Старообрядці свого часу становили один з найчисленніших релігійно-громадських рухів у історії України, що веде початок від середини XVII століття – за доби розколу православної церкви на прихильників і противників церковної реформи патріарха Нікона.

 

---

 

Впродовж 1651 – 1660 рр. патріархом Руської православної церкви (РПЦ) Ніконом і царем Олексієм Михайловичем була проведена церковна реформа. Тієї доби частина території України перебувала під владою Російської імперії, всі церкви також підпорядковувалися РПЦ на умовах укладеної в 1654 р. Переяславської угоди з Росією, що передбачала прийняття «протекторату» московського царя.

 

Отже, патріарх Нікон запропонував зміни до відправлення деяких обрядів православ’я, а церковні книги він постановив виправити для приведення їх у відповідність до грецьких джерел. Незважаючи на те, що запропоновані зміни були не надто суттєвими, їх запровадження зустріло спротив з боку деяких священнослужителів і віруючих.

 

Ту частину православних, які не визнали церковної реформи та залишилися вірними «старій вірі» та старим обрядам, стали називати старообрядцями, інколи – старовірами (у відмінностях між ними ми розберемося нижче).

 

Історія виникнення руху старообрядців

 

Старообрядництво як рух також відоме під назвою розкол, що був спричинений реформами патріарха Нікона. У XVII столітті розкол став ідеологічною формою вираження суспільних протиріч, які виникли внаслідок руйнування натурального господарства та посилення кріпосного права – панщини (кріпацтва). Прийняті царем Олексієм закони посилювали владу поміщиків, установлювали нові порядки відбування державних повинностей та військової служби, подушну подать та ін. Нові порядки імперська влада використовувала також і для того, щоб ослабити Україну: козаків вигубляли тривалими, але зазвичай безцільними військовими походами, а селянські господарства руйнували розбоєм і поборами.

 

Метою нововведень у релігійній сфері, більшість з яких впроваджувалися в життя за підтримки патріарха РПЦ, було посилення самодержавства, створення більш централізованої та потужної церковної організації.

 

Так, до патріарха Нікона було прийнято хреститися двома перстами, а він вирішив, що слід хреститися трьома. Раніше православні шанували восьмикутний хрест, а Нікон запровадив шестикутний. Таким чином, усі нововведення стосувалися тільки обрядів. У всьому іншому віровчення старообрядців і зараз нічим не відрізняється від православного.

 

 

Нові закони викликали невдоволення серед різних соціальних груп населення. Тим часом у самій РПЦ назрівав конфлікт між верхівкою духівництва, що жила в розкоші, та рядовими церковними служителями, з яких постійно вимагали побори та поводилися з ними так само, як із кріпаками.

 

У 1686 р. було повністю скасовано автономію української православної церкви та встановлено контроль російської імперської влади не лише над релігійною сферою, але й над освітою і культурою України. Невдовзі було вперше запроваджено цензуру спеціально для українських церковних книг. У 1689 р., тобто за рік після надання Києво-Печерському монастирю статусу лаври, навіть йому було заборонено друкувати книги без дозволу московського патріарха: «… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…».

 

Протопоп Аввакум

 

Серед представників духівництва згуртувалася опозиція, котра дістала підтримки з боку населення – як серед поневолених і пограбованих селян, так  і серед більш заможних українців, які теж виступали проти зміцнення самодержавства. Українські купці боролися проти диктаторських нововведень і були зацікавлені в тому, щоб обмежити царську владу. До розколу долучилися міські ремісники й торговці, невдоволені зростанням податей і тим, що при цьому для іноземних торговців було встановлено особливі пільги. Разом купці, ремісники, інтелігенція і торговці були основними натхненниками організованого нового руху. А його рушійною силою все ж таки виступили незаможні селяни, кріпаки та міські мешканці, котрі потерпали від неймовірно високих податків.

 

У православній церкві розкол став початком формування однієї з найдавніших релігійних конфесій, які діють в Україні – старообрядців. Керівником та ідеологом цього руху був протопоп Аввакум. Він очолив групу з числа  представників духівництва, котрі теж були незгодні зі змінами в церковному житті та разом виступили проти патріарха Нікона. Російська імперська влада жорстоко переслідувала старообрядців, і вони стали переселятися подалі від великих міст і облаштовувати нові села серед лісів і степів.

