Брехня на експорт, або Як у Роменській колонії фабрикують звіти для ЄСПЛ

У той час, коли Україна звітує Європі про «гуманні умови» тримання засуджених, за тюремними мурами продовжує жити інша, непарадно-чорна реальність. Замість дотримання прав людини – фотозвіти з відремонтованих кімнат, яких більшість в’язнів ніколи не бачила. Цей матеріал – історія довічно засудженого Олександра Губарєва, який наважився розповісти про катування, приниження та брехню, з якої складається фасад української пенітенціарної системи. Його справа вже у Страсбурзі – і, можливо, саме там правду почують уперше.

---

Коли в українській пенітенціарній системі намагаєшся жити за законом, тебе одразу зараховують до «проблемних». А коли держава готує звіт для Європи про дотримання прав людини, вмикається режим фотошопу: реальність підмінюють красивими картинками. Як наслідок, замість правди до Європейського суду з прав людини надходять ідеалізовані зображення вигаданого «тюремного раю».

Саме так сталося з Олександром Губарєвим, засудженим до довічного позбавлення волі, який заявив про катування та нелюдські умови тримання в ДУ «Роменська виправна колонія (№56)», що в Сумській області. За його словами, адміністрація установи систематично порушує права ув’язнених, зокрема право на гідне поводження.

«Я не вимагав нічого надзвичайного, – каже Губарєв. – Лише дотримання законності. Але тут це сприймають як прояв непокори».

Відсутність належного харчування, антисанітарія, психологічний тиск і щоденне приниження – саме так описує він свої будні. Те, що у статті 3 Європейської конвенції з прав людини прямо визначено як «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження», у вітчизняних реаліях сприймається як норма.

Після численних безрезультатних звернень до українських інстанцій Губарєв подав скаргу до ЄСПЛ, долучивши фото, документи та свідчення інших ув’язнених.

Три корпуси – три світи

У Роменській виправній колонії, за словами ув’язненого, існує власна «ієрархія виживання». Це не просто три відокремлені одна від одної будівлі, а три паралельні світи, між якими прокладено невидимі, але жорсткі межі.

Перший і другий корпуси – класичне пекло. Камерна система, стіни в грибку, сирість, хронічна нестача повітря. У кімнатах по двоє або по четверо людей. Ув’язнені проводять майже всю добу в замкненому просторі – лише година прогулянки, під наглядом і без можливості дихати на повні груди.

Взимку – холодні батареї та протяги, влітку – задуха й комахи. Люди буквально згорають або замерзають у бетонних коробках, втрачаючи не лише здоров’я, але і здатність ясно мислити.

Третій корпус – це вже інший вимір, «людський» за місцевими мірками. Тут одноярусні ліжка, трохи тепліше приміщення, вікна, які можна відчинити, а головне – можливість виходити у локальний сектор, прогулянковий дворик, відкритий упродовж дня. Це нагадує про існування свободи, нехай умовної, обмеженої парканом і колючим дротом.

Саме сюди переводять засуджених за «хорошу поведінку». Але в колонії це поняття має особливий зміст. Як пояснив Губарєв, під «хорошою поведінкою» мають на увазі не сумлінність чи каяття, а мовчання. Не ставити запитань, не писати скарг, не вимагати дотримання закону. У системі, що живе за неписаними правилами, мовчання – найзручніша форма «перевиховання».

Тому тих, хто зберігає власну позицію, називають «проблемними». Їм не місце серед «благонадійних» у третьому корпусі. Таких тримають у камерах першого чи другого – щоб вони пам’ятали, як дорого коштує будь-яке слово.

Ієрархія виживання тут побудована не на справедливості, а на покорі. І ця мікромодель колонії лише віддзеркалює стару хворобу всієї пенітенціарної системи – страх перед людиною, яка не мовчить.

Фото з іншої реальності

Після того, як справа Губарєва потрапила до Європейського суду з прав людини, у стінах Роменської колонії різко пожвавився рух. Та замість того, щоб справді поліпшити умови утримання, адміністрація зробила те, що вміє найкраще – підміняти реальність картинкою.

За словами Губарєва, невдовзі після отримання запиту з ЄСПЛ у колонії почалася «підготовка до фотосесії». Не для відновлення справедливості, а лише задля звіту. До офіційної відповіді, яку скерували до Страсбурга, долучили фотографії «житлових умов», у яких, нібито, перебуває заявник. На знімках – світлі просторі кімнати, нові одноярусні ліжка, чисті стіни без грибку, навіть квіти на підвіконнях. Все виглядало, як у зразковому гуртожитку для студентів, а не в українській колонії максимального рівня безпеки.

