Діна Інатаєва
Latest posts by Діна Інатаєва (see all)
Християнська Пасха – Великдень, кочує по календарю, щорічно змінюючи дати свого святкування.
Християнська церква відзначає Великдень у проміжку між 22 березня і 25 квітня за старим стилем (4 квітня і 8 травня – за новим стилем). Великдень – це основне християнське свято. Запроваджене воно нібито самим богом на честь страждань смерті та воскресіння міфічного божого сина та рятівника людства Ісуса Христа.
Михайлівський золотоверхий монастир, розпис на стіні першого ярусу дзвінниці
«Великоднє свято є урочистостями з урочистостей. Це запорука нового вічного життя для всякого істинно віруючого», – проголошують православні, католицькі та інші християнські священнослужителі.
Міфи про богів, які вмирали та воскресали
У кожної людини з критичним мисленням неодмінно постає питання: чому свято, що присвячено найважливішій «події» християнської церковної історії, не відзначається того самого дня, коли вона відбулася? І якщо для того, щоб розв’язати ці питання, ви звернетеся до Євангелій, то замість роз’яснень знайдете там купу нісенітниць. Наявні протиріччя, звісно, не могли б мати місце під час опису реальних фактів. Наукою вже давно встановлено, що не було і не могло існувати ані жодної міфічної боголюдини та спасителя, ані дива його воскресіння.
Міф про страждання і воскресіння Христа запозичений християнами з більш давніх релігій. До основи уявлення про те, що божество, від якого нібито залежить людське життя та благополуччя, вмирає і воскресає, було покладено нерозуміння людьми за доби сивої давнини причин і закономірностей зміни пори року. Для давньої людини весняне оновлення природи, коли на поверхні землі з’являлися салатні пелюстки насіння, що проросло, було таємничим і сповненим глибокого значення. Люди вбачали у цьому прояв надприродної сили, що була прихована у зернах, і поклонялися їй, намагалися якомога краще її задобрити.
Поступово у народів-землеробів, які жили довкола Середземного моря, з’явився культ стражденних і таких, що помирають і воскресають, богів. Щорічно навесні перед початком польових робіт люди стали оплакувати смерть бога і святкувати зі щедрими жертвоприношеннями його воскресіння.
Вихідні джерела
У Давньому Вавилоні дістав широкого поширення культ бога Тамуза, котрий вмирав і воскресав. У Фінікії стали шанувати бога Адоніса, до свята якого спеціально вирощували свіжу зелень – так звані «садочки Адоніса». У долині Нилу щорічно влаштовувалися святкування на честь страждань, смерті й воскресіння Озиріса, чия плащаниця символізувала проростання зерна. А давні греки святкували воскресіння бога Діоніса.
У Римській імперії, різномовній та багатоликій, культи богів підкорених народів дістали доволі широкого поширення. Ранні християни не могли не звернути уваги на пишноту обрядів, які супроводжували весняні свята воскресіння богів. Звідси і з’явилося прагнення керівників християнства, що саме популяризувалося, витіснити інші релігії, використовуючи найбільш ефективні форми емоційного впливу цих стародавніх культів на віруючих.
Культ стражденних і таких, що вмирають і воскресають богів символізує довічну круговерть життя у природі. Він бере свій початок від весняних свят первіснообщинних землеробів. Це – перше джерело християнського свята великодня.
Другим його джерелом є давньоєврейська пасха.
За три тисячі років до н.е. давньоєврейські кочові племена жили на Аравійському півострові та займалися тваринництвом. Навесні, коли розпочинався окіт домашньої худоби, вівець і кіз, за уявленнями людини того часу, необхідно було приносити жертву богам пустелі, що оточували його, щоб вони зберегли приплід. Цей день жертвоприношення називався пейсах, що означає помилування.
Коли євреї переселилися до району теперішньої Палестини і стали поступово переходити до осілого способу життя, це свято злилося зі святом опрісників, якими місцеві мешканці-землероби відзначали початок жнив. Після того, коли з полів прибирали перші снопи, на каміннях розтирали перші зерна нового врожаю та пекли прісний коржик – опрісник (мацу), яку підносили богу землеробства. Вважалося, що це забезпечить багатий врожай у прийдешньому році. Від місцевих жителів євреї навчилися не лише обробляти землю, але і служити богам землеробства, від яких буцімто залежала доля врожаю.
Зміна тлумачення сенсу свята
У VII ст. до н.е. давньоєврейське жрецтво надало цим святам нове тлумачення. Пасха стала розглядатися як свято, встановлене богом Яхве. Первісний сенс свята пішов у забуття. Він вже не був пов’язаний із сучасним господарським життям. Тому жрецями була вигадана історія про єгипетський полон євреїв, про їх «дивовижну» втечу від фараона і про те, що пасха встановлена самим богом на честь цієї визначної події. Про все це доволі докладно розказано у книзі Вихід зі Старого заповіту. Герой цієї легенди – бог Яхве, він творить дива, вражає тих, хто не бажає коритися йому та милує покірних йому. Єврейська пасха – це свято покірності богові.
