Уроки Чорнобиля: реінтеграція територій і соціальна адаптації населення

Припинення діяльності містоутворюючих підприємств є серйозним, але не єдиним чинником, що спонукає до вироблення шляхів реінтеграції територій і соціальної адаптації населення в окремих регіонах України. Поряд із цим, у різних куточках нашої країни спостерігаються події та явища, котрі змушують людей залишати попереднє місце проживання та розпочинати все наново у більш безпечних регіонах.

 

Конституцією України у ст. 16 визначено: забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Про те, наскільки ефективно виконуються наведені норми Основного Закону, дозволяють судити дані офіційних джерел, що відображають прогнозовані демографічні показники по нашій країні. Так, за оцінками ООН, до 2050 року очікується скорочення чисельності населення в Україні до 33 мільйонів. Фахівці називають різні причини такого скорочення населення, але однією з основних залишається катастрофічне забруднення навколишнього середовища. Несприятливі екологічні умови знижують імунітет людини, провокують виникнення серцево-судинних, онкологічних, інфекційних та інших тяжких захворювань, що зрештою призводить до підвищення рівня смертності.

 

Прийнятою 2012 р. Загальнодержавною цільовою програмою захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на 2013 – 2017 роки в ч. 2 розділу III передбачено проведення комплексу робіт на низці виробничих об’єктів. Зокрема, було заплановано вилучення вибухонебезпечних залишків технологічних продуктів виробництва тротилу на території державного підприємства «Горлівський хімічний завод» (м. Горлівка Донецької області), проведення робіт щодо поводження з небезпечними берилієвмісними відходами на території державного науково-виробничого підприємства «Захід» (м Київ), ліквідація екологічних і соціальних наслідків тривалого добування нафти та озокериту на території м Борислава Львівської області, ліквідація негативних екологічних наслідків діяльності державного підприємства «Калійний завод ВАТ «Оріана» (м. Калуш Івано-Франківської області) та проведення інших заходів. Зі змісту розділу VII випливає, що орієнтовний обсяг фінансування заходів і завдань Програми становить 12251,304 млн. грн., з них за рахунок коштів державного бюджету – 10356,04 млн. грн., місцевих бюджетів – 611,764 млн. грн., з інші не заборонених законом джерел – 1283,5 млн. грн. При цьому сумніви викликає не те, наскільки такі суми коштів є достатніми для усунення екологічних наслідків і захисту населення і територій, а те, наскільки ефективно будуть виконуватися заплановані заходи в умовах переважання приватної форми власності на такі промислові об’єкти. Сама по собі ця проблема стала породженням непослідовного підходу колишнього власника – держави, до створення умов для «ринкових перетворень»: спочатку більшість таких промислових підприємств було продано, а тепер, після настання незворотних наслідків для екології, які стали однією з причин масового вимирання населення, на подолання наслідків витрачаються бюджетні кошти.

 

 

 

 

Люк у підземне сховище відпрацьованих реактивів, заповнений ґрунтовими водами, квітень 2010 р.  (фото Ольги Кряжич)

Одна з технологічних ліній ДП ГКХЗ, заповнена хімічними речовинами, квітень 2010 р. (фото Ольги Кряжич)

 

Постійно зростаючий екологічний дисбаланс, який супроводжує тенденцію до техногенної перевантаженості окремих територій України, – досить великих за своєю площею й таких, що характеризуються високою щільністю населення, потребує вжиття невідкладних (а в деяких областях – і надзвичайних) заходів щодо мінімізації пов’язаних із цим загроз для життя і здоров’я людей. Очевидно, що досі це завдання розв’язане не було, і досягти конкретних результатів у напрямі поліпшення екологічної ситуації в Україні протягом останнього часу також не вдалося. Виняток (певною мірою, умовно) складають території, на яких з різних причин припинили свою роботу великі підприємства тяжкої промисловості або інші об’єкти зі шкідливим виробничим циклом. Отже, припинилися й викиди їх відходів до атмосфери, знизилося забруднення води або земель. Такими причинами зупинки виробництва, як правило, ставала реструктуризація або зміна власника підприємств, часткова або повна розпродаж його цілісних майнових комплексів, передача їх в оренду, а також приватизація. В окремих районах Донецької та Луганської областей чимало великих промислових підприємств припинили свою роботу внаслідок воєнного конфлікту і подальшого розкрадання їхнього обладнання представниками окупаційних сил.

