Вітер, поема (на фото: Старобільськ, річка Айдар, Сєверодонецьк, Новоайдарський район – Луганщина, Україна).

 

---

 

І

 

Ген за обрій – чорна хмара,

Бурі крик і вітру спів,

Знаю я – це Божа кара,

Знаю я – це Божий гнів.

Адже ми забули Бога

Й потонули у гріхах.

Де ти, сонячна дорога?

Де ти, жито на ланах?

Сум землі – пожовкле поле,

Не співає більше птах…

Ой ти, доле моя, доле, –

В бур’янах життєвий шлях.

Руки тягнуться до Бога:

– Боже! Боже – поможи!

Так потрібна допомога

Подолати крутіжи…

Тільки вітер. Сильний вітер

Все ламає вщент життя,

Пригинає мрії віти,

Кида думи в небуття.

Рідна ненька Україна,

Воля поряд, лише крок…

Горне вітер в простір синій

Чорне листя злих думок…

 

 

ІІ

 

Віє вітер, завиває

По коморах, на ланах.

І поля до небокраю –

Чи земля, чи, може, прах?

Притулились вбогі хати,

Сум і горе, і біда,

Вповноважені бригади…

Сльози ллються, як вода.

Плаче мати з немовлятком:

Боже, що робити нам?

Розлучають нас із татком –

Не скорився ворогам.

Щоб не дати згинуть сину,

Приховав мішок зерна,

Ой лиха, лиха година

І чия це тут вина?

Тридцять третій… Смерть і голод

В хатах міста і села…

Хай поля катує холод

Не росла щоб, не цвіла!

Вечір хмурий, вийшла з хати

Із голодним малюком

Українка, жінка, мати,

Зупинилась за селом,

І сльоза, як горе чорне,

Покотилась по щоці:

А була ж колись моторна,

Грав рум’янець на лиці.

А тепер іду по полю

Й опускається рука,

Навіть страшно, аж до болю –

Упущу я малюка…

Де знайти спасенний колос? –

Ні крихтини на столі!

Раптом – Боже! – чує голос,

Що пробився із землі:

«Україна я, Вкраїна,

В мене сили не малі,

Все живе до мене лине,

Бо не може без землі.

І земля ніяк не зможе

Без людей родити цвіт,

Сльози лити нам негоже –

Вже ллємо їх сотні літ.

Не корися ти злій долі,

Хай дзвенить життя струмок,

Буде жито у стодолі,

Буде жити твій синок.»

Голос мужній вгору лине:

«Не корися, прошу я,

Адже ти – моя людина,

Адже я – твоя земля!».

 

 

 

ІІІ

 

Над Сибіром лютий холод,

Обрій тане у імлі,

Різав серп та бив нас молот –

Залишились без землі…

У холодному бараці

Помирає сивий дід

Від знущань, тяжкої праці,

Від буремних грізних літ.

Поряд діти, рідні, люди,

Теж такі самі, як він, –

Білі скроні, впалі груди,

Сльози горя – як полин…

Дід шепоче: – Мали хату,

Мали коника, курей,

І земельки небагато,

А було аж сім дітей,

Баба з дідом, батько, мати,

Ще і небожа сім’я,

Забували і про свята,

Годувала нас земля.

Рознарядка йде із міста:

Розкуркулити двори,

Наче вітер горне листя –

Від старих до дітвори

Під конвоєм до Сибіру…

Люд женуть у заметіль

І руйнують нашу віру,

Правда де?.. Зостався біль…

Ось де правда – земле мила, –

Ніжно вузлика дістав:

– Ти для мене хліб родила,

Більш за все тебе кохав.

Ні, я вірю й твердо знаю:

Українцями звемось,

З чужини до свого краю

Ми колись доберемось!

Щоб розбити ті кайдани,

Що скували наш народ,

Розігнати зла тумани

З жовтих нив, блакитних вод.

Не дожить мені до того,

Тут помру, на чужині,

Землю рідну – дар від Бога –

Ви покладете мені.

Коли сонце тихо вийде,

Дощ надасть води ковток,

Наді мною може зійде

З мого поля

Колосок…

 

 

ІV

 

Ешелони, ешелони

Повні рідної землі…

Запломбовані вагони,

Білий світ у чорній млі.

Бо лунають канонади,

Ллється піт і ллється кров,

Людські це буяють вади,

Вбита дружба і любов.

Земле рідна, ти в полоні –

Міни, вирви і вали,

І твої шорсткі долоні

Дротом міцно заплели.

