Час – благословення чи прокляття?
Сергій Сафронов
Зараз в Україні кілька тисяч засуджених відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. Деякі з них тримаються у місцях несвободи впродовж довгих десятків років. Чим зайнята ця категорія ув’язнених, чиї строки покарання здаються неосяжними, немовби океан часу?
Час у неволі
У місцях несвободи час плине дивно, та в останню чергу вимірюється календарем, святами чи відпустками. Він розкладається на прості, майже первісні речі: підйом, перевірка, прийом їжі, прогулянка, знову камера, знову одноманітність. Для вільної людини описане виглядає як рутина. Для довічно ув’язненої – як форма існування, в якій роки легко перетворюються на однакові доби, а доби – на випробування пам’яті, волі, психіки. Саме тому в неволі так гостро постає питання про те, чи здатна людина протягнути ще рік (а потім ще, і ще, коли не видно кінця-краю), та при цьому зберегти себе як особистість?
Згідно з інформацією, оприлюдненою в медіа, офіційна статистика державних органів регулярно засвідчує, що кількість засуджених до найбільш суворої міри покарання становить близько півтори тисячі осіб. Самі ж довічно ув’язнені, за власними підрахунками по колоніях і тюрмах, наводять іншу кількість таких людей – близько трьох тисяч, і при цьому зауважують, що інформація, яка подається державними органами, не відповідає дійсності.
Відтак люди, котрі потрапили за ґрати за найсуворішим вироком, проходять «сім кіл психологічного пекла», намагаючись відшукати новий сенс буття, якось утримати чи відновити соціальні зв’язки з батьками, коханими, дітьми, іншими родичами та друзями. Звісно, на практиці реалізація цих життєво необхідних кроків відбувається по-різному та не завжди успішно.
І тут важливо не вдаватися до романтизації тюремної витривалості. Одні люди ламаються, інші кам’яніють, ще інші призвичаюються жити так, наче всередині них є окрема країна з власними законами, де виживає той, хто тримається за розум, працю, читання або хоча б за щоденну дисципліну. Якщо відкинути пафос, то це не прикраса біографії, аж ніяк не привід для гордості, а радше нагадування про те, що навіть у найжорсткіших умовах людина або деградує, або шукає опору. Третього зазвичай не дано.
Між «виправленням» на папері та реальністю за ґратами
Суто теоретично, пенітенціарна служба активно допомагає ув’язненим у відновленні соціально-корисних зв’язків. І ще б пак: на папері це є важливою складовою виправлення і ресоціалізації.
Однак теорія, людський фактор і практика, як кажуть в Одесі, – то як весілля і кохання, або ж зовсім таки дуже різні речі.
Відтак тисячі людей протягом останніх кількох десятиліть були замкнені в чотирьох стінах, а їхня психіка проходила такі випробування, що під силу навіть не всім ченцям із напрацьованими глибинними практиками аскези (слово аскеза, що з давньо-грецької перекладається як вправи, тренування, спочатку застосовувалося до спортсменів, а згодом – до ченців) і самозречення.
Результати теж виявилися неоднорідними: частина людей обирала шлях «зомбі», коли для них миска каші, кухоль міцного чаю та цигарка ставали сенсом буття у вічному потоці відбування безкінечного покарання. Хтось, у прямому сенсі, «злітає з котушок», отримуючи психічні розлади та хвороби.
А інша частина, не мирячись із напівтваринним існуванням, навіть у таких умовах обирають шлях, який веде до прогресу в тій чи іншій галузі людського буття. Так, вони правдами і неправдами знаходять можливості для самореалізації, визначають (створюють вигадують) для себе життєву мету, оскільки лише наявність такої дає змогу уникнути дегенеративної стагнації. Хтось може знаходити розраду в заняттях спортом, хтось – у навчанні, здобуваючи нові знання. І кожен таким чином реалізує свою власну аскезу, шукаючи сенс буття і мотивацію для досягнення поставленої мети. Нехай тимчасова, але ж це таки потужна мета, бо змушує волю та інтелект зібратись у кулак і досягати поставленої задачі.
