Ірина Кременовська
Latest posts by Ірина Кременовська (see all)
- «Back to black» – серія робіт «Старі та діти» Тамари Качаленко -
- Краєвиди інакшого Донецька -
- Obuvbrand (ФОП Гусєва Катерина Олександрівна) залишить вас без грошей і взуття -
- Про знахідки на обшуках у секті «АллатРа» і соціальну (без)відповідальність медійників -
- Фінал Сенсея. Обшуки в будинку Ігоря Данілова та функціонерів секти «Благотворче суспільство» («АллатРа») -
Після закінчення Великої вітчизняної війни скалічених фронтовиків відправляли до інтернатів, які були облаштовані на острові Валаам і в інших регіонах на території колишніх монастирів. І таке ставлення до людей з інвалідністю в сучасному суспільстві сформувалося ще за радянських часів.
“Спасібо” діду за Перемогу
– Мій дід був свідком того, як спеціально до відпрацьованої шахти було прокладено залізничну колію: тією колією прямо в шахту загнали вагони з інвалідами та підірвали.
Це сталося на території однієї з колишніх радянських республік у 50-ті роки минулого століття. І Василь Федорович – киянин, котрий повідав цю історію, може вказати точні координати на мапі – він знає місце розташування шахти.
Потяг відчепили, й чотири вагони пустили колією. Вони повільно покотилися у вічну пітьму. У тих вагонах були і фронтовики з орденами, котрі не так давно здобували мир і щасливе майбутнє для прийдешніх поколінь. Хто без ніг, хто без рук, інші були сліпі й понівечені, там же були інваліди дитинства. Всіх централізовано зібрали. При собі вони мали тільки трохи найнеобхідніших речей і до останнього не знали, куди їх везуть. А потім пролунав потужний вибух, і шахта стала братською могилою для людей, яких радянська держава вважала зайвими.
Це бачили робітники, що будували колію, бачили залізничники, шахтарі й міліціянти, котрі охороняли територію. Очевидці є, але не всі наважуються говорити про це. Багато хто досі бояться чи відчувають у тому і свою провину. Та і скільки їх ще – таких шахт, скільки інших місць «утилізації»?
Інші подробиці будуть згодом – і вже не від нас, а від незалежних міжнародних організацій, які зараз проводять відповідні пошукові заходи. Інакше ФСБ може швиденько все підчистити.
Ставлення до людей з інвалідністю в Україні
Якщо проаналізувати причини тяжкого становища людей з інвалідністю в нашій країні, то все це тягнеться з радянської доби. Від початку 50-х і аж до середини 80-х років, коли здійснювалася загальнодержавна кампанія з формування образу «щасливого народу-переможця», котрого не засмучують своїм виглядом каліки-жебраки, – достатній термін для того, аби таке ставлення закріпилося у свідомості кількох поколінь на довгі роки.
Та й чи дуже часто на вулицях, у громадському транспорті, в офісах, в різних установах і магазинах сьогодні можна зустріти людей з інвалідністю? А вони є… В Україні їх кількість становить близько трьох мільйонів людей. Просто більшість із них мають такі каліцтва, що позбавляють можливості пересуватися. Навіть залишити межі квартири вони не можуть без сторонньої допомоги, не кажучи вже про непристосованість вуличної інфраструктури. Існуючи на жалюгідну пенсію, вони не підуть мітингувати й відстоювати свої права, не влаштовуватимуть гучних акцій.
Протягом останніх трьох років щодня у новинах з лінії зіткнення ми дізнаємося лише скупі й нерідко применшені відомості про кількість загиблих і поранених українських воїнів. «Дістали поранення» – що означають ці слова, якими знеособлено урівнюється всі травми, як відносно легкі, так і тяжкі, а також ампутації та каліцтва? Насправді щодня чиєсь життя навіки ділиться на «до» і «після», обриваючи мрії, плани і сподівання. І залишаються тільки чотири стіни, безпомічність і мізерна пенсія.
За тими офіційними відомостями, що зараз розсекречено, загальна кількість поранених у роки Великої Вітчизняної війни становила 46 мільйонів 250 тисяч людей.
Повернулися додому:
- з розбитими черепами – 775 тисяч фронтовиків;
- однооких – 155 тисяч;
- сліпих – 54 тисячі;
- з понівеченими обличчями – 501 тисяча 342;
- з відірваними статевими органами – 28 тисяч 648;
- одноруких – 3 мільйони 147 тисяч;
- безруких – 1 мільйон 10 тисяч;
- одноногих – 3 мільйони 255 тисяч;
- безногих – 1 мільйон 121 тисяча;
- з частково відірваними руками і ногами – 418 тисяч 905 людей.
Сталінські «самовари»
До інтернату на острові Валаам було доправлено близько 900 скалічених.
Скалічені фронтовики – мешканці інтернату на о. Валаам, з малюнків Геннадія Доброва
Існувало декілька інших подібних закладів, що було облаштовано на території колишніх монастирів, але там кількість утриманців була ще меншою, ніж на острові Валаам.
Так званих «самоварів» (безруких і безногих) всього нараховувалося 85 тисяч 942 людини. Під «зачистки» не потрапили тільки ті, хто жили в сім’ях і за ким доглядали рідні. Де тоді поділася решта, якщо не до інтернатів? Відправлена під землю. От «пазл» і зійшовся…
Сталінські «самовари» не залишили нащадків, а от рідні тих, хто віддавали накази та брали участь у «зачистках» міст досі бояться ворушити минуле. Наші читачі вже знайомі з історією пані Світлани, котра вирішила присвятити своє життя пошуку правди та допомогти людям з інвалідністю реалізувати себе й вирватися з жахливого існування. Її дід у 50-ті роки організовував відправку немічних калік до острову Валаам, який став останнім притулком для непотрібних нікому вояків-переможців. Але чи багато хто ще наважиться так, як Світлана, відверто розповісти про це?
Подібним способом вчиняли не тільки зі скаліченими ветеранами Великої Вітчизняної війни, але і з інвалідами праці та дитинства.
Досі живі-здорові ті, хто віддавали ці накази
Досі живі й виконавці наказів.
– Я не боюся, – каже Світлана, – але піднімати всіх треба після того, як отримаємо незаперечні факти і свідчення. Очевидці повинні це підтвердити.
Все так зване «побєдобєсіє» в Росії, весь удаваний «патріотизм» тримається на багаторічному замовчуванні цієї страшної правди. Але немає нічого міцного, що побудовано на брехні. Якщо в тій засипаній шахті, чи в іншому місці масових поховань знайти залишки хоч одного з тих дідів, які воювали (а це за певної наполегливості цілком можна зробити), то дутий російський «патріотизм» розсиплеться, наче замок з піску. І погорда обернеться ганьбою.
Як виявилося, намагання відновити історичну правду може дорого коштувати. А інтерес до питання поводження з людьми з інвалідністю в СРСР може бути небезпечним для життя. Коли Світлана звернулася із цим запитанням до істориків і тих, хто міг би допомогти розшукати архівні документи, провести археологічні дослідження тощо їй стали надходити погрози. Звісно ж, від росіян:
«Заткнись. Будешь лезть – тебя саму там же закопают».
І далі – фраза, що стала знайомим гаслом:
«…Можем повторить».
Давайте, спробуйте повторити.
І вас так само закопають.