Стільки років минуло, а спогади про найтрагічніші дні масових розстрілів під час Революції Гідності такі ж само живі, наче все відбувалося вчора… І ми маємо пам’ятати подвиг Героїв Небесної Сотні, щоб ніколи більше на вулицях нашої країни люди не гинули від рук влади.

 

---

 

Штурм

 

…Я стояла в самому центрі міста, де все довкола горіло. Горів чийсь намет, горіла будівля поруч і чадний дим застилав і без того чорне нічне небо, горіла долі рідина з розбитої пляшки — хтось не встиг її донести і поряд земля була рясно полита кров’ю. Крові на цьому великому майдані, де стояли намети, польові кухні чи просто діжки з вогнем, де грілися люди, було настільки багато, що вона не застигала і не усмоктувалася в перемерзлу землю, тяглася за ботинками, як гудрон.

 

 

Зовсім поряд, в темних закапелках за межами охопленої полум’ям території, стояли чорні фігури, і відблиски вогню відсвічувалися на їх касках і щитках, що закривали обличчя.

 

— Штурм! Штурм! — прокотилося над площею з відлунням від будівель поруч.

 

І площа заметушилася, і хвилею пішла до великої сцени, з якої хтось безперестанку скандував:

 

— Україна, вставай! Україна, вставай! Україна…

 

І вдарили дзвони. Над містом, що давно вже вмостилося у теплі ліжка, вдарили дзвони… Набат почули далеко за межами, у спальних районах, проте транспорт не ходив і добратися у центр крізь оточені кордони чорних, було не просто. А всі, хто були на площі, зібрали останні сили і оточили сцену, наспіх утворюючи з усього, що було під ногами, барикади.

 

Чорні пішли на штурм, розтікаючись маревом на площу. У тих, хто був на хитких, нашвидкоруч створених барикадах, полетіли світлошумові гранати, у відповідь почали описувати півкола пляшки із запалювальною сумішшю. Водомет чорних випустив потужну струмину, яка ледь не миттєво застигала крижаними бурульками. Ми стояли вервицею і передавали, передавали пляшки з «коктейлем Молотова», палаючий будинок підсвічував поле бою, обсипаючи всіх іскрами, а їдкий дим викресав сльози з очей.

 

А за кого ви стоїте?..

 

Назад від барикад тією ж вервицею передавали поранених — хтось тримався на ногах, когось несли побратими. Днями мене спитав якийсь чоловік — не з мітингувальників, а так, з тих, хто приходив просто подивитися, — він спитав: «А за кого ви стоїте?». Я відповіла: «За себе». І він здивовано витиснув: «А так … хіба можна?».

 

 

Ми стояли за себе, за те, щоб наша країна ставала кращою, щоб були позитивні зміни, щоб нарешті була подолана корупція і, найголовніше, — щоб якнайдалі відійти від остогидлого «совка», до якого нас весь час штовхали то деякі свої, то сусідні політики, які могли нас безкарно грабувати та використовувати в якості рабів, до тих пір, поки ми є покірною отарою, вівцями, бидлом, «лохторатом».

 

 

Я ледь встигла передати наступну пляшку, як мені на руки буквально впав юнак — один із захисників барикади. Я встигла його підхопити. На моє місце у вервиці миттєво встав інший учасник, а я обережно поклала юнака просто на залишки бруківки і почала змивати кров з його обличчя. Ми вже були вчені і всі ходили з пляшками води — промивати очі після сльозогінного газу, гранати з яким нерідко залітали в натовп мітингувальників з боку чорних.

 

Хлопець відкрив очі і спробував піднятися.

 

— Мені треба назад, там мої друзі, — проказав він і остаточно втратив свідомість.

 

З його голови, трохи вбік від скроні, стирчав металевий болт, з-під якого безупинно кровило. Я вдивилася у молоде обличчя — я бачила цього юнака в нашому університеті. Ні, не вчила, але десь перетиналися.

 

— Санітари, поранений у голову! — Закричала на повний голос, скільки вистачило сил.

 

Як рятували поранених

 

Потім ми тягли цього юнака через палаючий майдан під вибухи гранат, які розліталися наліпленими на них болтами, цвяхами та гайками. Треба було винести пораненого за межі площі, бо швидкі сюди добратися вже не могли. Ми просувалися через кордони чорних — я, ще якась жінка і дві молоденьких дівчини з наліпленими на куртках спереду і ззаду хрестами з червоного скотчу.

