Між ґратами й людяністю: відверта розмова з психологом ДКВС

У системі виконання покарань психолог – це не просто фахівець, а своєрідний місток між суворими правилами режиму та внутрішнім світом людини, яка відбуває покарання. Його робота часто залишається поза увагою, хоча саме від неї багато в чому залежить, чи зможе засуджений повернутися до суспільства без тягаря минулого.

---

За зовнішньою стриманістю цієї професії ховається безліч викликів. Психологи ДКВС щодня стикаються з людським болем, агресією, недовірою, емоційним вигоранням і ризиком професійної деформації. Їхня діяльність пов’язана не лише з моральним вибором, але і з певною небезпекою.

Мій співрозмовник – психолог Державної кримінально-виконавчої служби України, із майже двадцятирічним стажем, який погодився поділитися своїми думками, досвідом і переживаннями, однак з огляду на особливості служби вирішив залишитися інкогніто. У цьому розумінні він уособлює всіх своїх колег, які щодня працюють на межі людських емоцій, совісті та закону, допомагаючи тим, хто, можливо, і сам давно втратив віру у другий шанс.

Безумовно, поважаючи волю співбесідника, який просив залишитися інкогніто, для зручності називатимемо його умовно Віктором (далі – В.). Інтерв’юер – Сергій Сафронов (далі – С.).

Робота психолога в ДКВС

С.: Здоров’я зичу вам, Вікторе. Скажіть, будь ласка, чому ви вирішили піти працювати психологом у місця позбавлення волі? Що це – збіг життєвих обставин, поклик душі чи щось особисте підштовхнуло до вибору?

В.: Всього потроху і все разом. Це і збіг обставин, і поклик душі, і особисті причини. Більше того, мені довелося стикнутися з великими перешкодами, коли я влаштовувався на цю роботу. Тричі намагався: то з медичною комісією проблеми, то певні бюрократичні складові, але, зрештою, працюємо.

С.: Як виглядає поганий день у психолога?

В.: У психолога не буває поганих днів. Не має бути, в силу необхідності.

С.: Що саме змінилось всередині вас за роки роботи?

В.: Якщо коротко, то значно подорослішав.

С.: Яким було найдивніше питання до вас від ув’язненого?

В.: Не існує дивних або не дивних питань. Якщо людина поставила питання, значить це важливо.

С.: Що для вас найстрашніше бачити в людях?

В.: У найстрашнішому – ключове слово «страх», – якщо є страх, то на цій роботі нема чого робити. Неприємно – траплялося. Страшно – ні.

С.: Чи аналізуєте ви себе, чи вигорали професійно? І, якщо так, то як здолали внутрішню кризу?

В.: Так, звісно, були проблеми. Але є техніки толерування, спілкування з природою, прогулянки, відпочинок. У нас це називають валідацією.

С.: За роки роботи яке у вас було найнеочікуваніше прозріння?

В.: От такого ще не було.

С.: Чи зустрічали ви серед засуджених людей з глибокими філософськими поглядами на життя?

В.: Так, безумовно. В’язниця – то є зріз нашого суспільства. А в суспільстві є люди різних професій та соціальних кіл. Як і певні субкультури.

С.: Де проходить, та чи існує межа між правосуддям і співчуттям? Де її може побачити саме психолог?

В.: Психологи теж є різними людьми. Особисто для мене ця межа проходить рядками Кримінального Кодексу.

С.: Якою цитатою, думкою чи аналогією ви охарактеризуєте свою професію?

В.: Дзеркалом. Я – дзеркало людських душ, наскільки це можливо у роботі.

С.: Що для вас є поняттям виправлення людини?

В.: Це питання належить до філософських. Тому для мене існують критерії, які прописані у наказах Міністерства юстиції України, в законах та інших нормативно-правових документах. Цього достатньо для психолога.

С.: Чи є в’язниця (камера) дзеркалом душі?

В.: Ні. В жодному разі. Людина значно перевершує обмеження в просторі, в якому змушена жити.

С.: Що Ви робите, коли «клієнтом» є маніпулятор із глибокими поглядами та філософськими сентенціями?

В.: Це залежить від того, з якою метою клієнт прийшов до мене. Відповідно, реагую так, як маю реагувати залежно від обставин.

С.: Яке питання від в’язня могло вивести вас із рівноваги або здавалося таким, що не можна розв’язати?

В.: Не було таких.

С.: Чи надаєте ви професійну допомогу персоналу, співробітникам ДКВС, чи тільки ув’язненим?

В.: Так, надаю винятково у межах робочих відносин та існуючої необхідності. Адже всі ми – люди.

С.: На Вашу думку, чи допомогли ви комусь по-справжньому, як професіонал?

В.: У західній літературі, у професійних колах твердять, що коли психолог виправної системи зміг допомогти хоча б одній людині, він виконав місію, та має професійне право написати книгу на цю тему.

С.: Що, на вашу думку, потрібно змінити в підходах до ресоціалізації в Україні?

В.: Це не зовсім моя тема, але ми бачимо, що в цій сфері відбуваються зміни в позитивному напрямі.

С.: Як ви відповідаєте, коли чуєте: «Я нормальний, це просто всі інші –ні»?

В.: Безумовно, із цим погоджуюсь.

С: Що для вас є добро і зло?

В.: Умовність і взаємозалежність, як абстракція в чистому вигляді загалом.

С.: Дякую вам, Вікторе за бесіду. Бажаю твердої впевненості на шляхах служіння людям і державі.

В.: І вам дякую.

Післямова

Психологи ДКВС – це люди, які щодня ходять по тонкій межі між суворими законом і людською душею. Вони бачать біль, втому, агресію, але водночас – і крихку надію, яку іноді складно помітити. Їхня робота непомітна для більшості, але саме вона іноді допомагає людині за колючим дротом зберегти мрію та шанс на нове життя.

Це інтерв’ю – невелике віконце у світ, де доводиться робити неможливе: залишатися емпатом там, де біль і злочин здаються всепоглинаючими; підтримувати там, де здавалося б, немає на кого сподіватися; і вірити там, де віра ледь жевріє…

Ми часто забуваємо, що за кожним режимним обмеженням стоїть людина, яка (в задекларованому ідеалі) намагається допомогти іншій людині. Іноді це – тиха непомітна праця, але саме вона може формувати майбутнє, про яке ми наразі не знаємо.