Вітер коте ешелони,

Чорна свастика на них,

Їй скорилися мільйони

Й ти скорися! Раптом – крик,

Що фашисти й заніміли,

Відібрало й язика! –

Бо чаклунська дивна сила

Каже все, що їх чека:

«Під гарматами, на мінах,

Гинуть дочки і сини,

На чужих лягти долинах

Й ворогам родити? – Ні!

Діти і старі в полоні,

Крематорію вогні,

На чужину у вагоні

Привезли й родити? – Ні!

Ви з людьми палили села,

На війні, як на війні!

Це життя для вас веселе?

Хліб родити вам? – Ні! Ні!

Хай завіє вітер лютий –

Очі вам запилюжу,

Хай розп’ята, хай прикута,

Ані крихти не зроджу!

Знайте, прийде час розплати, –

Згасне ваш останній крик,

Ви бажали землю мати? –

Я поглину вас навік!»

… Вітер віє над землею,

Прапор білий,.. миру птах.

Згоден з долею своєю

Переможений рейхстаг.

 

 

V

 

Новий вітер – дивна влада,

Чи хвороба він, чи сон –

Люди стали наче стадо

І до нього йдуть в полон.

Непокірним нагорода:

Голова впаде на брук –

Це щоб не мутив народу,

Не здіймав з проханням рук.

Як слимак, живи на світі,

Свою долю прославляй, –

Смерть землі: не знають діти

Мови чистий водограй…

Повернувсь зі школи рано,

На очах сльоза бринить.

– Лихо скоїлось, Іване? –

Запитала мати. Мить –

У Івана ллються сльози,

Сум на чистому чолі,

Однокласникам погрози,

І слова, як оси, злі…

– Кажуть, кажуть наша мова

Непотрібна аніяк!

Я на захист вів розмову,

А мені: «Хохол! Дивак!»

Дразнять «націоналістом»

Ці мерзотники малі

Не шанують мову чисту

Української землі…

І які ж це дивні чари

Охопили школярів?

Шовінізму хижі мари

Розум ссуть з людських голів…

Геть підручники огидні!

Вийшов хлопець у садок

Зрозуміти думи плідні…

Вітер стих, замовк струмок,

Все навкруги зажурилось.

Чи ти, земле, ще жива?

Чи недолі не скорилась? –

І летять у світ слова…

«Що у мене є на світі? –

Каже стогнучи земля: –

Звір та птаха, ніжні квіти,

І людина-немовля…

Все це я – моря і суша,

Чорна ніч і білий день,

Та журба катує душу

Як не чую я пісень.

Призабулась рідна мова,

Відцуралися сини

Від свого живого слова,

Наче б то від сатани!

І не відаю, не знаю,

Звідкіля ці дії злі?

Відцураєтесь, гадаю,

І від мене, від землі!

Хай мене, стару, катують,

П’ють кровицю вороги,

Труять, топлять і плюндрують,

Хто їм додає снаги?

Ви!.. Знущання і наруги…

Тільки в серці гнів щемить:

Буде горе вам, злодюги,

Бо вже досить сльози лить! –

Вірю, посміхнеться доля,

Оживе знов соловей,

Заспіває наша воля

Ніжним голосом дітей!»

 

 

VІ

 

Знаю, вміють дивні люди

Поміняти біль на гнів…

Придивись уважно всюди –

Онде, в просторі степів

Наче дівчина, тополя,

Височенька і струнка,

Завдає їй вітер болю,

Гне її тяжка рука.

Вітер трохи відпочине,

А вона вже знов стоїть,

Він до неї змієм лине

І до смерті лише мить,

Та здійма тополя віти:

– Не віддам життя своє!

Що, притих, розбійник-вітер,

На землі ще сила є?!

Так і люди. Гнуть повільно

Вороги людське життя,

Та скидають руки сильні

Тих катів, немов сміття!

Україна – це калина

Край прозорого струмка,

Пісня жвава солов’їна

У гаю біля ставка.

Україна – жовтий колос

І волошки дивний цвіт,

І Тараса сильний голос,

Що луна на цілий світ.

Боже! Боже, дай нам сили

Враз забути біль і гнів,

Розгорнути дужі крила

Серед простору степів.

Хай не гнуть вітри калину

І не мутять чистих вод,

Боже наш, люби країну, –

Нашу землю і народ!

 

Ольга Кряжич,

фото автора

 

Читайте також:

Новели про голодомор. “Бидло-їдло”