Ігор Знаменський
Надали право, але позбавили можливості: чому дозвіл на користування засобами зв’язку – мобільними телефонами або комп’ютерами для ув’язнених і засуджених перетворюється на заборону?
В наш час у виступах політиків, громадських діячів, журналістів коментарях для ЗМІ від представників системи правосуддя та правоохоронних органів ми часто чуємо про те, що Україна знаходиться на шляху до правової держави, або вже поступово стає такою державою.
При цьому під поняттям «правова держава» мається на увазі така держава, де по-перше, всі її громадяни мають дотримуватися чинних законів та, по-друге, самі ці закони, прийняті такою державою, мають гарантувати права людини її громадянам і захищати ці права від тих, хто їх порушує.
Але не слід забувати про те, що ці порушники самі є громадянами, чиї права людини також не можуть порушуватися (звісно, за винятком того справедливого і законного покарання, яке вони отримують за скоєне ними порушення). В усьому ж іншому ці порушники мають такі ж саме права людини, як і решта громадян. Їхні права людини мають захищатися однаково (тобто згідно загальносвітового визначення, яке існує стільки, скільки існує саме поняття «права людини»: твої права людини закінчуються там, де вони починають порушувати права іншої людини).
Ось саме в цьому контексті ми і поговоримо про захист прав людини тих громадян, які порушили права інших людей, були покарані за це системою правосуддя і знаходяться у місцях попереднього ув’язнення або у місцях відбування покарання у вигляді позбавлення чи обмеження волі.
Ми навіть не будемо безпосередньо торкатися таких фундаментальних прав людини, як право на життя, на безпеку або на охорону здоров’я, а візьмемо, здавалося б, таке далеко не найсуттєвіше право, як право на користування сучасними досягненнями техніки взагалі (засобами сучасного зв’язку та отримання інформації зокрема). Це право засуджених/ув’язнених лише здається несуттєвим – тим більше, якщо враховувати всі негативні наслідки його порушення. І тому дана тема, за великим рахунком, заслуговує на особливу увагу.
Засоби мобільного зв’язку та комп’ютери: як дозвіл перетворюється на заборону
Так, усім тим, хто має хоч приблизне уявлення про стан справ у системі виконання покарань, дуже добре відомо, що засоби мобільного зв’язку та комп’ютери (зокрема, з доступом до мережі Інтернет) є забороненими для ув’язнених/засуджених як у місцях попереднього ув’язнення, так і у місцях виконання покарань.
Точніше, формально, – згідно ч. 5 і 7 ст. 110 Кримінально-виконавчого кодексу України, – все це: і мобільні телефони, і комп’ютери, і Інтернет дозволяються ув’язненим/засудженим, але цей «дозвіл» супроводжується такими обмеженнями, які навіть у теорії (а тим більше – на практиці) по суті перетворюють цей дозвіл на заборону.
Зокрема і мобільними телефонами, і комп’ютерами, і Інтернетом дозволяється користуватися за таких умов:
а) під контролем адміністрації;
б) у спеціально відведений для цього час;
в) у спеціально відведеному для цього місці;
г) користування Інтернетом лише на дозволених для доступу сайтах.
Тобто, якщо ув’язненому чи засудженому треба зателефонувати терміново (наприклад, у разі необхідності викликати собі чи іншому засудженому швидку допомогу або зателефонувати в конкретно визначений час, щоб зв’язатися з тією чи іншою організацією або фахівцем на волі, коли вони зможуть з ним говорити; або телефонувати кілька разів протягом дня для вирішення життєво важливих проблем своєї родини; або зателефонувати зі скаргою на якісь зловживання з боку адміністрації СІЗО/колонії; або зайти на ті сайти в Інтернеті, які з незрозумілих причин не є дозволеними для доступу – наприклад, сайти, пов’язані з освітою, навчанням, професійною діяльністю) – це не є можливим для ув’язнених/засуджених.
Своєю чергою, такі заборони та обмеження є грубим порушенням їхніх прав людини, зокрема права на життя, здоров’я, юридичну допомогу, освіту, навчання, професійну діяльність, не кажучи вже про елементарне отримання інформації. Порушення всіх цих прав людини виникає навіть тоді, коли йдеться про чинне законодавство: частини 5 і 7 ст. 110 КВК України безпосередньо регулюють це питання.
На практиці ж ситуація ще гірша: представники адміністрації СІЗО/колонії можуть просто, що називається, відмахнутися від відповідних звернень ув’язнених/засуджених, пояснюючи це технічними проблемами, браком часу чи відсутністю на місці співробітників, які конкретно займаються вирішенням цього питання. А іноді вони можуть і просто своїм небажанням чи навіть особистим негативним ставленням до конкретного ув’язненого/засудженого позбавити його таких можливостей.