 

Чоловіків було вже мало. Чоловіки билися на барикадах. Крім того, чорні відразу хапали чоловіків, які намагалися протиснутися крізь їхні кордони.

 

Жінок не чіпали. Поки що.

 

 

Потім ми ковзалися на залитій кров’ю і водою підлозі «швидкої», притримуючи нашого пораненого, і після вибухів на майдані, сирена лікарів здавалася занадто тихою.

 

Ми запорошені і закопчені, ледь утримуючи ноші разом зі втомленою бригадою «швидкої», влетіли у приймаючий покій лікарні:

 

— Хірурга! Важкопоранений!

 

І вийшов хірург — величезний ведмідь з почервонілими від втоми очима, у заплямованому кров’ю халаті. Схоже, він вийшов буквально від операційного столу, скинув брудні рукавички, прямо на підлогу, вправним рухом надягнув інші і схилився над пораненим хлопцем.

 

— В другу операційну, — гучноголосо розкотилося приймальним покоєм. — Поранення в голову!

 

Все миттєво закрутилося довкола нас. Ні, довкола пораненого юнака, якого вже перекладали на каталку, а хірург не відриваючись вже щось чатував над пробитою головою.

 

Поряд шмигнула санітарка, автоматичним рухом прибрала сліди крові і кинуті хірургом рукавички, похитала головою, і, наче, сама до себе, проказала:

 

— Боже, покалічених дітей везуть і везуть… Віктор Федорович вже декілька днів додому не їздив, рятує і рятує їх. Він надзвичайний — наш хірург!

 

* * *

 

Вітер шарпав жовто-блакитні знамена. Юрба юрмилася біля сцени. Там було більше свята, ніж революції. За сценою вирувало буття. Довжелезні столи, вкриті різнобарвними полотнами одноразових скатертин рясніли простими наїдками, які швидко перетворювали у бутерброди та безупинним конвеєром з таць відносили до мітингуючих. Кипіли чайники і казани, трохи далі булькотів у величезному казані куліш, цокотіли ножі по кухарським дошкам, відсікаючи рівненькі пластинки сиру та ковбаси.

 

 

Я? Теж тут. Он, скраєчку стола, кромсаю величезним тупим ножем хлібні батони. Збоку, на картонці долі, стоїть мішок з хлібом. Поряд — стосик таць, які я закладаю скибками і пускаю далі, де наступні кладуть ковбасу, сир, скибку огірка чи помідору. Від сцени раз-по-раз над площею котиться луна вигуків. «До кінця! Разом! Ми переможемо!» — гуде в повітрі і відлунює від стін будівель, що оточують простір, на якому між завмерлими взимку фонтанами порозкидані намети та розведені багаття.

 

Лютий 2014-го

 

Сьогодні багаття не для обігріву. Лише готувати їжу. Лише просушувати вологий після вчорашнього гарячого дня зимовий одяг, що терпко парує зараз на кілках навколо діжок з вогнем. Вогню тут було занадто багато в останні дні. Все ще тліє великий Будинок Профспілок, все ще в повітрі висить кіптява від згорілих покришок, яка осідає на спітнілих обличчях тих, хто зараз перетворює гори продуктів на бутерброди.

 

Напрочуд тепло для лютого. Електронний термометр — на якійсь аптеці? — показує +190С. Чи, може, це ми за останні дні так розігріли бруківку та каміння будівель, що серед зими прийшла весна? Більшість із нас вже без курток, які різнокольоровою купою лежать під ялинками позаду нас.

 

 

Розпорядниця харчового посту, який після спалення Будинку Профспілок маже повністю перебазувався під відкрите небо до Головпоштамту, гукнула до працюючих:

 

— Агов, треба віднести обід до барикади біля Лобановського! Там хлопці зранку голодні. Підхід до барикади ще контролює снайпер…

 

Барикади на Лобановського

 

Довкола мене з краєчку столу загомоніли на різні голоси:

 

— Днями там медсестру важко поранили. В шию.

 

— Жива?

 

— Ні. Кажуть, ні… Не знаю. Хочеться сподіватися, що так.

 

— Там декілька людей загинуло. Снайпер б’є звідкись з боку Ради. Його ніяк не можуть знайти.