Насправді ж, як пояснює сам Олександр, жодного стосунку до цих приміщень він не мав. Усі ті фото були зроблені у третьому корпусі, куди його так і не переводили.

«Мені показали, як я нібито живу, – сміється він гірко. – Гарна кімната, світла, чиста. Шкода тільки, що я бачив її лише на картинці».

Такий цинічний прийом, на жаль, є звичною практикою системи, де ілюзія важливіша за істину. Підроблені матеріали, фальшиві звіти, постановочні фото з «виправних» санаторіїв – усе це створює в очах зовнішнього світу образ гуманної держави, яка «дбає про права людини».

Та насправді, як каже Губарєв, за лаштунками цих фотосесій стоїть гнилий грибок, холод, антисанітарія та постійний психологічний тиск.

Фактично, офіцери колонії ввели в оману міжнародний суд, подавши сфальсифіковані докази, що представляють Україну як сторону, здатну відверто брехати. І це вже не просто зневага до одного засудженого, а пляма на репутації держави, що бореться за справедливість на міжнародній арені.

У світі цифрових маніпуляцій навіть фото може стати зброєю. І, як показує цей випадок, у колоніях цю зброю використовують не для захисту, а для прикриття правди.

«Показуха» як державна політика?

Те, що сталося в Роменській колонії, – не виняток, а симптом системної хвороби, що в’їлася в українську пенітенціарну сферу ще із совєцьких часів. За словами правозахисників, перед приїздом комісій, прокурорів чи знімальних груп у таких установах розігрується справжня «вистава»: підфарбовують стіни, ховають плісняву, замінюють старі матраци, а в «демонстраційних камерах» виставляють нові ковдри, посуд, інші предмети вжитку, аби відвідувачі побачили «цивілізовані умови».

І так триває роками, бо головна мета тут не виправлення людини, а збереження фасаду, за яким гниє система.

Та в історії з Губарєвим брехня вийшла далеко за межі локальної «показухи» – вона пішла в Європу. Відправивши до ЄСПЛ сфальшовані фотографії, адміністрація колонії фактично підставила всю державу, бо в очах міжнародних інституцій тепер бреше не конкретний тюремний офіцер, а Україна. Це не просто службова підробка, а удар по репутації країни, яка декларує шлях до Європи, однак досі не змогла позбутися совкового потягу до облаштування «подвійного дна».

«У нас звикли, що можна збрехати інспектору, прокурору, журналісту, – каже Губарєв. – Але тепер вони спробували збрехати Європі. Забули тільки, що ЄСПЛ – не шоу з окозамилювання, а суд, який оперує фактами».

І справді, у Страсбурзі чудово розуміють, що гламурне фото не є доказом гуманності. Суд оцінює документи, медичні довідки, заяви свідків і хронологію подій. Коли ці пазли зійдуться, фальш стане очевидною – тоді доведеться відповідати не лише за тортури, але і за спробу обдурити міжнародний суд від імені держави.

Іронія в тому, що ті, хто мав стояти на сторожі закону, можуть самі опинитися по інший бік ґратів. Адже коли підставляють державу, загравшись у показуху, це неминуче закінчується погано.

Чорний гумор системи

Подейкують, у колонії став популярним чорний жарт: «У нас усі рівні перед законом – ми з ключами, звітами, так і треба. Бо ми є Добро, а ви – Зло».

У цьому сарказмі – точна формула того, як працює українська пенітенціарна система. Коли люди в погонах, покликані охороняти закон, зводять правду до показухи та брешуть навіть міжнародним інституціям, а довічник – єдиний, хто не боїться сказати, що його катують, – тоді питання про те, хто є більшою мірою злочинцем, уже не має очевидної відповіді.

Сьогодні справа Олександра Губарєва розглядається Європейським судом з прав людини. Він надав фото, документи і свідчення, які, за його словами, підтверджують системне порушення статті 3 Європейської конвенції – заборони катувань і нелюдського поводження. Якщо ЄСПЛ визнає наведені ним факти, це стане не лише вироком Роменській колонії, але і всій системі, що десятиліттями живе за принципом: «Не змінюючи реальність – підмалюємо звіт».

І поки на фото для міжнародних перевірок чиновники ретушують облуплені стіни, у реальних камерах далі дихають грибком ті, хто не згодився мовчати. Їхні історії – дзеркало держави, яка воліє здаватися людяною замість того, щоб нею стати.

Бо справжній парадокс полягає в тому, що за ґратами іноді залишаються люди, які зберегли гідність, а поза ними – ті, хто її давно втратив. І поки ця пропорція не зміниться, Україна залишатиметься країною, де головний злочин – сказати правду.

Сергій Сафронов,

колишній ув’язнений ДУ «Роменська виправна колонія (№56)»