Геополітичні аспекти безпеки в умовах сьогодення справляють все більший вплив на систему міжнародного права, яка в умовах сьогодення домінує у формуванні нового світового порядку та зазнає значного оновлення й розвитку. Серед усіх змін та тенденцій, що відбуваються нині у світі, особливої уваги світового співтовариства потребують проблеми виникнення нових суперечностей між окремими державами та регіонами. Загострення політичних, економічних, конфесійних, етнічних та інших протиріч всередині окремих держав, намагання переглянути існуючі кордони, перерозподілити сфери впливу призвели до непоодиноких кровопролитних конфліктів. Набули рис міжнародного характеру такі загрози міжнародній стабільності, як тероризм, наркобізнес, незаконна торгівля зброєю, організована злочинність. Ці та інші негативні процеси, незалежно від того, в якому місці планети вони відбуваються, справляють свій вплив і на політику забезпечення національної безпеки в Україні.

 

 

«Нація, яка ставиться до іншої нації зі звичною ненавистю або зі звичними добрими почуттями, певною мірою є рабом. Така нація – раб своєї ворожості або своїх добрих почуттів, будь-якого з них достатньо, щоб увести її від своєї честі та інтересів».

Вашингтон Д.

 

Геополітика – поняття, яке було введене у західноєвропейську інтелектуальну традицію шведським ученим і парламентським діячем Р. Челленом у контексті його спроби визначити основні характеристики оптимальної системи управління для формування «сильної держави»[1]. Новацією було прагнення Р. Челлена виділити геополітику як один із провідних елементів політики, що виступає як багаторівневий, багатоаспектний процес.

 

Геополітика на сьогодні є одним з фундаментальних понять теорії міжнародних відносин, що характеризує місце і конкретно-історичні форми дії територіально-просторових особливостей положення держав або блоків держав на локальні, регіональні, континентальні і глобальні міжнародні процеси. До таких територіально-просторових особливостей належать розмір території, протяжність державного кордону, клімат, рельєф місцевості, флора і фауна, гідрологічні особливості. У загальному вигляді геополітика визначається як теорія обґрунтування і практика реалізації підходів до політики держави, приречених геополітичними, економічними, політичними, військовими й іншими чинниками, з метою забезпечення своїх життєво важливих інтересів. Геополітичний чинник є сукупністю географічних параметрів, що обумовлюють відповідний напрям в політиці держави із забезпечення її життєво важливих інтересів на певному етапі її розвитку[2].

 

Аналізуючи геополітику як порівняно новий напрям у науці, в тому числі в українській, К.С. Гаджиєв зазначає, на сьогодні термін геополітика став одним з найпопулярніших у політичному лексиконі, але це не полегшує завдання з’ясування змісту, який у нього вкладають[3]. Він також стверджує, що геополітику можна розглядати як дисципліну, що вивчає основоположні структури і суб’єкти, глобальні або стратегічні напрями, найважливіші закономірності і принципи життєдіяльності, еволюції та функціонування сучасного світового співтовариства, його проблеми, які стосуються розробки, прийняття та реалізації політичної стратегії основними дійовими засобами міжнародної системи на глобальному, регіональному та локальному рівнях[4].

 

За всю історію свого існування термін «геополітика» зазнав різних підходів до його визначення. Концептуальну розробку геополітики як специфічного терміну здійснив німецький дослідник Ф. Ратцель (1844 – 1922). Він продемонстрував актуальність розроблення теоретичних засад нової соціальної дисципліни, яка була б здатна реконструювати взаємозв’язок та взаємообумовленість державної політики та географічного положення держави. В концепції Ратцеля, яка була наділена високим ідеологічним потенціалом, особливе історичне значення приписувалося народам, які мають «особливе почуття простору» та, відповідно, які прагнуть до динамічного розширення (зміни) своїх кордонів.

 

К. Хаусхофер (1869 – 1946), продовжуючи цю традицію трактування змісту поняття геополітики, розвиває й акцентує експансіоністські, імперіалістичні аспекти його розуміння. Він сформулював агресивну за своєю суттю гіпотезу про потенційно необхідний «життєвий простір германської нації»[5]. Ця концепція геополітики з часом була взята за основу лідерами третього Рейху, та на довгі роки дискредитувала академічні розробки німецької геополітичної школи.

 

В інтелектуальних схемах американського адмірала А.Т. Мехена (1840 – 1914) постулювалося існування споконвічного антагонізму між морськими та сухопутними державами, а також підкреслювалася та обставина, що лише глобальний контроль над океанськими та морськими комунікаціями і портами може забезпечити тривале геополітичне домінування держави у світі.

