Вражаючий своєю свободою художнього втілення в поєднанні з екзистенціальним підходом авторів проекту до скорботної теми небуття, київський крематорій є унікальним взірцем ритуальної архітектури у стилі модернізму.

 

---

 

Поховання шляхом кремації

 

Від часів існування Римської імперії по всьому світу пішла традиція зберігати прах померлих у спеціальних, красиво оздоблених урнах. А загалом така практика застосовувалася багатьма іншими народами ще віддавна. У Стародавній Греції небіжчиків віддавали полум’ю, спалюючи на ритуальних вогнищах. Тоді це було обумовлено, передусім, релігійними віруваннями. Люди вважали вогонь проявом божественної сили, яка забирає покійного та проводжає його до царства мертвих.

 

Попіл після поховальних вогнищ збирали та поміщали у закритий сосуд, який дуже берегли, адже це було єдиним, що залишилося після втрати дуже дорогої людини. Після прийняття християнства спалювання тіл покійних повністю замінили похованням у землю.

 

Кремація як спосіб поховання тіл померлих вже понад століття застосовується у багатьох розвинених країнах світу. Наприклад, у Японії, де більшість населення є атеїстами, кремація становить до 98% від усіх поховань. Високий відсоток кремацій у Чехії, Великій Британії, Данії та Швеції. Водночас, у тих країнах, де панівною або державною релігією є іслам, тіла померлих віддають землі, тому що так заповідано сунною пророка Мухаммада.

 

У країнах Європи, Північної Америки та Австралії сучасна традиція кремації дістала широкого поширення завдяки своїй економічності та безпечності для навколишнього природного середовища. Такий підхід має авторитетне наукове підґрунтя. Так, у 1869 році під час міжнародної медичної конференції в Італії (м. Флоренція) було ухвалено резолюцію із закликом до «активного впровадження кремації, що сприяє збереженню здоров’я і землі для живих людей».

 

 

В українській столиці в 1975 році також було збудовано крематорій, який відтоді функціонує майже 50 років.

 

Історія Байкового кладовища

 

Київський крематорій розташований біля Байкового кладовища, котре має давню історію.

 

У 1838 році на Байковій горі було відведено місце для поховання людей католицького, лютеранського, а пізніше – і православного віросповідання.

 

 

Ліворуч від дороги знаходиться Старе кладовище з дерев’яною каплицею.

 

 

Праворуч у 80-х роках ХІХ століття почало утворюватися Нове Байкове кладовище. Там у 1884 році було закладено кам’яну церкву Вознесіння.

 

 

На початку ХХ століття на Новому кладовищі було відведено дві ділянки для поховання професорів і викладачів Київського університету.

 

Тут є склепи роботи архітектора В.В. Городецького. Головна алея кладовища – пантеон видатних державних діячів, письменників, артистів і митців. На Старому кладовищі зараз є 7 ділянок, на Новому – 51, а також ділянка вище крематорію, на якій знаходиться колумбарій, відкритий у 1983 році.

 

 

Для масових поховань Байкове кладовище давно закрито.

 

Будівництво комплексу

 

План побудувати поблизу Байкового кладовища крематорій із залами прощання та Парком пам’яті виник ще у 1960-х роках. Над проектом працювали українські архітектори Авраам Мілецький, Ада Рибачук і Володимир Мельниченко. Перед ними було поставлено надскладне завдання, адже за тієї доби панування «соціалістичного реалізму» в усьому, включаючи архітектуру, було практично нереально втілити творчий підхід, який би не вписувався в совдепівські «стандарти».

 

 

Спочатку планували збудувати нічим не примітну прямокутну будівлю, але завдяки ідеям Ади Рибачук і Володимира Мельниченка було запроектовано округлі зали прощання та інші елементи архітектурної композиції, що дійшли до наших часів. Під час проектування архітектори довго й сумлінно створювали макети, виліплювали кожен елемент майбутньої будівлі з паперу та глини. Потім проводили фотозйомку з різних ракурсів, вивчаючи особливості перспективи, інсоляції, гри кольорів. Ця проектна робота тривала довгі роки.

 

 

Приміщення кремаційного цеху розмістили у підземних галереях будівлі. Тобто крематорій як такий ми не бачимо – він схований під подіумом, на якому височіють зали прощання. Від ритуальних залів кремаційний цех із печами відділяє 75-метровий тунель.

