Історія економічної теорії, індустріалізації та демократії передових країн, за матеріалами книги Еріка С. Райнерта. «Як багаті країни забагатіли… і чому бідні країни лишаються бідними».

 

---

 

Успішний досвід Франції

 

У Франції славетний державний діяч Жан-Батіст Кольбер (1619-1683) розвинув промисловість та інфраструктуру, яка об’єднала країну.

 

 

Практика  Німеччини

 

А тепер ми пильніше подивимося на «відсталу країну» Європи – Німеччину. Засновником німецької економічної теорії був Файт-Людвіг фон Зекендорф (1626-1692). Його добу характеризували війна і злидні.

 

Тридцятилітня війна (1618-1648) в деяких регіонах Німеччини знищила аж 70% цивільного населення. Ця війна почалась як внутрішня релігійна війна, але до неї поступово втяглися чимало європейських великих держав тодішньої доби, зокрема Іспанія, Франція, Данія і Швеція.  У тій війні не було переможців, але багатьом німцям стало зрозуміло, що в справжньому програші опинилася сама цивілізація.

 

Коли Зекендорфу було шістнадцять років, його батьку – німцеві, що служив у швецькій армії, – в одному північнонімецькому місті зітнули голову як начебто шпигунові. Коли Зекендорф помер у віці шістдесят шість років, армія французького короля Людовіка XIV тільки но сплюндрувала німецьку державу Рейнланд – Пфальц.

 

Тим часом Німеччина воювала і з турками, які обступили облогою Відень і мало не захопили його, і мала ще дві війни з Францією. Вони призвели до того, що Страсбург, де вчився Зекендорф, дістався Франції. Вестфальський мир (1648 р.), що поклав край Тридцятилітній війні, лишив Німеччину поділеною на понад 300 дрібних держав. Я згадую про ці факти, бо, на мою думку, шлях Німеччини від цього розшматованого війною варварства теж містить важливу науку для сьогоднішніх неспроможних держав.

 

Шлях Німеччини спирався на стратегію виробництва, розбудову торгівлі та промисловості, свідомо диверсифікованих від сільського господарства і виробництва сировини. Ключем до успіху було прагнення дорівнятися до економічної структури країни, де панували мир і процвітання, і за приклад тут правила Голландія.

 

 

Досвід Іспанії та Англії

 

Порівняння Іспанії та Англії в 1500-х роках дає нам повчальний ранній приклад важливості питання про те, де перебуває політична влада: в руках тих, хто має матеріальний інтерес у виробництві сировини (як в Іспанії), або тих, хто має матеріальний інтерес в обробній промисловості (як в Англії). Це не означає стверджувати, мовляв, ті, хто має матеріальний інтерес в обробній промисловості, кращі або менш пожадливі індивіди, ніж ті, хто має матеріальний інтерес у виробництві сировини.

 

Як і завжди, капіталізм, по суті, слід розуміти як систему непередбачених наслідків, а непередбачені наслідки отримання прибутку від обробної промисловості відрізняються від непередбачених наслідків у країнах, де кожен отримує прибутки від сировини. Якщо розуміти ці механізми, можна – як міг Генріх VII – створювати бажані ефекти завдяки мудрій економічній політиці. А тепер Вашингтонський консенсус оголосив таку політику поза законом.

 

 

Як Венецію та Голландію вважали за приклади, які варто наслідувати, Іспанію в XVI ст. поступово почали вважати за приклад таких економічної політики і економічних ефектів, яких треба уникати за всяку ціну.  Стало зрозуміло , що багатства з колоній фактично збіднили, а не збагатили здатність самої Іспанії виробляти товари і послуги.

 

На відміну від Англії, – що, відколи 1485р. до влади прийшов Генріх VII, активно захищала й стимулювала свою промисловість, – Іспанія захищала своє сільськогосподарське виробництво, скажімо, олії та вина, від іноземної конкуренції. Наприкінці XVI ст. Іспанія, що мала досить велике промислове виробництво, страшенно деіндустріалізувалася.

 

Тодішнім спостерігачам було очевидно, що величезне багатство, все золото та срібло, які текли в Іспанію, так само й витікали з неї, осідаючи в парі місць: у Венеції та Голландії. Можна вивчити, немов повільне цунамі, гігантську хвилю інфляції, яка поширилася в Європі, маючи свій епіцентр на півдні Іспанії.

 

Розвиток Голландії та Венеції

 

Що відрізняло Венецію та Голландію, де осідала значна частина потоку іспанського золота та срібла, від решти Європи? Відповідь полягає в тому, що вони мали широку й диверсифіковану промисловість і водночас навряд чи мали сільське господарство. По Європі поширилася думка, що справжні золоті копальні світу – не матеріальні золоті копальні, а обробна промисловість.

