу та дамо їй нове життя.

Кожен, хто сьогодні дивиться на це панно, знає: Донбас – це Україна, і дбати про красу рідного міста буквально означає очищати його від окупантів, від пережитків тоталітаризму, доби поневолення і московинської окупації.

Коли ми знову ходитимемо вулицями звільненої Макіївки, ця мозаїка стоятиме як символ незламності, пам’яті й перемоги. Вона побачила різні епохи, але стане свідком найважливішої – епохи відродження Донбасу у вільній Україні.

Ми пам’ятаємо, ми боремося, ми віримо.

І ми повернемо своє!