Чудове творіння наших пращурів – Києво-Печерський монастир (нині – Свято-Успенська Києво-Печерська лавра), що височіє на крутих пагорбах над Києвом, є історико-культурною пам’яткою давньоруської доби.

 

---

 

Хрещення Русі

 

Виникнення Києво-Печерського монастиря тісно пов’язане з введенням християнської релігії в Київській Русі.

 

Офіційно християнство було прийнято у 988 – 989 рр. за князівства Володимира Святославовича. На той час на території України склалися доволі розвинуті феодальні відносини, а Київська Русь була могутньою державою. Соціальні умови зазнавали певних змін, і стара поганська (язичницька) релігія вже не відповідала потребам часу.

 

 

Почали створюватися монастирі – центри християнської пропаганди. Монастирі виконували роль уособлення християнських чеснот – покори, терпіння, праведного життя. Вони вели активну діяльність серед населення, допомагаючи зміцнювати православну віру.

 

 

Християнство порівняно з поганством було кроком уперед у розвитку українського суспільства. Воно сприяло ліквідації залишків племінного відособлення, зміцненню державного ладу, більш прогресивного, ніж первіснообщинний, налагодженню міжнародних зв’язків. Християнство також сприяло подальшому розвиткові українського письменства, живопису, архітектури і прикладного мистецтва.

 

 

Пізніше – в 1688 р., монастир отримав статус лаври. Лаврами є найбагатші та найбільш впливові монастирі, що наділялися великими привілеями і до певної міри автономією.

 

Заснування монастиря

 

За літописними даними, Печерський монастир було засновано у 1051 р. поблизу заміського князівського палацу в селі Берестове, що знаходилося на відстані 3 – 4 версти від центра стародавнього Києва. Одним з його засновників був преподобний Антоній Печерський.

 

 

Монастир від самого початку користувався винятковою увагою та підтримкою з боку київських князів, про що свідчить запис у «Києво-Печерському патерику»:

 

«Князьйя и боляре… прихожааху … и тако пакы приношаху… от имений своих на утешение братии и на устроение монастырю, друзии же и села вдавающе на церковную потребу монастыреви и братьи» («Патерик», вид. 1931 р., стор. 42).

 

По початку 60-х рр. ХІ ст. великий князь Ізяслав Ярославич подарував монастирю всю гору над печерами, а його наступник Святослав Ярославич – 50 фунтів золота. В 1158 р. князь Ярополк Ізяславич подарував йому «Небельскую волость и Деревскую и Лучскую и около Киева». Князь Гліб Всеславич Полоцький пожертвував братії монастиря 600 гривень. На той час гривна була ваговою грошовою одиницею, що дорівнювала спочатку 1 фунтові, а пізніше – півфунтові срібла та 50 гривень золота. Після смерті Гліба Всеславича його дружина Анастасія Ярополківна додатково дала 100 гривень срібла і 500 гривень золота, а перед своєю смертю відписала монастирю п’ять сіл із селянами. Суздальський єпископ Єфрем, колишній печерський чернець, у 1096 р. подарував монастирю маєток у м. Суздалі із церквою Димитрія та селами.

 

 

Печерські ченці збільшували свої володіння і багатства захопленням земель селянських общин та інших монастирів. Наприклад, у 1128 р. вони силоміць захопили Дмитрівський монастир у Києві («з гріхом великим і неправо», – зазначено в літописі).

 

Роль Києво-Печерського монастиря в історії Русі-України

 

Зрештою Києво-Печерський монастир стає не тільки впливовим релігійним центром, але і великим феодалом, володіння якого знаходилися у багатьох містах стародавньої Русі-України.

 

Відчуваючи свою міць, монастир активно втручається у справи князів, намагається вплинути на великокнязівський двір, допомагає придушувати акції непокори з боку селян.

 

 

Для піднесення свого авторитету, зміцнення і поширення християнства, прославляння князів і феодальної шляхти монастир широко використовує проповіді, літературу, архітектуру, живопис, музично-писемне мистецтво.

 

 

У монастирі жили і працювали видатні письменники, вчені, художники: Нестор, Никон, Григорій, Іоанн, Алімпій, Феодосій та ін. Нестор написав «Життя Феодосія» та «Чтение о князьях Борисе и Глебе». Близько 1113 р. він склав видатну пам’ятку літописання – «Повесть временных лет» – основне джерело наших знань з історії Київської Русі. «Повість» засуджувала князівські міжусобні чвари, що завдавали лиха народові, виступала з патріотичним закликом до єдності українських земель і держави в боротьбі із зовнішніми загарбниками, що мало на той час велике політичне значення. У ХІІІ ст. у монастирі створено історико-літературний твір – «Києво-Печерський патерик», що є одним з найцінніших джерел вивчення життя і побуту Печерського монастиря ХІ – ХІІІ ст.