 

14 квітня 1682 р. протопоп Аввакум за обвинуваченням у розколі був засуджений до смертної кари. Він був страчений, причому в доволі жорстокий навіть для тієї доби спосіб – його спалили на вогнищі православної інквізиції.

 

Від середини XVII століття ідейне керівництво розколом поступово перебрали на себе купці, котрі використовували релігійний рух як прикриття для подальшого закріпачення селян. Через це старообрядництво, котре спочатку було ворожим до влади царя, перетворилося на силу, котра навпаки була багато в чому корисна для правлячої верхівки Російської імперії.

 

Старовіри і старообрядці – в чому відмінності?

 

Взагалі застосування найменувань старовіри та старообрядці з поділом за особливостями відправлення церковних обрядів є не зовсім коректним, оскільки їхня віра не зазнала жодних змін. Старообрядницька церква має два основні напрями: попівщина та безпопівщина. Щодо останніх – представників безпопівщини, то саме до них і застосовується термін старовіри.

 

Безпопівщина

 

Старовіри (безпопівщина) – радикальний напрям у старообрядництві, що значно віддалився у своїй еволюції від православ’я. Старовіри не визнають ієрархії духівництва та церковного тлумачення таїнств. На початку свого становлення старообрядці-безпопівці зайняли непримириму позицію по відношенню до РПЦ і влади Російської імперії. Втім, у своїй позиції вони керувалися суто своїми релігійними віруваннями, вбачаючи в так званих «нікониянах» (тобто в РПЦ) і царизмі владу антихриста. Безпопівці довго й марно чекали на Друге Пришестя Ісуса Христа, котрий визволив би їх із царства антихриста, проте кінець світу так і не настав.

 

Роль священнослужителів у безпопівців виконують наставники, яких обирають з числа мирян. Основними течіями у безпопівщині є поморське, федосіївське, пилипівське, прочанське (побіжницьке) та інші спрямування. Ця церква єдиного центру не має.

 

Безпопівці завжди селяться відокремлено, уникаючи будь-яких контактів з представниками інших релігійних конфесій та відгороджуючись у такий спосіб від світу, в якому не знайшлося місця для них. Переважна частина сучасних безпопівських громад діє не в Україні, а на території країн Балтії та західних регіонів Республіки Білорусь. Водночас це спрямування становить інтерес, оскільки залишається впливовим. Зокрема поморці утворили численні громади у Литві та керуються Вищою старообрядницькою радою.

 

Найбільш фанатичним спрямуванням є прочани, котрі діють на території Казахстану та двох регіонів РФ – Уралу та Сибіру. Прочани вважають весь сучасний світ «світом антихриста», не визнають світських законів і нерідко вдаються до антидержавницької пропаганди. Враховуючи те, що в Україні діють інші соціально-релігійні рухи зі схожою ідеологією, в разі появи прочан у будь-якому регіоні нашої країни це може створювати реальні загрози національній державності.

 

Попівщина

 

Серед старообрядців була певна частина віруючих, які мали суто економічні інтереси, й заради особистої вигоди готові були на компроміси з панівною церквою. Для них віра без церкви, без каплиці та священника вдавалася немислимою. Побоюючись переслідувань з боку імперської влади, вони керувалися також і своїми релігійними переконаннями, бо вважали владу царя встановленою Богом, а всі прийняті ним закони – безумовно обов’язковими для виконання.

 

До попівщини здавна належала, передусім, старообрядницька церква білокриницької угоди, котра визнавала білокриницьку ієрархію. Вона виникла у 1846 р. та одержала свою назву від села Біла Криниця, що на Буковині (Глибоцький район Чернівецької області). Впродовж перебування України під імперською, а потім – радянською окупацією центром білокриничан було Рогозьке кладовище у Москві. Після здобуття Україною незалежності світовий духовно-історичний старообрядницький центр розташований у Білій Криниці, де у 1996 р. був проведений всесвітній старообрядницький собор, а у 2006 р. відбувся Освячений собор старообрядницької церкви.