Свого часу один з колишніх (2019–2024 роки) міністрів юстиції України – Денис Малюська дуже влучно сказав про довічно-ув’язнених, що це найінтелігентніша і найцікавіша категорія засуджених. Він же твердив, що величезна кількість «довічників» є стриманими, розумними, начитаними людьми, котрі сильно змінилися за десятки років відбутого покарання. Також він тоді заявив, що багатьом із них він готовий надати роботу в Міністерстві юстиції України.
Як не розчинитися в одноманітності
З такими твердженнями можна категорично не погоджуватися, і так само можна палко підтримувати висловлену ідею. Адже суспільство має право на різнополюсні переконання. В цьому полягає здоровий плюралізм і сенс свободи думки у вільній країні. Причому коли подібні речі каже міністр, це вже виходить за рівень особистої думки, стаючи публічною позицією керівництва державного органу.
І, попри активне лобіювання певними структурами законів, які суттєво перешкоджають засудженим громадянам виконувати, зокрема, їхній обов’язок із захисту суверенітету та територіальної цілісності України (довічно- ув’язнених позбавили можливості брати участь у захисті своєї країни у лавах ЗСУ) – серед політиків і можновладців дедалі частіше починають озвучувати погляди, синхронні з позицією, що колись уперше висловив Денис Малюська.
Ваш покірний слуга відбуває довічне ув’язнення з 2003 року.
З грудня 2024 року і до сьогодні я перебуваю в ДУ «Петрівська виправна колонія (№ 49)», що в Кіровоградській області.
Протягом останнього року в цій установі я закінчив вісімдесят вісім навчальних курсів: для освітян, політиків, військових, медиків, а також курси з психології. Отримав відповідні сертифікати. Деякі сертифікати підтверджують рівень експерта у конкретній галузі.
Серед людей, котрі зараз перебувають у нашій установі, багато хто здобувають освіту онлайн, опановуючи матеріали дистанційно. І це, без перебільшення, прогресивне зрушення.
Співробітникам адміністрації вдалося створити належні умови, в яких засуджені мають можливість реалізувати свій потенціал, та отримати належний доступ до освітніх матеріалів. Наприклад, один з ув’язнених дистанційно здобуває спеціальність, навчаючись у виші.
Освіта в такому середовищі часто стає не просто способом убити час, а способом не дати часу вбити людину. Коли засуджений читає, вчиться, складає іспити, опановує нову професію чи розбирається у психології, він фактично чинить опір тюремній системі, що намагається зробити з нього лише номер у списку.
Чи побачить суспільство в довічно ув’язненому більше, ніж вирок?
І тут перед державою в особі її органів виконання покарань постає принципове питання: що робити з людиною після десятків років ізоляції – залишити її наодинці з внутрішньою руїною, чи дати шанс не перетворитися на соціальний уламок.
Втім, жодні сертифікати самі по собі не скасовують головного питання. Знання залишається тільки інструментом, який здатний допомогти людині не зламатися. На жаль, само по собі знання не гарантує й того, що після звільнення або навіть у межах колонії людина знайде для себе і для інших справді корисну роль. Проблема в тому, що між «пройшов курс» і «став потрібним суспільству» пролягає ціла прірва, та її ще доведеться подолати.
Час іде, біжить або плине? Все залежить від суб’єктивного сприйняття і оцінки того, що відбувається – не десь із іншими та далеко, а всередині людської свідомості.
Самовдосконалення людини в цих умовах, майже без реальної перспективи настання позитивних змін у житті, – ще раз наштовхує на аналогію із ченцями (як православними, так і буддистськими), котрі живуть аскезою.
Отже, час у неволі може бути і прокляттям, і благословенням – але не сам по собі, а залежно від того, що саме людина робить із цим часом і як держава дозволяє їй ним розпоряджатися. Якщо роки в камері перетворюються лише на повільне стирання особистості, тоді це справді прокляття. Якщо ж навіть у замкненому просторі людина здатна вчитися, мислити, дисциплінувати себе та зберігати людську гідність, тоді час, як не парадоксально, працює на неї. Питання тільки в іншому: чи готове суспільство колись побачити в таких людях не тільки їхній злочин, а й те, ким вони стали після десятиліть за ґратами.
