Пам’ятник Жеглову і Шарапову як символ культурної окупації

Поділитися:
Перегляди: 50

Пам’ятник МУРівцям Жеглову і Шарапову в Києві залишається недоречним символом московського ідеологічного впливу. В місті, яке щодня потерпає від ракетних атак країни-терористки, на центральній вулиці стоять персонажі совєцького серіалу, яких зіграли актори Владімір Висоцкий та Владімір Конкін.

 

 

Чому взагалі постав цей пам’ятник?

 

У самому серці Києва, біля будівлі Міністерства внутрішніх справ, стоїть бронзовий пам’ятник. На перший погляд, начебто нічого особливого: двоє чоловіків у цивільному, в діловому русі, зосереджені, впевнені. Здається, ось-ось озирнуться на тебе та спитають документи. Проте, якщо придивитися, то перед нами не реальні люди, не видатні українські правоохоронці. Це персонажі совєцького телевізійного серіалу «Место встречи изменить нельзя» – Глєб Жеглов і Володя Шарапов. А отже, пам’ятник присвячено вигаданим образам двох працівників совєтської міліції. І не просто вигаданим, а втіленим російськими акторами – Владіміром Висоцким і Владіміром Конкіним.

 

Пам'ятник Жеглову і Шарапову

 

А взагалі це знущання над пам’яттю, сьогоденням і всім тим, що ми намагаємося захистити і визволити від російських терористів.

 

Пам’ятник Жеглову і Шарапову було встановлено у 2009 році, з нагоди  90-річчя створення карного розшуку. Проєкт розробляла група художників і скульпторів під керівництвом голови Національної спілки художників Володимира Чепелика  (17.10.1945 р. – 13.04.2021 р.). За задумом творців, він нібито символізує боротьбу з криміналітетом, честь міліцейської служби, відданість справі. Насправді ж це ще одна форма романтизації совєцької репресивної машини під ширмою «народної любові до Висоцкого».

 

Згадаймо, в якому контексті створено фільм, на якому базується  пам’ятник Жеглову і Шарапову. 1979 рік, Брежнєв, застій, державна пропаганда шукає нові обличчя, які б переконали людей у тому, що «совєцька міліція» не катує, а захищає народ. Саме із цією метою було знято «Место встречи изменить нельзя» за романом російських і совєцьких письменників братів Вайнерів «Эра милосердия».

 

Події фільму відбуваються в болотяній столиці в повоєнні роки після Другої світової. Вигадані герої-нишпорки з МУРу (себто «московського уголовного розшуку»), «близькі до народу», нібито розплутують складні справи та викривають небезпечну банду, а насправді грають у добре зрежисованому пропагандистському спектаклі, знятому на Одеській кіностудії. І Висоцький, і Конкін свідомо стали його частиною.

 

«Це понятые, це подставные»: як у фільмі висміювали українців

 

У кожному пропагандистському продукті є образ «недолугого українця», щоб глядач сміявся і водночас почувався вищим. У згаданому фільмі таким персонажем став оперативник Іван Пасюк, якого зіграв український актор, одесит Олександр Мілютін. Пасюк говорить спотвореною українською: «Да ничого особлывого», «жинка Груздьова жде», і звучить так, ніби в голові у нього туман. Він незграбний, простакуватий, наївний, і на фоні «героїчного» Жеглова виглядає карикатурно.

 

Якщо хтось думав, що це просто художній прийом, за допомогою якого автори намагалися урізноманітнити дієвих осіб і створити колоритних персонажів, то нічого подібного. Вайнери, а так само і режисер фільму Станіслав Говорухін, свідомо принижували українців, втілюючи своє презирство до нас усіма засобами в комедійній формі. Персонажів, подібних до Івана Пасюка, в совєцькому кінематографі було чимало. Всі вони є інструментами системи, що десятиліттями формувала образ українця як безпорадного провінціала.

 

Що ж до актора Мілютіна, то його доля склалася трагічно. Після яскравої ролі йому пророкували успіх, та кар’єра не склалася. Мілютін переживав забуття болісно, залишився без роботи, без визнання. Помер у віці 46 років. Похований у Києві, на Лісовому кладовищі. Його історія стала ще одним доказом того, що не варто ідеалізувати «славу» совєцького кіно.

 

«Вор должен сидеть в тюрьме» – ідеологічна пастка

 

Є злочин – є кара, – на цьому ми неодноразово наголошували раніше. Завжди і безумовно, будь-який правопорушник мусить понести відповідальність за скоєне діяння. Не обов’язково відправляти його за ґрати: суд може призначити покарання у виді штрафу, громадських робіт, пробаційного нагляду абощо.

 

Немає жодного сенсу заґратовувати всіх без винятку, коли існує система виправлення правопорушників без позбавлення волі (пробація), тобто призначення покарання з випробуванням. І якщо засуджений протягом іспитового строку не скоїть нових злочинів і виконає обов’язки, покладені на нього судом, то він звільняється від відбування покарання. Якщо це дрібна крадіжка чи інше суспільно шкідливе діяння – проступок, що не є злочином, то на нього буде накладено адміністративне стягнення згідно з нормами чинного КУпАП.

 

Фраза «вор должен сидеть в тюрьме», що її виголосив капітан очевидність, анітрохи не культова, а примітивна і банальна. Але за цією простотою ховається типовий для тюрми народів, якою і був совок, принцип показовості та безапеляційності покарання. Жеглов – оперативник, а не суддя, проте саме він вирішує, кого карати. Його слова лише зайвий раз ілюструють типове для тоталітарного режиму зневажання законності: головне – «здаватися правильним», а не бути ним.

