Вітер (поема)
Ольга Кряжич
Вітер, поема (на фото: Старобільськ, річка Айдар, Сєверодонецьк, Новоайдарський район – Луганщина, Україна).
І
Ген за обрій – чорна хмара,
Бурі крик і вітру спів,
Знаю я – це Божа кара,
Знаю я – це Божий гнів.
Адже ми забули Бога
Й потонули у гріхах.
Де ти, сонячна дорога?
Де ти, жито на ланах?
Сум землі – пожовкле поле,
Не співає більше птах…
Ой ти, доле моя, доле, –
В бур’янах життєвий шлях.
Руки тягнуться до Бога:
– Боже! Боже – поможи!
Так потрібна допомога
Подолати крутіжи…
Тільки вітер. Сильний вітер
Все ламає вщент життя,
Пригинає мрії віти,
Кида думи в небуття.
Рідна ненька Україна,
Воля поряд, лише крок…
Горне вітер в простір синій
Чорне листя злих думок…
ІІ
Віє вітер, завиває
По коморах, на ланах.
І поля до небокраю –
Чи земля, чи, може, прах?
Притулились вбогі хати,
Сум і горе, і біда,
Вповноважені бригади…
Сльози ллються, як вода.
Плаче мати з немовлятком:
Боже, що робити нам?
Розлучають нас із татком –
Не скорився ворогам.
Щоб не дати згинуть сину,
Приховав мішок зерна,
Ой лиха, лиха година
І чия це тут вина?
Тридцять третій… Смерть і голод
В хатах міста і села…
Хай поля катує холод
Не росла щоб, не цвіла!
Вечір хмурий, вийшла з хати
Із голодним малюком
Українка, жінка, мати,
Зупинилась за селом,
І сльоза, як горе чорне,
Покотилась по щоці:
А була ж колись моторна,
Грав рум’янець на лиці.
А тепер іду по полю
Й опускається рука,
Навіть страшно, аж до болю –
Упущу я малюка…
Де знайти спасенний колос? –
Ні крихтини на столі!
Раптом – Боже! – чує голос,
Що пробився із землі:
«Україна я, Вкраїна,
В мене сили не малі,
Все живе до мене лине,
Бо не може без землі.
І земля ніяк не зможе
Без людей родити цвіт,
Сльози лити нам негоже –
Вже ллємо їх сотні літ.
Не корися ти злій долі,
Хай дзвенить життя струмок,
Буде жито у стодолі,
Буде жити твій синок.»
Голос мужній вгору лине:
«Не корися, прошу я,
Адже ти – моя людина,
Адже я – твоя земля!».
ІІІ
Над Сибіром лютий холод,
Обрій тане у імлі,
Різав серп та бив нас молот –
Залишились без землі…
У холодному бараці
Помирає сивий дід
Від знущань, тяжкої праці,
Від буремних грізних літ.
Поряд діти, рідні, люди,
Теж такі самі, як він, –
Білі скроні, впалі груди,
Сльози горя – як полин…
Дід шепоче: – Мали хату,
Мали коника, курей,
І земельки небагато,
А було аж сім дітей,
Баба з дідом, батько, мати,
Ще і небожа сім’я,
Забували і про свята,
Годувала нас земля.
Рознарядка йде із міста:
Розкуркулити двори,
Наче вітер горне листя –
Від старих до дітвори
Під конвоєм до Сибіру…
Люд женуть у заметіль
І руйнують нашу віру,
Правда де?.. Зостався біль…
Ось де правда – земле мила, –
Ніжно вузлика дістав:
– Ти для мене хліб родила,
Більш за все тебе кохав.
Ні, я вірю й твердо знаю:
Українцями звемось,
З чужини до свого краю
Ми колись доберемось!
Щоб розбити ті кайдани,
Що скували наш народ,
Розігнати зла тумани
З жовтих нив, блакитних вод.
Не дожить мені до того,
Тут помру, на чужині,
Землю рідну – дар від Бога –
Ви покладете мені.
Коли сонце тихо вийде,
Дощ надасть води ковток,
Наді мною може зійде
З мого поля
Колосок…
ІV
Ешелони, ешелони
Повні рідної землі…
Запломбовані вагони,
Білий світ у чорній млі.
Бо лунають канонади,
Ллється піт і ллється кров,
Людські це буяють вади,
Вбита дружба і любов.
Земле рідна, ти в полоні –
Міни, вирви і вали,
І твої шорсткі долоні
Дротом міцно заплели.