 

Очевидна ерозія «біполярного» геополітичного устрою світу наприкінці 1980-х років разом зі зростаючими тенденціями його «багатовекторності» мали своїм результатом і принципово новий підхід до ідеї геополітики. Французький генерал П. Галлуа у книзі «Геополітика. Витоки могутності» (1990), звернув увагу передусім на ту обставину, що геополітика не є тотожною географічному детермінізму та політичній географії, та підкреслював, що потенціал держави задається її територією, населенням, географічним розташуванням, довжиною та конфігурацією кордонів, станом надр тощо (з урахуванням наявності або відсутності новітніх засобів зброї масового враження).

 

Класичні геополітичні доктрини виникли у першій половині ХХ століття в Німеччині, і відмінності сучасного трактування геополітики від її «класичних» версій обумовлені тим, що в теперішній час постулюється вирішальне значення тих матеріальних, соціальних та моральних ресурсів держави, тобто, її геополітичного потенціалу, не тільки активне використання, але й сама по собі наявність яких є достатньою для успішної реалізації тих чи інших зовнішньополітичних пріоритетів.

 

Перші розробки з геополітики у Німеччині з’явилися передусім як результат переосмислення й оцінки наслідків Першої світової війни. З 20-х років ХХ століття геополітика була офіційною доктриною німецького фашизму, яка включала в себе стратегічну мету агресії: територія – необхідний життєвий простір; чистота арійської раси нордичного типу – підстава для геноциду; новий світовий порядок – ліквідація інших держав в ім’я «встановлення тисячолітнього рейху». Війна визначалася єдиним ефективним засобом такої геополітики, стратегічною метою якої було світове панування.

 

Із середини 40-х років ХХ століття основні положення геополітики використовувалися правлячими колами окремих країн для обґрунтування переваги західної, зокрема європейської цивілізації над народами Азії, Африки, Латинської Америки, а також для обґрунтування боротьби між морськими та континентальними країнами, Північчю та Півднем. У цей період спостерігається стрімке зростання населення Землі, прискорюються темпи науково-технічного прогресу, різко підвищується взаємозалежність різних країн, з’являються геополітичні концепції глобального, тобто всесвітнього масштабу[6].

 

З часом військова поразка Німеччини у Другій світовій війні не повинна вуалювати те, що з точки зору геополітичного контексту ідеї світового панування, ХХ століття стало ареною боротьби трьох головних суб’єктів, які були орієнтовані на його досягнення.

 

Такими суб’єктами були:

• фашистська Німеччина, яка прагнула здійснити ранжування націй та народів за ступенем їхньої наближеності до «арійського еталону» та ідеями ліквідації недорозвинених етносів;
• комуністичний СРСР із догмами про месіанство та вибраність окремих суспільних прошарків (пролетаріату та найбіднішого селянства), що вилилося у геноцид класово «чужих» соціальних груп, а також у гасла «світової революції» та всесвітньої «Радянської Республіки»;
• англосаксонський блок держав (із не проголошеною явно) теорією ранжування країн світу за ступенем залучення до цінностей «відкритого суспільства» під планетарною егідою США.

 

Дещо іншу концепцію геополітики, що отримала назву «Хартленд» – військовий регіон, було запропоновано британським політологом Х. Маккіндером, який обґрунтовував положення про те, що найбільш впливовим військовим регіоном світової політики є Євразія, панування над якою може створити передумови для претензій на світове панування. У такому випадку, відповідно до теорії Х. Маккіндера, небезпека загрожуватиме всьому світові.

 

З часом доктрина Маккіндера підтвердилася світовими війнами, що відбулися, а у теперішній час також є відбитком геополітичної ситуації, оскільки Євразія залишається найбільш важливою частиною Землі та постає місцем перетинання інтересів практично всіх країн світу.

 

Певні відмінності від розглянутих нами теорій британських та німецьких політологів має глобальна доктрина, або геополітична модель «Римленд», автором якої є американський політолог Н. Спайкмен. Глобальна доктрина «Римленд» має деякі спільні риси з теорією Х. Маккіндера, оскільки також визнає Євразійський континент ключовим регіоном для світового панування, проте не всю його територію, а лише Євразійський пояс прибережних територій, або так званий «маргінальний півмісяць». До цих територій належать морські країни Європи (зокрема й Україна), Близький та Середній Схід, Індія, Південно-Східна Азія та Китай. Спільним для країн «маргінального півмісяця» є сприятливий клімат, родючі землі та зручні морські і наземні комунікації світового значення. При цьому, за теорією Н. Спайкмена, центральне місце стосовно Римленду і Хартленду посідають Сполучені Штати Америки, які виходять своїм атлантичним та тихоокеанським узбережжям на обидві кінці Римленду, а тому здатні повністю контролювати ситуацію. В концепції Спайкмена обґрунтовується мета захисту не тільки Західної півкулі, але й підтримання стабільного балансу в Європі, Азії та Америці. У теперішній час розроблена Спайкменом геополітична модель широко використовується у формуванні та провадженні зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки.