 

У праці Джовані Ботеро про причини багатства міст ми бачимо наступне спостереження: «Промисловість має таку силу, що жодна срібна чи золота копальня в Новій Іспанії або Перу не може порівнятися з нею, і мита з міланських товарів мають для католицького короля  більшу вартість, ніж копальні Потосі й Халіско. Італія – країна, де немає великої золотої чи срібної копальні, так само й у Франції, проте обидві країни багаті на гроші та скарби завдяки промисловості.

 

 

У різних формах заяву, що обробна промисловість – справжня золота копальня, можна знайти в усій Європі від кінця 1500-х років до 1700-х років. Після Ботеро ми бачимо це твердження в Томазо Кампанелли (1602р.) і Антоніо Дженовезі (17500-ті роки) в Італії, в Херонімо де Устаріса в Іспанії (1724/1751р.) в Андерса Берха(1747р.) в Швеції, першого професора економіки за межами Німеччини: «Справжні золоті копальні – обробна промисловість».

 

Історія економічної теорії, індустріалізації  та демократії

 

В економічній теорії до Сміта створення обробної промисловості почали вважати за частини широкої місії цивілізації суспільства. Капіталізм обстоювали як аргумент на користь пригнічення й використання людських пристрастей, спрямування енергії людей на щось творче.

 

Італійський економіст Фердінандо Гальяні (1728-1787) стверджував, що від «обробної промисловості можна сподіватися, що вона вилікує дві найтяжчі хвороби людства: забобон і рабство». Саме це стало принципом, на якому була заснована європейська економічна політика і який протягом тривалого часу забезпечував одна за одною індустріалізацію європейських країн.

 

Побудову «цивілізації», розбудову обробної промисловості, а згодом побудову демократії вважали за невіддільні елементи одного процесу. 1855р. цю загальнопоширену мудрість згадував і французький державний діяч і автор політичних праць Алексіс де Токвіль (1805-1859): «Я не знаю, чи можна назвати бодай один промисловий і торговельний народ, починаючи від тірійців та флорентійців і закінчуючи англійцями, який не був би ще й вільним. Отже, існує тісний зв’язок і необхідні відносини між двома речами: свободою і промисловістю».

 

 

Приблизно 1550 р. чимало іспанських економістів почали усвідомлювати, що трапилося в їхній країні, і виробили й добрий аналіз, і слушні поради. Американський історик Ерл Гамільтон, експерт із тодішньої іспанської економіки та економічної теорії, зазначає: «Історія мало знає прикладів і такого слушного діагнозу фатальних соціальних хвороб із боку групи моральних філософів, і такої крайньої зневаги з боку державних діячів до слушної поради». 1558р. іспанський міністр фінансів Луїс Ортіс охарактеризував ситуацію в одному меморандумі, зверненому до короля Філіпа ІІ:

 

«Із сировини, яка походить з Іспанії та Вест-Індії – надто шовку, заліза й кошенілі (червоного барвника) – і яка коштує іноземцям тільки 1 флорин, вони виробляють готові товари й продають їх Іспанії за ціну від 10 до 100 флоринів. Іспанія таким чином зазнає від решти Європи тяжчих принижень, ніж приниження, які вона накидає індіанцям. В обмін на золото і срібло іспанці пропонують дрібнички більшої чи меншої вартості, але, купуючи назад свою сировину за надмірними цінами, іспанці стали посміховиськом усієї Європи».

 

Головна ідея в цьому твердженні – що готовий продукт може коштувати в десять, а то й сто разів дорожче від ціни сировини, потрібної для цього продукту – протягом сторіч раз по раз з’являлася в європейській літературі про економічну політику. Між сировиною і готовим продуктом міститься мультиплікатор: індустріальний процес, який вимагає і створює знання, механізацію, технологію, поділ праці, збільшувану прибутковість, а передусім – зайнятість для маси частково зайнятих і безробітних, що завжди є характерною ознакою бідних країн.

 

Нині економічні моделі Світового банку припускають повну зайнятість у країнах на шляхах розвитку, дарма що в деяких із них не більше ніж 20-30% робочої сили мають те, що ми назвали б роботою. Люди, причетні до економічної політики в давніші історичні періоди усвідомлювали значення безробіття, неповної зайнятості й бродяжництва й розуміли, що праця, потрібна для перетворення сировини на готові продукти, сама по собі збільшить багатство міст і країн. А головне в тому, що види економічної діяльності, які виникають коли сировину переробляють на готові продукти, дотримуються інших економічних законів, ніж виробництво сировини. «Промисловий мультиплікатор» був ключем і до прогресу, й до політичної свободи.

 

(за матеріалами книги Еріка С. Райнерта. «Як багаті країни забагатіли… і чому бідні країни лишаються бідними» – К. Темпора, 2014. – 444 с.).

 

Читайте також:

Французький досвід державотворення і його впровадження в Україні