Ранні християни, котрі вийшли із секти давньоєврейської релігії, спочатку за традицією відзначали єврейську пасху. Сама назва свята походила від грецького слова пасхейн – страждати. Надалі, намагаючись якомога більше відсторонитися від юдаїзму, християни переробили свято «виходу» на великдень страждань. На знаку трауру за закатованим Христом протягом кількох днів проводилися скорботні обряди. Віруючі оплакували нібито загиблого на хресті спасителя. У святкуванні великодня стала дедалі виразніше проявлятися риса покірності богові.
У подальшому розвиткові християнського віровчення міф про воскресіння Христа перетворився на наріжний камінь нової релігії. «Якщо не воскрес Христос – суєтна вся віра наша», – всіляко повторювали християнські богослови. Відповідно до цього, християни стали урочисто відзначати воскресіння спасителя, супроводжуючи свято дедалі більш вигадливими церемоніями.
На заключному етапі розвитку християнської пасхи – великодня, ми бачимо, зрештою, поєднання трауру на знаку смерті Ісуса Христа з радістю на честь його воскресіння у форматі єдиного свята.
Пасхалії та сучасний формат церковних проповідей
Цей процес було завершено тільки у ІV в. Задля уникнення звинувачень у запозиченні свята пасхи в юдеїв, християнські церковники перенесли свою пасху з 14-го числа першого місяця року – нісана, коли пасху відзначали віруючі юдеї, на першу неділю після весняного рівнодення і повня. Та оскільки місячний календар не збігається із сонячним, яким користувалися християни, то пасхальне свято у християн – великдень, стало припадати на різні дати. Для того, щоб визначити на багато років наперед дату великодня, доведеться провести доволі непрості математичні розрахунки. Такі таблиці святкування великодня називаються пасхаліями.
Крім усюдисущих черствих пасок, які неможливо їсти, холодних варених яєць і спаму в месенджерах з відповідними картинками, сучасний великдень залишає по собі неприємне відчуття нав’язування людям думки про їхню споконвічну гріховність, про його рабське відносно бога становище. Наприклад, у велику суботу напередодні великодня священнослужителі неодмінно кажуть: «Нехай мовчить усяка плоть людини, нехай стоїть зі страхом і трепетом, і ніщо земне в собі не мислить».
Сьогодні, у ХХІ столітті, віруючим досі наполегливо навіюють ідею покірності богові й тому порядку речей у природі й суспільстві, що нібито запроваджено ним.
У церквах зникаючого московського патріархату в ці дні проповідується мир з усіма, включаючи окупантів і терористів. Достатньо переглянути репортажі подій, що відбуваються навколо виселення московських попів з Києво-Печерської лаври і послухати, що говорять так звані «учасники молитовного стояння», котрі звинувачують Україну в тому, що на неї напала скажена орда. А попи ще й погрожують «карами небесними» за повернення території заповідника у державну власність. Якби молитви та дошки дійсно працювали, то ми б зараз вже захопили б москву…
Ідеї про примирення і покірність
У нашій країні, яка виборює Перемогу над країною-терористом – російською федерацією, ідея миру з окупантами і вбивцями вже не здатна впливати на віруючих. Взяти, для прикладу, сумнозвісну УПЦ МП, яка вже давно робить спроби пристосуватися до нових умов і надала цій ідеї дещо інакше забарвлення – відстоювання непорушності й непохитності встановленого богом ладу.
На великдень християнське духівництво всіляко намагається підкреслити, що людина є тимчасовим гостем на землі. Нібито призначення людини полягає лише в тому, щоб вимолювати собі право опинитися серед праведників. Віруючий зобов’язаний почуватися, немов подорожній, який понад усе боїться не дістатися своєчасно до своєї мети – життя вічного, і тому не переймається життям земним, минущим. На великдень проповідь вічного блаженства після смерті саме так і викладається віруючим. Там, наверху, – нагорода за горе, що довелося перенести. Тут – страждання, нещастя, сльози. І з цим неможна нічого вдіяти. Це – від бога. Тільки молитва може полегшити становище людини, віра у воскресіння Христа. Та, звісно, спасіння настане не на цьому світі, а в засвітах. Високопоставлені християнські священники у наш час, у нашій країні твердять про «неминуче в цьому світі горе», про «жадане царство боже, де нема й тіні пороку та брехні, де живе єдина правда», про те, що «Христос воскрес і кличе всіх іти за ним».
Під час церковних служб на великдень і після нього православне духівництво намагається полатати дірявий капелюх християнської моралі, приховує її лицемірну сутність, проповідує її чистоту. На великдень християнська церква проголошує про турботу про людину та її моральність. Але одночасно вона навчає віруючого: лише віддаючи всі свої сили та наміри богові, а не людині, можна заробити собі регалію праведника і врятувати свою душу. Та справа в тому, що віддати примарному богові всі сили та помисли – значить перекреслити земне, радісне, творче життя і активну участь в його постійному покращенні. Та навзаєм не отримати нічого. Нічогісінько, крім викривленого дзеркала релігії.