Переселенці, які ніколи не повернуться додому
Олександр Ретівов
Latest posts by Олександр Ретівов (see all)
З безліччю труднощів поневірялися та продовжують стикатися переселенці з Донеччини, Луганщини, Криму, а з 2022 року – також із частин Запорізької та Херсонської областей. Для більшості з них переселення стало не тимчасовим етапом, а життєвим розломом, що розділив долю навпіл – «до» і «після».
Коли «дім» стає чужим
Не для всіх цей шлях виявився посильним: значна частина людей, не витримавши психологічного та матеріального тиску, повернулися на окуповані території, шукаючи хоч якоїсь стабільності, навіть під владою окупанта. Але є й інші – ті, хто категорично не вбачає можливості повернення за жодних умов. Навіть якщо завтра Україна відновить контроль над усією територією, ці люди вже не зможуть і не захочуть повернутися до місць, які колись називали домом.
Серед них – ті, хто від самого початку зайняв принципову проукраїнську позицію і не погодився миритися з навалою сепаратистських ідей. Хтось відкрито виступав проти «русского мира» й зазнав переслідувань, а хтось просто не міг дивитися, як знайомі й сусіди перетворюються на носіїв отруйної ненависті до всього українського. Вони бачили, як навколо вибухала безкарність, як людське життя втрачало ціну, як страх і зрада ставали нормою.
Феномен раптової, тотальної ненависті до України, що вразила значну частину населення окупованих територій, – це соціальна хвороба, яку ще десятиліттями доведеться вивчати психологам, соціологам і кримінологам нашої країни (та за її межами також). Як могла така масова віра у пропагандистські міфи – про «бандерівців, котрі прийдуть убивати за російську мову» – настільки глибоко прорости у свідомість? І головне: як із цим жити далі?
Навіть після звільнення українських міст багато хто розуміє: жити поруч із людьми, які протягом довгих років вірили, що Україна – ворог, неможливо. Бо це не просто інший світогляд, а інакша моральна система координат. Місце, де вчора тебе могли здати окупантам за жовто-блакитну стрічку, вже ніколи не стане домом, навіть якщо над ним знову замайорить український прапор.
Минуло понад одинадцять років від початку окупації частини Донбасу, і понад три – від повномасштабного вторгнення. Здавалося б, за цей час пропагандистська мряка мала б розвіятися, але маємо протилежне: ізоляція, російська освіта, релігійна та медійна обробка перетворили ці регіони на анклави викривленої реальності.
Де Батьківщина – там, де не зраджують
Нове покоління, виховане окупаційною системою, вже не пам’ятає Україну. Воно знає лише телевізійну вигадку про неї. Тому говорити про «деокупацію свідомості» – наївно. Це тривалий, болісний процес, який триватиме роками, а може, й десятиліттями. Лише наступні покоління, народжені вже у вільній Україні, зможуть переосмислити те, що сталося, і вирости без травми і страху перед власною державою.
Ті ж люди, хто виїхав через власні переконання, через гідність і відмову коритися окупації, вже не повернуться. Бо для них «дім» – це не географічна точка, а простір, де не треба боятися. І поки навіть у визволених містах живуть ті, хто виправдовував окупантів і чекав на «русский мир», повернення туди означало б знову ходити серед тих, хто колись мовчки схвалював зло.
Їхні історії не лише про втрату житла, а про втрату цілого світу, в якому вони виросли, про зруйновані ілюзії, про друзів, які зрадили, і про мовчання, що виявилося гучнішим за крики. Для багатьох нове життя почалося з нуля: орендовані квартири, нові колективи, переписані документи, спроби втиснути минуле у невелику валізу з речами. Але водночас кожна подібна історія демонструє і неймовірну силу. Бо ті, хто не повернулися, зберегли не тільки себе, але і гідність своєї держави.
Сьогодні вони – не «переселенці», а громадяни, які довели, що Україна – це не територія, а спільність людей. Вони створюють бізнеси, викладають у школах, служать у війську, пишуть книги, лікують поранених. І кожен їхній день є тихим доказом того, що справжня Батьківщина не там, де ти народився, а там, де тебе не зраджують.
Їхнє «ніколи не повернуся» – не з образи й не зі страху. Це тверезе усвідомлення: дім – це місце, де можна дихати вільно. І доки звільнені території ще пахнуть зрадою, більшість із них залишатиметься там, де є Україна – в кожному місті, що живе без окупанта.
