Олексій Святогор
Latest posts by Олексій Святогор (see all)
- «Спеціальне тактичне спорядження» – мімікруючі пройдисвіти (документи) -
- «Спеціальне тактичне спорядження» (ТОВ «СТС») – не тільки шахраї, але й «ухилянти» (документ) -
- Повернути своїх: від слів до дій у процесі обміну ув’язненими -
- Саботаж мобілізації в ДУ «Полтавська виправна колонія (№ 64)» -
- Передавання засуджених і ув’язнених із тимчасово окупованих територій до України -
Наш колега, журналіст нашого видання Юрій Уланович поділився своєю проблемою, про яку йтиметься далі. І наша редакція та окремі наші фахівці (та і я, як адвокат і правозахисник) не могли просто залишитись осторонь і не відреагувати.
З перших годин війни Юрій Уланович став на захист України
Ми бачили багато «бєспредєлу». Але такої огиди (інакше не скажеш), яку ми відчули у зв’язку з описаними подіями – не пригадуємо.
Ситуація проста і зрозуміла. 24 лютого 2022 року стало вікопомним днем у новітній українській (та і світовій) історії. Почалася війна через вторгнення людожерської російської федерації на терени України.
Практично кожен з нас пам’ятає, як відбувалися події в перші години та дні війни. Їх перебіг характеризувався розгубленням, панікою, невірою та запереченням ситуації на фоні боїв, які точилися навіть на окремих околицях столиці та під мінометними, артилерійськими й ракетними обстрілами найбільших міст, військових містечок, соціальних об’єктів.
Ворог рвався до столиці. І Київська область першою потрапила під чобіт ворога.
Руйнування інфраструктури, заподіяні російськими загарбниками в Ірпені
При цьому значна частина тих, на кого покладено обов’язок захищати (в тому числі зі зброєю) цілісність держави, законність, суверенітет, дотримання прав громадян – покинули свої пости. Це стосується поліцейських і окремих військових, тих, кому, повторимось, суспільство довірило зброю та ще і на фоні глибоких істерик провладних чиновників всіх рівнів на кшталт «аружіє нільзя прастім людям, ані ні гатові ім пользаваться, ісчо друг друга пірістріляют». За знайдені в кишені декілька набоїв або ніж, довший за дозволені інструкціями параметри на сантиметр, або за кастет людину могли реально запроторити за грати на декілька років як убивцю, ґвалтівника чи зрадника.
В цьому «мєнтам» радо допомагали зрадливі прокурори та судді, які також розбіглися після початку війни як таргани по щілинах. Велика та вільна нація українців залишилась беззбройною перед ворогом. «Простим людиськам» після довгих та марудних перевірок, принижень, дозволів, довідок можна було хіба що тримати вдома у сейфі мисливську зброю, відверто непридатну для активних і адекватних бойових дій.
Зрадники та пособники окупантів
Ми вважаємо, що такими діями та проваджуваною політикою реалізовувалось завдання державної зради, роззброєння нації, подолання навіть найменших думок та можливостей про опір, приниження та здачі ворогу. Загиблі в Бучі та Ірпені, Гостомелі, Чернігові, Херсоні та Харкові – смерть цих людей лежить кривавими плямами на руках російських загарбників. А пособниками окупантів стали покидьки у погонах і мантіях, які вперто белькотіли (і продовжують белькотати) «аружіє йета апасна, нільзя».
Ворог ступив на нашу рідну землю, а поліція, прокурори, судді та інші «аружієніпазволятєлі» накивали п’ятами. Питання відвернення збройної агресії впало на плечі самоорганізованих журналістів, продавців, слюсарів, художників, водіїв, юристів, консьєржів, науковців і токарів – без навичок володіння зброєю та без самої зброї, навичок правильного поводження себе під обстрілами, аби не загинути від першої ж «дурної» кулі.
Серед таких виявився і наш колега та друг. Юрій Уланович мешкає у Києво-Святошинському районі. З першого дня війни він згуртувався з однодумцями та влився у лави захисників Вітчизни.
Багато хто з нас пам’ятає, що у перші години війни окремі притомні та патріотично налаштовані чиновники, військові та правоохоронці прийняли єдино правильне рішення. Вони дозволили відкрити збройні склади та роздати людям зброю та набої для їх безпосереднього використання. Таке ж рішення було прийняте і керівництвом військової частини, яка знаходилась у локації, де перебував Юрій Уланович і його побратими. Військові запросили всіх бажаючих та видали воїнам зброю, набої та інше наявне спорядження (рації, приціли, штик-ножі тощо).
Після відбиття атаки ворога на Київщину
Навала росіян, зрештою, була відбита. Ворожі орди змушені були відступити під жорстким, нездоланним і шаленим опором бійців тероборони, військових і тих поліціянтів, які не зрадили присязі та не втекли, почувши перші постріли.
В подальшому події стали розвиватися карколомно. На світ з’явилась ось така ухвала слідчого судді про проведення обшуку у помешканні Юрія Улановича. Точніше, таких ухвал було багато, по кожному з учасників територіальної оборони у різних суддів, мабуть не один десяток.
