Віталій Романюк
Latest posts by Віталій Романюк (see all)
- Переваги військової кар’єри, або Не бійтеся отримати повістку -
- Меморіал працівникам органів внутрішніх справ, загиблим під час виконання службових обов’язків -
- Довбичка: від стародавніх часів до сьогодення -
- Голодомор 1932 – 1933 років. Геноцид українського народу -
- Київський крематорій, Байкове кладовище -
Кожна річниця незалежності – важливий іспит з нашої історії, яку пише сучасне покоління українців, дорослих і дітей. Пише власною кров’ю літопис визвольної боротьби, щоб він був уроком для всього світу.
«Інтернаціоналісти» проти націоналістів
У 1991 році, після сильного, але швидкоплинного потрясіння від серпневого путчу «ГКЧП» і проголошення незалежності нашої країни мало хто переймався тим, що владу в ній продовжували утримувати проросійські сили. Відчуваючи свою неминучу поразку, тодішні політичні діячі совдепівського ґатунку вирішили скористатися останніми роками свого перебування у владі для того, щоб максимально демонтувати українську промисловість і сільське господарство шляхом масового закриття заводів, розкрадання і неконтрольованого вивезення сировини, устаткування, запчастин і комплектуючих, а також виведенням за кордон капіталів.
Міністри-комуністи Юхим Звягільський, Віталій Скляров, Анатолій Лобов та інші безперешкодно вивозили награбоване за кордон, вдаючи із себе «жертв режиму». Саме такі «інтернаціоналісти» з надзвичайною спритністю віддали своїм московським володарям нашу тактичну атомну зброю, закордонні посольства і представництва, частину золотого запасу і Чорноморський флот. А нам підклали кримські угоди та чужі борги.
Тієї ж доби, одночасно з Україною почали розбудовувати свою незалежність прибалтійські країни, де до влади прийшли націоналісти. Їм вдалося в короткі терміни досягти кращого життєвого рівня, ніж був тоді у нас, незважаючи на набагато скромніші вихідні ресурси. Однак в Україні традиційно в усіх негараздах звинувачували націоналістів.
Крім того, всі українські паспорти «старого» зразка (у вигляді книжечки) з 1991 і аж до 2016 року оформлювалися двома мовами: ккраїнською та мовою окупантів. «Паспорт громадянина України» – «паспорт гражданина Украины» на обкладинці, плюс дублювання московинською мовою на другій сторінці. Лише з 1 січня 2016 року було запроваджено нові бланки паспортів з латинською транслітерацією.
Нагнітання антиукраїнських настроїв
Рішення про московський статус українського міста Севастополя було прийнято державною думою російської федерації в 1993 році. В такий спосіб московини хотіли за будь-яку ціну не лише зберегти гегемоністичну позицію в регіоні, але і просуватися знову на південь.
В багатьох регіонах нашої країни протягом наступних двох років відбувалися переслідування і навіть вбивства членів українських патріотичних рухів і організацій. Так, голова секретаріату Народного руху України Михайло Бойчишин зник безвісті в ніч з 15 на 16 січня 1994 року, точна дата його вбивства невідома, й тіло так і не було знайдено. Спочатку правоохоронці навіть відмовлялися приймати заяву про його зникнення, а потім всіма силами саботували розслідування. Вбивці Михайла Бойчишина залишилися непокараними. Разом із тим, ті ж правоохоронці демонстрували велике заповзяття у розслідуванні справ проти проукраїнські налаштованих громадян, а на відверто антисемітські або проросійські заклики-гасла жодної притомної реакції не було.
Викладання у більшості загальноосвітніх і вищих навчальних закладів здійснювалося російською мовою аж до початку 2000-х років. В Україні транслювалися практично всі центральні російські телеканали, на яких демонструвалися фільми, що вихваляють московинських силовиків і військових, а також безліч телепрограм відповідної спрямованості. Полиці книжкових крамниць і букіністичних ринків були завалені російськими виданнями на будь-який жанр і смак. Художні твори, журнали, історичні нариси, езотерика й навіть енциклопедії, підручники та наукові російські видання своєю масою витісняли українські книги. І все це відбувалося в умовах української незалежності, за мовчазної згоди тодішніх урядовців.
Зрештою, все це призвело до того, що ми відчуваємо на собі сьогодні.
Воля до перемоги
Минали наступні роки, але наша країна продовжувала боротися. Було прийнято значну кількість законів, започатковано реформи в усіх ключових галузях. Життя навколо стало змінюватися завдяки наполегливій праці наших державників, науковців і всіх, хто хотіли кращого майбутнього для своєї Батьківщини. Країна впевнено розвивалася, відтак і ціна української незалежності зростала з кожним нашим наступним кроком вперед. Та якщо в 1991 році ми отримали свободу безкровно і в мирних умовах, то з 2014 року змушені відстоювати її зі зброєю в руках. Адже поряд із нами є неадекватні північні сусіди, котрі самі не вміють жити по-людськи й не дають жити іншим.
«Парад» рашистської техніки на Хрещатику може бути лише таким
Те, що після півроку кровопролитної війни проти рашистів в Україні все одно настав 31-й День Незалежності, нехай без урочистостей і парадів, без святкового настрою, але це означає тільки одне: ми вже стали нездоланними. Сьогодні протягом дня ми отримали дуже зворушливі привітання від читачів з тимчасово окупованих територій Запорізької, Донецької, Херсонської, Луганської, Харківської областей і українського Криму, які однаково мріють про те, як ми разом будемо святкувати наступну річницю. Слід обов’язково додати і про те, що всі українці щодня повинні вшановувати пам’ять тих людей, які віддали своє життя за мир на нашій землі, за нашу свободу, за майбутнє наступних поколінь.
В перші роки розбудови української незалежності було тільки запущено процес визволення нашої країни від імперців, недобитків комуністів і проросійських сил. А на сучасному етапі відбувається її вирішальна битва. На всіх фронтах і за участі нашого покоління. Теперішні українці загартовані в дусі безмежної любові до нашої країни та її незламного народу. І з кожним днем ми разом наближаємо нашу перемогу.