У місті Буча, що на Київщині, є одна старовинна будівля – садиба відомого колійного інженера Євгена Штамма. Її стіни досі зберігають минулу вишуканість, адже ця занедбана й нині покинута садиба є пам’яткою архітектури.

 

---

 

Після пожежі залишилися тільки стіни

 

Немов середньовічний замок, стара будівля стоїть в оточенні лісу.

 

 

Навколо тихо й настільки безлюдно, що зустріти когось тут, на території, для мене було несподіванкою.

 

– І чи багато бажаючих взятися за реставрацію цієї будівлі? – спитав я в людей, що вийшли до мене.

 

– Ого-го! Бажаючих остаточно розтрощити – вдосталь, а от відновити… Всі приходять, – он так, як ви, – подивляться, та й на сьому станеться…

 

Мої співрозмовники – Федорівна, адміністратор об’єкту, і Георгій Степанович. Він, судячи з усього, виконує тут найважливішу функцію – здійснює охорону, бо із самого початку не хотів пропускати на територію, коли побачив у нас фотоапарати.

 

– Ми готуємо фоторепортажі, ми журналісти й цікавимося історичною тематикою, – пояснив я.

 

– А, ну коли історія… Одначе тут після того, як сталася пожежа, нема, на що дивитися.

 

 

– Читав про пожежу. Раніше замок був частиною території дитячого санаторію “Дружний”, так? А що ж стало причиною пожежі?

 

– Так, був. А причина проста – ялинка зайнялася на Новий рік. Давно вже це сталося…

 

 

Хто є справжнім господарем земель у місті

 

Спочатку у мене навіть склалося враження, що будівля і вся територія – це приватна власність. Але насправді об’єкт, який, хоч і розташований у Бучі (вул. Києво-Мироцька, 133), належить до території Києва. Бучанська рада ще у липні 2014 року зверталася до КМДА з проханням передати садибу для будівництва на її території закладів спортивно-оздоровчого та соціального призначення. Але за цей час конкретики у відповідях з боку Києва не спостерігалося. Очевидно, що доля цієї величної колись будівлі цікавить чиновників не більше, ніж столична садиба Мурашка.

 

– Тут навколо землі пороздавали – хто їх тільки не одержував! Навіть колись одержував комуніст сей, як його… А, Калетник! І той тепер має земельну ділянку. А в нас хіба запитували? – дорікає Георгій Степанович.

 

– Так само трапилося і з мешканцями сусідніх селищ, – втрутилася Федорівна, – у мене сестра неподалік живе. Так їх просто перед фактом поставили: ви тепер відноситеся до Бучі. Тому йдіть і переоформлюйтеся у поліклініці, переоформлюйтеся скрізь… А в самих людей хіба хтось запитував? І, власне, хто тут є господарем земель у місті? Ми, громада Бучі!

 

Далі наша розмова сама собою перейшла у площину майбутнього реформування системи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування.

 

Казковий замок у зачарованому лісі

 

Обійшли ми будівлю, роздивилися з усіх боків.

 

 

Навколо декілька старих, давно занедбаних споруд.

 

 

У деяких вже повалився дах і стіни.

 

 

Серед них більш-менш зберігся дерев’яний будиночок садівника.

 

 

Досі стоять будинки для слуг, інші споруди.

 

 

Старовинні стіни й цеглини витримали більше ста років.

 

 

Колись тут жив зі своєю сім’єю працьовитий і талановитий чоловік, без якого складно уявити сучасну Київщину – німецький інженер Євген Штамм проектував залізницю Київ – Ковель. А далі вже від тієї залізниці почали розростатися робітничі містечка й селища, котрі згодом перетворилися на мальовничі міста Ірпінь, Бучу, Ворзель, Гостомель…

 

Зараз тихо навколо. Ледь чутно шелестить листя вікових дубів, серед яких височіють сосни. Алеї, що вимощено плитками, ведуть за будинок і далі обриваються, загублюючись у траві та серед вкритого мохом каміння. Садиба нагадує якесь дивне й незвичне, зачароване місце.

 

 

Він немов би вдивляється своїми спорожнілими вікнами у навколишню зелень, немов би вслухається у тишу – чи пам’ятає ще хтось про нього? Чи цікаво комусь, що він досі стоїть і живе, хоч і ледве-ледве – так, скоріше, стоїть собі за старою звичкою…

 

Пятнадцять років минуло від тієї страшної пожежі, п’ятнадцять довгих років. І нічого не зрушилося…