 

Цю фразу торочать як замовляння і донині, не замислюючись, що вона має приблизно таке ж відношення до правосуддя, як совок до гуманізму. Вона лише озвучує культ силовика, якому дозволено все. А пам’ятник такому образу виглядає як спроба зробити «героїв» з тих, хто насправді прославляв каральну систему.

 

А що казали про Україну ті, кому цей пам’ятник присвячено?

 

Культове ставлення до Владімира Висоцкого як до «вільного поета» в Україні, зокрема в контексті присутності його фігури (як Жеглова) у публічному просторі, є абсурдним з огляду на те, що у своїй творчості він часто відгукувався про українців зверхньо. Водночас, до нашого часу збереглися аудіозаписи за його участі, де українці подані у гротескному, зниженому образі. Низькопробний гумор, побудований на примітивних уявленнях про українців як кумедних і не дуже розумних провінціалів був типовим для совєцького колоніального дискурсу, який сприяв закріпленню нашої меншовартості.

 

Ні про яку «любов» до України у Висоцкого не йшлося навіть у контексті загальносовкової «культури». Він чітко ідентифікував себе як російського митця, невіддільного від російської культури та російського глядача. У книзі спогадів Маріни Владі «Владимир, или Прерванный полет» наведена його відповідь у нью-йоркському інтерв’ю на CBS, що звучить як кредо:

 

«Я работаю со словом, мне необходимы мои корни, я – поэт. Без России я – ничто. Без народа, для которого я пишу, меня нет. Без публики, которая меня обожает, я не могу жить. Без их любви я задыхаюсь. Но без свободы я умираю» (стор. 147).

 

Ці слова не залишають жодного сумніву: Висоцкий асоціював себе винятково з московією, і саме її вважав єдиним джерелом своєї творчості та існування. Україна в цій системі координат просто відсутня. І тому встановлення пам’ятника Висоцькому в Києві (тим паче у вигляді персонажа із совкового пропагандистського фільму) виглядає як вшанування чужої культури, яка знищувала, висміювала та підпорядковувала нас десятиліттями.

 

Колись і я захоплювалася Висоцким…

 

У нас вдома були його платівки, книжки, і я з дитинства знала тексти пісень напам’ять. Мій дідусь був щирим шанувальником. Читала і прозу, і вірші. Але з часом, коли стала глибше аналізувати, вивчати контекст, а особливо після 2014 року, моє ставлення докорінно змінилося.

 

Коли я прочитала спогади Маріни Владі «Владимир, или Прерванный полет», то сприймала їх як моторошну історію саморуйнування і співзалежності. Життя Висоцкого і Владі – типовий приклад того, що в совку називалося «творческим вдохновением», а насправді було просто божевільним безладом на тлі алкоголізму і вживання психоактивних речовин під виглядом «боротьби з болем». Видатний бард пиячив, як і всі московини, і це його зрештою згубило. Під кінець життя на додачу до алкоголю він приймав морфій та сильнодіючі препарати – не для лікування, а щоб вибратися з чергового запою.

 

Владі, яка знову і знову виправдовувала його перед собою, симпатизувала комуністам і не приховувала своєї любові до СССР, описувала все це з надривом. Але читається її книга, як хроніка токсичних стосунків із хворою людиною, яка привселюдно щодня вбивала себе та калічила життя іншим.

 

Мій батько, до речі, бачив Висоцкого на власні очі. Це було в кінці 1960-х, у Донецьку, в Київському районі. Батько тоді був школярем. Прибігає якось його друг – Валерій Ішков – і каже: «Вовчику, ходімо до нас! У нас Висоцкий!». Хлопці зірвалися й побігли – думали, буде концерт, почують пісні наживо, поспілкуються з улюбленим автором і виконавцем. Але замість цього, в кімнаті, набитій родичами, сусідами, знайомими і незнайомими, на дивані лежав п’янючий Висоцкий. В такому стані його привезли на Гладковку після концерту і вклали, тільки знявши взуття. Білі шкарпетки на ногах барда були коричневими від бруду. Голос легенди мовчав. Він спав безпробудним сном, розкинувши руки і ноги, тому шанувальникам залишалося тільки милуватися п’яним тілом кумира, вдихаючи його густий перегар.

 

Чужим ідолам не місце в Києві

 

Владімір Конкін – актор другого плану, але не менш послідовний у своїх висловлюваннях. Заслужений артист російської федерації, після 2014 року він не приховував симпатії до політики Кремля. У 2022-му висловлював «співчуття» щодо війни, але без жодного засудження агресії. Його погляди цілком відповідають ідеологічному контексту того фільму, з якого виріс нинішній пам’ятник.

 

Пам'ятник Жеглову і Шарапову

Нахіба вони тут потрібні? Питання риторичне

 

Пам’ятник Жеглову і Шарапову в Києві має бути демонтований. Не тільки тому, що Україна має бути визволена від «спадщини» комуністичного тоталітарного режиму та всього совкового. Цей конкретний пам’ятник – цілком чужий для нас символ. Символ країни-терористки, яка сьогодні вбиває наших людей. Символ «культури», яка принижувала українців. Символ міліції, яка ніколи не служила справедливості.

 

Культурну деколонізацію слід сприймати не як знищення, а як процес очищення. Київ вартий того, щоб пам’ятники в ньому були нашим людям, видатним українцям, а не вигаданим героям кривавої імперії.

Культура, Новини