 

Попівщина, своєю чергою, ділиться на декілька різних спрямувань, до яких належать: єдиновірці, старообрядницька церква побіжнопопівської згоди – громади попів-втікачів (лужкова згода, статутщина, перемазанці). Церква побіжнопопівців об’єднує тих священників, які перейшли з православ’я. У 1923 р. вони створили самостійну церкву давньоправославних християн. З 1963 р. її центр знаходиться у м. Новозбикові (Російська Федерація). Від цього міста церква й отримала свою назву – Руська Давньоправославна церква (РДЦ) Новозбиківської згоди. Українська єпархія РДЦ, утворена у 2010 р. має один центр, який знаходиться у м. Кременчуг (Полтавська область) і об’єднує два благочиння – Слобожанське та Придніпровське.

 

Старообрядці у ХІХ – ХХ століттях

 

Керівниками старообрядців свого часу були відомі публічні особи, що сповідували цю релігію:

 

• Олександр Гучков (14 (26) жовтня 1862 р. – 14 лютого 1936 р.), російський політичний і державний діяч. Будучи монархістом, Гучков свого часу активно виступав проти більшовизму, однак на початку радянської окупації (1917 р.) став одним з міністрів т.зв. «тимчасового уряду»;
• Павло Рябушинський (17 (29) червня 1871 р. – 18 липня 1924 р.), російський підприємець, банкір. Після захоплення влади більшовиками спочатку підтримував їх, а потім змінив свої переконання й навіть став одним з організаторів боротьби проти них. Після того, як переворот не вдався, емігрував до Франції та до самої смерті був там членом масонської ложі;
• Василь Рахманов (1782 – 1858 рр.), заможний московський купець, разом з його двоюрідним братом Федором Рахмановим (1848 – 1914 рр.), успішним хліботорговцем, надавали значну фінансову підтримку руху. Вони брали участь в Рогозькому соборі 1832 р., на якому було прийнято рішення про створення Білокриницької ієрархії в Україні, про яку було згадано вище.
• Дмитро Сіроткін (10 травня 1864 р. – 13 липня 1953 р.), один із самих заможних російських судновласників, був меценатом і фінансував будівництво старообрядницьких церков. З 1899 р. він також був головою Ради всеросійських з’їздів старообрядців білокриницької ієрархії;
• московські промисловці – члени давнього роду Морозових, очолювали безпопівщину.

 

Спротив комуністичному тоталітарному режиму

 

Від початку радянської окупації старообрядці активно долучилися до боротьби проти більшовиків, у тому числі вони надавали свої скити (монастирі) для потреб українських революціонерів і представників УНР. За це старообрядці були оголошені «контрреволюціонерами» і «ворогами народу». У 1922 р. В.І. Ульянов (Ленін) підписав сумнозвісний «Декрет об изъятии церковних ценностей», який поклав початок для масових пограбувань і знущання над віруючими. Червоногвардійці повсюдно зачиняли храми або відбирали приміщення для інших потреб, знищували богослужбові книги, розграбовували церковне майно. Багато старообрядців були ув’язнені в таборах або примусово виселені.

 

Того часу старообрядці постраждали від комуністичного терору не менше за інші традиційні українські церкви. Багато шанованих ними ікон старого письма та дореформені друковані богослужбові книги було втрачено назавжди. Причому всі викрадені з українських церков цінності опинилися у Москві чи Санкт-Петербурзі, де вони знаходяться й донині. Наприклад, Остромирово Євангеліє, написане у Києві  в 1056 – 1057 рр., зберігається у бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. Збірник Святослава, Мстиславове Євангеліє, Добрилове Євангеліє були вивезені з України до Москви й поміщені до музеїв.

 

Скасування анафеми

 

За радянської доби у старообрядницьких громадах спостерігався занепад релігійності. Знизилася відвідуваність церков, зменшилася кількість прихожан, які брали участь у релігійних обрядах. Молодь залишала цей рух, а серед священнослужителів і наставників переважали особи похилого віку, до того ж, малограмотні.

 

Той фактор, що багато старообрядців того часу перестали дотримуватися деяких приписів і заборон, призвів до послаблення антагонізму між православною церквою та старообрядцями. У 1971 р. Православний помісний собор скасував анафему (прокляття), накладене на старообрядців згідно з рішеннями соборів 1666 – 1667 рр. Відтоді, після 1971 р. розпочалися взаємні відвідування церков православними віруючими та старообрядцями.

