Чи потрібна Україні мобілізація засуджених і тих, хто утримується під вартою за обвинуваченням у скоєнні злочинів? У Верховній Раді України загальні питання мобілізації вже були предметом обговорення на рівні комітетів. Було подано безліч альтернативних законопроектів. Але стосовно засуджених та ув’язнених рішення досі не прийнято, оскільки це питання навіть не було винесено на порядок денний для розгляду.
Суспільна думка
Кожен із зареєстрованих законопроектів має безліч своїх «підводних каменів», тому подані пропозиції не влаштовують політичні партії в парламенті. А в деяких із запропонованих новацій простежуються антиконституційні положення. Наприклад, було запропоновано мобілізувати людей з інвалідністю 2 та 3 груп, студентів, правоохоронців та деякі інші категорії громадян, які мали відстрочку від призову. Або згадаймо, який резонанс викликали свого часу пропозиції щодо обов’язкової постановки на військовий облік жінок незалежно від спеціальності, а не тільки жінок-медиків або зв’язківців.
Внаслідок цього в суспільстві намітилася тенденція до поляризації поглядів. Одразу з’явилися палкі прихильники такої ідеї та противники мобілізації. До речі, тут не варто забувати про те, що самі автори вищезгаданих пропозицій – чиновники, депутати різних рівнів і безліч тих, кого відносять до «привілейованого класу» не потраплятимуть під мобілізацію. Їхні діти та родичі, яких вони відправили за кордон, теж не будуть мобілізовані.
Та зараз ідеться не про них. Я хочу порушити питання про одну категорію нашого суспільства, про яку зараз нарешті починають згадувати у медіа та у публічному просторі. Йдеться про осіб, які відбувають покарання або перебувають у слідчих ізоляторах в очікуванні суду або на стадії апеляційного і касаційного перегляду вироку.
І тут суспільство теж розділилося на два табори. Одні закликають дати можливість засудженим брати участь у захисті Батьківщини нарівні з усіма. Інші ж, навпаки, виступають категорично проти, мотивуючи свою позицію тим, що злочинці повинні бути усунуті від виконання цього громадянського обов’язку, який, до речі, закріплений в Основному Законі України.
Захист Батьківщини – обов’язок кожного громадянина України
Відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Побутує думка про те, щоб дозволити деяким категоріям засуджених і раніше судимих осіб виконати свій громадянський обов’язок, але тільки тим, хто обвинувачується або відбуває покарання за скоєння тяжких і особливо тяжких злочинів. А це, своєю чергою, суперечить ч. 3 ст. 63 Конституції України. Слід зауважити, що у вітчизняній судовій практиці немає жодного вироку, за яким громадянинові України було б заборонено захищати незалежність і територіальну цілісність країни. Адже це – обов’язок громадянина України (див. вищезгадану ст. 65 Конституції України).
Станом на сьогодні кількість засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, становить близько 50 000 осіб. Ще більше осіб, які перебувають під слідством і утримуються під вартою у слідчих ізоляторах, а також осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, які перебувають на обліку в органах пробації. Виходить, що всі вони наразі мають «бронь» від держави, а обов’язок щодо захисту Батьківщини на них не поширюється.
Звісно, не всі вони прагнуть іти на фронт. Але, щонайменше, близько 30% осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, готові зі зброєю в руках боронити Україну не за пільги, а з міркувань патріотизму. Серед засуджених є мотивовані люди, у яких ця війна вже забрала рідних та близьких людей, забрала дах над головою. І вони горять бажанням помститися.
Колишній засуджений А. одразу після звільнення з колонії пішов до ТЦК, і його прийняли на військову службу
Гірка правда сучасності
Разом із тим, непоодинокими стали випадки, коли громадяни вдаються до скоєння злочинів задля отримання свого роду «імунітету» від мобілізації. Зі спілкування зі співробітниками правоохоронних органів, зокрема пенітенціарної системи мені вдалося почути чимало історій про те, як громадяни різними способами намагаються потрапити під слідство, навіть з ризиком опинитися у місцях позбавлення волі.
Ті, хто у мирний час ні за що не пішли б на крадіжку чи подібний злочин, стали навмисно, зухвало коїти різноманітні кримінальні правопорушення, зазвичай нетяжкі, аби тільки їх було викрито і засуджено. Найчастіше вони прямують до найближчого супермаркету й там намагаються винести повз лінію кас якісь товари, знаючи, що неодмінно будуть затримані охоронцями магазину. Дехто зі свого номеру телефону, використовуючи, приміром, «Телеграм», замовляє у наркоторговців психотропні речовини, так само знаючи, що у момент отримання «закладки» буде викритий правоохоронцями.