 

Стіна пам’яті

 

Ще одним унікальним архітектурним елементом на території крематорію була Стіна пам’яті – барельєф на тему життя земного й вічного, початку й завершення шляху людини. Її будували на нижній терасі комплексу одночасно зі спорудженням крематорію та Парку пам’яті до початку 1980-х років, а потім цей витвір мистецтва спіткала сумна доля. На барельєфі були скульптурні та монументальні композиції, яких ми, на жаль, ніколи не побачимо. Від них залишилися тільки назви: «Планета», «Зберегти вогонь», «Ікар», «Зелений лист», «Людина, що тримає в руках колос»…

 

Під Стіною пам’яті планували створити штучну водойму. У воді, наче у дзеркалі, відбивався б весь барельєф. За задумом архітекторів, таке оригінальне рішення ще більше прикрасило б усю композицію, якби їм дозволили втілити свій проект у життя.

 

Будівництво було майже завершено, коли у 1981-1982 роках у Союзі архітекторів України, Держбуді УРСР та Київвиконкомі партійні нероби зненацька стурбувалися «нестандартним», «неприйнятним», «недоречним» виглядом рельєфу. Для боротьби зі Стіною пам’яті в «Київпроекті» було створено окрему групу з числа безталанних, але відданих партії лизоблюдів, які понад рік «розробляли» проект з ліквідації барельєфу шляхом бетонування.

 

 

Стіну пам’яті знищили у травні 1982 року. Все було залите бетоном. Так, через маразм радянського керівництва, Стіна пам’яті була безповоротно втрачена. Лише невеликий її фрагмент з композицією «Оборона Батьківщини» вдалося відновити у 2018 році.

 

Як працює київський крематорій

 

Єдиним у столиці підприємством, що надає послуги кремації тіл померлих, дотепер залишається київський крематорій. Сьогодні це підприємство має назву «Ритуальна служба СКП «Київський крематорій». На його сайті чомусь зазначено, що підприємство «надає послуги за найнижчими цінами», хоча воно фактично є монополістом у галузі поховання шляхом кремації, одним на всю густонаселену Київську область. Також функціонують крематорії з колумбаріями в інших українських містах – у Харкові та Одесі. Їх було збудовано пізніше.

 

 

Колумбарій поряд із крематорієм упорядковано традиційно у вигляді кладовища.

 

 

Грандіозна споруда, яку видно ще здалеку – це дві криті зали прощання, кожна з яких здатна вмістити, щонайменше, по 200 людей.

 

 

Конструкції складаються з 15 двоопуклих і двовогнутих бетонних оболонок, які виходять у небо.

 

Зовнішній вигляд будівлі протягом усіх років залишається у незмінному вигляді. Разом із тим, сам крематорій ззовні явно стомлений і занехаяний. Бетонні конструкції давно не фарбовані та запаскуджені голубиним послідом. Колись білі, в місцях скупчення пилу вони стали сіро-чорними. При цьому територію навколо колумбарію, навпаки, часто прибирають і доглядають за нею. І дві ритуальні зали всередині чисті та охайно оформлені. То ж невже в комунальників не доходять руки до того, щоб провести зовнішні ремонтні роботи?..

 

 

Третя зала прощання відкрита – вона розташована просто неба.

 

 

Довкола на землі трапляються свіжі відстріляні гільзи, які залишаються після прощання з нашими військовослужбовцями.

 

 

Київський крематорій безкоштовно здійснює поховання шляхом кремації учасників та інвалідів бойових дій, а також померлих осіб, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною. Такі умови для пільгових категорій громадян передбачено Постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 р. №1445 і Законом України «Про поховання та похоронну справу».

 

Процес кремації

 

У київському крематорії три зали прощання та шість газових печей. Після прощання труни з тілами померлих опускаються в люк і транспортуються електрокаром до кремаційного цеху. Далі труни переміщуються до кремаційних печей, де за температури 800 – 1050 °С відбувається кремація.

 

 

Сам процес кремації триває, в середньому, півтори – дві години. Тривалість залежить від пори року, температури повітря, що подається в піч та від інших чинників.

 

 

Потім весь попіл ретельно збирається в зольник і просіюється. Незгорілі частини кісток поміщують у подрібнювач, де вони перетворюються на попіл.

 

Після кремації родичі або інші близькі померлої людини можуть забрати контейнер із прахом і зберігати його, розвіяти по вітру або поховати в колумбарії. За приблизними підрахунками, поховання шляхом кремації, включаючи доставку тіла з морга, зараз обходиться в суму до 15 тис. грн.

 

Всі ритуальні предмети – вінки й решта, розбираються й утилізуються окремо. Тому на території колумбарію немає такої кількості зів’ялих квітів та іншої поховальної атрибутики, що часто-густо залишається неприбраною на місцях захоронення у землю.

 

 

З певного ракурсу елементи архітектурної композиції нагадують пелюстки квітки, немов би закарбованої на чорно-білому фото – квітки вічної пам’яті, самих світлих спогадів на тлі трагедії та болю за тих, кого більше немає в цьому світі.