 

Розбудова церков

 

З 70-х рр. ХІ ст. у монастирі розпочато велике будівництво кам’яних споруд. У 1073 – 1089 рр. збудований і розписаний Успенський собор, на початку ХІІ ст. Троїцька та Іоаннопредтеченська церкви, а також трапезна. В кінці ХІІ ст. основна частина території монастиря була огороджена кріпосними стінами. Таким чином, на кінець ХІІ склався основний архітектурний ансамбль споруд Києво-Печерського монастиря, що визначив у загальних рисах планування території і розміщення нових будівель у наступних століттях.

 

 

Спорудження і внутрішнє оздоблення лаврських споруд мало величезне значення для розвитку української будівельної культури. Створювалися нові типи культових споруд, архітектори вдосконалювали свою майстерність, швидко розвивався живопис і прикладне мистецтво.

 

 

Видатні українські архітектори, майстри різьблення по дереву, каменю і металу застосовували та вдосконалювали багатий досвід наших предків.  Творча діяльність архітекторів Миронега, Ждана, Петра, Милонега, Іоанна, художників Аліпія та Григорія залишила помітний слід у культурі нашого народу та заслужено дістала свого висвітлення у староруських літописах.

 

 

Одночасно з розвитком соціально-економічних відносин у стародавній Русі в ХІІ ст. існувала феодальна роздробленість. Знову спалахували міжусобні війни, причому вони точилися незважаючи на необхідність постійно тримати оборону від кочових племен, які нападали на Русь. Все це разом дуже знесилювало могутню староруську державу. В таких умовах Печерський монастир зазнавав неодноразових пограбувань. Його частково руйнували суперники, що ворогували один з одним за київське князювання.

 

Російські погроми та набіги монголо-татар

 

Так, перший російський погром відбувся у 1151 р., коли на Київ напали союзники російського князя Юрія Долгорукого.

 

Невдовзі, у 1169 р., скориставшись ослабленням Руської держави, Суздальський князь Андрій Боголюбський послав на Київ велике військо. Кілька днів загарбники тримали Київ у облозі, а потім захопили місто. На той період у такій події не вбачалося нічого надзвичайного, тому що князі часто воювали між собою за уділи й міста. Проте суздальці, котрі на той час були вже християнами, поводилися з киянами надзвичайно жорстоко. Такої жорстокості на Русі раніше не було, та російські загарбники вперше продемонстрували, що можуть очікувати народи від лісових печенігів.

 

Літопис Руський у рік 1169 пише:

 

«І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський Святої Богородиці поганими…».

 

Наступні погроми і розграбування кияни пережили у 1203 р. після нападу війська князя Рюріка Ростиславовича, а потім – у 1235 р. від смоленського князя Ізяслава.

 

З 30-х рр. ХІІІ ст. почалася монголо-татарська навала, і в 1240 р. вона досягла Києва. Кияни героїчно боронили своє місто, хоча сили противника мали значну перевагу. Коли загарбники оволоділи містом, вони жорстоко розправилися з місцевими мешканцями, зруйнували багато пам’яток давньоруського мистецтва, розграбували церкви, в тому числі Печерський монастир.

 

Проте монастир незабаром відновив свою діяльність і продовжував існувати як найбільший релігійний центр Південної Русі.

 

Монастирське життя в період литовської окупації

 

В ХІV ст. Західну і Більшу частину Південно-Західної Русі разом з Києвом захопило Литовське князівство, а Північно-Східна Русь залишалася під владою Золотої Орди.

 

Литовські феодали задля зміцнення своєї влади використовували православну церкву, наділяючи її земельними володіннями та кріпосними селянами. Вони також надавали і значну грошову підтримку. Києво-Печерський монастир у 1414 р. отримав від князя Вітовта грамоту на великі земельні володіння. Його наступники провадили аналогічну політику, надаючи монастирям широкі права розпоряджатися земельними угіддями, луками, лісами, перевозами, стягувати податі з населення, виступати як судова інстанція у спорах, пов’язаних зі справами селян.

 

За рахунок одержаних матеріальних благ і використання кріпацької праці монастир побудував і розкішно оздоблював нові храми, відбудовуючи зруйновані. Впродовж 1470 – 1471 рр. коштом Симеона Олельковича, київського князя, було відбудовано Успенський собор, який зазнав руйнувань у ХІІІ внаслідок нападу монголо-татар.