 

Значне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, не усунення негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи, а також пов’язані з цим інші фактори віднесено чинним законодавством про забезпечення національної безпеки до загроз національним інтересам в екологічній сфері. Дотепер реальність цих загроз залишається серед найбільш гострих проблем, що потребують вироблення ефективних рішень для їх нейтралізації. Як доводиться констатувати, раніше вжитими заходами досягти, принаймні, мінімізації (не кажучи вже про усунення) цих негативних наслідків, не вдалося.

 

Тепер до цих загроз додалися й наслідки внутрішньої міграції населення, що відбулася в Україні з початку окупації Криму та російської агресії на Донбасі. За оцінками фахівців ООН її було охарактеризовано як найбільш масштабну за всю історію, після великого переселення 1943 року. За даними Управління Верховного комісара ООН станом на початок осені 2015 р., які було наведено в одній з попередніх публікацій щодо кількості внутрішньо переміщених осіб за областями України, спостерігається неоднорідність розселення людей: найбільше навантаження спостерігається у центральних областях України та м. Києві. Всі внутрішньо переміщені особи самостійно приймали рішення: виїхати чи залишитися, і керувалися виключно інтересами безпеки. Серед них сотні тисяч сімей втратили житло, що було зруйновано через обстріли, а тому були змушені самотужки шукати порятунку в інших містах. При цьому ані на загальнодержавному, ані на регіональному рівні не було вжито заходів щодо забезпечення житлом цих громадян.

 

Якщо звернутися до історичного досвіду, варто провести умовну аналогію щодо організації відселення людей з територій, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

 

 

Евакуація населення з міст Прип’яті, Чорнобиля, районних центрів і сіл 30-кілометрової зони розпочалася вже наступного дня після аварії на Чорнобильській АЕС.

 

 

Відселення здійснювалося централізовано, було безумовним і не добровільним.

 

 

Як відомо, місто Славутич Київської області було збудовано 1986 р. для переселенців – переважно там проживають сім’ї персоналу, що обслуговував Чорнобильську АЕС.

 

 

Славутичу – 28! – такий напис зустрічає на в’їзді до міста. Дійсно, всього двадцять вісім років тому воно з’явилося на мапі.

 

 

Славутич, незважаючи на його географічне розташування, належить до не до Чернігівської, а до Київської області.

 

 

Місто зовсім молоде. Його збудували саме на заміну Чорнобилю. На одній з будівель у центрі – цифра 86…

 

 

На світлинах з центральної площі – міська рада, будинок мистецтв (там постійно тривають заняття, і зараз здобувають освіту багато дітей і підлітків – все це функціонує як звичайний навчальний заклад, але з посиленою мистецвознавчою складовою: музика, образотворення та ін.), пам’ятник загиблим унаслідок Чорнобильської трагедії, новий скейт-парк, а також міський стадіон.

 

Власне, ще близько кілометра від площі в різні боки – от і все місто.

 

 

Там декілька кварталів, і кожен з них має свою архітектуру: є київський квартал, є грузинський, є естонський тощо.

 

Дуже світле, приємне, позитивне та красиве місто! Воно живе, як одна велика родина. Наприклад, у квітні в заходах з нагоди річниці Чорнобильської трагедії беруть участь практично всі мешканці, там усі знають одне одного…

 

А ще це місто молодих людей. Найстарішому мешканцеві – за 80 років, але таких мало.

 

 

Як інший приклад – у Ріпкінському районі Чернігівської області замість села «старої» Редьківки (що виникло 1689 р., а після аварії опинилося у 30-кілометровій зоні) протягом 1991 – 1992 р. було побудоване «нову» Редьківку. Зокрема було споруджено 174 будинки для жителів, переселених із забрудненої «старої» Редьківки. Старе село зараз стоїть геть порожнє: від будинків залишилися тільки дерев’яні уламки, з яких складалися стіни й дах, і поверх них густо поросли дерева й кущі.