Наслідки цих теоретичних і практичних проблем для конкретних ув’язнених/засуджених можуть бути такими:
- неможливість ув’язненого/засудженого врятувати своє життя шляхом вчасного викликання йому швидкої допомоги;
- неможливість ув’язненого/засудженого зв’язатися з тими чи іншими організаціями та фахівцями на волі у конкретний визначений ними час;
- неможливість ув’язненого/засудженого допомогти у вирішенні життєво важливих проблем своєї родини;
- неможливість ув’язненого/засудженого отримати вчасно захист від зловживань з боку адміністрації СІЗО/колонії;
- у випадку з Інтернетом – неможливість ув’язненого/засудженого здобути достатню освіту, продовжити навчання, отримувати інформацію, займатися професійною діяльністю, заробляти гроші для допомоги своїй родині на даному етапі і підготувати собі місце для працевлаштування на післятюремне майбутнє;
- спроби засудженого/ув’язненого за будь яку ціну обійти це грубе порушення всіх цих його прав людини – навіть шляхом корупційних дій по відношенню до працівників місць попереднього ув’язнення відбування покарання;
- застосування працівниками місць попереднього ув’язнення/відбування покарання важелів впливу на ув’язнених/засуджених, коли залежно від ставлення адміністрації СІЗО/колонії до того чи іншого ув’язненого/засудженого йому або офіційно дозволяють користуватись мобільним телефоном чи комп’ютером (наприклад, «стукачу»), або навпаки: ув’язнений/засуджений за це суворо карається – аж до підкидання йому чужого мобільного телефона під час обшуку включно (наприклад, засудженому/ув’язненому, який веде юридичну боротьбу проти зловживань адміністрації СІЗО/колонії, пов’язаних з порушенням прав людини його та інших ув’язнених/засуджених);
- покарання ув’язнених/засуджених за користування мобільними телефонами та комп’ютерами у вигляді дисциплінарних стягнень, які у майбутньому можуть позбавити їх можливості умовно-дострокового звільнення, що одночасно буде і покаранням для їхніх родин;
- провокування протиправних дій (зокрема, самосудів) з боку засуджених/ув’язнених або їхніх рідних по відношенню до працівників системи правосуддя або виконання покарань у разі смерті засудженого/ув’язненого або члена його родини внаслідок заборони користування мобільним телефоном чи внаслідок покарання за користування мобільним телефоном (наприклад, неможливість вчасно викликати швидку допомогу засудженому або неможливість вийти на свободу за умовно-достроковим звільненням тяжко хворому засудженому, чиє життя можна було б врятувати на свободі, якби йому не відмовили в умовно-достроковому звільненні через стягнення за мобільний телефон, або неможливість вирішити життєво важливу проблему члена родини ув’язненого/засудженого, пов’язану з його життям та здоров’ям, яку міг би вирішити ув’язнений/засуджений, якби він мав можливість користуватися мобільним телефоном, коли цього конче вимагала ситуація, або якби він вийшов на свободу по УДЗ, в якому йому відмовили через дисциплінарне стягнення за мобільний телефон) – з усіма випливаючими звідси негативними наслідками, як для об’єкта, так і для суб’єкта самосуду, – у разі настання одного з вище перерахованих наслідків грубого порушення прав людини, яким є заборона користування мобільним телефоном.
Першопричини та умови, що супроводжують порушення права засуджених або ув’язнених
У чому ж причина цього грубого порушення прав людини ув’язненого/засудженого? Як пояснюють її ті, хто запровадив цю заборону?
Коли йдеться про місця попереднього ув’язнення, тобто СІЗО, то ця заборона пояснюється, насамперед, тим, що ув’язнені (але ще не засуджені) можуть за допомогою мобільного телефона впливати на свідків або узгоджувати спільні неправдиві свідчення зі своїми співучасниками, або взагалі допомагати останнім уникнути відповідальності за скоєний злочин.
Коли ж ідеться не про ув’язнених, а про засуджених, які перебувають вже не у місцях попереднього ув’язнення, а у місцях виконання покарання, то головною причиною заборони називається можливість засуджених займатися злочинною діяльністю за допомогою мобільного телефону чи комп’ютеру (зокрема з доступом до Інтернету), – наприклад, індивідуальним шахрайством або колективними злочинами за допомогою спільників на волі…
Але такі пояснення не витримують жодної критики. Ніхто не має відповідати за чужий злочин і, тим більше, за можливість чужого злочину. Тому, якщо ув’ язнений чи засуджений, наприклад, громадянин Іванов не збирається скоювати будь-яких з перерахованих чи інших злочинів за допомогою мобільного телефону чи комп’ютеру, то карати (чи навіть обмежувати у правах) його за те, що всі ці злочини може скоїти, скажімо, ув’язнений чи засуджений Петров, є не просто грубим порушенням прав людини, а і грубим порушення закону.
