Житло для переселенців – одна з найболючіших тем сьогодення: для багатьох вона здається нездійсненною мрією, проте якщо покладатися тільки на себе, то мрія може стати реальністю.

 

---

 

Людина за своєю природою завжди потребує відчуття причетності до певної соціальної групи, до кола однодумців, які об’єднані спільною метою.

 

Українці, що до війни проживали у Криму або на Донбасі, пройшли крізь найстрашніші випробування, що тільки може принести доля – вони зазирнули в обличчя війні та смерті, вони втратили рідні домівки, але все одно намагаються продовжувати жити і будувати своє майбутнє.

 

І всі мають тепер одну заповітну мрію: вона – про власну оселю, де пануватимуть затишок і добробут.

 

Вірогідно, цим і обумовлений феномен, який виник і дістав широкого поширення від початку окупації – наче гриби після дощу з’являються різноманітні громадські організації та фонди, що змагаються одне з одним своїми обіцянками вирішити житлові проблеми переселенців. Серед них і секта “Свідків Кравця”, що пропонує міфічні земельні ділянки, і “Кримська діаспора” з її численними проектами (чого варта хоча б “Абрамівка” із мрією серед голого поля) і багато інших проектів із гучними гаслами та красивими виставами.

 

Незважаючи на те, що керують ними різні, інколи навіть незнайомі між собою особи, їх об’єднують дві характерні риси: перша – всі очільники подібних ГО шукають таких переселенців, що мають заощадження або кошти від реалізації майна, що залишалося на непідконтрольній території. Друга – свідків щасливого втілення їхніх обіцянок досі немає.

 

Втім, якщо ви звикли вірити кожному слову Засоби, Кравця чи Борисичева й сумлінно сплачувати членські внески, сдавати гроші на першу вимогу, ходити на різні акції-мітинги-пікети з надією на те, що вони наближають вас до дому, якщо вас влаштовує становище, за якого головне – це заглядати у рота Целовальніченко та Стулову і знову вірити, що це допоможе заволодіти заповітною кімнатою в гуртожитку, якщо вважаєте своїми духовними лідерами Омельченків та інших “активних активістів”, то далі можете не читати. Так само, не читайте, не витрачайте часу, якщо вважаєте, що всі переселенці мають бути централізовано забезпечені житлом. Вам подобаються фавели чи влаштовує життя у комунах зі спільними кухнями, дворами та місцями загального користування? Значить, це ваш вибір і приватна справа кожного.

 

А тут розмова про те, що дива не станеться. Принаймні, найближчим часом. Халяви не буде теж.

 

Проте у різних областях України є вдосталь можливостей набути незалежність і самостійно влаштовувати своє життя, а ще можна буде вибрати сусідів. Адже створювати ізольовані поселення для тих чи інших категорій людей (зокрема для переселенців) – тупіковий шлях, який жодним чином не сприятиме реінтеграції, а призведе лише до зворотного ефекту. Чим більше нові члени територіальних громад будуть розосереджені по різних районах, селах і містах відповідно до їхніх власних уподобань і життєвих ситуацій, тим скоріше відбудеться природне з’єднання їх із місцевими мешканцями.

 

Складно збагнути, чим може приваблювати ідея одержання заповітної земельної ділянки на неосвоєних землях, далеко від цивілізації, без інфраструктури та комунікацій? Невже так складно порахувати хоч приблизно, скільки коштів доведеться у неї вкласти, перш ніж там з’явиться хата й подвір’я? Але ж для когось і ці примарні земельні ділянки вбачаються найкращим і єдиним варіантом порятунку, наче інших просто не існує.

 

Треба завжди дивитися ширше та слухати не тільки красномовних “общєствєнніков”.

 

Наприклад, є на Київщині село Рожни (Броварський район). Асфальтовані дороги, налагоджене транспортне сполучення з Києвом, доволі непогана земля.

 

 

Живуть там цивілізовані працьовиті люди, що люблять свій край.

 

 

Є місцеві мешканці, а є дачники. Дехто пропонує на продаж земельні ділянки з будинками.

 

 

Ціни – різні, залежно від стану споруд і розміру ділянок. Я покажу вам тут лише ті будинки, вартість яких приблизно дорівнює сумі коштів від продажу квартири.

 

 

На всі господарі розміщують свої оголошення про продаж на сайтах або в газетах, тому багато хто їх просто не побачить. Тут все по-простому: оголошення на самому паркані. Ось номер телефону крупним планом.

 

 

В будь-якому разі варто зв’язуватися напряму з власником, ставити запитання, дізнаватися про стан документації (приватизація, оцінка БТІ тощо) та домовлятися особисто.

 

 

Не завадить приїхати на місце та роздивитися все на власні очі.

 

Одноповерховий будинок, залізний паркан.

 

 

Другий номер телефону.

 

 

Будівля, що простоює порожня вже кілька років. Вона нова і нею навіть не користувалися. Хто її будував і для чого? З неї міг би вийти гарний будинок на кілька квартир, та ще і з великим подвір’ям.

 

 

Навіщо вам ті земельні ділянки хтозна де? У селі є школа, а поряд – сільрада.

 

 

Є супермаркет, заправка та кілька продуктових магазинів, а також ринок.

 

 

Кафе та ще один магазин.

 

 

Церква у центрі села.

 

 

Це наразі було тільки одне із сіл Київської області, а таких ще багато. Раджу всім поцікавитися, зокрема, цінами на житло в селах, які розташовані найближче до залізниці за звідки можна дістатися до столиці (скажімо, на роботу) електропоїздом. Багато хто з місцевих без проблем швидко дістаються до місця призначення щодня. Наприклад, вартий уваги Макарівський район.

 

Секрет дуже простий: для того, щоб вирішити свої житлові проблеми, треба взяти всю відповідальність на себе – шукати, цікавитися та, зрештою, робити самостійний вибір. Не сумнівайтеся: це вийде більш надійно та економно, ніж плата за повітря у різних сумнівних проектах.

 

Читайте також:

Соціальне житло у Києві: умови гірші за застінки “ЛНР”

Житло без обману. Як уникнути ризиків під час оренди квартири

Аварийные общежития, или Пушечное мясо по-киевски