Просто «шикарно» – захисників Вітчизни, які не зрадили ані державі, ані суспільству та своєю кров’ю та життями відстояли столицю рідна держава в особі зграї зажерливих та нахабних мусорів (будьмо називати речі своїми іменами) аж із центрального апарату Національної поліції України, за підтримки ледачих прокурорів і покидьків-суддів переслідує за те, що вони посміли захищатися та незаконно (ага, згадали про закони) носили зброю…Усі «тружєніки» та наслідувачі методів НКВС сталінських часів перелічені в ухвалі. Почитайте – може, хто побачить імена та прізвища своїх знайомих. То ж знайте, то – покидьки і зрадники.
Зброя – це єдина мова спілкування з окупантом
Наголошуємо, це не ідиотизм, а пряма зрада. Навіть останньому йолопу відомо, що під час війни зброєю наповнено все. Це природний інструмент дії, єдиний нормальний та адекватний та дієвий інструмент розмови з ворогом… Але і до цього часу покидьки в погонах поліцейських, супроводжувані негідниками-прокурорами та ківалами-суддями ледь не щодня затримують людей зі зброєю. Уявіть лише: людина знешкодила «заблукалого» ворожого найманця та забрала собі його боєкомплект, аби використати його за призначенням, або ж просто знайшла автомат та боєкомплект в найближчих чагарниках – і має тавро злочинця…
Ухвала та події навколо неї вражають. Зверніть увагу, хто не юристи, про що розмова: страшними та голосними словами розписується про нелюдів-цивільних, які зграями проникли на територію військової частини, і там чомусь не зустріли опору! Вони якось там заволоділи зброєю. Цивільні особи взагалі не повинні вдаватися до тонкощів свого статусу, а мусять діяти за правилом «дають – бери». Цивільні розраховували на те, що люди у формі краще знають, що робити і мають відповідні повноваження, тому потім носили цю зброю.
Звинувачення (кримінальне провадження) при цьому відкрито саме за носіння вогнепальної зброї без дозволу. Не за крадіжку зброї чи її захоплення, а за носіння. Та в самий розпал військових дій на блокпостах і нашвидкоруч організованих окопах можна було хапати до буцегарні кожного, бо практично всі теробороновці та пересічні захисники, без будь-якого статусу (не було часу марудитися формальностями) перебували хто з чим, включаючи пневматичну зброю, мисливські дробовики та десь «відкопані» обрізи або зброю часів другої світової війни. І зараз в місцях активних бойових дій кожен воює без дозволів та документів.
Тобто, вже навіть цією показовою «дрібницею» про кваліфікацію та зміст обвинувачення зміст гидкої ухвали судді та дій «трударів»-поліціянтів розкривається повною мірою. Факт крадіжки (захоплення) зброї навіть не ставиться в провину ані Юрію Улановичу, ані його побратимам.
Поліцейські, прокурори та судді в затишних кабінетах
Просто півтора десятки недоумкуватих носіїв погонів зі зграєю таких же дебілів-прокурорів та судьонишей (по-іншому їх не назвеш) вирішили «задерти хвоста» і показати, хто тут хазяїн. Тим самим вони намагалися виправдати своє існування, надмірні зарплати, надбавки, погони, пільги, стаж і пенсійні нарахування.
Одне «бидло» (як вони вважають) має скніти в окопах і боронити землю. А ми – «что-то другое, ми расслєдуім важлівую дєлюгу про аружіє, йета не что-лібо как»… Слідство триває. Показники малюються. Зграя ледарів сидить в кондиційованих кабінетах на Богомольця, 10, користуючись службовим транспортом, обідами в затишній їдальні та щодня ідучи додому в затишну квартиру до дівчини чи «парня». Там приймає душ, вечеряє, дивиться по телевізору новини та засирнає (можливо, зайнявшись онанізмом) з думкою про свою вагомість і тяжкість виконуваного слідчого обов’язку.
Те ж саме роблять і прокурори та судді, трудяжки та «любителі закону»… І всі вони «заброньовані», тяжко гарують, шукають зраду. Злочинців вони «знаходять» серед захисників Вітчизни, а не серед «п’ятої колони», колаборантів, наводчиків і шпигунів. Адже так простіше – зловити на дебільних звинуваченнях «людішєк», завдяки яким і вдалося вижити та сидіти у своїх затишних і тихих кабінетах, не боячись «прильотів».
Події, які відбуваються, можна назвати як «мєрзость». Крім огиди вони нічого викликати не можуть. Ось така державна політика як по відношенню до захисників, так до законодавства і правозастосовчої практики. Цікаво, а які звинувачення висунуті командирам військової частини які виявили здоровий глузд, організували відсіч ворогові та прийняли на себе відповідальність озброїти воїнів та зробити їх дії адекватними? Не здивуємось, якщо командирам «шиють» зраду, тероризм, диверсію та інші карколомні звинувачення. Покидькам у погонах потрібні показники та виправдання, аби бути тут, у затишному тилу…
Що буде надалі – подивимось. Але Україна (точніше, її депутати, чиновники, мєнти, прокурори, судді та інші зажерливі ледарі) роблять усе можливе для створення революційної ситуації та знесення цього ледачого накипу та скаму на смітник історії.