Вітер коте ешелони,
Чорна свастика на них,
Їй скорилися мільйони
Й ти скорися! Раптом – крик,
Що фашисти й заніміли,
Відібрало й язика! –
Бо чаклунська дивна сила
Каже все, що їх чека:
«Під гарматами, на мінах,
Гинуть дочки і сини,
На чужих лягти долинах
Й ворогам родити? – Ні!
Діти і старі в полоні,
Крематорію вогні,
На чужину у вагоні
Привезли й родити? – Ні!
Ви з людьми палили села,
На війні, як на війні!
Це життя для вас веселе?
Хліб родити вам? – Ні! Ні!
Хай завіє вітер лютий –
Очі вам запилюжу,
Хай розп’ята, хай прикута,
Ані крихти не зроджу!
Знайте, прийде час розплати, –
Згасне ваш останній крик,
Ви бажали землю мати? –
Я поглину вас навік!»
… Вітер віє над землею,
Прапор білий,.. миру птах.
Згоден з долею своєю
Переможений рейхстаг.
V
Новий вітер – дивна влада,
Чи хвороба він, чи сон –
Люди стали наче стадо
І до нього йдуть в полон.
Непокірним нагорода:
Голова впаде на брук –
Це щоб не мутив народу,
Не здіймав з проханням рук.
Як слимак, живи на світі,
Свою долю прославляй, –
Смерть землі: не знають діти
Мови чистий водограй…
Повернувсь зі школи рано,
На очах сльоза бринить.
– Лихо скоїлось, Іване? –
Запитала мати. Мить –
У Івана ллються сльози,
Сум на чистому чолі,
Однокласникам погрози,
І слова, як оси, злі…
– Кажуть, кажуть наша мова
Непотрібна аніяк!
Я на захист вів розмову,
А мені: «Хохол! Дивак!»
Дразнять «націоналістом»
Ці мерзотники малі
Не шанують мову чисту
Української землі…
І які ж це дивні чари
Охопили школярів?
Шовінізму хижі мари
Розум ссуть з людських голів…
Геть підручники огидні!
Вийшов хлопець у садок
Зрозуміти думи плідні…
Вітер стих, замовк струмок,
Все навкруги зажурилось.
Чи ти, земле, ще жива?
Чи недолі не скорилась? –
І летять у світ слова…
«Що у мене є на світі? –
Каже стогнучи земля: –
Звір та птаха, ніжні квіти,
І людина-немовля…
Все це я – моря і суша,
Чорна ніч і білий день,
Та журба катує душу
Як не чую я пісень.
Призабулась рідна мова,
Відцуралися сини
Від свого живого слова,
Наче б то від сатани!
І не відаю, не знаю,
Звідкіля ці дії злі?
Відцураєтесь, гадаю,
І від мене, від землі!
Хай мене, стару, катують,
П’ють кровицю вороги,
Труять, топлять і плюндрують,
Хто їм додає снаги?
Ви!.. Знущання і наруги…
Тільки в серці гнів щемить:
Буде горе вам, злодюги,
Бо вже досить сльози лить! –
Вірю, посміхнеться доля,
Оживе знов соловей,
Заспіває наша воля
Ніжним голосом дітей!»
VІ
Знаю, вміють дивні люди
Поміняти біль на гнів…
Придивись уважно всюди –
Онде, в просторі степів
Наче дівчина, тополя,
Височенька і струнка,
Завдає їй вітер болю,
Гне її тяжка рука.
Вітер трохи відпочине,
А вона вже знов стоїть,
Він до неї змієм лине
І до смерті лише мить,
Та здійма тополя віти:
– Не віддам життя своє!
Що, притих, розбійник-вітер,
На землі ще сила є?!
Так і люди. Гнуть повільно
Вороги людське життя,
Та скидають руки сильні
Тих катів, немов сміття!
Україна – це калина
Край прозорого струмка,
Пісня жвава солов’їна
У гаю біля ставка.
Україна – жовтий колос
І волошки дивний цвіт,
І Тараса сильний голос,
Що луна на цілий світ.
Боже! Боже, дай нам сили
Враз забути біль і гнів,
Розгорнути дужі крила
Серед простору степів.
Хай не гнуть вітри калину
І не мутять чистих вод,
Боже наш, люби країну, –
Нашу землю і народ!
Ольга Кряжич,
фото автора
Читайте також:
Новели про голодомор. “Бидло-їдло”