Слід ще раз наголосити на тому, що згідно закону кожен має відповідати за свої злочини, а не чужі. З таким же успіхом можна було б заборонити вільне користування мобільними телефонами та комп’ютерамиі на волі, адже за їх допомогою можна скоювати ті самі злочини.
Крім того, навіть по відношенню до тих, хто планує скоєння конкретних злочинів у місцях виконання покарань, можна було б запобігти цьому значно легше, ніж на волі. А саме, це можна було б реалізувати шляхом реєстрації всіх мобільних телефонів і офіційного встановлення на них прослуховуючих пристроїв і відповідного відстеження всієї «комп’ютерної» діяльності ув’язнених/засуджених.
Чому ж це досі не було зроблено? Невже ця проста думка не приходила в голову всіх тих, хто приймає рішення на державному рівні з цього приводу (Міністерства юстиції, відповідних профільних комітетів Верховної Ради, тощо)?
Що це? Передусім, це небажання витрачати фінансові, організаційні, технічні та часові ресурси на вирішення існуючої проблеми. Але, як відомо з народної мудрості, скупий платить двічі – і порівняно з втратами для вирішення цієї проблеми втрати від її невирішення є непомірно більшими.
По-друге, це небажання представників системи правосуддя та виконання покарань, щоб про всі їхні зловживання (а подекуди – і про злочини по відношенню до засуджених/ув’язнених) одразу ставало відомо на волі.
По- третє, це небажання позбутися такого корупційного ресурсу. Адже якщо мобільні телефони та комп’ютери будуть офіційно дозволені засудженим/ув’язненим, то як можна буде брати з них за це хабарі? Або як тоді отримувати хабарі за те, щоб вони уникнули дисциплінарних стягнень за знайдений у них мобільний телефон, або за те, щоб незважаючи на винесені їм через це дисциплінарні стягнення, вони все одно могли вийти на умовно-дострокове звільнення?
По-четверте, це небажання втратити суттєвий важіль для незаконного впливу адміністрації СІЗО/колонії на ув’язнених/засуджених (детально про це вже говорилося вище). Саме це і є головними причинами грубого порушення прав людини, яким є заборона ув’язненим/засудженим вільно користуватися засобами зв’язку з усіма випливаючими звідси і для суб’єкта, і для об’єкта цього порушення негативними наслідками.
Шляхи усунення умов для порушення прав ув’язнених і засуджених користуватися засобами зв’язку
Повторимо: вихід є. Як ув’язненим, так і засудженим має бути гарантоване таке природне право людини, як право на користування сучасними засобами науки і техніки, зокрема засобами зв’язку – мобільними телефонами та комп’ютерами (у т.ч. Інтернетом).
Це означає, що кожен ув’язнений/засуджений повинен мати право на свій власний мобільний телефон і комп’ютер, якими він може користуватися в будь-який вільний від роботи, вживання їжі та від інших обов’язкових заходів час.
Для того, щоб ніхто з ув’язнених/засуджених не міг користуватися засобами зв’язку (мобільним телефоном та комп’ютером) зі злочинною метою ці засоби техніки мають бути офіційно зареєстровані (взяті на облік) і до них мають бути офіційно встановлені відповідні пристрої, які дозволяють адміністрації СІЗО/колонії прослуховувати та відстежувати, як саме ув’язнені/засуджені використовують ці технічні засоби.
Щодо заборони доступу до сайтів Інтернету, то вона може поширюватися лише на ті сайти, де пропагується насильство або надається інформація, яка прямо допомагає вчиненню злочину (бо опосередковано вчиненню злочину може допомогти будь-яка інформація, але це ж не означає, що будь-яку інформацію слід через те заборонити).
Крім вищезазначених, жодних інших обмежень для вільного користування засобами зв’язку – мобільними телефонами та комп’ютерами бути не повинно. І якби такий цілком природний і єдино можливий вихід був знайдений і запроваджений у практику, то до жодних негативних наслідків це б не призвело, а от позитивні наслідки були б суттєвими. Зокрема, це допомогло б унеможливити настання всіх вище перерахованих негативних наслідків грубого порушення прав людини, яким є заборона користування мобільними телефонами. Адже тим самим усуваються умови для цього грубого порушення прав людини – і тоді користуватися мобільними телефонами можна буде вільно за тими обмеженнями, про які йшлося вище.
Все це допомогло б не лише захистити права ув’язнених/засуджених і членів їхніх родин, але і слугувало б досягненню головної мети всієї системи правосуддя та виконання покарань – виправлення засуджених, їх ресоціалізація після звільненя з місць відбування покарань і запобігання скоєнню ними нових злочинів у майбутньому. А це стало б важливим внеском у розбудову України як правової держави в цілому, а також захисту прав людини і, зокрема подолання корупції в системі виконання покарань.