 

Храм Успіння Пресвятої Богородиці в Києві

 

Раніше старообрядці облаштовували свої поселення подалі від міст і сіл, зазвичай у віддалених районах. Однак зараз і в Києві діє їхня церква, що розташована поблизу Подолу.

 

 

На цьому місці храм був започаткований ще у 1874 р., він розташовувався у приватному будинку священника – отця Кирила Кулікова.

 

 

Від самого початку заснування храм мав назву Вознесенська церква. Протягом 1917 – 1929 рр. богослужіння не проводилися, а церкву було закрито за рішенням радянського окупаційного уряду. Лише з 1930 р. богослужіння дозволили відновити. Того ж року церква була освячена на честь Успіння Пресвятої Богородиці. З плином часу будівля церкви стала старою та потребувала ремонту, однак розпочати її капітальне відновлення вдалося тільки у 2001 р., коли з Одещини до Києва прибув отець Меркурій Сосін, який взявся за відбудову храму.

 

 

Сьогодні на подвір’ї церкви можна побачити декілька невисоких будівель, які перебувають у доглянутому стані – як і газони, на яких з’явилися перші квіти.

 

 

Старообрядницьке кладовище

 

На вулиці Лук’янівській, що біля Татарки, на невисокому пагорбі за парканом знаходиться старовинне кладовище, засноване понад два століття тому.

 

 

У 1808 р. на Щекавицькому кладовищі було облаштовано окрему ділянку для захоронення віруючих київської старообрядницької громади. Відтоді Щекавицький цвинтар, котрий було закрито, поступово опинився під забудовою. Залишилося тільки старообрядницьке кладовище, яке було відгороджено й мало окремий вхід.

 

 

Неподалік від входу можна побачити альтанку, увінчану символом полумісяця, що належить не до цвинтаря, а до комплексу споруд мусульманської мечеті Ар-Рахма, розташованої поряд.

 

 

Кладовище давно закрито. Після 1940-х рр. тут більше не здійснювалися захоронення.

 

 

Проте за деякими могилами дбайливо доглядають і сьогодні.

 

 

Місце вічного спокою

 

З напису на надгробній плиті йдеться про те, що тут покоться прах міщанина з Рязанської губернії Івана Івановича Расторгуєва, який помер 16 грудня 1849 р. у віці 50 років. Заради Христа він мандрував босоніж. Поховання відбулося в Десятинній церкві, відспівував померлого подвижника священник Петро Гороновський.

 

 

Навесні тут рясно розквітають лісові фіалки, що вкривають землю, наче кольоровий килим.

 

 

А особливо розрослися блакитні проліски.

 

 

Серед хрестів і огорож ці перші весняні квіти своїм цвітінням немов утішають душі тих людей, що спочивають на цьому місці.

 

 

Всього на старообрядницькому кладовищі нараховується 419 поховань.

 

 

Подекуди на хрестах сьогодні не залишилося написів або табличок. Тому невідомо, чий прах тут похований.

 

 

На місцях деяких поховань залишилися тільки частини огорожі, а на інших упали хрести.

 

 

Звісно, відновлення цих пам’ятників, як і всі ритуальні товари, зараз коштує доволі дорого.

 

 

Але київські старообрядці могли б зібратися, аби власними силами віддати данину шани пращурам, у яких не залишилося рідних і нікому підтримувати останній притулок у порядку.

 

 

Можна полагодити й закріпити хрести, пофарбувати огорожі та вивезти сміття, що зібралося понад парканом на території цвинтаря.

 

 

Тим більше, навпроти зводиться черговий житловий комплекс. І не виключено, що за цим можуть слідувати наступні зазіхання на територію цвинтаря.

 

 

Практика показує, що ті ділянки території, котрі постійно відвідують і доглядають за ними, відбирати не стануть. Старообрядне кладовище, одне з небагатьох старовинних некрополів у столиці, також являє собою увічнені сторінки з минулого нашого народу, а тому воно має бути збережено як історична пам’ятка.