На їхню думку, ліпше отримати судимість і залишитися живим, ніж загинути чи стати калікою. За незаконне придбання і зберігання наркотичних речовин без мети збуту (ч. 1 ст. 309 КК України) суд призначить покарання з випробуванням. Іспитовий строк надає злочинцеві «відстрочку» від призову, щонайменше, на рік. За спробу крадіжки в умовах воєнного стану (ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 185 КК України), за умови відсутності обтяжуючих обставин, суди стандартно застосовують ст. 75 КК України. На цій підставі суд звільняє правопорушника від відбування покарання з випробуванням, встановлюючи йому іспитовий строк на від одного до трьох років.
Тобто у нас існують наче дві паралельні реальності. В одній Батьківщину героїчно захищають добровольці та мобілізовані. У другій – за їхніми спинами на волі «відпочивають» крадії та наркомани, котрі відбувають іспитовий строк і розпатякують про те, які вони «пацифісти». Або в СІЗО та колоніях цілком комфортно відсиджуються інші засуджені, для яких власна шкура дорожче за майбутнє країни…
Уявіть на хвилину обличчя матерів, які втратили своїх синів у цій страшній війні. Уявіть собі стан дружин і дітей тих, хто зараз на передовій, якби вони це побачили. Як гадаєте, чи стануть вони заперечувати проти того, що мобілізація засуджених дійсно є необхідною?
Позиція персоналу установ виконання покарань
Тут не має сенсу дискутувати про верховенство права та закони, якими нібито «не передбачена» мобілізація засуджених. Насамперед, є Конституція України, норми якої є нормами прямої дії. Основний Закон України має вищу юридичну силу. Для тих, хто не знав – закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй.
Слід сказати окремо про один практичний аспект, який має бути враховано під час вирішення питань про призов на військову службу засуджених або ув’язнених.
За допомогою мобілізації засуджених та осіб, які перебувають під слідством, можна скоротити кількість спецконтингенту, що утримується в установах виконання покарань, а відповідно, і персоналу цих установ. До початку повномасштабного вторгнення російських збройних формувань на територію України штатна чисельність працівників цих установ була укомплектована, в середньому, на 2/3. А тепер від охочих там працювати немає відбою, оскільки вони мають відстрочку від призову. Як наслідок, це призводить до того, що в деяких установах, особливо у виправних центрах, де відбувають покарання особи, засуджені до покарання у виді обмеження волі, кількість співробітників у 4-5 разів може перевищувати кількість спецконтингенту, що там утримується.
Результат їхньої «плідної» роботи – безтурботне життя засуджених, які від’їдаються і напиваються в колоніях, поки інші українці проливають свою кров на полі бою.
За інформацією правозахисних організацій, яка, до речі, відрізняється від статистики пенітенціарників, в Україні нараховується близько 3000 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. І саме ця категорія зараз найбільше зацікавлена в тому, щоб піти воювати і спокутувати свою провину або домогтися пом’якшення вироку. І ці люди дійсно мотивовані. А ті, хто вважає, що засуджені-довічники тільки того і хочуть, аби опинитися на волі й потім втекти, глибоко помиляються. Як нещодавній приклад, звернемося до подій у Херсонській області, коли вона була окупована. Напередодні своєї втечі окупанти відпустили з місць позбавлення волі засуджених до довічного позбавлення волі. Всі, кого вони відпустили, здалися українським воїнам, ніхто і не намагався втекти.
Здоровий глузд переможе страх
Тому можна висновувати про те, що мобілізація засуджених принесе набагато більше користі державі, ніж гадана шкода. Звісно, це не змінить кардинально ситуацію на фронті. Нехай з мобілізованих в’язнів можна буде набрати лише декілька батальйонів. Але це будуть цілком боєздатні з’єднання. Тут взагалі недоречно розмірковувати про кількість. Головне, щоб цей мобілізаційний ресурс можна було застосувати для підсилення діючих груп і замінити воїнів, які потребують відпочинку й відновлення сил.
Не треба творити ілюзію страху перед тим, щоб призвати на військову службу людей, котрі мали певні проблеми із законом. Натомість слід підготувати механізм реалізації такої форми призову. За бажання та наявності політичної волі мобілізація засуджених і ув’язнених може бути проведена у найкоротші терміни. Але з однією умовою: питання мобілізації в жодному разі не треба доручати працівникам пенітенціарної системи. Вони в цьому не зацікавлені через побоювання скорочення. Та й ніколи їм цим займатися. Для них важливішим є дешевий самопіар і демонстрація «високих досягнень» у службі.
Проводити відповідну роботу із засудженими та ув’язненими, перевіряти справжні мотиви стати на захист Батьківщини повинні люди неупереджені. Я впевнений у тому, що серед наших військових і ветеранів достатньо тих, кому можна доручити виконання цього завдання.
Підсумовуючи всі «за» і «проти» мобілізації засуджених, хочеться висловити сподівання, що здоровий глузд візьме гору над страхом. І тоді Україна матиме безліч добровольців і охочих не тільки спокутувати провину, але й нарешті проявити в собі звитягу і патріотизм.
Віктор Правдін, засуджений