 

Постулати перших геополітичних доктрин зводилися до того, що повинна існувати доктрина для обґрунтування засобів і цілей боротьби держави за «життєвий простір», як зауважують О.Л. Валевський та М.М. Гончар, це було  своєрідне інтелектуальне обґрунтування агресивного характеру зовнішньої політики[7].

 

Кінець гітлерівського фашизму та розпад СРСР лише зробили більш наглядним й очевидним процес стрімкої «американізації» світу на межі третього тисячоліття (поза будь-якими заангажованими оцінками). Разом із тим, аналіз сучасних геостратегічних процесів дає підстави висновувати, що закінчення «холодної війни» не є тією вирішальною обставиною, яка сприяла встановленню нових регіональних взаємозв’язків між країнами, оскільки саме дія зовнішньополітичних суб’єктів міжнародної співпраці являє собою нову силу впливу в Європі у теперішній час, що значною мірою є відбиттям розподілу влади та впливу в цьому регіоні після закінчення «холодної війни», що нами буде обґрунтовано далі.

 

Незважаючи на нерідку характеристику геополітики лише як вдалого міждисциплінарного терміну соціальних дисциплін або як «навколо наукового», ідеологізованого неологізму західноєвропейського інтелектуалізму, її статус як специфічного політолого-соціологічного підходу до вивчення кореляцій між географічним положенням держав та їх зовнішньої політикою навряд чи піддається сумніву.

 

Так, слушною є думка Ю.П. Платонова, який визначає геополітику як науку про географічну детермінацію етнополітичних процесів у державі та міждержавних відносинах. При цьому основним поняттям геополітики є простір, який постає не кількісною, а якісною категорією. Структуру простору визначає структура історії (в першу чергу, політичної історії) – такою, за теорією Ю.П. Платонова, є основна теза геополітики як науки[8].

 

Сучасний політологічний словник трактує термін «геополітика» як «дослідження просторової логіки міжнародних відносин і зовнішньої політики в контексті забезпечення національної безпеки»[9]. В цьому проявляється зв’язок категорій «геополітика» та «національна безпека», яку чинний Закон України «Про основи національної безпеки України» визначає як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам»[10].

 

У геополітиці безпека розглядається як:

 

• стан захищеності від викликів, ризиків, небезпек і загроз;
• стан сталого існування (розвитку) об’єкта, за якого ймовірність небажаних змін будь-яких параметрів (характеристик) його життєдіяльності є невеликою.

 

Таким чином, у геополітиці під безпекою розуміється як стан захищеності об’єкта, так і ступінь захищеності життєво важливих цінностей та інтересів соціуму від різних загроз[11].

 

У геополітичному вимірі стосунки між державами визначаються національними інтересами. Національні інтереси, через призму яких розглядається проблема національної безпеки з її метою та завданнями, разом виступають як багатоманітна  кількість  потреб  особи,  суспільства  й  нації загалом. Як зазначає Н.Р. Нижник, за своєю спрямованістю вони орієнтовані на забезпечення виживання, прогресивний розвиток і певною мірою лідерство особи, суспільства, держави[12]. Закон України «Про основи національної безпеки України» визначає національні інтереси як життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Таким чином, процеси, які відбуваються у різних регіонах світу, можуть безпосередньо впливати на стан національної безпеки в Україні, можливості та перспективи її розвитку, а отже, впливати й на розуміння й визначення національних інтересів. Тому геополітика виступає як складова права міжнародної безпеки, концепція якого базується на визнанні єдності та взаємопов’язаності світу, пріоритеті загальнолюдських цінностей над класовими та вузькоегоїстичними національними, свободи та поваги до соціально-економічного вибору націй, верховенства права у політиці.

 

Як далі наводить Н.Р. Нижник, з просторово-герграфічною взаємодією країн і народів пов’язані три геополітичних рівня безпеки: глобальна (міжнародна), регіональна та національна. Тому з погляду зовнішніх властивостей (атрибутивних та функціональних) сфера національних інтересів не може обмежуватися національною територією[13].

 

З урахуванням загальновідомих суспільно-політичних та економічних змін у Центральній та Східній Європі, для збереження стабільності, з усіх колишніх радянських республік найважливішою є Україна. Велике значення Української держави для загальноєвропейської безпеки проявляється у багатьох аспектах. По-перше, це вигідне географічне положення території України, яка має кордони з такими центральноєвропейськими країнами, як Польща, Словаччина, Угорщина та Румунія. При цьому й інші країни, які оточують територію України, мають свої власні національні інтереси, які не збігаються в окремих питаннях. По-друге, після розпаду СРСР на території України залишилися значні збройні сили та військова техніка. По-третє, проживання в Україні великої кількості національних меншин, з яких близько 11 мільйонів становлять росіяни, становить серйозну небезпеку щодо втручання інших держав у внутрішні справи України під виглядом захисту інтересів цих національних меншин.

