Дорога з дому

The following two tabs change content below.

Ірина Кременовська

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник; головна редакторка загальнодержавного бюлетеня "ГОВОРИ!"
Більш за все я боялася наближення вечора. От би ще довго була тільки восьма година ранку… Дев’ята година ранку… Десята… Тільки не вечір, тільки б не дев’ятнадцята.
.
Зібрані сумки стоять біля входу. На столі в кухні – аркушик з нотатками: що перевірити, що не забути. Я нічого не могла втримати у пам’яті. Ні, шубу брати не буду – навіщо? Куртка теж не знадобиться, літо ж…

“Я хочу жити вдома”… Давно знаю, що думки і плани треба формулювати саме так. Намагаючись витіснити з мозку фразу, – ні, відчайдушний крик, – “я не хочу нікуди їхати!!!”, я все повторювала, наче закляття “хочу жити вдома”. У себе вдома. У своєму місті. 


Довго стояла біля одного вікна, переходила до іншого.


Друга година дня… Третя… Час у душ, бо потім ще вкладати волосся. Повільно. Довго. Тільки б розтягнути час. Тільки б не 19-47…
.
Квиток на поїзд, на якому було зазначено цей страшний час, потім довго лежав серед інших речей з дому, поряд з ключами від квартири. А десь за рік, коли натрапила на нього під час прибирання, то порвала й викинула.
.
Я знала, що час не зупинити. І що до вечора нічого не зміниться. Дива не відбудеться. 


Сумку для кошеня підготовлено заздалегідь, усередині – іграшки. Водичка і трохи їжі йому в дорогу… Борису тоді було два місяці. 
.
Стрілка годинника наближується до цифри 6. Приїхали батьки, на нашій машині. Присіли разом “на доріжку”, помовчали. Ще треба заїхати до району бібліотеки, там забрати ще одного кота – моєї колеги Тетяни, вона виїхала ще у квітні й тепер чекає на нього в Києві.
.
Винесли сумки до автівки. Рушили. Проспект «Падших комунарів», потім перетнути Челюскінців, далі – по Артема. Людей того вечора було дуже мало. Машин – теж. Місто наче спорожніло і заснуло якимось хворобливим сном. Біля підземного переходу навпроти центральної бібліотеки чекає жінка з переноскою, як і домовлялися. Поряд прокрокували у своїх справах озброєні орки в камуфляжі. 
.
Кіт класний… Він повністю білий, великий і важкенький. Смарагдові очі. Звати Умка. Нічого, тепер усі його печалі позаду, завтра зустрінеться з любою хазяйкою. 
.
Вокзал. Сонячний вечір, ясне небо. Гучні розкати, схожі на грім. З боку аеропорту? Ні, десь зовсім поряд. Тільки не видно, де само. 
.
Мама перелякано запитувала, куди будемо ховатися. Хіба що, перебігти під стіну вокзалу… Мінометні снаряди рвалися десь зовсім близько. Гупало і рвалося. Не стихало – хіба, на якусь хвилину. Коти кричать, вони теж налякані.
.
Оголосили, що поїзд подається на посадку. Ненавиджу вокзали, ці звуки, цей запах, ці голоси в гучномовцях… Такою нестерпною тугою вони відлунюються… Є в них щось розривне, фатальне, немов розлука назавжди. 
.
“Провожающім просьба вийті із вагона…”. Попрощалися. Вагон сіпнувся та повільно покотився. Кудись у невідомість. Набирає швидкість… Коти заспокоїлися та стали бродити по купе. Якби не вони, то не знаю, куди б себе поділа. Напевне, на стінку б лізла. Чи вийшла б на найближчій станції.

Провідниця явно ватниця. Принесла чай, залюбовалася на котів, спитала, куди їдемо: 
.
А, в Кієв і фсьо? А от у мєня подруга праваділа сина с сємьйой в рассію. Правда, плакала, а я єй гаварю, што ти, дурачка, плачєш, там будєт новая лутшая жизнь. Нічєво, што жить пака там нєгдє, найдут работу і абаснуюцца
.
Хотіла б я побачити, як витягнулися їхні пики, коли ті йолопи повернулися з виглядом побитих собак – як усі з рашки повертаються. 
.
День був – субота. 19 липня 2014 року. Наступного, в неділю, приїхала. Плакати було ніколи, бо в понеділок вже вийшла на роботу. Бігом, бо справ було – непочатий край. 
.
Чому я не повернулася? Яка різниця, є свої причини. Якби на той час нікого в Донецьку не лишалося, я б ні за що не поїхала. Тоді б залишилася сама, навіть якби снаряди рвалися під вікнами та навіть якби не було ані води, ані світла, ані газу.
.
Сьогодні три роки минуло з того дня, а я так само згадую терикони на обрії, ту неосяжну далечінь з вікна, залиті сонцем дахи будинків, і так само мрію повернутися.

 

Ірина Кременовська