 

 

За декілька років після початку відбудови Київ знову був підданий пограбуванням після розбійницького нападу війська кримського хана Менглі-Гірея. У 1482 р. багато споруд Києво-Печерського монастиря було зруйновано. Але монастир вдалося швидко відновити за участі князів Олельковичів, Острозьких і Вишневецьких.

 

Люблінська унія та боротьба українців проти польських панів

 

Після укладання в 1569 р. Люблінської унії значна частина українських земель була захоплена польськими панами, які здійснювали жорстоке кріпосницьке, національне і релігійне гноблення українців. У 1596 р. вони проголосили Брестську церковну унію. Їхньою метою було підпорядкувати православну церкву католицизмові задля закріплення своєї влади над українським народом.

 

Діючи на підставі формального прийняття унії, польська шляхта спільно з уніатами примусово закривала українські церкви та вилучала їхнє майно.

 

Про їхнє свавілля й безчинства Тарас Шевченко писав у своєму творі «Полякам»:

 

«…Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий край. І розлили

Широке море сліз і крові,

А сиріт іменем Христовим

Замордували, розп’яли…».

 

В Києві уніати захопили церкви та монастирі, намагаючись підкорити собі й Києво-Печерську лавру. Втім, їхні сподівання не здійснилися. Український народ відповів на Брестську унію рішучим спротивом, оскільки одразу розпізнав у ній чергову спробу свого поневолення. Організатором відсічі польській шляхті став архімандрит монастиря Никифор Тур.

 

 

При архімандриті лаври Єлисеї Плетенецькому (1599 – 1624 рр.) боротьба з католицизмом продовжувалася. У 1615 р. він заснував друкарню, де було видано велику кількість примірників антиуніатської літератури, що теж стало дієвим кроком на шляху спротиву польській шляхті й повернення монастирю раніше відібраних волостей.

 

Коли архімандритом став Петро Могила, у 1627 – 1647 рр., завдяки його міцним зв’язкам у владних колах відбулася активізація антиуніатської діяльності. Пожвавився й економічний розвиток лаври, в тому числі повернуто захоплені уніатськими єпископами та митрополітами володіння.

 

 

Саме Петро Могила організував при лаврі школу для підготовки досвідченого духівництва. Невдовзі його школа об’єдналася із Братською школою на Подолі, й таким чином у Києві була заснована перша вища школа – Києво-Могилянська колегія.

 

Значний внесок зробив Петро Могила у відбудову стародавніх церков Печерського монастиря, зокрема Церкви Спаса на Берестові та Софії київської.

 

Духовне життя в період імперської окупації

 

Тим часом, пригноблення польськими панами економічного розвитку і національно-визвольного руху українців вилилося у масштабне повстання під керівництвом Богдана Хмельницького. Визвольна війна, що тривала протягом 1648 – 1654 р. завершилася героїчною перемогою українців.

 

А потім нав’язане після повалення влади польських загарбників «возз’єднання» України з Росією поставило нашу країну під імперську окупацію, що тривала протягом двох з половиною наступних століть. Як відомо, усі без винятку піддані московського князя-царя вважалися його рабами, незалежно від становища, яке вони займали – хоч кріпосні селяни, хоч священнослужителі.

 

Це позначилося й на державно-церковних відносинах. В особі царського уряду лавра отримала для себе нового господаря, якому неухильно підпорядковувалася в обмін на всіляку підтримку. Цар Олексій Михайлович провів церковну реформу, і в 1658 р. підтвердив усі права Києво-Печерської лаври на угіддя, ліси, села, млини, а також додатково жалував їй гроші та земельні ділянки.

 

Інші російські царі – його наступники, так само надавали монастирю підтримку, одночасно запроваджуючи серйозні заборони і обмеження його діяльності в окремих сферах. Насамперед, це стосувалося друкування, зберігання і поширення українських книг. З 1689 р. Києво-Печерській лаврі було заборонено друкувати книги без патріаршого дозволу. Порушення цієї заборони тягнуло за собою смертну кару, а вилучені книги підлягали знищенню.

 

За рахунок обмеження книгодрукування Росія вперше запровадила цензуру для того, аби понизити рівень освіти і науки в Україні. Тим самим влада Російської імперії намагалася знищити національний дух українців у культурі, релігії, соціальних стосунках і навіть у побуті.

 

 

Неприйняття існування українців північними племенами, яким ми передали християнство, глибоко закладено у психіку їхніх нащадків. Наш північний сусід зрозумів це давно. Тепер діло за тим, щоб зрозуміли й самі українці.