Хутір на сукновальнях
Давня сімейна таємниця про хутір Палієнків на сукновальнях на романському порозі – правий берег річки Буг.
.
Сто років тому тут вирувало життя
.
На фотографії видно тільки фундаменти від бувших тут колись у 19 столітті сільських будиночків, побудованих з валькованої глини та покритих очеретом, а ще укріплені рівними рядами гранітних блоків берег річки й тераси прируслової долини.
Сама глина вже розпливлася навколо фундаментів і поросла травою.
Природа забрала своє, крім гранітних фундаментів і дороги, що спускається сюди до сукновальні зверху по скелях. Ніщо не нагадує про те, що сто років тому тут вирувало життя.
.
На початку колонізації краю – від 1800 року, сукновальні на романському порозі, на лівому березі Бугу облаштували поміщики Герасимови. Вони ж заснували тут хутір на сукновальнях. Пізніше сукновальні й хутір переходять іншим власникам – Палієнкам.
.
Судячи з прізвища, це були нові дворяни з козаків, які купили собі титул. За деякими легендами, предки Палієнків у минулі часи чи то служили на сторожових постах запорожців – тут, біля Романського порога, чи то були гайдамаками. Але суть цієї історії полягає в тому, що стали вони власниками чималого статку, частина з якого у вигляді скарбу було заховано тут же, неподалік, в їм тільки відомій печері або гроті, яких безліч у цих місцях.
.
Після знищення Січі в 1775 році Палієнки не пішли за Дунай і не пішли на Кубань, а залишилися в цих місцях, присягнувши на вірність царю. Вони викупили собі дворянство і стали служити в Бузькому козацькому війську. Згодом, передаючи таємницю стану між поколіннями, сім’ї Палієнків викупили у Герасимових хутір і сукновальні.
Підприємство давало їм стабільний дохід, а чи залишалися кошти від сімейного скарбу на початок 20-го століття – достеменно невідомо. Відомо тільки, що на початок війни 1914 року в родині були дорослі діти: двоє старших синів і підліток-дочка Катерина. Сини пішли на німецький фронт, де старший з них загинув. Середній син повернувся додому, на хуторі залишилася тільки Катерина. Батьки померли – ймовірно, від старості.
.
Революція та розкуркулення застали Катерину з братом на хуторі
.
Брата в 20-х роках судили як класового ворога і відправили до Сибіру, звідки він вже більше і не повернувся. Підприємство сукновалень зруйнували, залишився тільки хутір, у якому жила одна Катерина.
.
.
За описом – струнка, довговолоса, смаглява красуня жила в долині Бугу. Вела господарство, жила з городу і рибного лову, – справжня казкова мавка. Надлишки виловленої риби продавала і витрачала гроші на одяг і речі першої необхідності. Коли вона приходила скупиться до крамниці, що в сусідньому селі Іванівці, місцеві жителі остерігалися гніву цієї Чаклунки з Бугу (так вони її називали).
Потім життя взяло своє, Катерина вийшла заміж, переїхала в с. Іванівку, народила дітей, а потім дочекалася й онуків. Та на цьому історія Бузького хутора не закінчується. Приблизно року 1949-го народився онук Катерини, назвали його Василем.
.
Ким став онук Катерини
.
Минали роки, життя після війни налагоджувалося, підростав і Василь. Коли йому було 14-16 років, бабця Катерина часто брала з собою до Бугу онука. Показувала, де були сукновальні, де хутір, де що було тут за часів її молодості, розповідала цікаві історії минулих років, якісь свої таємниці віддавала вона онукові. Бродила по рідним руїнам, кожен раз наче повертаючись у минуле.
.
Не стало бабусі Катерини. Її ж онук Василь виріс, вивчився в педагогічному інституті та став викладати у школі рідного села історію та географію.
Роками Василь водив на екскурсії своїх учнів у каньйон Південного Бугу, водив по родовому хутору, знайомими з дитинства місцями.
Розповідав їм, де які рідкісні рослини ростуть, де жовтобрюхи водяться, де Крукова скеля, в якій круки в’ють свої гнізда з незапам’ятних часів, де скеля Гриб, де камінь Голова… і багато інших чудових історій.
На цих історіях і екскурсіях виросло не одне покоління іванчан. Зміг Василь прищепити їм любов до рідного краю, до Південного Бугу й усіх цікавих місць України.
Але так і не зізнався жодного разу своїм учням, навіть найнадійнішим і відданим, – ані за часів СРСР, коли в кишені лежав партквиток, ані після, за часів незалежності про те, що це його родовий хутір – бабин спадок, земля предків.
Він уже на пенсії, онук Катерини, та іноді виводить на річку своїх дітей і маленьких онуків, які приїжджають з далекого міста – гуляє з ними відвойованими природою руїнами і, звісно ж, усіма мальовничими тутешніми місцями.
Показує їм рослини і пам’ятки.
Звісно, їм він і розповів бабину історію та повідав стару сімейну таємницю про хутір Палієнків на сукновальнях.
.
Василь Селявін
фото автора