 

Крім того, Європейський регіон донині залишається місцем перетинання економічних, етнічних, релігійних та інших протиріч. Як зазначає І. Руснак, щодо зовнішніх воєнних загроз, то, передовсім, Україна, яка перебуває в оточенні потужних у воєнному відношенні держав, враховує об’єктивно існуючу можливість загострення суперечностей у міждержавних відносинах. Велику небезпеку для України становить цілком імовірна перспектива перерозподілу Європи на сфери впливу воєнно-політичних угруповань держав. Йдеться, насамперед, про розширення НАТО на схід і спроби Росії протиставити цьому блок держав Ташкентського договору за певної підтримки Китаю[14].

 

Поряд із інтеграційними процесами, у світі простежується й інша геополітична тенденція до індивідуалізації та розбудови національної державності, що відбувається у національному та наднаціональному вимірах.

 

Питання національної державності завжди було специфічним явищем із точки зору теоретичного осмислення місця людини як фізичної особи та пересічного громадянина. Українці, які є титульною нацією нашої держави, а також інші народи, що проживають на її території, складають ту основу, на якій будується українське суспільство, тому національне питання набуває особливої актуальності для осмислення тенденцій розвитку сучасного світу.

 

На наднаціональному рівні статус, роль і місце держави у світі визначають геополітичні фактори, до яких належать географічні, політичні, економічні та соціально-гуманітарні умови.

 

Таким чином, геополітичний вимір безпеки в умовах формування нового світового порядку може бути визначений як система кореляцій між географічним положенням держави, її національним потенціалом та зовнішньою політикою. Ці три складові, з урахуванням їхнього тісного взаємозв’язку та взаємообумовленості визначають загалом положення держави на міжнародній арені та її сприйняття світовим співтовариством. При цьому формування системи безпеки будь-якої держави відбувається на трьох рівнях – національному (в межах території країни), регіональному (міждержавному) та глобальному (всесвітньому). З іншого боку, формування нового світового порядку, розвиток міжнародних відносин та створення систем колективної безпеки повинні здійснюватися з урахуванням реального стану справ, наявного балансу сил, національних інтересів та можливостей.

 

Ірина Кременовська

(за матеріалами: Геополітичні аспекти національної безпеки й оборони України: монографія / І.В. Кременовська, М.В. Коваль, М.І. Мичко. – Донецьк: ДЮІ ЛДУВС, 2010. – 210 с.)

 

Література:

 

[1] Новейший философский словарь: 2-е изд., переработ. и дополн. – Мн.: Интерпрессервис; Книжный дом. 2001. – 1280 с. – (Мир энциклопедий) – с. 236 – 237.

[2] Приватне життя і поліція: (Концептуальні підходи. Теорія та практика) / Відп. ред. Ю.І. Римаренко; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та інш. – К.: КНТ, 2006. – С. 34.

[3] Гаджиєв К.С. Введение в геополитику: Учебн. Для ВУЗов. – М.: Логос, 1998. – 416 с.

[4] Там само – с. 191.

[5] Там само – с. 237.

[6] Приватне життя і поліція: (Концептуальні підходи. Теорія та практика) / Відп. ред. Ю.І. Римаренко; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та інш. – К.: КНТ, 2006. – С. 53.

[7] Валевський О.Л., Гончар М.М. Структура геополітичних інтересів України / Монографія. – К.: Національний ін.-т стратегічних досліджень, 1995. – 94 с.

[8] Платонов Ю.П. Народы мира в зеркале геополітики (структура, динамика, поведение): Учеб. пособие. – СПб: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000. – С. 396.

[9] Политологический словарь / Под ред. Халипова В. – К.: ИнноЦентр, 1991. – С. 35.

[10] Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 року № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

[11] Качинський А.Б. Засади системного аналізу безпеки складних систем / За заг. ред. Горбуліна В.П. – К.: ДП «НВЦ» Євроатлантикінформ, 2006. – 336 с. – С. 7.

[12] Нижник Н.Р. Національна безпека України: (Методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посіб. для вищ. навч. закладів / Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. – К.: Преса України, 2000. – 303 с. – 8.

[13] Нижник Н.Р. Національна безпека України: (Методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посіб. для вищ. навч. закладів / Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України. – К.: Преса України, 2000. – 303 с. – 21.

[14] Руснак І. Безпека і національні інтереси України // Віче. – 2000. – № 5. – С. 52.