 

Сьогодні припинення експлуатації містоутворюючих підприємств і брак робочих місць у сільських районах суттєво погіршують життєвий рівень населення і перешкоджають повноцінній адаптації осіб, які були змушені залишити попереднє місце проживання. Вирішення проблеми забезпечення житлом переселенців залишено на розсуд самих переселенців – так само, як і пошук ними роботи. Причиною такого стану справ можна впевнено назвати відсутність на рівні областей і на загальнодержавному рівні організації планування роботи в цьому напрямі.

 

Таким чином, парадоксом, – як з точки зору політики національної безпеки в екологічній сфері, так і в цілому з точки зору ефективності виконання державою взятих на себе зобов’язань у всіх інших сферах суспільного життя, – виглядає одночасне визнання в Законі України «Про основи національної безпеки України» одним з напрямів державної політики національної безпеки у внутрішньополітичній сфері «створення повноцінного, ефективно діючого місцевого і регіонального самоврядування» та подальше прийняття рішень, які перешкоджають виконанню цих завдань. І питання, пов’язані зі сприянням активізації підприємницької діяльності, адаптацією і забезпеченням соціального захисту внутрішньо переміщених осіб – лише окреме тому підтвердження.

 

Прийняття вищими органами державної влади досить суперечливих рішень, що стосуються обмеження прав внутрішньо переміщених осіб в умовах відсутності системи перспективного планування їх наслідків (як політичних, так і соціально-економічних), по-перше, не зустрічає позитивного відгуку серед населення, про що нерідко свідчать факти проведення переселенцями резонансних акцій протесту проти утискання їхніх прав і свобод і, по-друге, це не сприяє якісному і кількісному підвищенню рівня життя населення й економіки країни загалом.

 

Територіальні громади, що приймають переселенців, мають різний економічний потенціал і неоднакові можливості, й тому виявляються нездатними самостійно вирішувати питання соціально-економічного розвитку населеного пункту. Для таких випадків ефективним може стати така форма взаємодії, за якої територіальні громади зможуть об’єднувати матеріальні та фінансові ресурси для досягнення спільної господарської мети і для забезпечення виконання покладених на них соціальних функцій. Однак з ухваленням у 2014 р. Закону України «Про співробітництво територіальних громад» було започатковано створення умов для більш повного використання європейського досвіду організації та стимулювання співпраці територіальних громад базового рівня. Зокрема для усунення диспропорцій розвитку регіонів доцільним вбачається використання теорії економічного районування, а також об’єднання територіальних громад.

 

Врахувати ті найбільш суттєві зв’язки, що склалися між різними приймаючими громадами в сусідніх регіонах України (передусім, культурні, мовні, національні та етнічні традиції), а також інші чинники для запровадження принципу регіоналізації в державному управлінні економікою можливо за допомогою економічного районування.

 

Економічне районування являє собою науково обґрунтований поділ країни або великого регіону на економічні райони, що історично склалися або формуються в процесі розвитку продуктивних сил і об’єктивно відбивають територіальний поділ праці. Економічне районування сприяє раціональному розвиткові кожного з районів, раціональному використанню природних умов і ресурсів і, в кінцевому підсумку, прискореному соціально-економічному розвиткові всієї країни (див.: Макроекономічне районування України: історичні витоки, сучасність та перспективи : монографія / НАН України, Інститут регіональних досліджень ; Відп. ред. С.Л. Шульц. – Львів, 2011. – 268 с. – (Серія «Проблеми регіонального розвитку»).

 

Планування заходів щодо реінтеграції територій і соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб повинне базуватися на врахуванні як публічних, так і приватних інтересів. Щодо забезпечення запровадження принципу регіоналізму у сферу співробітництва держави та регіонів, зміст публічного інтересу полягає в безумовному дотриманні пріоритету захисту здоров’я і забезпечення санітарного благополуччя населення, збереження природних ресурсів, землі, її надр і вод, а також всіх інших об’єктів права власності Українського народу для нинішнього і майбутніх поколінь. Захист публічних інтересів має базуватися на засадах встановлення однакових вимог у сфері забезпечення екологічної безпеки до всіх суб’єктів господарювання незалежно від форми власності. Разом з тим, з огляду на деякі обмеження, встановлені чинним законодавством України, все це може бути реалізовано поки виключно на промислових об’єктах державного сектору економіки, що істотно перешкоджає впровадженню в життя спільних заходів щодо поліпшення екологічних показників роботи таких підприємств.

 

Ірина Кременовська

фото автора