 

— Знайдуть! Наші вже контролюють державні будівлі. Міліція розбіглася.

 

— А тітушки?

 

— І вони розбіглися. Багато прийшли до нас. Кажуть, помилялися. Знову почувся голос розпорядниці:

 

— Дівчата, агов! Чекаю на доброволицю. Попереджаю, ще працює снайпер. Хлопці із самооборони майдану прочісують будівлі, і питання часу — знайдуть. Але. Молодих не випущу, літнім важкувато буде пройти, особливо з термосами та лотками. Я обтрусила руки та светр, відклавши ніж в бік.

 

— Я піду.

 

Розпорядниця кивнула. Я відкопала з купи одягу свою куртку, накинула її на плечі не застібаючи. А за пару хвилин, завантажена термосами з гарячою їжею та чаєм, лотками з бутербродами та пакетами з молоком я просувалася крізь вируючий майдан у напрямку до Європейської Площі.

 

 

Обходити величезний натовп не хотілося і я пливла в людському морі, яке хвилювалося вигуками «Слава Україні! Героям Слава!» На повороті до вулиці Грушевського було значно тихіше і тривожніше. На асфальті білів обведений контур людського тіла — там підстрелили дівчину-медичку. Трохи далі височіла саморобна капличка з бруківки, увінчана звичайною подертою будівельною каскою, біля якої стояла присипана попілом погасла лампадка.

 

Під прицілом снайпера

 

Я пішла вгору, тримаючись лівого боку, намагаючись йти таким чином, щоб трохи прикриватися стовбурами дерев, багато з яких були сильно пошкоджені і опадали долі потрощеними гілками. Мене помітили від барикади.

 

Назустріч вже поспішав чоловік в розхристаному кожусі і кричав:

 

— Пригинайся! Пригинайся!

 

Я й так йшла на напівзігнутих, що аж термоси чиркали об поодиноке каміння, розкидане долі. Куди вже далі, хіба що плазувати? Чоловік в кожусі добіг до мене, підхопив термоси і, прикриваючи мене собою, швидко повів до наваленої з підручних засобів барикади, за якою спостерігав закутаний в поліетилен та ганчірки пам’ятник Лобановському.

 

Зліва — чорніла обпалена арка входу до стадіону. Справа — закрита будівля інституту Мовознавства. Попереду вигиналася дорога, що вела до Верховної Ради. І вона прострілювалася. До термосів почали підтягуватися захисники барикади. Побиті, закопчені, замурзані. Але із сяючими очима і готовністю триматися до кінця.

 

Новина про втечу Януковича

 

Почали протягувати посуд — пластикові тарілки, побиті алюмінієві миски, солдатські казанки, — куди я накладала густий куліш. Поряд один із захисників роздавав бутерброди. Хтось наливав чай, роздавав молоко. Молоко зустріли на «ура!», бо за ніч сильно перетруїлися димом від палаючих покришок. Казали, молоко допомагає. Порозсідалися поряд, шкрябаючи ложками та розхвалюючи наїдки, шуткуючи про те, що з того боку — менти та строковики, — дуже заздрять, давлячись сухпаями. Гримнув сміх — здавалося, такий нетиповий для розхристаних барикад і закопчених колон стадіону.

 

 

Раптом барикадою пронеслося:

 

— Янукович втік! Янукович втік! Втік!!!

 

І барикада вибухнула багатоголоссям, яке доповнювалося вигуками захвату, що долітали з Майдану. А коли спала хвиля захоплення від новини і захисники барикади продовжили перерваний процес апетитного очищення тарілок, хлопець у пропаленій болоньєвій куртці із забинтованою рукою замріяно проказав:

 

— Як добре, що все скінчилося до весни. Посівна скоро. А то переживав, бо земля не чекатиме. А у нас і так чоловіків не багато — більшість на заробітки подалися, бо гроші за роботу в селі які? Отож! А тепер ми будуватимемо нову країну — нашу, рідну, яка дбатиме про людей. У нас будуть гідні зарплати і щасливе життя. Люди повертатимуться до домівок, відроджуватимуть свої села і міста. Тож, їдемо додому, хлопці! Сіятимемо…

 

Уривок з повісті «Тінь кота. Подивіться на війну зсередини» (Ольга Кряжич, 2021 р.)

Фото автора